Набір поштових марок, присвячених визволенню міст-героїв Київщини, «Укрпошта» випустила 31 березня. За тиждень до цього відкрили передзамовлення, й саме тоді на одному з фото себе впізнала Анна – юристка, яка працює помічницею судді в одному із судів Києва. Жінка живе в Ірпені більшу частину свого життя, і 7 березня, під час евакуації, потрапила в об’єктив кореспондента «Радіо Свободи» Сергія Нужненка. Світлина з Анною опинилася на шпальтах світових ЗМІ, а згодом – просто в центрі марки на честь Ірпеня. Жінку можна впізнати за червоними штанами.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова запитала Анну про життя в Ірпені протягом перших десяти днів після початку повномасштабного вторгнення РФ до України, вихід із міста та реакцію на марки «Укрпошти» з її фото.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

Усе вибухає, горить, а я не можу усвідомити, що росіяни прийдуть і до мене, що мені доведеться тікати

Я живу в Ірпені вже протягом 25 років, зараз мені 35. Ще десять років, коли була дитиною, прожила на вулиці Вокзальній у Бучі. До слова, фото звідти також потрапили на марки «Укрпошти».

Наша з чоловіком квартира в Ірпені – на околицях. Це нова забудова біля лісу та біля мосту, який згодом підірвали. У порівнянні з іншими частинами міста, ми були найбільш віддалені від шляху просування російської армії. Тому в нас була надія, що росіяни до нас не дійдуть. Але вони дійшли.

Я була саме тією людиною, яка всіх переконувала, що війни не буде – тривожну валізку також не збирала. 22 лютого я захворіла на коронавірус. У мене була велика слабкість, температура, тож у ніч на 24 лютого я міцно спала. Але о п’ятій ранку мене розбудив дзвінок співробітниці. Вона була в істериці, казала, що почалася війна, що на роботу вона не вийде й що треба кудись їхати.

Спочатку я їй не повірила. Свідомість була затуманена, але я помітила, що поряд зі мною немає чоловіка, добрела до кухні – там він читав новини. Я йому: «Уявляєш, вона каже, що війна почалася!» Чоловік лише кивнув головою. Я зараз розповідаю це, і в мене сироти шкірою.

Ми не думали виїжджати, і головним аргументом було те, що в Київській області жили всі мої рідні – у Бородянці, Ворзелі, Бучі. Вони також залишалися на місцях, не хотіли виїжджати. Багато з них уже наприкінці лютого потрапили під російську окупацію, але, на щастя, усі живі та здорові й уже повернулися у свої будинки.

Новини постійно несли позитив, переконували, що в нас усе вийде. Я розраховувала, що все закінчиться дуже швидко – навіть тоді, коли було чутно, що над Гостомелем літають винищувачі та йдуть бої. Усе вибухає, горить, а я не можу усвідомити, що росіяни прийдуть і до мене, що мені доведеться тікати.

Чоловік почав займатися волонтерством, а в мене ввімкнулася реакція «замри». Коли його не було вдома й починалися обстріли, я просто забивалася в куток. Було страшно, але паніки не було. Сусіди також не панікували – думаю, ті, хто панікував, поїхали ще 24 лютого.

Спочатку Ірпенем навіть можна було ходити пішки – ми з чоловіком провідували своїх батьків, які жили неподалік від нас, приносили їм продукти.

1 березня в мене був день народження. 90% людей, які мене вітали, кричали в слухавку: «Виїжджайте звідти, будь ласка, ми вас дуже просимо». На тлі вони чули вибухи.

Валізи я почала збирати аж на п’ятий день, але вони мені так і не знадобилися – коли обстріляли останній шлях з Ірпеня, нам довелося залишити автівку та виходити пішки.

З вікна я побачила танки з літерою V

Комунікації в нас вимкнули 4 чи 5 березня – після світла майже відразу зник і зв’язок. Знайти його вдавалося лише на останньому поверсі будинку. За дві хвилини я не встигала відповісти на десятки повідомлень, тому писала комусь одному: «Ми живі, передай це, будь ласка, іншим».

У цей самий час почалися й сильні обстріли. У нас було бомбосховище в паркінгу, але ми туди не спускалися з четвертого поверху. Просто виходили із сусідами в коридор – виносили пледи, стільці, їжу. Спали по дві години й у різний час доби – тоді, коли вдавалося.

6 березня мені стало справді страшно – з вікна я побачила два російські танки, на яких, можливо, їхали розвідники. Але, найімовірніше, вони просто заблукали та заїхали в парк.

На танках була літера V, а солдати були в чорному – «кадирівці». Я не думала про те, що мене можуть помітити, і як людина без інстинкту самозбереження спостерігала за ними з великого вікна. Росіяни наїхали танками на ятки, які залишилися після новорічних ярмарків, розікрали їжу та «запаркували» танки. За пів години в них прилетів «джавелін» – я цього вже не бачила, але добре чула. Минула ніч, і на ранок «кадирівців» уже там не було.

7 березня ми із сусідами влаштували нараду. Одна з активісток казала, що росіяни обіцяють евакуацію для цивільних, але вірити їм було страшно. За деякий час після наших обговорень я зайшла у квартиру, подивилася у вікно й просто остовпіла: російська техніка з’їжджалася з різних боків та оточувала наш житловий комплекс. Це були танки та БМП, десь одиниць 15.

Ми виходили під дулом БМП.

Я лише встигла вибігти з квартири й сказати сусідам: «Вони вже тут», як росіяни з автоматами зайшли в наш ЖК. Це були молоді хлопці, уже не «кадирівці». Вони побачили, що в ЖК дуже багато дітей, тому сказали, що дають нам можливість евакуюватися. Відразу сформувалася перша група тих, хто пішов. Потім вони надіслали нам повідомлення, що з ними все добре, й можна виходити далі.

Ми швидко зрозуміли – навіть якщо росіяни не зайдуть у нашу квартиру, то вони влаштуються в парку, і їх будуть вибивати. На збори було п'ять хвилин: чоловік узяв рюкзак із грошима, документами та спідньою білизною, а я свій рюкзак повісила на живіт і поклала туди кота. Він трусився ще більше за мене.

Наша група обвісилася білими прапорами й пакетами та йшла не лісами, а основною дорогою. Поки ми йшли, повз нас проїжджала техніка. Один із БМП був повернутий просто на нас – довелося виходити під дулом, і це було дуже страшно.

Як тільки дуло зникло, ми помітили чоловіків з автоматами, спрямованими на нас. Тоді ми ще не могли розрізняти військову форму, й лише коли чоловіки почали нам махати, щоб ми проходили далі, то ми зрозуміли, що це наші. Там були ЗСУ й тероборона – вони сиділи в камуфляжі на узбіччі та в окопах. Коли ми опинилися у відносно безпечній зоні, мені просто хотілося обійняти всіх цих людей.

Моста фактично не було. Було слизько, перехід був дуже важкий, але військові допомагали всім жінкам. На марці видно, як один із них тримає мене за руку, а другий тримає піддон, щоби я переступила. Людей було дуже багато – хтось був із котом у переносці, переводили й величезних собак. Жінок не перевіряли, у чоловіків вимагали паспорт.

На марці видно й мого чоловіка, який переносить дитину. Усі думають, що це наша дитина, але насправді це дитина наших сусідів. Їм було важче: вони виходили разом із татом, мамою, бабусею та двома дочками. Також у сусідів було багато речей, тому мій чоловік вирішив допомогти й переніс через міст їхню молодшу дочку. Крім родини сусідів, попереду на марці видно ще двох людей, але з ними я не знайома.

Перші п’ять годин після евакуації я плакала й не могла заспокоїтися.

Після мосту ми побачили згорілі машини, а також дуже багато журналістів – українських та іноземних – які буквально нас обліпили. У Романівці, на паркінгу біля «Фори», стояли «швидкі», які забирали поранених, допомагали людям з інвалідністю. Також там були евакуаційні автобуси, які відвозили людей на вокзал, і волонтери, які пропонували свій транспорт і могли відвезти в будь-яку точку. Це ті, хто не розгубився й врятував 40 000 життів.

Перші п’ять годин після виходу я просто проплакала – час від часу затихала й починала знову. Мені розривало мозок від того, що я врятувалася, а мої рідні – ні. На вокзалі ми влізли лише в третій евакуаційний потяг, де 12 годин мені треба було простояти в тамбурі. Чоловік вирішив, що в такому стані їхати не варто: коли люди мене побачать, то почнуть плакати всі. Тому ми залишилися в друзів у Києві, вони обіцяли відвезти нас до Львова.

У друзів я нарешті змогла помитися. Довго не могла заснути – мозок звик до вибухів, а на київській Оболоні було відносно тихо. Дорогою ми ночували у знайомих своїх друзів, у Тернополі. Люди, які нас приймали, просто відкрили шафу з одягом і сказали – беріть усе, що треба. Я не могла повірити, що є така людська доброта.

У нашому під’їзді була дірка замість квартири

Три або чотири дні ми з чоловіком жили в хостелі у Львові. Місто було перенаселене, тому ми зрозуміли, що надовго тут не залишимося. Нам запропонували приватний будинок в Одеській області. Це було не найбільш безпечне місце, але особливо варіантів не було – родичів в інших областях України, крім Київської, ми не мали. Моїм батькам пізніше теж вдалося вийти з Ірпеня пішки та доїхати до Львова.

В Одесі чоловікові вручили повістку – і він пішов служити. Мене також згодом викликали на роботу – 11 квітня я вже була в Києві. Та й мені треба було відволікатися, занурюватися в робочий процес. В Ірпінь ще не можна було повертатися, тому я жила у своєї подруги.

