Відповідати на екзистенційні питання гір, заблукати в лісі, поки шукав ліки, і підіймати продукти на гору конем. Ми поговорили з Яною Жадан і Тимуром Габуєвим про досвід переїзду з Києва до Карпат.

Як вирішили переїхати

Яна Жадан: Перед початком вторгнення я закінчила свою роботу в ресторанній компанії Ігоря Сухомлина [Mimosa Family], де працювала маркетинг-директоркою, і в мене був план на декілька місяців зупинитися та зрозуміти, як я хочу рухатися далі. Можливо, з’їздити кудись, побачити тих, кого давно не бачила. Потім сталося повномасштабне вторгнення, і я свідомо залишилась на певний період без роботи. Але було не до цього, ти не міг концентруватися на тому, щоб виконувати якісь завдання, вони не сильно мали сенс. Ми всі волонтерили, робили, що можемо.

А наприкінці квітня я повернулася до робочих процесів, зрозуміла, що мені цікаво поєднати мій інтерес до фермерства та навичку роботи з гастрономічними брендами. Так я познайомилася з Дариною й Олегом Луканюками, у яких є проєкт «Бринза», і приїхала сюди, на гору, у «Дідову Хатчину», бо тут розміщене виробництво бринзи. Потрібно було з усіма познайомитися, побачити процес наочно. Я не можу сказати, що в мене прямо в той момент було бажання кудись переїхати, але я тут була лише день (і дві ночі в дорозі), а вже встигла дуже глибоко перезавантажитися. Це був дуже цінний досвід.

Тоді я дізналася, що в «Дідову Хатчину» також шукають команду. Я спочатку порадила замість себе подругу, а потім думаю: «А чому б ні?».

Це така думка, яка буває в житті сто разів. Ти сто разів думаєш, а чому б не поїхати до Африки, допомагати «лікарям без кордонів», і так завжди собі посміхаєшся та продовжуєш робити те, що робиш.

А тут у мене якось воно стрільнуло, і потім я подумала, що, звичайно, я сама нікуди не поїду. Але мені дійсно вперше в житті захотілося пожити в Карпатах.

Тимур Габуєв: Я переїхав, бо тут Яна [сміється]. Насправді я завжди хотів жити за містом на природі. А якщо брати професійний інтерес, у Києві я працював шеф-кухарем у TC Pizza, і на той момент, коли від Яни прийшла пропозиція поїхати працювати в «Дідову Хатчину» (вони шукали шеф-кухаря, бо проєкт лише запускався), я вже був готовий щось міняти у своєму житті. Мені з кожним днем усе важче було перебувати в Києві, бо мені загалом трохи складно в цьому місті жити, це не зовсім моє місто, і тому я подумав, що це буде дуже доброю ідеєю – переїхати в гори.

Яна: Ми досить швидко переїхали. Щоб закінчити свою роботу в Києві, ми домовилися, що переїдемо за півтора місяця. І почали готуватися, хоча однаково збиралися поспіхом і в останній момент. Я зараз, коли згадую, що ми із собою привезли – сміюсь. Дуже мало реально потрібних речей, дуже багато книжок і якісь дивні деталі. Я, наприклад, узяла гобелен. Купу важливого не взяла, але гобелен узяла. А потім, звичайно, ми почали обростати речами – і зараз, коли я уявляю, як ми будемо звідси їхати…

Коли ми приїхали на гору, відчули сильну міську втому. Перші три дні Тимур просто спав. По 15 годин на добу.

Що змінилося

Яна Жадан: Я вирішила переїхати з міста, тому що мені набридла організація життя в місті. Мені не подобалося багато процесів. Це не означає, що вони якісь погані, просто це був мій стан у той момент. Я не хотіла бути учасницею міських процесів, не хотіла їх підтримувати чи не підтримувати, просто не хотіла в них бути.

І тут, на горі, у мене ще довго діяли міські шаблони сприйняття, тобто, знаєш, ніби ти постійно маєш бути зайнятий, маєш щось робити.

