Власний досвідЯ живу по черзі в місті й у селі. Досвід відновлення хати та городництва від стилістки Соні Солтес

Я тривалий час працювала стилісткою: у відео, музичних відео, з глянцем, у фешн-індустрії. Але після ковіду свідомо зробила паузу – бралася тільки за проєкти, які мені подобаються, або в яких я відчувала можливість зробити щось цікаве для мене й утілити якусь ідею. Більшість звільненого часу я присвячувала власному бренду, дизайн-проєктуванню прикрас, іноді одягу.

Нині я вчуся на садівницю. Бажання розібратися в цій діяльності з’явилося ще до початку повномасштабної війни. Навчання відбувається в досить консервативній школі за Ботанічного саду імені Гришка. Там усі лектори – люди з науковими ступенями, які в біологічному та ботанічному ком’юніті залишили певний відбиток: і наукові праці, і дослідження, і селекцію – вивели різні види рослин. Це дуже цікаво, бо нам дають дуже ґрунтовну базу. З нею потім можна піти досліджувати декоративні рослини чи займатися ландшафтним дизайном. Але для мене на цьому етапі це про внутрішню цікавість. Сама ця галузь мене неабияк цікавить.

Ми вивчаємо ґрунти, як підтримувати в ґрунтах мікробіом. Мені довелося зробити розгорнутий аналіз тієї ділянки, де в мене город. Хоча раніше я навіть не думала, що це важливі речі. Під час навчання усвідомлюєш, як хороше, так і навпаки, бо починаєш багато думати про вплив війни на екологію, стан і забруднення ґрунтових вод. Тобто це якесь комплексне й об'ємне розуміння, що все-таки природа та земля – це неймовірний скарб. І треба берегти та розуміти, як із цим працювати.

Набір на курс садівників оголошують раз на рік – у лютому. А вже в кінці квітня ти закінчуєш навчання. Якраз починається сезон, і ти до нього вже підходиш зі знаннями – починаєш застосовувати теорію на практиці. Так рідко набирають групу через внутрішні обмеження ботсаду, недостатнє фінансування й через те, що це пов’язано з циклом у природі. Бо який сенс, наприклад, учитися городництва влітку, якщо ти не можеш закріпити знання на практиці?

Я провела дитинство в селі, мені це близько, я багато речей пам'ятаю: як і що потрібно робити. Але це інтуїтивні навички, і деякі з них уже не є сучасними. Садівництво – це дуже динамічна та трендова сфера. Наприклад, два роки тому я виростила в себе на городі на Канівщині декілька сортів батату й окру. Батат прийшов до нас із Північної Америки, і дуже цікаво, що в нього настільки сильний імунітет, що його не беруть жодні комахи в нашому кліматичному поясі. І тому він росте, його не потрібно обробляти для захисту від комах або шкідників.

Так само й окра. Досить екзотичний овоч, який я колись спробувала в Індії та закохалася. У мене весь раціон був із тієї окри, я пробувала її в різних стравах. Я ще тоді, хоч і не мала городу, подумала, що це чудова культура й треба обов’язково спробувати висадити її вдома. Вона ще й квітне, як мальва. Має неймовірно красиву жовту парасолю, коли цвіте. А потім за день відцвітає, з’являється стручок, росте, і ти можеш його зірвати та їсти хоч просто так.

Мої сільські сусіди, звісно, коли дивилися на цю окру і її цвіт, дуже сміялися. Запитували, що це я роблю, і радили посадити щось нормальне. В українському селі городництво дуже ортодоксальне: картопля або квасоля. Але я рощу кейл, різні види зелені, дайкон, кольоровий жовтий буряк, який можна їсти сирим. Це екзотика для місцевих, у них не виходить підходити до цього менш консервативно, вони захищаються. І я їх розумію, такий підхід неодноразово рятував людей від голоду й інших негараздів, людям важко змінювати звички. Але я підходжу до цього з власного інтересу, досліджую.

Мені, наприклад, дуже подобається вивчати органічний підхід до землеробства, пермакультуру. В Україні є спілки й організації, небайдужі ком'юніті, які намагаються змінити підходи до вирощування. Бо в багатьох є тяжіння до хімікатів, які використовують люди неконтрольовано. Але це все необов'язково робити, адже в нас дуже родючі ґрунти. Та для цього потрібна ціла система.

Під час повномасштабної війни ми разом з [артменеджером] Володимиром Кадигробом створили проєкт Seeds for Ukraine. Зібрали перелік культур, які ростуть в Україні, і нам з усього світу надсилають насіння, яке ми передаємо тим, хто постраждав під час окупації. Надсилаємо насіння в деокуповані населені пункти, щоб люди могли виростити їжу для себе.

