Макс Кідрук – письменник, який пише жанрову літературу. Його книжки стають в Україні бестселерами та продаються накладами в десятки тисяч. І це не лише завдяки добре побудованим історіям, але й завдяки ефективному маркетингу. До війни Макс їздив у великі презентаційні тури, деякі з них включали аж 100 міст.

У листопаді Макс оголосив про запуск власного видавництва «Бородатий Тамарин». Поштовхом до цього стала робота над новою книжкою – «Нові Темні Віки. Колонія». Це історія обсягом у 900 сторінок, перша із серії, яка розповідатиме про життя людей на Марсі у 22-му столітті. Працюючи над книжкою, Макс усвідомив, що у всіх своїх книжках і так робить практично все, крім друку. Тож разом із дружиною, попри війну, вони наважилися створити щось своє.

Наклад першої книжки розлетівся за кілька днів. Загальний наклад книжки наразі налічує вже 20 000 примірників (за два місяці промоції). Ми говоримо з Максом про те, як це – запускати видавництво під час війни, віру у «великі» тексти та проблеми з увагою, а також про війну й те, який слід вона залишила в його житті. А також цитуємо його книжку, щоби було зрозуміліше, про що цей текст.

Раніше ми розповідали, як Макс Кідрук заробляє літературою.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

23 лютого

У той день страху в мене не було, тому що нас накачували цими новинами на той момент уже кілька тижнів. Ми ввечері з дружиною обговорювали, який у нас план. На той момент ми вже розуміли, що відкриваємо власне видавництво, розуміли, що це будуть великі витрати для нашої родини. То була повна невідомість, і чимало чинників було проти нас: велика за обсягом книжка, невизначеність ринку тощо. Тож ми вирішили, що будемо працювати далі, попри загрозу вторгнення. Але о п’ятій ранку 24 лютого нас розбудили та сказали, що наші міста обстрілюють і почалася війна.

Я був у ступорі перший час. Тоді здавалося, що це кінець кар’єри. Адже кому в такій ситуації потрібні книжки. Я не розумів, де я можу бути корисним. У моєї дружини був благодійний фонд, чимало партнерів, здебільшого Рівненська область, які відразу ж переключилися з дитячих будинків на допомогу військовим. Вона ледь не ночувала у військовій адміністрації на початку. А я не знав, куди бігти. У дружини ще трапився інцидент у фонді, кілька ключових людей виїхали за кордон без попередження. Тож замість них включилася Таніна двоюрідна сестра та я. Займався геть усім: відвіз-привіз-завантажив-розвантажив-прийняв-відповів і так далі.

Першими про Нові Темні Віки заговорили на Землі, не на Марсі. Термін якийсь час не приживався: очевидна алюзія на епоху невігластва та варварства, що запанували в Європі після падіння Західної Римської імперії, видавалася дещо натягнутою. Коли ж вислів дістався Колоній, усе вже летіло шкереберть, і не надто доречне порівняння з раннім Середньовіччям швидко поступилося аналогії з іншими Темними Віками – астрономічними, – періодом на світанку часів, коли Всесвіт, розширившись, став прозорим для світла, проте ще не містив у собі нічого, що могло би світити.

Не було ні зір, ні планет, ні галактик – жодної краплини світла в непроникній чорноті. І це значно краще пасувало для опису майбутнього, у яке вступало людство: темрява насувала звідусіль, і ніхто не знав, що чекає за нею.

Я був серед тих, хто заперечував реальність. Розумів, що в керівництві в росіян вистачає відбитих. Але не очікував, що настільки. За тиждень до вторгнення я сидів на одному з ефірів та із серйозним обличчям розмірковував із ведучим, що війни та вторгнення не буде. Розумів, що будуть дії на Донеччині та Луганщині. Але велику війну я заперечував. Мене це досі гнітить.

Як і гнітить ця прірва між тим, що ми собі запланували, і тим, як усе сталося насправді. Мабуть, це про прийняття реальності. Ми планували стартувати відразу з кількох книжок. «Бородатий Тамарин» – це не видавництво Макса Кідрука. Ми планували видати «Нові Темні Віки», перший наклад десь 12–15 тисяч. І ще кілька перекладних книжок наукпопу, які я б дуже хотів бачити в нас. У нас мав бути тур Україною, Європою. Але почалася війна.

Зупинка «Війна»

Спершу був шок. Згодом усі оговталися, і ринок наче ожив, люди почали знову купувати книжки. Але спершу був шок. Усе зупинилося. Я вагався, мені було складно уявити, як у таких умовах можна було промотувати книжку, коли навколо гинуть люди. Тягнув, хоча й команда переконувала мене, що треба робити. Зрештою погодився, причина банальна, тому що вартість друку з моменту домовленості в листопаді з друкарнею в Харкові зросла вдвічі. Тож та сума, яку ми з дружиною відклали на друк «Нових Темних Віків» і кількох перекладів, піде лише на мою книжку. Я сподіваюся, що ми заробимо грошей і зможемо повернутися до наших планів, у тому числі видавничих.