Десь наприкінці першого місяця я почала розуміти, що щось усередині розслабляється. По-іншому починаєш сприймати якісь процеси – щось сталося, значить, сталося, продовжуємо жити далі. Я змогла зі сторони подивитися на те, що мною іноді керує, як на мене впливає місто. Я міська людина, я все життя жила в місті: спочатку – в Одесі, а останні 13 років – у Києві, це мій перший досвід життя на природі.

Тут тобі дійсно диктує умови погода. Дощ у горах і дощ у місті – абсолютно дві різні речі.

Тут ти стаєш абсолютно залежним від погоди. І це дуже круто. Це з мене, як із міської людини, знімає стільки відповідальності й уявлень про власну всемогутність.

Якщо тут дощ, ти не можеш просто взяти парасольку й пройтися, тут глина, ти застрягаєш у ній, вона тебе обмежує, але ти відчуваєш силу природи та свою з нею взаємодію.

У місті, якщо в тобі підіймається якась емоція чи є хвилювання, тобі завжди є на що відволіктися. Можеш піти в кав’ярню та просто посидіти серед людей, і в тебе з’явиться відчуття зайнятості. І це тобі допоможе швидше проскочити це відчуття. У мене, особливо коли був активний період, багато роботи, постійно було відчуття, що я не встигаю це переживати. Тобто я маю зупинитися та сказати: «Вау, Яно, ви зробили полуденок!». Усе, оп, ідемо далі, до наступного переживання. І всі емоції перемішувалися в якусь кашу.

Тут, у горах, менше чинників, які відволікають, більше фокусувальних, як природа. І є більше можливостей для того, щоб процеси в собі не перестрибувати, а вирішувати. Я, наприклад, розумію, що в мені порушилися деякі питання невирішені, які я раніше швидко запихала кудись і йшла далі. За пів року життя в горах я відчуваю не те що зміни всередині, але ніби я познайомилася із собою за цей час так, як у мене це не виходило зробити в місті.

Наш графік побудований однаково навколо того, що ми працюємо, але водночас ми завжди можемо піти погуляти в ліс, і для цього не треба кудись їхати, ліс просто навколо.

Я часто скаржилася на те, що в Києві погане повітря. Тут ми живемо в ідеальному повітрі. Виходиш із дому і занурюєшся в аромат мокрого листя, літніх трав, аромат дерев, моху. Ти ніби живеш у якомусь парфумованому світі. І мені це дуже подобається.

Тут з’явилося більше часу на себе. Я зрозуміла, що в мене не те щоб з’явився час, але з’явилася можливість регулярно щось робити.

Якісь звички, які мені були цінні, але які не виходило робити на постійній основі, тепер зі мною завжди. Я нарешті почала займатися спортом саме в тому режимі, який мені подобається. Останні пів року дуже багато читаю.

Це завжди було мені притаманно, але останні роки я якось читала дуже хаотично: то кілька книжок одночасно, то ще щось. Тут це сильно змінилося – вистачає концентрації, книжки читаються вдумливіше. Разом із тим з’явилися сили не лише на художку, я тут читаю і нон-фікшн, й історичні книжки.

Тимур Габуєв: Гори випробовують постійно. І вони змушують поставити собі багато запитань. І ти від них нікуди не дінешся, тобі треба на них відповідати. Тому іноді буває, що стає складно. І я вже навіть можу описати це відчуття, як «це мене зараз гора випробовує». Хто я? Де я? Такі базові питання, екзистенційні порушуються.

 Я почав розуміти, що мені так не подобалося в ресторанах міста, що мене навіть бісить у ресторанах міста, у їжі, котру готують у містах

Зміна ставлення до гастрономії

Тимур Габуєв: Я як кухар тут ніби наново почав себе чути, я почав розуміти, яку їжу я хочу готувати. Були певні зміни в мені самому, увесь мій досвід і знання, які були на той момент, ніби почали складатися в одну композицію. І почало формуватися певне бачення їжі. Я почав розуміти, що мені так не подобалося в ресторанах міста, що мене навіть бісить у ресторанах міста, у їжі, котру готують у містах. Я почав це чути добре, як ніколи. Я почав більше працювати над своїм стилем готування, відточую деякі кулінарні техніки, повертаюся до класичних смаків.

