Власний досвідЯ незаміжня вдова українського військового

Я з Києва, Льоша – з Одеси. До повномасштабної фази війни ми з ним навіть не були знайомі. З квітня минулого року я почала волонтерити, а він пішов воювати в березні. Як потім виявилось, улітку він випадково натрапив на мій TikTok і закохався. Почав мені написувати в усі соцмережі, зокрема в Instagram. Я якось дуже довго не відповідала, адже були свої справи, а його повідомлення загубились у запитах, які я взагалі рідко перевіряю, бо там зазвичай усілякі диваки, спам. А потім, восени, зайшла, догортала до його повідомлень і відповіла.

Майже відразу ми зідзвонилися та проговорили через телефон десь години три поспіль. «Я вже й не думав, що ти відповіси», – казав мені кілька разів за ту розмову. Він був такий щасливий. Уже наступного дня він приїхав до мене в Київ, орендував квартиру в житловому комплексі поблизу мого, щоб я нікуди не їздила. Так усе й почалося.

Незчулася, а вже грудень. Там звістка про смерть. Уже після його побратими розповіли, що він за минуле літо всім про мене «проїв вуха», навіть сидячи в окопі. [усміхається]

Найгірший день у житті. Я тоді була в Польщі. Пам’ятаю, прокинулася й побачила, що в мене пропущений дзвінок з анонімного номера. Першою думкою було, що це він телефонував. Анонімно, бо, можливо, у них черговий засекречений виїзд. Далі починаю звичайну ранкову рутину українця – читати новини. Пригадую, що в той день був масштабний обстріл по всій Україні. Уже на цьому етапі з'явилося якесь недобре відчуття. І тут мені пише його двоюрідний брат, у якого я залишалася у Варшаві на день, що Льоша помер.

Перша реакція – заперечення. Пишу йому у відповідь, мовляв, не жартуй так, не треба. Далі починаю телефонувати його мамі, але не можу додзвонитися, бо якась проблема із сімкою. Нічого не виходить. Паралельно пишу в його підрозділ, «Химеру». І поки чекаю на відповідь, бачу в Instagram, що його друзі, знайомі, на яких я була підписана, починають постити речі на кшталт «Вічна пам’ять» із його фото. Я тоді думала, навіщо вони це роблять? Потім зателефонувала до його подруги, своїм батькам в Україну, щоб вони зв'язались із його мамою. Через якийсь час мені від неї приходить повідомлення, яке було надіслане кількома годинами раніше: «Льоша помер».

Далі ми все ж зідзвонилися, почали розмову. Сльози, істерика, зрозуміло. Але з усіх сил намагались зібрано вести діалог, адже тепер мені потрібно було якнайшвидше повернутися до України. У результаті поїхала попутницею на BlaBlaCar. На дорозі ожеледиця, деякі відрізки шляху долаємо зі швидкістю не більш як 20 кілометрів на годину. Водночас похорон мав відбутися вже на наступний день. У дорозі мені телефонує мама й каже, що вони були на впізнанні тіла, і це точно Льоша. Лише тоді прийшло розуміння, що це відбувається насправді, адже його впізнала мама.

І от я їду в цьому авто з незнайомою мені людиною, плачу й розумію, що можу ще й не встигнути на похорон, тож паралельно вирішую, як мені пересуватися країною під час комендантської години. Телефонувала волонтерам, знайомим військовим, знову пишу «Химеру». Мені допомогли. До Києва я приїхала десь о другій ночі, батьки вже чекали. Далі ми поїхали на похорони до Одеси.

Люди – це пиздець. Тому що в багатьох немає етики, якогось розуміння на рівні елементарної емпатії того, що проживають ті, хто втрачають на війні своїх коханих, близьких.

 На думку суспільства, жінка може втратити коханого лиш тоді, коли вони вже пожили тривалий час разом чи в офіційному шлюбі. В ідеалі вона має залишитися сама з дітьми. Отакій жінці можна поспівчувати, так.

А якщо в пари на зразок нашої все це було попереду, тільки зароджувалось, то це означає, що ці всі емоції від втрати партнера я собі вигадую. Люди не розуміють, що почуття, яким місяць, можуть бути справжнішими за ті, що тривали роками.

Мене також дуже багато звинувачують у тому, що я на цьому намагаюся пропіаритися або якось привернути увагу. Було багато коментарів із цього приводу. Люди часто пишуть таку дичину, яка не вкладається в голові. Особливо «подобається» читати, що, мовляв, я хотіла тільки грошей забрати й далі за списком... Яких грошей? Ми ж навіть неодружені. Пиздець. Страшні неприємні речі, які подекуди дійсно боляче читати, тому що я не знаю, за кого мене сприймають, якщо гадають, що я хочу на цьому якось виїхати.

