Власний досвідСервіс і диджиталізація: чого, крім відчуття дому, бракує українкам у Європі

Чому саме це місто

Ми приїхали до Берліна 3 березня. Я тоді не думала, що буде за документами в майбутньому. Для мене важливо було, чи можна в’їхати за туристичною візою та чи буде нам де жити. У Берліні друзі запропонували відразу квартиру на місяць, тому це був очевидний варіант. До того ж я бачила, що багато знайомих їдуть саме в Берлін.

Перший час було багато хостів, які ділилися квартирою чи кімнатою. Ми жили у квартирі, яку власники будівлі використовували як офіс, і вирішили на місяць поступитися.

З наступним житлом нам також пощастило. Мій пост про пошук житла побачили волонтери з кіноіндустрії, вони мали контакти з компаніями, у яких раніше орендували локації на зйомки, а тепер домовилися, що ті нададуть десять квартир сім’ям. Мені поталанило, що я швидко потрапила до Берліна, бо дійсно нормальні варіанти миттєво закінчувалися.

Труднощі, з якими стикнулася

Я тут увесь час натрапляю на бюрократичні труднощі. На початку найскладніше було те, що Німеччина сама не розуміла, що до чого і як це робити. На нас училися.У різних землях і різних районах – різні підходи та правила до оформлення документів, які змінювалися раз на тиждень-два. У нас є чати, де спілкуються переселенці в Берліні, але навіть у чатах був повний хаос – один робив одним чином, інший за тиждень – узагалі інакше. Неможливо було ніде дізнатися, як правильно оформити документи. Потрібно було ходити та ставати в черги.

Одного разу я ставала в чергу о четвертій ранку. Записала себе на папірці, знайшла людей, які вже сиділи там, передала папірець наступному та пішла досипати. О сьомій ранку повернулася, а там уже понад 50 людей. Та папірець нікуди не дівся, і ми встигли потрапити в той самий день.

Але тут треба розуміти, що ти звертаєшся до іншої країни по підтримку, ти хочеш отримати матеріальну допомогу, хочеш прихистку, тому я не можу скаржитися на якісь умови, бо насправді я встаю о четвертій ранку, бо знаю, що це потрібно насамперед мені.

Як отримати виплати

Насправді в порівнянні з тим, як у Німеччині було раніше, процедуру отримання ВНП дуже спростили. Раніше треба було набагато більше документів, підтверджень платоспроможності тощо. А от із процедурою виплат біженцям усе навпаки. Її ускладнили, і вже недостатньо просто стати в чергу о четвертій ранку. Щоб отримувати матеріальну допомогу (а вона є для мене дуже суттєвою), з червня треба бути зареєстрованим у job center.

Тобто ти маєш стати на облік потенційних працездатних громадян. Якщо говорити про процедуру, то ти заповнюєш величезну кількість анкет німецькою, потім вони це все гублять. Щось ти відправляєш фізично, щось на електронну пошту, щось закидуєш у бокс. Вони знову це гублять. Коли ти пишеш їм листи на email, вони обов’язково відповідають тобі звичайною поштою. Тому часто з першого разу це не виходить зробити.

Після того, як ти подав документи, вони викликають на співбесіду, дізнаються, яка в тебе освіта та спеціалізація. Потім пропонують тобі вакансії, і ти можеш або погоджуватися, або аргументувати, чому та чи інша робота тобі не підходить.

І обов’язково вони намагаються зробити тебе більш конкурентним гравцем на ринку праці, тому ти маєш піти на курси німецької. Ці інтеграційні курси вони оплачують, але на ці курси треба наважитись. Мені особисто знадобилося на це три місяці. Бо на ці курси ти маєш ходити щодня, п’ять днів на тиждень, із 08:30 десь на три-чотири години. Це триває пів року. Тобто ти ніби ходиш до школи. Зараз я дуже щаслива, що наважилася, але це мало бути виваженим і свідомим рішенням.

Ці курси допоможуть у майбутньому подовжити ВНП. До того ж тут можна зустріти знайомих. Зі мною в класі випадково опинилася моя колишня колега, з якою ми працювали в Closer. Я за два місяці почала розуміти німецьку на слух, можу щось пояснити.

