Дотепні й вірусні ілюстрації Олександра Грехова, блекаут у картинках для The Economist від Марії Кінович і символи тимчасово окупованих міст у прочитанні Марії Рубан: українські ілюстратори розповідають про цензуру, західну аудиторію й власну продуктивність під час повномасштабної війни.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

Олександр Грехов

Марія Кінович

Марія Рубан

Бліц із Олександром Греховим

– Меми й ілюстрації Олександра Грехова (які частково теж стають мемами) іноді з’являються ледь не швидше за новини. Як швидко ви працюєте?

– Робота залежить від того, бомблять в цей день чи ні, чи не влетів дрон в електростанцію. Насправді, коли як. Працюю в наївному стилі, тому майже завжди малюю швидко, іноді це десять хвилин від ідеї до появи в соцмережах.

– Що перше намалювали після повномасштабного вторгнення?

– Це було в перші години, але не так ілюстрація, а заклик вірити в ЗСУ й посилання на інструкцію «У разі надзвичайної ситуації або війни», яку ілюстрував для Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки при Міністерстві культури та інформаційної політики України. До речі, Instagram видалив цей допис: «мова ворожнечі».

– До речі, як ілюстратору обійти цензуру в соцмережах?

– Тут уже працює досвід, коли не одного разу й не двічі соцмережі видаляли ілюстрації й обмежували доступний функціонал. Ти вже знаєш, які слова чи символи краще не використовувати. Бо можуть забанити й за ілюстрацію, де поруч стоїть свиня й собака.

– Свою злість ви конвертували в енергію для роботи чи, навпаки, це було важко?

– Конвертую свої емоції в роботу, більше негативних, але й під час війни вдається схопити якісь позитивні: усе не просто так, і не час опускати руки. Тут більше для аудиторії може бути терапевтичний ефект, сам його вже не відчуваю. Багато всього пропускаєш щодня через себе й на якомусь етапі просто робиш те, що вмієш (роботу), а терапію для себе шукаєш в іншому місці.

– В одному з інтерв’ю ви казали, що для вас робота водночас джерело ресурсу й натхнення. Але коли маєш зобразити часом трагічні події, ще й етично додати гумору, то балансувати, припускаю, важко. Як справляєтеся?

– Останнім часом жартую, що коли все закінчиться, то зав’яжу з мистецтвом і поїду кудись робити сидр, бо зараз усе складно з цим «балансуванням», так, і не завжди це вдається. Мій гумор зазвичай – це ви смієтеся разом зі мною, але водночас і плачете. Але коли такі події, як зараз, то неможливо синхронізуватися емоційно зі всіма, для когось це не на часі; для когось смішно, а для когось, навпаки, занадто сумно.

– У вас зараз так багато робіт, що їх дуже важко поділити на окремі серії, мені здається. Ви для себе робите зараз якусь класифікацію? Що найбільш популярне зараз?

– Основна серія – це події війни, але старі продовжую. Наприклад, «Квантовий стрибок Шевченка», який теж вписав у війну, чи серія «Врятовані» з тваринами, яких урятували під час повномасштабної війни.

Найпопулярнішим залишаються майже щоденні ілюстрації про війну, цим діляться, і ними можна обійти обмеження соцмереж із їхнім «чутливим контентом» і «мовою ворожнечі». Вибачте, але нас тут убивають.

– Про «Квантовий стрибок Шевченка». Тарас Григорович уже побував і Венздей, і Джонсон(юком). Як обираєте саме цих персонажів, за медійністю?

– Тут основну роль грає медійність. Мені поки ще цікаво цим займатися, і це найстаріша з моїх серій, яку продовжую робити з 2018 року, іншим так не пощастило.

Окрім медійності, зробив благодійний календар зі «звичайними» людьми: військовими, рятувальниками, волонтерами в цій самій серії з Тарасом. Кожен із нас у цій війні виконує багато різних функцій, які не робили до цього. Змінюємо професії, щоб тільки перемогти ворога.

– Зараз так багато інфоприводів, що не встигаєш висвітлювати. Буває таке, що розумієте, що тема важлива й треба зробити ілюстрацію, щоб привернути увагу, але не хочеться? Якщо так, малюєте тоді чи ні?

– Якщо мені не хочеться, то я не малюю, особливо коли якісь глобальні події, коли й так десятки ілюстрацій. Я нічого нового не скажу на цю тему, а просто збирати лайки мені не цікаво.