Коли людина переживає втрату, їй загалом дуже важко про це говорити. Перший патерн поведінки психіки – закритися. І якраз таки найважче говорити, писати про це. Я ніколи в житті б не подумала, що буду писати про таке своє горе й публічно якось про це говорити, тому що я людина більш закрита в емоційному плані. Але так просто спрацювала моя психіка, це мій механізм захисту. Увесь цей час я не могла нічого робити, окрім як писати йому, про нього. Ці дописи – сторінки щоденника, які кожен може прочитати. А в якийсь момент жінки почали масово дякувати за них. Багато хто писав, що вони допомагають переживати їм власні емоції втрати.

Або ж коли помирає колишній, із яким ніби вже й нічого не об’єднувало, так, але ж було свого часу спільне минуле, почуття. Бувають різні ситуації в житті, різні ситуації у стосунках. Не горювати може бути неможливо. Це відбувається на підсвідомому рівні. Але й до емоцій таких жінок теж доволі знецінювальне ставлення в соціумі чи навіть у близькому оточенні. Дуже багато речей, про які люди не знають, але разом із тим засуджують. І ось це для мене найбільша проблема.

Я вдова. Я нікого не запитувала, чи маю право так себе називати, адже я себе саме так відчуваю. Незаміжня, але вдова. Ми ж навіть зверталися одне до одного не інакше, ніж як «чоловік» і «дружина». Льоша був серйозно налаштований із першої хвилини, коли ми зустрілися. Він дуже часто про це говорив, про весілля, спільне майбутнє. Він робив мені пропозицію ледь не щодня.

Перед тим самим завданням ми з ним домовилися, що поберемося після його повернення. Після всього цього як мені його називати? Я не можу його назвати ні хлопцем, ні бойфрендом. Для мене він був моїм чоловіком.

Дійсно не вірила, що він може померти. У моїй уяві він був якимось безсмертним. Мені однаково, як і що люди думають про це. Я це відчуваю так, немов ми вже заручені. Це неможливо пояснити. Мені, нам не треба документ, що підтверджує шлюб, для того, щоб що? Щоб я могла сумувати за коханою людиною? У багатьох жінок і чоловіків є цей документ і що далі?

Доволі часто чоловік і дружина в нашому суспільстві можуть ніколи не відповідати цим категоріям. Люди можуть прожити разом безліч років і навіть не знати одне одного, зате вони мають свідоцтво про шлюб. Яке неймовірне досягнення. [сміється]

У той самий час, так, у нас було невимовно мало часу разом. Але те, як ми розуміли, відчували, як кохали... Для мене це щось дуже сильне. Точно сильніше за якийсь папірець. Зараз усередині пустка розміром із чорну діру, яку неможливо закрити, вона завжди буде зі мною. Я молода і в мене, звісно, попереду ціле життя. З часом з’явиться інша людина, любов, стосунки, сім'я, можливо, діти. Але я ніколи не зможу жити так, немов цього не відбулося. І навіть коли знову покохаю, то завжди кохатиму двох людей.

Уже пройшло достатньо часу, щоб мої стадії сприйняття змінилися вже кілька разів. Перший час мені було максимально, вибачте, хуйово. Я не спала, не їла та постійно плакала. І єдине, що мене врятувало – я писала. Воно якось саме так відбувалося, тому що не могла просто нічого іншого робити. Для мене щирість – це вихід. Саме так, щиро розповідати світу про свої переживання – це вихід. Не приховувати. Я за максимальну правдивість у всьому. За те, щоб ці всі дебільні рамки пішли куди подалі.

Людина майже завжди розуміє, що їй може зарадити, що для неї вихід. Водночас це треба робити не для якогось фідбеку. Людина має вчиняти для себе так, як вона відчуває. От коли ти робиш щось чесно, як ти відчуваєш, неважливо, хай це будуть тексти, картини, музика, тіктоки чи звичайна ранкова зарядка. Гадаю, що якщо ти робиш щось щиро, то, мені здається, завжди знаходиш людей, які на це будуть правильно рефлексувати. До того ж ми живемо в той час, коли завтра нас може не бути, то навіщо тоді вся ця показуха?