Перший пост, який я опублікував у соцмережах про книжку, я написав за п’ять тижнів до публікації. Я показав його близьким, чия думка для мене має значення. Я отримав від них добрий відгук, але не публікував його, тому що внутрішньо не міг собі це дозволити. Я перечитував його й мені здавалося, що я продаю не книжку, а власні страждання, Це здавалося мені фундаментально неправильним. Тому я не наголошував на тому, наскільки все здавалося кепським.

Торс капітана нависав над столом із натурального дерева. Біля монітора стояв вазон із кактусом-цереусом. Кактус був геть лисий і більше скидався на встромлений у землю огірок. На стіні за спиною Русола замість президентки Настаченко висіли портрети генерала Залужного та Івана Мазепи.

Згодом я отримав відгук від свого товариша, до 2 грудня його батальйон був на передовій, біля Авдіївки. Він сказав мені: «Макс, попустись, зараз, навпаки, треба щось позитивне». Але тоді була ще одна складність. Під час першого масованого удару по Україні в Рівне, здається, двічі прилетіло. Зникло світло, його швидко полагодили, але були проблеми з напругою.

У моєї мами якраз мала починатися радіотерапія. Перед тим їй мали зробити МРТ і КТ. І я пригадую, як вона вийшла та сказала мені, що апарати не вмикають, тому що бояться пошкодити їх через стрибки в мережі. Тож лікування відкладається на невідомий термін. Чекаючи маму, я бачив, як донька забирає свого батька, який був у візку, у важкому стані, тому що лікарі не можуть зробити ніякі процедури. Важко для мене було в цій ситуації просто вдавати, що життя триває. Я робив те, що маю робити, але ніякого задоволення це не приносило.

«Бородатий Тамарин»

Багато хто запитував, що не так із видавництвом КСД, із якими я співпрацював багато років. З ними все окей, ми були в хороших стосунках, вони не торгувалися за гонорар, давали хорошу знижку на книжки. Щобільше, зараз ми вже з ними уклали угоду про те, що «Нові Темні Віки» вони продаватимуть у себе в магазинах. Я щиро вдячний їм за десять років співпраці.

Але чому ми тоді почали робити своє? Одна з головних причин – це те, що, коли я уявляв «Нові Темні Віки» виданими, я розумів, що хочу там купу різних речей зробити, але розумів, що жоден видавець через фінансове питання не піде на них, за кожною книгою є купа витрат, окрім самого видання: на склад, на логістику тощо.

У голові шуміло, проте задоволення чи зловтіхи він не відчував. Нічого такого. Але й виснажливого болю, через який кортіло забитися в найтемніший закуток і ридати ридма, не було. І найважливіше – зникло почуття нікчемності, яким давився, плентаючись від станції додому. Те, що він вчинив, неначе обнулило всі почуття. Повна емоційна анестезія. І це було саме те, чого коротун потребував.

Я розумів, що зможу втілити свою ідею, лише якщо я певні питання щодо книжки впишу, як незворотні витрати. Кольорова вклейка, чорно-білі карти, 3D-плани колоній, 15 чорно-білих артів, ілюстрацій, зрештою обкладинка та 904 сторінки тексту. Це все просто не може коштувати 469 гривень. Ще одна причина – це те, що я робив щодо своїх книжок усе сам, окрім друку. Тому ми вирішили з дружиною робити своє видавництво, щоб робити повний цикл видання самостійно.

Крім того, ми плануємо ще кілька книжок науково-популярної літератури, які в мирні часи в Україні продавати було би нескладно. Ми вже придбали кілька прав на видання та працюємо з переліком перекладачів, які зроблять свою роботу дуже якісно. Плануємо заморочуватися та робити все якісно та зі своїми «фішками».

Наприклад, ми вирішили з Тетяною, що розробили такі чотири контент-чинники, за якими оцінюватимемо всі наші книжки. Тобто це будуть чотири смайлики: один – задрот, один – усміхнений, один – емоційний з очима на мокрому місці й один – у якого вибухає голова. Їх відмалювали окремо, щоб не було питань з авторськими правами.

Ми вирішили робити ці оцінки на кожній нашій книжці. По-перше, це буде чесно, якщо ми видаємо якусь легку для читання книжку, ми це позначимо, щоб читач розумів, на що йому очікувати. Або ж, навпаки, якщо це буде щось складне, що вимагає підготовки, ми це також вкажемо, щоб людина не купувала книжку даремно, якщо є новачком, скажімо, у темі космосу.

Щодо назви. У процесі дослідження я з’ясував, що найкраще бренди запам’ятовуються, коли вони мають зв’язок із твариною. На кшталт пінгвіна в Penguin Books. Тому я взявся гуглити всіх наймиліших тваринок. Фенек, довгоп’ят, карликовий квока. А тоді натрапив на тамарина та зрозумів – це воно. Тоді показав мавпу дружині, і питання з назвою було закрите.

логотип видавництва «Бородатий Тамарин»
логотип серії Corvus

Логотип нам намалювала Ксенія Попова, який вийшов дуже вдалим. Вона також розроблятиме логотипи для серій, як-от лого для серії наукпопу про космос Corvus. Це «ворон» із латини, а є також сузір’я ворона.

Наразі у видавництві працюють троє людей: я, моя дружина Тетяна та наша помічниця Наталя, яка, як і ми, робить геть усе. Крім того, ми співпрацюємо проєктно з маркетологинею, яка займається рекламою, і частково залучена моя менеджерка Елла, яка займається маркетингом і комунікацією з медіа.

Можливо, до війни я би більше переймався, більше зважував ризики, більше би тривожився. Але зараз почуття ніби під анестезією. Зник страх помилки. Хоча разом із ним зник також і драйв від процесу. Ми просто робимо те, що маємо робити. Коли я припертий до стіни, я краще функціоную. Немає зайвих думок, лише цілі та дії.

Серце бухало у горлі. Еландон стиснув зуби. Трясця, як воно може гупати так сильно й не розриватися на шматки? Він затримав дихання і намагався не дивитися на суфлер, бо розумів, що наступні кілька речень – якихось пів сотні слів – розділять усе його життя на до та після.

«Нові Темні Віки»

Як я написав книжку на 904 сторінки? Це хороше запитання. Коли я працюю, у мене немає проблем із зосередженням. Мій телефон може бути ввімкнений, я чую сповіщення, але вони мене не відривають. Насправді я люблю те, що роблю. Це як для когось робота біля землі, наприклад, ремесло, певно, тому примушувати себе не доводиться. Я розглядаю соціальні мережі лише як інструмент. У мене немає від них залежності.

Щодо іншого. Люди й справді втрачають здатність до довгого читання. Воно й не дивно, для цього є багато причин, особливо в період війни, коли новин багато. Міркуючи про великі за обсягом книжки, я згадую історію. Не так давно я відкрив для себе один фінський гурт. Вони фантастичні.

Я взагалі олдскульний чувак, слухаю досі хард-рок і метал. І от я переходжу до них на профіль у YouTube, а там 50 тисяч підписників. Якби вони починали років 20 тому, а ще краще – 30, зараз вони були би як Iron Maiden. Збирали би стадіони та давали на них кілька концертів. А зараз вони не те щоб уже не мейнстрим, це навіть уже не underground – їхня цятка на культурній мапі музичного світу зникає просто, мала. Я от думаю так само про ці великі книжки.

Я розумію, наскільки це навіть не те щоб ризиковано, це якась така, мабуть, форма самогубства – писати зараз книжки на 900 сторінок. Але це ті історії, які я люблю сам, і я хочу залишатися насамперед щирим із собою. Я роблю такі сюжети, у які би я залип сам. Якщо сподобається ще комусь ця історія – прекрасно, якщо ні – отже, мені доведеться шукати іншу роботу. Я буду просто видавцем, видаватиму інші маленькі книжки, які є на ринку. Але я все ще вірю в силу хорошої історії.

Гадаю, чимало хто чув або казав фразу про те, що війна розбила фокусацію. Важко концентрувати увагу. У мене ж навпаки. Під час війни я почав ховатися у книжках, як ховався в 90-х, коли світ навколо здавався сірим і порожнім. Це повернулося до мене. Водночас я обирав легкі для читання книжки, як-от «Колеса часу» Роберта Джордана. Це серія з 12 книжок. Читаючи першу, я поставив їй чотири на Goodreads, тому що хотів, щоби її видали в нас (хоча реально поставив би 3). Але під час війни я взявся за наступну частину й… просто розчинився в ній.

Увесь цей інформаційний тиск, коли ти що п’ять хвилин оновлюєш, особливо в ті часи, у березні-квітні, стрічку новин і дивишся, що сталося. Ці книжки стали для мене таким собі сховищем. Я несподівано почав допрочитувати всі ці величезні фентезійні саги, які я просто купував, тому що я розумію, що потрібно купувати, щоби далі видавали новинку, але навіть не думав, що колись прочитаю. І це те, що дає мені змогу якось тримати кукуху на плаву. Саме для цього я й видаю «Нові Темні Віки».

Кроудер видавався йому типовим університетським інтелектуалом: розумним, витонченим і трохи зверхнім, але що прискіпливіше Джейк придивлявся, то більше помічав переплетіння зморщок довкола губ, які, проявляючись, надавали обличчю боса майже лютого виразу. У моменти гніву чи неспокою, коли Кроудер міркував про роботу, а ще більше коли говорив про те, на що перетворюється планета, ці зморшки поглиблювалися, спокійний погляд загострювався, а очі, попри брунатну каламуть кришталиків, випромінювали лихоманковий блиск, сліпучий і непримиренний.