Я думаю, що городництво – це дуже модна діяльність. До того ж вона дає можливість відчути себе співтворцем. Тобто ти саджаєш, докладаєш зусиль, щоби зрозуміти, що з чим поєднувати, як розмістити, врахувати сонце, врахувати тінь, воду, вітер, усі стихії, щоб рослини себе чудово почували. Ця можливість бути співавтором чогось красивого – дуже цінна.

Можна не саджати город, можна посадити сад чи квітник, а все інше просто закрити газоном. А можна поставити теплиці та зробити навіть на цьому бізнес. Тому що органічні продукти постійно зростають у ціні, на них завжди є попит. Звісно, треба докласти зусиль для поширення, розказати про себе, виростити, але це працює. У мене є друзі, знайомі фермери, яким вдається і заробляти, і підтримувати екологічний підхід у цій діяльності. Це неймовірно класно, і в наш час це розкіш. Бо коли навколо настільки багато викликів і випробувань, бути впевненим, що в тебе є своя вирощена їжа, не транспортована звідкись, не оброблена шкідливими речовинами, які накопичуються в тілі та впливають на стан здоров'я й гормональний фон. Цей вплив непомітний, але потужний. Якщо ти хочеш бути здоровим, це розкіш – мати свій сад і свою вирощену їжу.

З кінця червня й до пізньої осені я не купую майже нічого, крім хліба й вина, хоча і воно вже є натуральне. М'ясо та яйця також беру у фермерів. Хіба ще рибу купую в магазині. Але намагаюся продукти тваринного походження купувати в місцевих людей, сусідів – я бачу, як вони взаємодіють із худобою, чим годують. Цих людей можна шукати в селах чи знайомитися на ринках і ярмарках. До того ж у сезон можна робити заготівлі, заморозку, варення з ягід, солені огірки.

Це буде моє третє літо з городом. Я почала 2020 року. Перше літо було дуже врожайним, це був початок експериментів. Торік, на жаль, навесні мене не було, змогла дістатися до Канева лише в травні. У квітні мені допомогла висаджувати сусідка – вона мені написала у Viber, сказала, що земля стоїть, а я фізично тоді приїхати не могла. То вона висаджувала, і ми були з нею на зв’язку.

Першу свою розсаду я знайшла колись на OIX. Знайшла ще у своєму селі на Канівщині жінку, яка ростить томати, я їй віддаю насіння, а вона мені вирощує моє насіння розсадою. Я забираю та саджаю. Хтось сам пророщує, але в мене немає місця у квартирі, щоб це робити.

Я не думаю про городництво як тренд, я повертаюсь подумки в історію, у минуле нашого народу, і розумію, що агропрактика – це була сутність життя українців. І, на жаль, колгоспна система знищила це, і досі люди в селах живуть за жахливими принципами, нищівними як для вирощування, так і для власного здоров'я. У людей не було естетики в цьому процесі. Бо дуже важко, якщо не бачиш прикладів, самому стати прикладом.

Тому що, наприклад, у бельгійців чи британців створення саду не викликає відрази, для них сад – це класно. А в нас чомусь фантомний біль, і всі асоціації навколо городництва депресивні, нудні, неестетичні. Частина нашого покоління росла на дачах, де потрібно було згоріти під палючим сонцем, збираючи колорадських жуків. І потім, коли нам пропонують у дорослому віці виростити сад чи город, ми думаємо: «Та ну ні, я не хочу свідомо до такого повертатися».

Для багатьох людей це настільки негативний досвід, що змінити його дуже важко. От тільки зараз ми почали звертати увагу на красиві клумби, нарешті «Київзеленбуд» старається. Треба віддати їм шану за їхню креативність, але вона трохи іншого розливу. [посміхається] Але ж людей це вражає, у нас є генетичне тяжіння до естетичного, до милування. Це наша природа – зупинитися біля дерева, що квітне, і розглядати.

Я не думаю, що є люди, яким не подобається гуляти в красивому парку або сквері, або якщо вони побачать заміський сад з охайним городом, у них це буде викликати відторгнення. Навпаки – це додає натхнення, як, наприклад, подорожі. Що більше ми спостерігатимемо красивого, то більше в нас з’являється бажання це красиве культивувати. Нехай це буде навіть сад на балконі або просто пряні трави ростимуть у кухні – це вже крок у той бік.

Від пізньої осені й до весни я живу в Києві, а потім починається сезон городу. Особливо коли спека – у місті взагалі немає чого робити. Тому я живу чотири дні в селі, а потім на два-три дні приїжджаю до Києва у справах. І так виходить балансувати.

Коли я обирала ділянку для городу, на цій ділянці була стара будівля. І ми вирішили спробувати її зберегти та за можливості відновити, хоча б просто як музей або мінімальне укриття від сонця та дощу. Ми підійшли до цього просто, нічого нового не проєктували, просто хотіли зберегти та не дати будівлі руйнуватися далі. Довели її до стану, щоб там було приємно перебувати.