Допомагали люди поруч, які підтримували, узагалі не знайомі, не кажучи вже про близьких. Допомагало розуміння того, що є батьки Льоші, які мої другі батьки, про яких я теж маю подумати й потурбуватися. Тому що так, мені боляче, але мені важко навіть уявити, як це – втратити єдиного сина. Водночас згадую, як його мама мені телефонувала в найгірші для мене періоди та заспокоювала, мовляв, у мене все ще попереду, я маю зібратися. Його мама! Яка втратила сина, розумієте? Десь тоді я зрозуміла, що коли вона така сильна, то я теж маю. А ще згадувала слова Льоші, який багато разів мені говорив, яка я сильна, що я його маленький герой. [усміхається]

Він завжди хотів, щоб я була щаслива. Незважаючи на… Останні повідомлення, які він мені писав, були про те, що неважливо, як вийде, він завжди буде поруч, і головне – щоб я була щаслива. Усе це в комплексі спрацювало.

 Я розумію, що дуже просто опустити руки, коли таке відбувається, але я просто не можу цього зробити. Заради близьких. Заради нього. Заради всіх тих, хто віддав своє життя, щоб ми жили, щоб ми боролися, щоб довели цю справу до кінця. Це така жертва й така ціна, що я не можу здатися, навіть коли дуже хочеться. Бо тоді заради чого це все?

Доволі тривалий час я перебувала в стані відчаю, точно понад місяць. На 40 днів я приїхала до Одеси, потім повернулася до Києва й зрозуміла, що треба якось рухатися, щось робити. Це був внутрішній діалог щодня. Я переконувала себе: «Ясю, ну треба йти, щось робити. Ясю, ну, будь ласка». Зараз уже я просто розумію, що в якийсь момент просто припинила кожен день чекати. Почала повертати свою звичну плюс-мінус рутину, типу поспати, поїсти.

Це теж доволі цікавий колективно-психологічний момент у суспільстві, адже якщо ти горюєш, то для всіх ти маєш горювати нескінченно. Постійно бути в траурі. Бо якщо ти пишеш, що тобі погано, тоді чому ти взагалі усміхаєшся? Теж такі дивні речі. Усе нам не так: ти плачеш не так, ти смієшся не так. Купа лицемірства, купа особистих, вибачте, дойобів, що б ти не зробив. І от зараз я розумію, що мені потрібно рухатися далі, але зважаючи на таку реакцію людей, я подекуди підсвідомо себе стримую. Але ні, не дочекаєтесь, не на ту напали, як то кажуть. [сміється]

Але я вже ніколи не буду тією дівчиною, яка була до 16 грудня. Ми не розійшлися, розумієте? Бо коли ви розбіглися, ви знаєте, що ця людина десь є. Ми не закінчували стосунки. Це зробила смерть. Смерть ставить перед фактом. Людина була – і враз її немає. Ми навіть переписку в месенджері не закінчили, про що йдеться? Насправді я ще розумію, що це змінило моє власне ставлення до того ж шлюбу, до чоловіків. Мене можуть тригерити ці ж самі назви «чоловік» і «дружина».

Льоша мріяв відвезти мене в Португалію. Ми з ними мріяли про те, що хочемо там будиночок, океан. Обрали імена дітям і яких матимемо там собак. Я хотіла лабрадора, а він якусь таку некрасиву бійцівську. Я йому постійно говорила, що це якийсь виродок, а не собака. [сміється] Він завжди її показував. Вічно забуваю назву породи. Узагалі, ми доволі багато про все це розмовляли, він часто був ініціатором цих розмов. Пригадую останню таку розмову, коли ми востаннє гуляли Одесою, тоді ще був блекаут зо три дні. Так, ми ходили темним містом, був сильний дощ, а ми знову про океан, дітей. Цього майбутнього вже ніколи не буде, тому що його немає поруч, і тієї мене більше немає. [пауза]

У нього були варіанти виїхати, як і у багатьох чоловіків наших, які свого часу перетнули кордон і зараз чудово себе почувають. У нас часто траплявся такий діалог:– Ясю, ти ж розумієш, що я не можу бути деінде, поки хлопці тут?

– Розумію, Льошо, – відповідала.

І я дійсно розуміла.

Я буквально нещодавно їздила в Дніпропетровську область до своїх друзів. І коли була там, ми дізналися про смерть Кейна – може, ви чули цю історію. Це новозеландець, який урятував нашого полоненого, його російські солдати вбили в окопі біля Вугледара. На жаль, я не встигла з ним познайомитися, мені тільки друзі дуже багато про нього розповідали гарного. Ми жили в будинку його нареченої. Тепер і вона вдова, яка ще не була дружиною, не встигла. А буквально за кілька днів до цієї новини ми вітали її з пропозицією, вона казала тоді, що дуже не хотіла, щоб він робив її пропозицію до того, як повернеться, тому що вона не хоче бути ще незаміжньою вдовою.