Стати офіційною фрилансеркою в Берліні

Також я мала оформити свій статус як фрилансерка, бо іноді маю виступи. Це виявилося теж непростим завданням, бо зробити все це можна було ніби онлайн, але там складна система реєстрації, бо німці полюбляють фізичні листи. І коли ти реєструєшся на сайті, логін і пароль ти маєш отримати звичайною поштою, у конверті. Далі ти маєш ввести ці дані та змінити пароль. Після цього ти маєш отримати код, як наш електронний ключ, але це ще один лист фізичною поштою. Тільки тоді ти можеш зберегти цей ключ.

Наступний етап – подати заявку на фриланс. Для цього ти заповнюєш анкету на 28 сторінок (це варто робити з людиною, яка краще знає німецьку та взагалі розуміється на цьому). Бо в анкеті є питання на кшталт того, чи хочу я платити ПДВ, і треба знати, який із варіантів найкращий і чому. Я обрала платити ПДВ (19%), що в цілому добре для мене, але я маю тепер заповнювати декларації. З хорошого – я можу декларувати всі витрати, які стосуються моєї діяльності, наприклад, покупку платівок, і отримувати додаткову компенсацію цих 19% ПДВ. Усі квитанції та чеки треба обов’язково зберігати протягом десяти років.

Кожні пів року в «джоб центрі», якщо ти фрилансер і паралельно отримуєш допомогу від соціальної служби, ти маєш відзвітувати про те, як змінився твій статус: чи перебуваєш ти у стосунках, скільки заробляє твій партнер. Ти не можеш показати навіть 300 гривень на карті, бо тебе сприймуть як людину, у якої немає взагалі нічого.

Я отримую по п’ять-шість листів на тиждень, а тому часто гублюся й не розумію, чи все зробила й оформила правильно. Я іноді настільки напружуюся, коли бачу ці листи, що не відразу їх читаю.

Насправді вони люблять фізичні листи, бо так інформація є більш захищеною та конфіденційною. Але для нас, українців, які звикли до повної диджиталізації, фактично, щоб зробити звичну для нас річ, наприклад, відкрити картку в банку, потрібно прийти в банк, щоби записатися на зустріч через тиждень, щоби тоді вже піти до менеджера та подати документи на отримання картки. Дивишся на все це й думаєш: «Де мій Monobank?!».

Також тут є нюанси з інтернетом. У мене є німецька SIM-карта, бо вони цього вимагають, але набагато простіше було проплатити роумінг на Vodafone й отримати 10 гігабайтів мобільного інтернету. Місцевий пакет за 10 євро дає лише 3 гігабайти. І за домашній Wi-Fi в Києві я платила 200 грн, а тут 60 євро. І він ще й глючить і вимикається.

Переваги соціальної країни

Але я в жодному випадку не скаржуся. Німеччина дає мені дуже багато. І мені подобається, що це соціальна країна, і ти відчуваєш підтримку. Тут усі рівні. Українці отримали дуже багато допомоги. На початку українці мали взагалі безплатний проїзд, але влітку зробили єдиний проїзний за 9 євро, пільговий. І він діяв для всіх: для німців, для туристів, для біженців – вони зрівняли всіх, бо піклуються і про своїх громадян, і про тих, хто приїхав. Тут ти можеш розраховувати на реальну підтримку міста чи держави. Я, наприклад, подалася в музичний інститут – там є місця для біженців. Як митець я також можу отримувати додатково допомогу на розвиток своєї творчості. Це неймовірно, що тут ти можеш розраховувати на підтримку, навіть не бувши громадянином.

Чому саме це місто

Альона Лобанова: Ми із сестрою приїхали до Португалії у двадцятих числах березня. Перші два тижні повномасштабної війни ми волонтерили в Києві, у закладі Mates, але з кожним днем нам ставало дедалі тривожніше, тож ми виїхали спочатку до Львова, потім до Кракова й уже звідти вирішили їхати до Португалії, бо там були знайомі, у яких можна було пожити. Насправді особливо не було варіантів вибору. Ми були у стані стресу й паніки, бачили варіант і відразу чіплялися.