Для всіх робіт, які там виконувалися, я намагалася знаходити місцевих і заохочувала їх, даючи роботу. Тоді в цих людей з'являється більше цікавості до життя, вони відчувають, що комусь потрібні. Узагалі з місцевими дуже подобається спілкуватися. Мені здається, це корисно для ментального здоров'я. Коли спілкуєшся зі звичайними сільськими людьми, бачиш інший світогляд – бачення світу без очікувань і вимагань, без нескінченного «треба» та «хочу». Це люди про прямоту та чесність. Вони не ховаються, не вигадують. Ти можеш зателефонувати сусіду, а він скаже: «Мені нема коли, не дзвони мені». Запитаєш, чому, а він у відповідь: «Та бджоли кудись полетіли, я в печалі, мені не до тебе». Але цих людей дуже пожвавлює думка, що приїхав хтось новенький, а на сусідній ділянці щось відбувається.

Щоб пересвідчитися, що стара хата в порядку, достатньо першого огляду. Треба дивитися, щоб стан стін був більш-менш нормальним, щоби дах був цілим, і, якщо там є пічка, варто відразу її перевірити, щоб дим не йшов усередину. Для цього треба розтопити пічку, і, якщо є проблеми, піч можна перекласти, забрати стару та зробити нову або замінити якусь її частину.

Усі старі хати робили без фундаменту, тому обов’язково треба зробити бетонну відмостку – як невеличкий фундамент довкола, щоб далі під власною вагою та впливом природи стіни не розповзалися в різні боки.

Далі вже можна дивитися, що ще реалістично зробити: десь вирівняти стіни, перекрити тріщини, пофарбувати стіни, можна вапном, а можна фарбою. Підлога – це теж ключове, тому що більшість підлог у старих хатах були глиняні. У нас був майстер, який працював зі столяркою, і в нього була можливість підготувати деревину на підлогу. Потім ми просто покрили її фарбою, морілкою, затемнили, щоб вона не була така тендітна світла. Вікна, якщо вони цілі, можна зачистити та пофарбувати або замовити нові, хоча нові дерев'яні вікна – це розкіш. Але, можливо, воно того варте. Можливо, є сенс нові пластикові поставити, хоч це й не дуже круто, але може працювати.

Тут головне мати реалістичні очікування. Якщо це стара хата, а хочеться, як у Pinterest, готельний номер мати з усіма вигодами та комфортом міського середовища, то треба дуже постаратися. Доведеться й архітектора залучати, і виконроба, і будівельників. І вже в принципі на цьому моменті можна скептично подумати, що може краще не відновлювати, а нове побудувати.

Якщо є власна ділянка, яка перейшла у спадок, я вважаю, що гріх нею не займатись. А якщо думати про купівлю, то варто звернути увагу, який там ґрунт, хто сусіди, чи чиста земля, як там сонце: де сходить і де заходить. А далі у всіх смаки різні. Ділянку шукають під потребу.

З моменту, як я почала жити на Канівщині, усі мої харчові звички змінилися.

Змінився смак розуміння поживності їжі, її якостей. Я точно стала пити більше трав'яних чаїв, бо недалеко від моєї ділянки є ліси, я збираю там лікарські рослини.

Коли я в місті, мені вистачає трьох днів, щоби втомитися, і я прямо дуже швиденько намагаюся потрапити в село, щоб видихнути та змінити картинку довкола. А коли побуду на Канівщині три-чотири дні, уже їду до Києва з бажанням опинитися в місті. Мені хочеться дозволити собі якісь речі, яких у селі немає: випити кави чи келих вина. І, до речі, ці звичні міські щоденні ритуали стають настільки цінними, якщо бути позбавленим звички на кілька днів. Після села зовсім інакше на все реагуєш, дійсно радієш дрібницям: гарячому душу чи шовковій сукні.

У мене з цим усе дуже щиро: я не беру із собою воронку для кави, ящик натурального вина чи нарядне вбрання, щоб ходити ділянкою. Мені не потрібно вести із собою в село весь ентертейнмент. Якщо взяти із собою аромапалички, свічки та пало санто в село, воно там виглядає як «баги». Воно не є для мене цінним. Можна ж зробити букет із пряних трав або на квітнику зірвати якісь трави, квіти, щоб вони висихали, і це вже наповнює оселю дивовижним ароматом. Чому б не насолоджуватись тим, що є.

Ця зміна реальностей настільки корисна та тренує таку щиру дитячу радість від звичайних речей. Я приїжджаю в село, у мене там зв'язок узагалі не ловить, я знімаю із себе все цінне. Вбираю просто якусь робочу уніформу: денім і футболка, і все, мене нічого не обтяжує. У місті повертаємось до інших речей: там б'юті-процедури, охайні руки, красивий одяг. Мені дуже подобається балансувати між цим.

Верстка: Дарина Лисак