Коли я це почула, знаєте, серце знову защемило. Ця фраза її – «ще незаміжня вдова». Вона настільки, по-перше, відгукнулась тоді в мені, а по-друге, я тоді усвідомила, наскільки ж це сьогодні розповсюджений статус серед українських жінок. Боляче від цього.

І от через кілька днів, як вона каже цю фразу – убивають її нареченого. Я зайшла до неї, хотіла поговорити, підтримати, бо я ж це все проходила. І вона була в цьому стані свіжої рани. Я чула від неї ту ж риторику, яку мала сама. І от я слухала її, не в змозі навіть сказати слово. Вийшла з кімнати й мене розірвало просто на друзки. Це була істерика.

Я знала її біль напам'ять, я розуміла її, як ніхто, але навіть розуміючи, як це й ще не дуже давно переживши, я усвідомила, що ніхто не міг їй тоді допомогти. Я навіть не змогла нічого їй сказати. Це настільки боляче бачити. Настільки нестерпне розуміння того, що кожного дня в нашій прекрасній країні таке горе, десятки, сотні жінок це переживають. Кожен день у нас траур, кожен день хтось кричить від болю втрати. І ця несправедливість просто вбиває.

По-перше, я не думаю, що треба залишати людину на самоті. У жодному разі. Ви маєте просто бути поруч. Водночас не треба людині в горі транслювати совкові наративи, мовляв, не треба плакати, припини, заспокойся або оце класичне «ти маєш бути сильною, бо він не хотів би тебе бачити такою слабкою». Це крінж. Ви можете, звісно, думати, що ви так заспокоюєте, але насправді робите гірше.

Готуйтеся, що ви можете чути від людини, яка переживає горе, що вона не хоче більше жити, не бачить сенсу – це нормальна риторика в моменті втрати. І найкраще, коли є люди, які просто будуть слухати, які просто підставлять тобі це «непромокне плече», тому що сльози в певні моменти тектимуть ріками. Головне – не залишати на самоті, підкреслюю. Бо людина в такому стані може зробити із собою що завгодно. Дайте людині час побути слабкою, нюнею, овочем. Це її право. Але будьте десь завжди поблизу.

Про терапію. Знаєте, я з терапевткою дуже давно працюю, тому що в мене є певні розлади, з якими без терапії важко. Але я не змогла набрати до терапевтки три тижні після звістки про смерть, хоча це дуже не схоже на мене. Я завжди чекала сеансів із нею, тому що я розуміла, що мені стане легше. А тут біль був настільки великий, що я не могла її помістити в ці розмови з терапевткою, яку я люблю, яка прекрасна професіоналка. А я не можу.

Пройшло три тижні, і я один раз її набрала, мільйон разів бажаючи скасувати цю зустріч, теж такого не робила ніколи. І от ми зідзвонилися, я їй щиро сказала, що не хотіла з нею говорити, але от вирішила, що треба це зробити. За годину сесії все їй розповіла, плакала й так далі. Але будь-який терапевт вам скаже одне й те ж, і я знала, що саме вона скаже. Що від цього немає ніякого лікування, що ніхто вам зараз не допоможе, немає жодної чарівної пігулки, що це треба прожити, пережити, перехворіти, плакати, потрібен час. Згодом цей біль колись зміниться. Сказала, що треба пробувати повертатися до рутинних справ.

Після цього я не змогла більше з нею ні разу поговорити. І це для мене досі це такий дуже незвичний момент, тому що це дуже не схоже на мене. І от тільки зараз, буквально кілька тижнів тому, я зрозуміла, що хочу повернутися до терапії і працювати. Просто тоді я не була готова.

Це дуже індивідуальна річ. Кожен має відчути, як йому всередині, і не силувати себе. Якщо є можливість і бажання з терапевтом це проживати, то це, звісно, дуже добре. Тому що втрата – неймовірно сильний емоційний шок для нашої психіки. Але життя продовжується. Навіть після такого. Навіть після того, як тобі здається, що воно скінчилося. Попри те, що тоді, 16 грудня, частинка мене померла разом із ним, але фізично я все ще тут і я живу. І я точно знаю, що він боровся за мене. І я маю боротися, і ви маєте боротися. Попри все.