Аня Лобанова: Ми їхали до Португалії, думаючи, що ми буквально на місяць. І набагато простіше їхати на місяць з одним рюкзаком, тільки якщо ти їдеш у теплу країну. Я вже була в Португалії, я уявляла, яка вона, але одне діло – бути туристкою, інше – коли ти їдеш туди жити. Португалія дуже повільна. Це, звісно, дуже красива країна, тут поруч океан, кольорові будиночки, люди вміють відпочивати. Але для мене її ментальність все ж є незрозумілою.

Адаптація до життя та пошук роботи

Альона: Перший місяць життя біженки (не люблю це слово, але це правда, бо емігранти обирають, куди їхати, а біженці просто біжать) був, як у тумані. Я намагалася весь час чіплятися за хороше. Намагалася робити корисні справи: фотографувала мітинги, організовувала кінопокази. Але я ніби весь час була в шоку.

Тут класно, що можна податися на тимчасовий захист онлайн, але ти отримуєш PDF-файл, який у жодній іншій країні не сприймають серйозно. Якщо ти виїжджаєш із Португалії, усі дивляться на тебе дуже здивовано та запитують, що це таке.

Аня: Якщо ти хочеш податися на виплати, маєш записатися, щоб отримати пароль до свого особистого кабінету, щоб кинути запит на зустріч. Але пароль має прийти поштою, листом. І мені, наприклад, він досі не прийшов, тому виплати я досі не отримую.

Альона: Тут дуже важко з пошуком житла. Можливо, через наплив людей, тут дуже висока ціна оренди, вона взагалі не співвідносна із заробітними платами в Португалії.

Аня: Раніше Португалія була значно доступнішою, але останні роки ціни на житло тут такі самі, як і в інших європейських містах. Тож нам пощастило, бо спочатку ми жили в друзів, а потім нас захостив португалець.

Альона: З пошуком роботи також непросто. У Києві я фотографувала, створювала контент для закладів, вела сторінки в Instagram як SMM. А тут ніхто не дивиться на соцмережі закладів, нікому це не потрібно – усі зважають винятково на відгуки. Тут мінімум ресторанів використовують соцмережі для маркетингу та просування, тому моя професія взагалі не актуальна. Що більше в Лісабоні ставало українців, то більше в мене почало з’являтися якихось замовлень на зйомку. Але довгий час я просиділа взагалі без будь-якої роботи, бо знайти тут щось, якщо твоя діяльність пов’язана з креативом і творчістю, як на мене, дуже складно.

Те, чого бракує

Аня: Мені дуже бракує диджиталізації, у мене досі немає португальської картки. Я звикла, що ти можеш замовити щось онлайн, і воно тобі на наступний день прийде на пошту. А тут, якщо ти замовляєш косметику чи якісь товари, кур’єр привезе, коли йому зручно. І якщо він переніс доставку на інший день, він навіть не телефонуватиме й не повідомлятиме.

Дуже не вистачає наших б’юті-майстрів, бо вони роблять усе найкраще. Стриглася я востаннє, коли була в Україні. У Португалії дуже бракує такого сервісу, як наш G.bar – щоби можна було записатися онлайн, отримати якісну послугу, ще й відчувати, що про тебе піклуються.

На українських майстрів дуже великий попит тут, і для мене це не тільки про те, щоб отримати класну послугу, а ще й про підтримку українців. Я ходжу на манікюр у Лісабоні до салону, який відкрила українка й де працюють майстри винятково з України.

Альона: Для мене Україна більш просунута, диджиталізована. Українці постійно поспішають, постійно щось роблять, дуже замотивовані. Вони вміють і люблять працювати. А в Португалії в місцевих пріоритет – відпочинок. І нам у чомусь треба повчитися, бо ми не вміємо так. Але, з іншого боку, тут ніби всі тільки те й роблять, що відпочивають.