– В одному з інтерв’ю ви казали, що, коли малювали з вимогою ратифікувати Стамбульську конвенцію, то тисяча підписів прийшла завдяки ілюстраціям. Це показує дієвість роботи. Як зараз, може, теж є подібні приклади?

– Зараз із цим легше, усі максимально консолідувалися. Ось була петиція про легалізацію одностатевих шлюбів в Україні, президент розглянув. Але десь вона далі загубилися в кабінетах уряду.

– Чи є у вас якісь лайфхаки, що допомогли адаптуватися до умов, у яких ми всі зараз живемо?

– Мені поки щастить, особливо не було прям екстремальних умов, дякую за це ЗСУ. І я така людина, якій багато не треба, і доволі швидко до всього адаптуюся, і головний лайфхак – це народитися мною.

– Як часто хочеться «втекти від війни» і як часто ви дозволяєте собі це робити?

– Намагаюся хоча б іноді гратися у звичайне життя, сходити в кіно, зустрітися з друзями, випити келих вина. Трохи допомагає.

– Робота з медіа, зокрема з Adweek, із видавництвами, виставки, зокрема в Колорадо-Спрінгс, мерч – як би охарактеризували свою активність зараз? Втомилися чи не можна?

– Втомився, навантаження більше, ніж я можу перенести. Але я люблю свою роботу й Україну, тому трохи відпочиваю й знову за роботу.

– Ви людина, яка не любить зайвої уваги, але все-таки ваші ілюстрації зараз мегапопулярні, якщо з’являються навіть на манікюрі чи на тортах. Як ставитеся до цього, уже звикли?

– До такого не звикаєш. Завжди вау, коли люди собі роблять тату на все життя з ілюстраціями, наприклад. Думаю, що майже кожен митець щасливий, коли його роботи живуть своє власне життя. Навіть водночас не запитуючи митця.

Марія Кінович

«Я зрозуміла, що не зможу малювати не про війну»

25 лютого я виїхала в Чернівці, дві доби провела в дорозі. На початку березня в мене з’явилося чітке відчуття, що я живу в сюрреалістичному світі, де малювання як таке, особливо комерційна ілюстрація, втратили сенс. Коли летить ракета, кому потрібна картинка на банку пива? Єдиний сенс – це кричати про те, що відбувається, якось це документувати. Я зрозуміла, що не зможу малювати не про війну. Це для мене єдиний спосіб проживати все те, що несеться зараз.

В Іnstagram на мене були підписані багато іноземців: я постила новини, вони писали слова підтримки. Вони казали, що дізнаються новини від мене. І тоді зрозуміла, що треба використовувати цей майданчик, щоби просувати потрібні Україні наративи. За допомогою ілюстрації це можна зробити в більш «цукерковій» формі, яка сприймається легше, ніж стрічка новин.

Для українців це переважно картинки, які піднімають бойовий дух. Їх важливо малювати, щоб це зробило день людей трішки кращим, щоб вони розуміли, що не самі.

«Я чітко розумію, що цензурую себе, чого не було раніше»

Зараз у мене велика аудиторія (хоч мені завжди й подобалася камерність мого Instagram). І я завжди думаю, як той чи той контент сприймують мої західні підписники, не можу собі дозволити більш радикальні висловлювання (точніше, можу, але тоді це буде лише один раз). Я чітко розумію, що цензурую себе, чого не було раніше.

Іноді думаю: це було проговорено 100500 разів, може, не варто робити цю картинку? Але що більше повторюєш, то краще засвоюється інформація. І я спеціально малюю на певну тему, бо це важливо проговорити.

Етичний бар’єр для мене – це, наприклад, зображення нутрощів. Також мені не подобається естетика зґвалтованого жіночого тіла й загалом сексуалізація жінки в ілюстрації.

Я не можу малювати й відверто насміхальні й саркастичні картинки про росіян, це не мій шлях. Здається, відразу прийде навала ботів, а я не вмію не зважати на негатив. Але захоплююся ілюстраторами, у яких кожна картинка жорсткіша за попередню.

Малювати щось емоційно не приємне – цікавий виклик, з яким я рідко стикалася до вторгнення. Ти не хочеш зробити це красиво, але не можеш зробити й не красиво. Це майже огидно малювати.

У мене є диптих про мародерство, було складно й страшно його малювати. Там зображені мародер, який тягне пральну машинку, і хата російського солдата. Я закрила коментарі для людей, які на мене не підписані, але два хейтерські коменти прилетіли в директ. Друзі мені розповідали, що ці ілюстрації обговорювали в російських пабліках.

Зараз суспільство настільки заряджене, що потрапити під хвилю хейту може будь-хто й будь-шо. Мене лякає цей масштаб і те, як це може переходити на погрози життю. Тому я намагаюся бути обережною.

«На контурний малюнок я витратила п’ять годин»

Мене вразило, наскільки війна швидко висмоктала сили. Наприклад, на контурний малюнок, який я зазвичай роблю швидко, на початку повномасштабного вторгнення витратила п’ять годин. Голова була ватна, руки не слухалися. Я опинилася в ситуації, коли робота давалася дуже важко, але я не могла від неї відмовитися.

Я думала, що швидко адаптуюся й до відключень світла, – не була готова до того, що це так депресує. Мене це сильно вирубило, і зараз я бережно до себе ставлюся, намагаюся не брати зайвої роботи. У мене просто нема сил. Але звісно, якщо до мене прийде The Economist, то я все відсуну, бо в пріоритеті говорити про Україну.

Я ще не повернулася до тієї продуктивності, яка була до вторгнення. Але нещодавно зробила 50 картинок за півтора місяця. Я порахувала, що для цього мені потрібно робити 1,25 картинки на день, без вихідних. Це було жахливо, тепер намагаюся робити не більше однієї картинки на день. Буває, просто німіє рука, якщо багато штриховки, багато ліній.

«Така іронія, що картинки про блекаут треба було закінчувати під час вимкнення світла»

Брати замовлення під час війни й швидко його здавати в наших умовах – це додатковий стрес. Бо ти не знаєш, коли в тебе буде електрика, наприклад. Зазвичай це дуже термінові речі: пишуть у вівторок, а в середу вже треба показати скетч, бо опублікувати хочуть уже в суботу. Це робота на знос, але я за неї беруся, бо це ще й можливість сказати щось важливе про Україну. Нас так можуть почути, це впливово.

The Economist написали мені в березні: у нас є така тема, такі гроші й такі строки. Вони ставлять запитання, але не втручаються в сам процес. запитання було про те, які взагалі настрої, як змінилося наше життя під час повномасштабної війни.

Щодо другого коміксу, про блекаут, то пам’ятаю: замовлення я отримала у вівторок увечері, 22 листопада. У середу вранці встигла надіслати скетч, а потім був обстріл і за кілька годин зникло світло, а потім – і зв’язок. Увесь район був просто чорний. Така іронія, звісно, що саме в цей час мені треба було закінчувати картинки. Ще й треба було багато побутових речей зробити.

Але в мене трохи був інтернет, і вночі мені дійшов лист з уточненнями. Наступного дня я шукала, де підзарядитися: на районі нічого не було, довелося їхати в центр. Ще й треба було заверстати ілюстрації для застосунку, на айпаді це було робити не дуже зручно. Тому робила все, як завжди, на колінці, але викрутилася вчасно.

Можна було б написати й довшу історію, багато нюансів про побут, про те, що ми говоримо між собою. Але коли в тебе всього два дні, то ти видаєш, як можеш. Текст я також писала сама: було кілька нюансів з розміщення тексту, орфографічних помилок, які вони помічали як native speaker. Але загалом усе «окали».

«В українській ілюстрації більше життя, більше «розпалу пристрастей»

Робота з Adweek передбачала чіткий бриф: треба було намалювати людей, які розмовляють на фоні заходу сонця й готелю. Навіть фото надіслали, як мають виглядати цей готель і захід сонця. Тобто за сценарієм треба було зробити картинки у своєму стилі. У плані творчості це не дуже цікава робота, мені цікаво придумати все самій.

Могли бути правки щодо виразу облич людей. Наприклад, мене могли попросити зробити вираз обличчя чоловіка менш злим (умовно, щоб не здавалося, що він нависає над жінкою й він аб’юзер). Великі замовники намагаються згладити кути, не робити нічого «на грані», щоб не було подвійного прочитання.

Закордонні замовники загалом завжди на чілі: you are supertalented, like, like, like. Було незвично працювати з ними, коли пройшов усі кола ілюстраторського пекла в Україні, купу правок. Зараз я співпрацюю лише з людьми, які до мене ставляться екологічно.

У нас в ілюстрації більше життя, більше «розпалу пристрастей», дають більшу свободу творчості. І кількість замовлень не зменшилася, просто не завжди можу собі дозволити брати кілька замовлень одночасно (я їх беру, але раніше брала ще більше).

Щодо виставок, то я не встигаю за ними стежити: мої ілюстрації подорожують більше, ніж ми всі, і живуть окремим життям.

«Великі фонди й без того мають свою аудиторію, намагаюся закривати точкові потреби»

Я не люблю зайвих речей і довго опиралася тому, щоб щось друкувати. Наприклад, листівки, як на мене, не мають особливої користі, краще на стіну повісити постер. Це зручний формат, щоби вписати його в інтер’єр.

Зараз усі втомилися донатити, а європейці не дуже люблять донатити на мілітарні штуки. Мені подобається стимулювати людей робити донати, бути для них буфером. Ти даєш людині щось красиве чи приємне, а вона має відчуття, що підтримала Україну.

Персонально я можу робити донати у великі фонди, але вважаю, що вони й без того мають свою аудиторію. Тому зібрані кошти я передаю друзям або друзям друзів, яким довіряю, бо вони роблять звіти за кожну копійку.

Так, люди охоче донатять на дрон чи тепловізор, але, наприклад, на ремонт пікапа збір довго закривався. Треба було зібрати 15 тисяч. Мені вдалося продати постерів на 7 тисяч і допомогти своїй знайомій закрити цей збір. Загалом з останньої партії, 25 постерів, близько 1700 доларів пішло на благодійність.

«Мені не хотілося робити цей календар так, ніби війни нема, але хотілося показати, що в нас є не тільки війна»

Зараз я кидаю всі сили на те, щоб малювати про те, що всі ми переживаємо. Спочатку взагалі не виходило малювати про щось інше. Але в якийсь момент я зрозуміла, що мене вже нудить від новин, хочеться щось «на довоєнному».

Раніше я видавала соціальні картинки раз на кілька місяців: про права жінок, тварин, екологію. Зараз мені б хотілося знайти баланс і говорити про інші важливі теми.

Сумую за часами, коли в мене була рубрика, де я показувала свої скетчі й смішні штуки: тепер я не відчуваю сил це постити, навіть якщо намалювала. Водночас так щемко потроху повертатися до місць у собі, які ти любила. Я вже не можу бути тією людиною, якою була раніше, але в моєму житті було багато приємних речей, що я плекала.

Дуже сильно врятував календар з Orner, які прийшли до мене влітку. Минулого року ми теж співпрацювали, але я зібрала ілюстрації, що вже були, а в цьому році створила малюнки спеціально для календаря. Мені не хотілося робити його так, ніби війни нема, але хотілося показати, що в нас є не тільки війна.

«Хочеться, щоб ілюстрації були про життя»

Ще до вторгнення я отримала замовлення від кондитерської, треба було малювати людей, які їдять тістечка. Звісно, робота над ним відклалася, але потім я до неї повернулася: мені вже ок малювати щасливих людей з еклерами.

Важко зіставляти те, що зараз триває війна, і те, що ми зараз можемо їсти еклери (і те, що майже в кожній київській кав’ярні можна знайти нормальний фільтр). Але після війни нам потрібно мати красиві й приємні речі, які повертатимуть нас до життя, нам треба мати, куди повертатися. Ця картинка – як маленьке місце, куди ти можеш приходити й розуміти, що так буде й у тебе.

Коли ми переможемо, це буде не легко емоційно, бо почнеться інша стадія проживання горя. Зараз багато людей це блокують, щоб триматися. Були моменти, коли мені страшно було планувати на тиждень уперед. У вересні подруга запропонувала мені поїхати в Париж і запланувати поїздку на грудень. Це вибило мене з колії на кілька днів, бо я не могла уявити у вересні, як доживу до грудня. Я не хочу повертатися в ці відчуття. Мене рятує малювати щось не про війну. Це надія для мене самої, що в мене буде майбутнє.

Хочеться, щоб ілюстрації були про життя. Мало лише створити, треба ще поділитися й показати це. Так, хтось, як і я, думає, що зараз не на часі постити веселу картинку. Але хтось витягує мене, я витягую іншого, ми разом об’єднуємося. Щоб вийшов колообіг любові й підтримки.

Марія Рубан

«Навіть комп не взяла, лише акварельні фарби українського бренда»

На момент повномасштабного вторгнення ми з родиною були в Харкові. За кілька місяців до цього почалася паніка, у крамницях було порожньо. Але я була впевнена, що ніякої окупації не буде, тому нікуди не їхала. Здавалося, цивілізований світ, куди я поїду зі своїх рідних стін? Це якийсь сюр.

На 24 лютого я мала квитки до Києва. Напередодні до мене приїхала мама; здавалося б, класно, але водночас це ще одна людина, за яку несеш відповідальність (у мене дочка й двоє котів). Ми ходили в бомбосховище, розташоване в підвалі нашого будинку; воно було комфортабельне, там хостел. Але мені було важко пояснювати це дитині, це великий стрес.

Ми вирішили виїжджати на початку березня, коли влучили в Харківську ОДА. Також було влучання просто в наш двір (зараз будинок стоїть, але з дірками). Стало страшно, бо дуже близько. Крім цього, пересуватися містом було дорого, крамниці закриті. Це спонукало мене більше, ніж те, що я не можу малювати.

У бомбосховищі мені спадали на думку ідеї для ілюстрацій, але робити їх я не могла. Хоча в останній день перед виїздом я намалювала картинку: це був герб, де замість середнього зубця була краплина крові. Я зробила її не тому, що мене щось надихнуло, а щоби були якісь гроші кудись доїхати. У мене було zero по всіх картках. Мені раніше пропонували допомогу, але я казала, що нікуди не поїду й мені нічого не треба.

У Відні в мене друзі й проєкти, тому я поїхала саме туди. Навіть комп не взяла, зате взяла двох кішок й акварельні фарби українського бренда, за кордоном такі важко знайти.

Тут усім цікаво, як минуло моє 24 лютого. Це вже як книжка, яку я перечитую, й історія, яку завжди розповідаю в компаніях. Звісно, у них своя повістка, їм важко нас зрозуміти, бо вони не сиділи тиждень у Харкові.

На той момент, коли я приїхала, у топі тем для обговорень були коронавірус, війна і щось про пальне. Тобто війна лише на другому місці. «Так, ви дуже хоробрі, але вам, мабуть, доведеться поступитися своїми територіями», – іноді чула я. Це одна з причин, чому я створюю ілюстрації переважно для іноземної аудиторії – українці й так усе знають: про те, що найтемніші часи перед світанком і що ми переможемо.

«Лють паралізує мою ефективність»

Я створюю ілюстрації просто тому, що не можу їх не створювати. Водночас це і якась терапевтична дія для мене. Якщо я довго не малюю, отже, у мене немає психологічної потреби.

Лють паралізує мою ефективність. Сиджу в ступорі й сама себе з’їдаю зсередини. Якщо я дуже розлючена, мені треба це скинути й піти далі. Я ще й дитину виховую, а у вихованні, як і в житті, треба бути з холодною головою, діяти помірковано.

До того ж європейські толерантні цінності такого не допускають. Коли я щось створюю, то питаю себе, наскільки це наблизить мою мету, щоб Україна була в європейській спільноті. Так, cancel russian culture тут не сприймається. Як людина, я згодна, що треба кенселити, бо це частина того, чому росіяни всі ошукані й обмануті. Але я цього не транслюю, бо не хочу бути схожою на росіян, які всіх кенселять.

У перші дні мені замовили портрет Путіна з простріленою головою. Здавалося б, це ж супер. Але я знаю, що буду вкладати себе в цей портрет, мені захочеться, наприклад, зробити десять копій і намалювати йому червоні щічки, зробити так, щоб портрет був схожий. А мені це огидно.

Я все пропускаю крізь себе й не можу перетворити це на гумор, як у багатьох ілюстраціях. Хіба що іронія, у мене є інстаграмна картинка, що імітує затишну осінь, але на cozy-светрі написано Russia Is A Terrorist State.

Мені здавалося, таким важко зацікавити людей у Європі. Але, наприклад, хустинку від Dodo Socks, де намальовані автомати, тут розкупили в перший день. Хоча ми думали, що ці хустинки будуть цікавити переважно українців.

«Українці такі оптимісти: ще влітку почали мене питати, чи буде календар цього року»

У Відні був благодійний вечір: приїздив Сергій Жадан, читав уривки віршів, на аукціоні мої картинки пішли з молотка. Жадан повіз усі зібрані кошти в Харків.

Я також працювала із фондом Razom for Ukraine (робила для них листівки ще до повномасштабної війни). У цьому випадку даю інтелектуальну власність, а не гроші. Наприклад, вони кажуть: можна, щоб частина коштів пішла вам, а частина – на відновлення музею Сковороди? З мене файли, щоб можна було надрукувати постери, а кошти перераховують уже вони.

У мене мало закордонних замовлень, переважно українські. Десь 80 на 20, приблизно так само було й до повномасштабної війни. В українців усе на вчора, ми дуже швидко все робимо. А тут усе зважено й довше. Я жартую, що це тому, що в нас така земля, що приходять і руйнують сусіди, а тут один будинок може 200 років стояти.

У мене було багато соціальних проєктів до повномасштабного вторгнення, наприклад, виставка про те, як працює держава й куди йдуть податки. Але не завжди додаю їх у портфоліо, хочу більше розвивати акварельну стилістику.

Ще я завжди роблю календар. Українці такі оптимісти, писали, що забрали мій календар із собою в еміграцію, і ще влітку почали мене питати, чи буде він цього року.

Про серію із символами окупованих міст і борщ як спадщину ЮНЕСКО

Велику скибку кавуна, яку тримають люди, я намалювала задовго до деокупації Херсона. Це був початок літа, про Херсон майже нічого не писали в новинах. І в мене з’явилася ідея намалювати жовто-блакитний кавун. Його тримали маленькі люди, які всіма силами наближають перемогу. Так, вони не всесильні, але все-таки тримають цей гігантський кавун.

Люди почали мені писати: «А зробіть те саме із Запоріжжям». Але я вирішила створювати серію ілюстрацій лише з окупованими містами. Наприклад, на картинці з Бердянськом зображені два бички.

Не скрізь можна було підібрати символи. Я радилася з вихідцями з цих міст, і часто бувало таке, що символ розуміли лише місцеві. Так було з пальмою Мерцалова в Донецьку. Я думала, про неї всі знають, а виявилося, що ні.

Коли я робила ілюстрацію з подякою Польщі, поляки також не могли сказати однозначно, який у них символ. Мабуть, є стандартний набір символів, а є більш фріковий, що знаходить прихильників серед меншості.

Часто працювали й особисті асоціації. Наприклад, мій власний символ Києва – це риба (але мені заперечують, що тут немає риболовлі). Такі ілюстрації я можу робити для власного мерча, але зараз мушу працювати і з суспільною думкою.

Так само було з борщем, який став всесвітньою спадщиною ЮНЕСКО. У мене вже була популярна картинка з борщем (такий був ажіотаж на шопери й листівки з нею, що я могла б жити безбідно), але після цієї новини вирішила зробити ще одну. Ніхто не помітив, що борщ вегетаріанський – такий, який роблю я.

Поки малювала, не думала про cultural appropriation, про те, що рецепт нашого борщу привласнили. Що більше людей готують борщ і ходять у вишиванках, то краще. Головне, щоб вони розуміли, чия це страва.

Щодо серії акварельних портретів, то спочатку я робила про міжнародних зірок разом із журналом «Панорама». Потім хтось їх помітив і вже замовив портрет з українськими письменниками. Замовляли й не казали, як воно має бути, тому я могла робити блакитне волосся й бузкові вуса.

Зараз, коли хочу потренуватися й зробити портрет, завжди вибираю українську особистість (наприклад, Василь Стус чи Василь Вишиваний). Буває, українці не знають, хто це, і завдяки моїй картинці дізнаються. Мені це приємно.

«I’m Fine: у всіх усе горить, але вони в порядку»

В офісі Ukraine (це проєкт Мінкульту Австрії, що допомагає митцям і поширює інформацію про навчання) також помітили мою картинку, яка зараз на аватарці у Facebook [там зображена дівчина із волоссям, схожим за обрисами на вогонь, і підпис I’m Fine – прим.ред] Вони сказали, що це відображає стан усіх – і зробили з цією ілюстрацією шопери.

Цю картинку я створила під Inktober: протягом жовтня треба було щодня малювати картинки ink, тобто чорнилами, і я чомусь вирішила, що мені вистачить на це наснаги (насправді я створила ілюстрацій п’ять за весь Inktober).

Цю ініціативу започаткував художник, який хотів поліпшити свої вміння в цій техніці. Але художники малюють не лише чорнилами, іноді гелевими ручками, щось графічне. Кожен отримував слово на день, яке мав зобразити. Це були різні слова: мушля, вогонь, гаргулья. Мені дістався вогонь.

Поки я працювала над цією ілюстрацією, у мене був увімкнений Telegram, приходили сповіщення про повітряну тривогу в тому регіоні, де перебувають мої рідні. І я думала: «Усе добре, ти ж у Відні. Ти не сидиш у бомбосховищі й не можеш сказати, що ти не в порядку». Так і з’явився надпис I’m Fine: у всіх усе горить, але вони в порядку.