Мені не подобається одноманітність. Одноманітність вигляду, одноманітність смаків, одноманітність кулінарних технік – у Києві мені не подобалося, що куди б ти не зайшов, майже всюди подібний перелік страв у меню.

Мені подобається проста їжа, рустикальна – те, з чого все починалось, щось запечене, чисте, без надуманого прикрашання. Мені дуже подобається те, що тут дійсно мало продуктів, із яких ми можемо щось приготувати.

Тут складно і з вибором, і з логістикою, тому починаєш зовсім по-іншому ставитися до продуктів. Повага до них сильно виростає.

Яна Жадан: Ми тут навіть кінзу не знайшли. Ми як мешканці міста спочатку не могли повірити, як це – не знайти кінзу?

Тимур: Я починаю просто підлаштовуватись під місцеві умови та готувати щось, спираючись на свою адаптацію. І це ще один офігенний процес, який я відчуваю. Це те, що я почав тут готувати більш, як це правильно сказати, не сільську їжу, а більш домашню.

Яна: Тут, у Карпатах, уже є різні простори, деякі намагаються перенести місто в гори. Тобто це буде заклад, який розташований у горах, але подачі будуть, ніби однаково тобі намагаються гуцульський банош подати, ніби ти в Києві на Подолі. Тут важливо, що класичний банош, наприклад, дуже жирний. Тобто якщо ти в холоді на мінус 16 не живеш, то ти не зможеш його їсти, бо це їжа, яка несе функцію. Тимур намагається залишити цю функцію, але водночас, щоби це була гастрономія, щоби це однаково була як би ресторанна їжа.

Тимур: Я намагаюся дивитися максимально чисто та прозоро на їжу й готувати її такою, як вона є. Насправді це тому, що, коли ти цю вівцю ще зранку бачив живою, а тепер ти її готуєш, у тебе до неї велика повага, у тебе відповідальність – це твоє, чисте, екологічно вирощене м’ясо, ти вже маєш його подати так, щоби зробити цей смак найкращим, але не перебити його, бо тобі хочеться зробити 15 соусів.

«Це одне з найбільших відкриттів, які прийшли до мене тут. Починаєш поважати продукти та працювати з ними зовсім інакше, бо вони тут дуже тяжко добуваються».

Тимур Габуєв: Я їжджу на ринок у Косів, це найближче місто тут. Для цього я хвилин 20 спускаюся пішки з гори в долину, там уже можна сісти на машину та поїхати в Косів. У Косові я ходжу по ринку та магазинам, скуповую продукти, вибираю овочі, які мені там подобаються. Потім ми веземо ці продукти назад під гору. Під горою нас зустрічає кобила Зірка. Або, якщо погода дає змогу, підіймаємося на місцевому позашляховику.

Частину продуктів я знаходжу в місцевих людей, у селі. Я використовую суто місцеві сметану, молоко, сир, іноді яйця. І вони зовсім інакші. Місцеву сметану треба вносити у спадок ЮНЕСКО.

Яна Жадан: Плюс до всього, тут люди дуже запасливі. Ніхто не купує ягоди, бо ягоди ростуть у лісі. І влітку всі збирають їх, у багатьох людей удома є сушарки для фруктів. Також збирають фрукти, горіхи, гриби. Грибами тут, до речі, називають тільки білі гриби. Інше – то не гриби. Тут усі намагаються законсервувати сезон. І в сезон готують безпосередньо їжу з лісу.

Тимур: Тут працює харчовий ланцюг. Ми використовуємо абсолютно всю тварину, без відходів. Тут це називають «масарити» – тобто опрацьовувати тварину from nose to tail. Щось на ковбаси, щось на тушкованку, щось запікають, коптять, закатують сало в банки. А ті відходи, які дійсно залишаються (на кухні завжди є залишки), ідуть на харчування свиням.

Тобто ми вирощуємо свиней і харчуємо їх, а потім вони нас. І це є цей цикл, наш харчовий ланцюг тут.