Коли мені треба було видрукувати постери для кінопоказу, ми прийшли вранці в сервіс друку, попросили надрукувати, нам сказали, щоб ми прийшли о 16:00. Коли ми прийшли о 16:00, виявилося, що працівник пішов на обід. І тут усе так і працює. Кав’ярні можуть закритися о 13:00 або взагалі не відкритися.

А ще тут дуже багато плісняви. Особливо, коли починаються дощі. До речі, ще коли починається дощ, майже повністю зупиняється транспорт. Дощ тут одразу означає якусь природну катастрофу.

Чому саме це місто

Ще до початку повномасштабної війни я поїхала на волонтерське стажування до Туреччини. Там я працювала в школі англійської мови. Так вийшло, що мені довелося залишитися в Туреччині довше, ніж тривав проєкт. Він мав закінчитися в березні. Але в Україні тим часом почалася війна.

Пошук роботи

У мене були певні збереження, подруга дозволила безплатно жити в неї, але я мала однаково починати шукати роботу. Дуже хотілося знайти щось за фахом. Так я знайшла компанію, пов’язану з лінгвістикою. Вони шукали людину в маркетинг-відділ і там була позначка, що це обов'язково має бути людина з України, що для неї будуть особливі умови й оплачуватиметься житло.

Я подала заявку. Пройшла першу співбесіду, потім поїхала до Стамбула на ще одну співбесіду. На той момент я жила в іншому місті й мені треба було їхати 2,5 години в один кінець.

На цьому черговому колі співбесід я зустрілася з генеральним директором компанії, він сказав, що я за всіма параметрами підходжу. Запитали мої очікування від зарплатні. Я оцінила обсяг роботи, зрозуміла, що їм потрібен керівник у відділ маркетингу. У Києві така робота оплачувалася б від $1500. Я об’єктивно розумію, що в Туреччині зарплатні суттєво нижчі, тому «зрізала» відразу половину. Сказала, що оцінюю цю роботу у $800. На що директор обурився: «Ти що! Ти ж біженка з України. Яке ти маєш право просити таку величезну зарплату!». Я намагалася пояснити, що це ж робота, і вони хочуть отримувати певні результати, і мені треба докладати до цього зусиль. На що мені відповіли, що за таку роботу вони можуть мені платити лише $400. Я сказала, що погоджуся, якщо вони мене як біженку забезпечать житлом у Стамбулі – це було зазначено в описі вакансії.

Директор відповів: «Тебе – ні. Ти попросила таку зарплатню, що я розумію, які в тебе амбіції, ти точно зможеш сама заробити собі на оплату квартири». Сказав, що я не схожа на біженку, що в мене немає дітей і взагалі не видається, що я потребую якоїсь допомоги. Також він сказав, що мені необов’язково жити в Стамбулі, а добиратися 2,5 години на роботу – нормально. Я подумала, що це унікальний такий досвід і продовжила шукати роботу далі.

Обман і розчарування

Я повернулася в ту школу англійської, де волонтерила. Керівник спитав, чому я не попросила в нього роботу, що він розуміє, що я хочу працювати за спеціальністю, але ж я українка, а отже, мені просто потрібні гроші. І він може взяти мене на роботу.

Мені запропонували $300 за місяць, хоча завантаження було великим. Іноді я затримувалася на роботі до десятої вечора. Мені потрібні були хоч якісь гроші, квиток додому коштував $150 і я погодилася на цю роботу з єдиною умовою – платити мені щотижня.

Але за тиждень мені ніхто не заплатив. За півтора також. Я підходила, просила про гроші, мені щодня говорили якісь нові аргументи, чому зарплатня «буде завтра». Я почекала два тижні. Коли я вголос сказала про те, що мені пообіцяли й не виконують обіцянок, хоча я відпрацювала два тижні, мені сказали, що мені ніхто нічого не винен і я можу повертатися назад до України. Ніби до мене тут були такі добрі, урятували від війни, а я меркантильна й думаю лише про гроші.

З того моменту проти мене налаштували всіх учнів школи, у якій я працювала. А сам керівник заблокував мене в месенджерах. Мені було дуже прикро й боляче, я на цьому закінчила пошуки роботи в Туреччині.