Тисячі українців стали до лав Збройних сил України після повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого. Окрім професійних військових, до української армії приєдналися люди без військового досвіду, за лічені дні опановували професії медиків, артилеристів і танкістів. Редакція The Village Україна поговорила з людьми, які змінили свій звичний щоденний одяг на піксель і боронять Україну: ким вони були, чому вони там і що буде далі.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

Лев Улесов («Мауглі»)

працював моделлю, зараз – парамедик

Мені 21, і я чотири роки працював моделлю в найвідоміших домах моди світу. Знімався для Dolce & Gabbana, Prada тощо.

Я став у лави ЗСУ майже одразу, бо це мій обов’язок. У мене не було вибору, я знав, що маю це зробити. Я прийшов до військкомату з батьком, його одразу відправили на передову, а мене пізніше. Я евакуював людей на своїй машині, прямо біля мене падали бомби, мого червоного «ягуара», яким я вивозив, накрили мінометами. За фахом я психолог і тут підтримую бойовий і позитивний дух хлопців. Я парамедик, закінчив курси й почав учити військових рятувати себе й побратимів.

Після перемоги я хочу відкрити бар із дуже добрим пивом і більярдом та спокійно жити з коханою.

Наталка Щука

працює журналісткою та режисером, зараз освоїла професію парамедикині

Я працюю журналісткою та режисером усе своє життя. З 24 лютого почала волонтерити. Купити пікапи, дістати сертифіковані турнікети чи медичні рюкзаки, посортувати два буси медицини – це просто маст ду еврі дей. стала інструктором з тактичної медицини, а потім почала їздити на ротації на фронт як парамедик. Відверто, я щодня думаю, що все, що я роблю, цього замало.

Я знайшла чудову команду добровольчого підрозділу «Тактична медицина Північ», яку створив Владислав Чумаченко. Це шалені люди, які жертвують усім заради навчання й порятунку військових. Мої вміння правильно тримати аудиторію, увагу, працювати за будь-яких екстремальних умов (бо працювала в прямих ефірах) стали в пригоді в цій сфері. Ми навчаємо військових тактичної медицини. Це не перша моя ротація, але як я кажу, що вперша в таке пекло. Основний склад підрозділу вирушив на чергову ротацію – медична евакуація поблизу Бахмута і Соледара. Я давно хотіла туди поїхати як журналіст, я не можу не розповідати світу про війну, але нажаль не виходило це зробити з різних причин.

Виконувати свій громадянський обов’язок на війні – це честь. І це дуже страшно водночас. Узагалі про страх на війні не заведено говорити. Бо й так очевидно, що це не просто страшно. Це про чітке, конкретне усвідомлення, що ти можеш не повернутися. Але жити дуже хочеться. Усі хочуть жити, ніхто не хоче помирати.

Далі в мене величезні плани. Наприклад, отримати «Оскар», заробити мільйон, народити трьох дітей. [сміється] Насправді я хотіла б взяти довгу відпустку й нарешті зробити те, що відкладала все своє життя на потім, бо не було то грошей, то часу. Побачити Лос-Анджелес і Нью-Йорк, побачити синіх китів, подивитися на Північне сяйво й навчитися кататися на хвилях, сісти з келихом хорошого вина на березі океану й дивитися на моїх замурзаних дітей, які граються в піску на заході сонця, і бути абсолютно спокійною й упевненою в тому, що в моїй країні не гинуть люди, не літають ракети й путін здох. А таке взагалі можна говорити? Далі повернутися й будувати своє щасливе життя в моїй найпрекраснішій, рідній, незламній і непереможній Україні. Але все це лише після перемоги.

Анонім

працював пивоваром, зараз – матрос 36-ї бригади морської піхоти

До служби я працював пивоваром у Слов’янську. Пішов у ЗСУ, бо треба боронити свій дім, своїх рідних і коханих людей. Це було влітку 2022-го. Я вивіз зі Слов’янська до Рівного свою родину, там волонтери надали нам житло. Я залишив їх там і пішов у військкомат. Й ось я тут, на сході.

Після перемоги я дуже хочу наводити порядок всередині нашої країни, може, піду навіть в СБУ.

Артем Голуб

працював журналістом, зараз – військовий ЗСУ

Я працював журналістом на телебаченні. Багато знімав про політику, культуру, спорт, але найбільше любив знімати сюжети про наших захисників. Зазвичай знімав хлопців, які перебували на ротації, лікуванні чи навчаннях. Однак на «нулі» до 2022-го ще не бував.

Я проходив курси від Міноборони для журналістів, щоб отримати дозвіл на роботу в зоні бойових дій і стати військовим кореспондентом. Я хотів допомогти досягти перемоги, вести бій на «інформаційному полі». Однак побувати на війні як журналіст не встиг.

У перший день повномасштабного вторгнення я побіг у центр комплектування. І за одну ніч з кореспондента став бійцем Збройних сил України. Хотів захистити свою сім’ю, близьких, державу, культуру, історію. Достатньо подивитися на те, що відбулося в Бучі, Маріуполі чи Бахмуті, щоб зрозуміти, що для нас приготував Путін і його «русский мир». Особливо не хотів бачити Київ у руїнах. Це для мене рідне місто, яке я дуже люблю.

Важко сказати, що буде далі. Багатьох військових це запитують, але я бачу, що важко їм відповідати на це питання. Зараз не хочеться планувати щось глобальне. Життя наче зупинилося, і думаєш лише про перемогу і як її досягти.

Зараз на «нулі» ми тримаємо оборону і готуємось до звільнення всієї України. Росіяни зараз активно використовують дрони для розвідки наших позицій. Вони також скидають з квадрокоптерів гранати, від чого постраждало чимало моїх побратимів. Ми зараз проводимо збір коштів на антидронові рушниці, щоб збивати ворожих «пташок».

В нас уже є такі девайси і вони вкрай дієві. За допомогою них ми вже збили кілька російських дронів, а потім ще й витягли з коптерів важливі дані про місцезнаходження орків. Долучитися до збору можна за посиланням.

Єлизавета Жила («Мурена»)

була студенткою, зараз – парамедикиня

До 24 лютого я була студенткою на факультеті ветеринарної медицини й працювала в Ірпені. Я завжди любила тварин і працювати з ними. Особливо подобалося працювати з екзотичними пацієнтами, птахами, рептиліями чи гризунами. Але ще більше подобалася робота анестезіолога.

Повномасштабне вторгнення застало мене в місті, де я жила і працювала, – в Ірпені. Усі колеги з клініки, у якій я працювала, виїхали в перший же день. Я залишилася і ще певний час намагалася робити щось корисне. 6 березня, після серйозних ворожих обстрілів, ми вирішили евакуюватися. Перебувати в Ірпені було надто небезпечно.

День виходу з міста я ніколи не забуду. Так званий «зелений коридор» для виїзду цивільних був під постійним обстрілом росіян. В евакуаційному автобусі зі мною їхали два котики, собачка, а поряд сидів чоловік, у якого не було речей узагалі, але в руках він тримав свого щура. Кілька днів після приїзду до Києва я шукала, де б волонтерити. Але всюди були величезні черги. І тут я дізналася, що в один із підрозділів ТРО дуже потрібні бойові медики. Тому я ухвалила рішення піти служити й бути корисною у військах.

Я дуже люблю свою цивільну професію – ветеринарію. Зараз інколи знаходжу час прочитати медичну літературу або прослухати лекції. Крім того, у прифронтових зонах дуже багато тварин, які потребують допомоги. Також побратими не рідко забирають під свою опіку котиків і собачок і часто звертаються по консультацію. Це не дає мені втратити знання й набуті навички, а після перемоги повернуся у свою улюблену клініку.

Руслан Мокрицький («Тіктокер»)

власник кав’ярні, зараз – військовий 95 окремої десантно-штурмової бригади

Я підприємець, власник кав’ярні «Будні» в Хмельницькому. 29 червня пішов добровольцем в ЗСУ, бо не міг залишитися в стороні, коли побачив, що відбувається з нашою країною.

Тут в армії інша реальність насправді. Потрібно виконувати накази. Тут не важливо: ти сантехнік, директор великої компанії чи будь-хто інший. Ви всі як один. Тут формуються солдати, хто б як себе не поводив.

Після перемоги повернуся до роботи з кав’ярнею, хочу запустити франшизу «Будні». У планах започаткувати бренд дитячого одягу, бо в мене є двоє діток і я розумію, що їм подобається і якої якості речі мають бути.

Олександр Кузьменко

працював на будівництві, зараз – артилерист

Я працюю на Авдіївському напрямку, родом із Полтавщини. Тут я навідник самохідних артилерійських установок «Гвоздика». До служби я працював за кордоном, закінчив до цього Полтавський державний аграрний університет. Вів звичайне життя цивільної людини. Коли стала реальна загроза моїй країні, її безпеці, я повернувся додому. На третій день, здається. Я пішов до військкомату, але не мав ніякого військового досвіду, навіть не служив. То мене лишили про запас, а потім я підписав контракт і зовсім не жалкую.

Передусім буду відбудовувати країну, бо наробили тут дуже багато лиха. Робота є в країні, і потрібні люди, особливо хлопці.

Микола Мельниченко

працював прорабом, зараз – командир гармати

До того, як піти в армію, я працював прорабом на будівництві. А як почалося повномасштабне вторгнення, я пішов до військкомату добровольцем, бо треба захищати своїх батьків і родину. Я пішов 24 лютого одразу, але зміг потрапити в армію лише в липні. Мене не брали, бо я не служив строкову службу. У липні підписав контракт – і мене направили навчатися до Великої Британії.

Після перемоги я продовжу військову кар’єру, буду навчатися на офіцера. У юних роках у мене були думки про військову справу, але мене не брали туди, куди хотів, бо за ростом не підходив. [сміється]

«Фенікс»

працював у страховій компанії, зараз – головний штаб-сержант самохідно-артилерійського дивізіону

Я пішов до ЗСУ по мобілізації, за наказом президента. У цивільному житті я працював у сфері страхування автомобілів.

[Повномасштабне] вторгнення для мене почалося в Києві, бо я там жив. Потім треба було вивезти рідних у безпеку. Я їхав з сім’єю в Хмельницький через Житомирську трасу. Там уже мости вибухали, але, горя прикупивши, виїхали. Я повернувся до Києва, пішов в Оболонський військкомат, але вони сказали, що зателефонують. Пройшло кілька днів, а дзвінка не було, бо там було дуже багато людей, я так розумію. Потім пішов в інший військкомат, але мені теж ніхто так і не телефонував.

Мене взяли в армію тільки в батьків, на Хмельниччині. Ми поїхали вчитися, і наш навчальний центр одразу обстріляли – загинули двоє хлопців. Тоді я зрозумів, чому й куди прийшов. Боронити свою країну, щоб не бути такими, як росіяни. Бо це повна й конкретна розруха, ніякої свободи слова, ніякого життя.

Є думка, що буду служити й надалі. Бо ми вже які-не-які професіонали, бо знаємо, що робити. Може, держава запропонує якісь хороші умови, але треба спочатку до неї [перемоги] дожити.