Коли місто відкрили, я була нажахана тим, що побачила. У нашому ЖК п’ять будинків, два з них постраждали. У моєму під’їзді, чотирма поверхами вище, міна влучила просто у квартиру, але не загорілася – замість квартири просто була діра. Пошкоджений був паркінг, дитячий майданчик, перебиті труби. Вікна були вибиті загалом усі – в Ірпені це не вважається пошкодженням. З вікна мого будинку було видно інший ЖК, який згорів. І це ще не найбільш постраждала частина Ірпеня.

Але місто відновлювали дуже швидко, й Київ сильно взяв у цьому участь. По всьому Ірпеню їздили автівки з надписами різних районів Києва: вони прибирали дерева й дроти, чистили вулиці.

У свою квартиру я приїхала наприкінці квітня – ще не було світла, але була вода, тож я влаштувала генеральне прибирання після півторамісячної відсутності. На постійній основі повернулася вже в травні, коли під'єднали всі комунікації, і в нашому ЖК я була одна з перших.

Пізніше я вирішила проїхати Ірпенем на автівці. Особливо боляче було, коли раніше на якомусь місці був будинок, а зараз там порожньо. Думаю, після цієї поїздки я стала сильнішою.

Спочатку було дуже важко, але потім розмінували парки, поступово почали повертатися мами з дітьми, гуляли люди із собаками. Я зрозуміла, що в Ірпені знову кипить життя. Люди змирилися з тим, що їм потрібно повернутися у своє зруйноване й обгоріле місто. А я усвідомила, як люблю Ірпінь, бо на тлі попелища тут продовжує жити надія. І зараз я усміхаюся: бо бачила все – від моменту руйнування до моменту, коли в Ірпені немає де припаркуватися.

На фото нас упізнали родичі чоловіка в США

Уперше фото, де ми переходимо міст, ми з чоловіком побачили, коли були вже в Одесі. Звісно, ми дуже здивувалися, а ці фото стали справді вірусними. Навіть родичі чоловіка в США нас упізнали, коли побачили репортажі про Ірпінь. Крім того, світлина з моїм чоловіком, який несе на руках сусідську дівчинку, довго була заставкою на «Радіо Свободі».

З часом ми зберегли собі ці фото й забули про них. Аж ось 24 березня, у п’ятницю, я сиджу на роботі й бачу, що мої родичі щось жваво обговорюють у сімейному чаті. Я тоді була завантажена й не могла подивитися, про що саме йдеться. Виявилося, вони надіслали посилання на передзамовлення марки й помітили на фото нас із чоловіком. Родичі швидко зорієнтувалися й порахували, що їм треба десять комплектів марок, почали замовляти частинами.

Я була просто шокована й кажу колегам:

– Тут «Укрпошта» випускає нові марки.

– І що?

– Це марки, присвячені Бучі, Ірпеню й Гостомелю.

– І?

– На марці з Ірпенем – я!

– Та ну, ти вигадуєш!

Вони мені не повірили, поки я не знайшла оригінал фото й не показала їм. Тоді колеги сказали, що я зірка, і що також хочуть собі передзамовити марки, на пам’ять. Але передзамовлення на той момент уже закрили – марки розлетілися, і вже в обід не були доступні.

Я не могла повірити, що ці марки викликали такий попит. Так, російський воєнний корабель чи Кримський міст – це одне, а Ірпінь, здавалося – зовсім інше. Він також у пам’яті всіх українців, але однаково стосується окремої категорії людей, які це пережили.

Пізніше я дізналася, що саме цю фотографію як ескіз марки відібрала ірпінська мерія – серед тисячі інших фото.

Сусіди, які також на фото, поки що за кордоном. Коли вони дізналися, що потрапили на марку, також були в шоку. Сусідка сказала: «Завдяки «Укрпошті» нас увічнили».

Мені стало легше після того, як я розповіла свою історію на спецпогашенні

Коли мені подзвонив знайомий і сказав, що зі мною зв’яжеться «Укрпошта», я спочатку подумала – ну кого я можу зацікавити? Я ж просто дівчина з марки. Мені зателефонували незадовго до спецпогашення, спочатку я відмовила, але через деякий час таки погодилася.

Коли я поклала слухавку, мене почало трусити. Знайомі казали, що це новий досвід у моєму житті, і, якщо я погодилася, то маю взяти себе в руки та піти.

Спецпогашення марки «Укрпошти» було біля Будинку культури в Ірпені, куди я, коли ще була в школі, ходила на гуртки, виступала в команді КВК. Я дуже переживала, коли розповідала свою історію на спецпогашенні. Дуже не хотілося доносити негативні емоції: минув рік, цю пам’ять треба зберегти та йти далі. Своїм прикладом я хотіла показати, що життя не зупинилося, багато людей повертаються. Можливо, це надихне тих, хто зараз за кордоном і боїться приїхати до України.

Коли я розповіла свою історію, то зрозуміла, що мені стало легше. Після презентації до мене підійшов фотограф Сергій Нужненко, який зробив ту саму світлину, приємний молодий чоловік. Сергій представився й скромно повідомив, що він автор світлини на марці.

Здавалося б, випадкову людину у випадковий момент випадково зафіксували на камеру. Але думаю, це не випадковість, що я там опинилася.