 Якщо в тебе є корова, курка, вівця, коза, вона створює для людини, яка живе в горах, певну передбаченість і надію

Ставлення до тварин

Яна Жадан: Тут дуже поважне ставлення до тварин, до худоби. Її традиційно поважають, стежать за нею. Тут починаєш узагалі по-іншому ставитися до м’яса. Також тут худоба є символом надійності. Бо гори – дуже непередбачувані. Коли нас запитують, яка погода, ми не маємо, що сказати, бо вона змінюється три рази на день, а якщо в тебе є корова, курка, вівця, коза, вона створює для людини, яка живе в горах, певну передбаченість і надію.

Як би не було холодно, можеш ти спуститися в місто на базар чи не можеш, замело тебе снігом чи не замело, у тебе буде продукт, який ти сам здобудеш, який тобі дасть твоя худоба. Тут є гарне слово «маржина», його використовують для назви всіх тварин.

Дуже показовий приклад ставлення до худоби – різдвяна традиція, коли ґазда бере на Святвечір або тарілку куті, або по ложці кожної страви, залежно від місця, і першу святкову страву несе худобі. Він годує худобу, потім повертається, усі моляться – і тільки потім починають їсти. Ти годуєш тварину, а вона годує тебе.

А коли в нас був сезон полонини, вівчарі найчастіше перед тим, як іти пасти овець чи їх зранку доїти, моляться. І вони моляться не десь самі, а саме серед овець. Тут усе пов’язано: сакральність і заземленість.

Тимур Габуєв: Якщо брати домашніх тварин типу котиків і собачок, тут до них ставлення більш утилітарне, ніж у місті. Вони також мають виконувати функцію, бо гори суворі та вимогливі.

Ми також приїхали зі своїм псом, але наше ставлення до нього не змінилося. Ми розуміємо, що відповідальність за свою тварину включає й турботу про неї.

Чого вчать гори

Тимур Габуєв: Цінувати землю. Цінувати природу, цінувати тварин. Цінувати життя.

Яна Жадан: Про «цінувати землю» дуже цікаво, тому що тут у людей своя земля. Тобто ти от ідеш лісом, а праворуч від тебе – земля однієї людини, ліворуч – іншої. І це в якийсь момент підводить до запитання: «А де моя земля?». І це таке дуже індивідуальне, і дуже загальне запитання. Я думаю, що зараз усі ці події з вторгненням, з війною за землю, вони нам усім допомогли зрозуміти, хто не розумів до кінця, що це таке. Тобто відчуття всієї України як своєї землі, не конкретного регіону чи області, а всіх цих тисяч кілометрів.

Але водночас виникає запитання, особливо в нас як людей, які кудись переїхали. Тобто я з Одеси, переїхала до Києва, Тимур із Запоріжжя переїхав до Києва. І далі ти запитуєш себе: «А де я хочу жити, де я хочу відчути ось саме цей шматок своєї землі?».

Тимур: Це одне з тих екзистенційних запитань, що ставить гора. Вона запитує тебе, де твоя земля. І ти починаєш розпитувати себе. Це дуже важливо: і випробування, і досвід, який не відчуєш у місті.

Яна: Бо відчуття «оце мої 80 квадратних метрів квартири» – це не про те. Це про досвід цінності взагалі. Тобто це, мабуть, те, з чого почав Тимур: цінувати землю та бути вдячним.

Для мене дуже важливо переживати вдячність до простору, який зараз дає мені прихисток. Тобто я пів року живу серед чистого повітря, серед природи, жодного разу не почувши сирену, крім тих моментів, коли виїжджаю до міста. І оскільки я нікуди не виїжджала з України з 24 лютого, то вже влітку я відчула, що всередині мене певні важливі емоційні частини стиснулися, як пружина. А гори зі своїм плавним темпом її відпустили, поволі все розставили по місцях. Тепер я готова повернутися до міста в новому режимі. Тобто я не хочу бути мешканкою міста повністю, але я хочу жити в будинку із садом. Цікаво зараз повернутися до міста й побачити, як це буде.

Тимур: Я згадав ще один урок гір – цінувати людей.

 Тут найближчі твої люди – сусіди. Тобі до них іти хвилин 20, але якщо щось станеться, то це твоя найближча людина, яка може тобі допомогти

Яна: Я теж хотіла сказати, що цінувати людину поруч. Узагалі, тут найближчі твої люди – сусіди. Тобі до них іти хвилин 20, але якщо щось станеться, то це твоя найближча людина, яка може тобі допомогти. Чи тобі потрібна цегла, чи щось сталося зі здоров’ям – ти йдеш по допомогу до сусідів. Тут потужне відчуття громади.

Тимур: Коли Яна сильно захворіла й потрібні були ліки, то я попросив сусіда Мирося, Мирось – Світлану, а Світлана підвезла ліки в найближче село знизу, але треба було в темряві спуститися з гори та підійнятися назад через ліс. І я заблукав у темному лісі один, із ліками.

Яна: Я тут пережила як мінімум дві дуже жорсткі сутички з нездоров’ям. Перше – цистит, який був дуже серйозним, а друге – зуб. Був страшенний біль. Уперше я сильно злякалася. Тимур каже: «Спускайся з гори, їдь до лікаря», а я не можу йти взагалі. Тоді зателефонувала в «швидку», натрапила на милу жіночку, вона мене через телефон проконсультувала та заспокоїла. Із зубом зрозуміла, що терпіти не зможу, спустилася з гори та поїхала в найближче місто до стоматолога.

Тимур: Загалом тут краще не хворіти. Але в нас є величезна «гірська» аптечка на всі випадки життя. У ній навіть турнікет є. Ну і треба мати сусідів, які в разі чого тебе кудись відвезуть. «Швидка» під’їде під гору, але якщо погода дасть можливість, кажуть, що може й піднятися прямо сюди.

Найважливіші речі в горах

Яна Жадан: У нас з’явилися гумаки, яких у нас не було раніше, дощовики, ліхтарі, павербанки, ножі. Коли я йду гуляти в ліс, я беру із собою ніж. Я розумію, що навряд чи, якщо на мене кинеться якась тварина, я скористаюся цим ножем, але він у мене є. Можливо, якусь гілку треба буде відрізати, щоб пройти.

Тимур Габуєв: Якось я їхав у місто й повертався ввечері, у мене сів телефон. А із собою ні води, ні ліхтаря, ні павербанка – довелося в повній темряві підійматися на гору. Тут не можна так, не думаючи, виходити з дому. З цікавих і потрібних тут речей мені подарували сірники, якими можна розпалити вогонь, навіть коли вони повністю мокрі.

Яна: А ще важливо правильно будувати.

Тут люди вміють будувати екологічно, не думаючи про екологію, а думаючи про те, щоби бути захищеним і мати менше витрат.

Тому що пічка нагріває воду, пічка нагріває будинок. Бойлер можна не мати, якщо запалити пічку. Комини, пічки – це краще за будь-яку систему опалення. А ще тут уміють утеплювати будинки – усе дерев’яне, а всередині тепло.

Яке ставлення до міста зараз

Яна Жадан: Ставлення до міста в нас із Тимуром зараз дуже різне, тому що я відразу відчула, що мені раз на місяць необхідно їздити до міста. Я на три-чотири дні їду, наприклад, до Львова. Це мій час побути із собою. Я ходжу в театр, на якісь виставки, роблю купу процедур для себе, усе, що пов’язане з б’юті-рутиною – це такий концентрований час, щоби потурбуватися про себе.

Я зрозуміла, що так мені подобається більше, ніж коли справи розтягнуті у звичайному темпі життя в місті, і ти біжиш з однієї зустрічі на іншу та думаєш: «Ой-йой, як мені ще встигнути на манікюр». Коли це практика, яку ти отримуєш раз на місяць, яку плануєш заздалегідь, і тобі для цього треба кудись поїхати – це зовсім інакше ставлення.

Тимур Габуєв: Мені взагалі місто не потрібне, я не хочу повертатися до міського життя. Я частіше за Яну спускаюся з гори на місцевий ринок у Косові чи в село, бачу там людей – мені цього достатньо.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate