«Маріупольчанка» – це жіноча футбольна команда з Маріуполя, яка грає у Вищій лізі України. Раніше клуб називався «Іллічівка» та грав у Вищій лізі України серед жінок.

Після корупційного скандалу та договірних матчів маріупольську «Іллічівку» розпустили у 2015 році. На її місці й утворилася «Маріупольчанка» – команда, яку «з нуля» й за відсутності фінансування створили дві людини – Яна Винокурова та Каріна Кулаковська, обидві колишні гравчині команди. Перша «повісила бутси на цвях», стала президенткою та власницею «Маріупольчанки», а друга – головною тренеркою. Про цей період «Маріупольчанки» найліпше розповів однойменний документальний фільм, який можна подивитися в сервісі Takflix.

Команда переважно складалася з дівчат, які паралельно працювали на іншій роботі: хтось на «Азовсталі», хтось у поліційному відділку, а хтось – учителькою фізкультури у школі. Частина дівчат, які не мали постійного житла, ночували у квартирі Яни Винокурової.

Чотири роки та стільки ж спроб знадобилося «Маріупольчанці», щоби вийти до найвищого футбольного дивізіону з жіночого футболу України. Там команда демонструвала непогані результати – 7-ме, 5-те та 4-те місця.

Після цього розпочалося повномасштабне вторгнення Росії. Попри те, що більшість дівчат розʼїхалися Україною й іншими країнами Європи, навесні «Маріупольчанка» продовжила догравати сезон, але вже в Києві. Домашні поєдинки приймають на стадіоні імені Віктора Баннікова, що поблизу НСК «Олімпійський», а тренують на «Темпі» у Святошинському районі. Частина команди (11 дівчат) наразі живе в Чайці на Київщині, інші дівчата – у Києві.

Keep Going – це краудфандингова платформа, що висвітлює та підтримує українських підприємців, які після 24 лютого переорієнтувалися на допомогу армії та волонтерам. Разом із командою ініціативи ми продовжуємо серію матеріалів про її героїв – розмовою з Яною Винокуровою та Каріною Кулаковською. Футболістки розповідають про перші дні повномасштабного вторгнення, перспективи «Маріупольчанки» та «Власне виробництво» пельменів і напівфабрикатів, яке тримає на плаву цілу футбольну команду.

Підтримати команду можна за посиланням.

Про вихід у Вищу лігу та причини, чому «Маріупольчанка» здатна перемагати інші клуби без фінансування

Яна Винокурова: На другий рік існування ми посіли друге місце, на третій – третє, а вже на четвертий рік – вийшли у Вищу лігу. Коли ми стали чемпіонами, зрозуміли, що це новий рівень.

Нам усі казали, що на другий рік ми втратимо ентузіазм, бо тут немає грошей, результату не буде, хтось із насмішкою казав, що потрібна професійна структура клубу, а в нас цього немає… ні автобусів, ні бази.

І ось коли ми стали чемпіонами, уже й міська влада інакше почала ставитися: узяли на себе фінансування хоча би поїздок і тренувальних зборів, почали хвалити за ініціативність, ідею. У вищій лізі ми посіли спочатку сьоме місце, потім п’яте (нас залишають без фінансування), а потім уже четверте. Після того почалося повномасштабне вторгнення, хоч ми вже й були готові боротися за призові місця.

Фото: Роман Пашковський

Каріна Кулаковська: Був відчай, я навіть казала Яні, що я як тренерка, мабуть, недостатньо професійна, що я не маю досвіду. А вона казала, мовляв, заспокойся, жодна команда не будувалася за один рік, хороша команда будується років пʼять. Просто ми любимо цю справу, у нас не було такого, що збираємося це кидати. Коли нашу команду розпустили, ми вже за три тижні зідзвонилися з Яною, щоб організувати команду «Маріупольчанка».

Я до цього не працювала тренеркою. Моя мама все життя працювала вихователькою в дитячому садку, зараз на пенсії. Я, як і вона, стала вихователькою. Батьки родом із Вінниці, але я вже давно переїхала до Маріуполя.

Яна: Так, це було ще в Першій лізі. Я була президенткою, власницею клубу та капітаном команди. Чи буває таке? В Україні – 100%, що ні, навіть за кордоном я не чула про таке. Це було важко, навантаження колосальні, до того ж є бізнес, який потрібно контролювати. Але ми були мотивовані довести, що все можливо! Довести, що люди, які мають бажання, можуть звернути гори.

Фото: Михайло Палінчак

У команді частково лишилися дівчата, які працювали на «Азовсталі» або вчительками фізкультури. Це все було в Першій лізі, коли не було зарплати, коли вони суміщали футбол із роботою. Коли ми вже вийшли у Вищу лігу, хтось не витримував навантажень і йшов або залишався в клубі як адміністратор чи працівник на іншій посаді.

Катерина Худан, яка викладала фізкультуру, залишилася в професії. Через війну роботи в неї не має, однак вони «числиться» в команді. Анастасія Крадожон, яка працювала поліційною, вийшла заміж і народила дитину. Вона намагалася повернутися у футбол, але отримала травму. Дівчина з «Азовсталі» Ірина виїхала з Маріуполя, роботи в неї немає, однак у футболі вирішила не залишатися. Наразі ніхто з дівчат «Маріупольчанки» не працює поза футболом, усі тренуються та допомагають цеху з виготовлення пельменів «Власне виробництво».

Знаєте, чому нашу команду не можуть побороти інші, із серйозним бюджетом і сильним складом? Жіночий футбол – це психологія. Той ресурс, який ми вкладаємо на тренуваннях, це лише 25% успіху. Наша команда будується на мотивації, тому суперницям важко з нами боротися.

Каріна: Чи намагаються переманити до іншого клубу? Ні, бо знають, що я всією душею віддана Маріуполю.

Про початок повномасштабного вторгнення та сотню людей, яких вдалося вивезти з Маріуполя

Яна Винокурова: Мій дім розташовувався між «Азовсталлю» та 23-м мікрорайоном, там велися міські бої. Коли ми зрозуміли, що це вже поряд, поки був цілий автомобіль, вирішили виїхати разом із дівчатами, які жили в мене.

З початку вторгнення ми провели в Маріуполі 21 день. Ми жили в будинку, який я придбала 6 років тому. Там у літній кухні був підвал, який я ніколи не використовувала. До початку вторгнення. Каріна готувала для нас їжу на мангалі у дворі. Через інтенсивність обстрілів ми вирили їй окоп біля мангалу.

Через два дні після того, як ми виїхали, у мій будинок прилетів снаряд. Один із цих снарядів влучив точно в цей окоп.

Фото: Роман Пашковський

Моя мама жила в іншому районі Маріуполя, але відмовилася виїжджати зі мною через бабусю. Потім – «приліт» прямо в її квартиру. Їй вдалося вибратися в село та звʼязатися зі мною звідти. Тоді я зрозуміла, що потрібно за нею вертатися, Каріна вирішила, що поїде зі мною.

Коли ми вперше виїжджали з Маріуполя, я через поспіх забула взяти права та техпаспорт. Через це на одному з російських блокпостів у нас намагалися забрати машину, але все ж відпустили. Тож повертатися ми вирішили на іншій машині, більшій. З Каріною вже збиралися придбати автобус, але в останній момент знайшлася людина, яка пообіцяла нам автобус «Неоплан». Як виявилося, це 9-тонний автобус, тож водій сказав, що поїде з нами. Нас загрузили гуманітаркою, харчуванням, медикаментами.

Нам вдалося повернутися та вивезти ще понад 100 людей. Поки я їхала за мамою, її вже вивезли – дорогою до Запоріжжя колону обстріляли.

Яна: Склад команди кардинально змінився через війну. Зокрема, дві футболістки отримали серйозні травми, які потребують хірургічного втручання. Ми взяли декількох дівчат із Києва.

Зараз ми в ситуації, коли потрібні гроші на операції для дівчат, зарплати та бізнес. Головні цілі зараз – зберегти клуб, говорити, що Маріуполь – це Україна, стабілізувати та відновити бізнес.

Поїздка до Болгарії та повернення до України

Яна Винокурова: Коли ми виїжджали з Маріуполя, ми не брали речі, однак узяли деяке приладдя для роботи цеху, з яким можна розпочати бізнес. Зібралися їхати в Болгарію, де, хоч і немає ніяких виплат [для біженців], але точно буде можливість заробити під час літнього сезону. Там мінімальний мовний барʼєр і море, яке нас заспокоювало.

У Болгарію поїхали 15 людей, частково вивезли кухарів команди. Їх там і лишили, а з дівчатами-футболістками повернулися грати чемпіонат. У перший у Болгарії місяць була жахлива депресія. Дівчата влаштувалися на рецепцію, прибирати кімнати, хто куди. А мені не хотілося абсолютно нічого.

Потім ми побачили, як одна дівчина почала розвозити гарячі обіди. Дивимося: люди беруть, стають у чергу. Виявилося, що людям у Болгарії настільки набридло їсти місцеву їжу, що вони готові платити гроші за страви української кухні. Ми знайшли людину в «Українському домі», він нам виділив кухню.

Це було напередодні Великодня, запропонували спекти паски для дітей. Ми організували свято, запросили священника. Виходить, що за ніч ми спекли 1156 пасок і пофарбували понад 2000 великодніх яєць. Влаштували шикарне свято для дітей.

Фото: Альберт Мурашевський

Ми почали з гарячих обідів, потім стали додавати нашу продукцію – пельмені, млинці, чебуреки, шашлики. Дійшло до того, що ми організували ресторан на колесах. За три місяці ми вийшли на той прибуток, на який роками працювали в Маріуполі. Люди не хотіли нас відпускати, але на носі вже був чемпіонат Вищої ліги, потрібно повертатися. Ми тренувалися на пляжах о шостій ранку, а о сьомій ішли на роботу. Режим був скажений, розуміли, що потрібно їхати до України та шукати стадіон, тренувальну базу.

Поговорили з дівчатами та вирішили, що повертаємося. Ті, хто сумнівався, поїхали до Європи, а з нами залишилися такі самі ентузіасти, як і ми. Єдине, про що ми просимо, – дати нам можливість заробити. Ми потихеньку оформлюємо документи, закупаємо обладнання… У Києві це все довше, у Маріуполі в цьому сенсі набагато простіше та швидше було.

Плани «Маріупольчанки» на майбутнє й те, як заробляти на футболі

Яна Винокурова: Спонсорські та рекламні контракти. У минулому році ЖФК «Житлобуд-1» увійшли до Ліги чемпіонів, там уже йдеться про гроші. «Житлобуд-1» заробив 400 тисяч євро за вихід до групи. Але до цього моменту потрібно дійти.

Щоби зробити ставку винятково на футбол, потрібно запрошувати гравців певного рівня. Не вийде тішити себе надіями, що дівчина, яка суміщає роботу з футболом, зможе показувати потрібний рівень. Гравцям, які грають тільки у футбол, потрібно пропонувати певну зарплатню, яку ми наразі не можемо дати.

У футболі завдання на сезон, дай Боже, закріпитися в середині таблиці. На наступний, якщо буде фінансова стабільність, ставитимемо завдання фінішувати та стати «призерами». Далі – Ліга чемпіонів, потім вихід із групи й так далі.

Фото: Роман Пашковський

Крім того, є мета відкрити по всій Україні дитячі школи саме з жіночого футболу, бо цим мало хто займається. Ми з Каріною хочемо створити таку школу, де дівчат із дитинства правильно готуватимуть. Тоді зможуть вирости класні футболістки, а Україна показуватиме ліпші результати [на міжнародній арені].

Щодо бізнесу – плани відновити бізнес напівфабрикатів, масштабувати його на всю Україну, зайнятися новими проєктами.

Про початок підприємницької діяльності та гроші на «Маріупольчанку»

Яна Винокурова: У спорті так ставалося, що була травма за травмою, але я безмежно любила футбол. Розуміла, що футболом грошей не заробиш, потрібна була якась робота, яку можна суміщати з футболом, тренуваннями.

Фото: Альберт Мурашевський

Я для себе бачила тільки одну можливість – бізнес. Це, звичайно, робота 24/7, але хоча би є змога якось підлаштовувати свій графік. У мене в сімʼї не було підприємців, а тому не було, на кого спертися, з кого взяти приклад.

Я починала з дитячих атракціонів: батути, солодка вата, дитячі електромобілі, намети з морозивом. Було декілька парків, де я мала атракціони. Паралельно ми з мамою працювали в кафе на одного підприємця, бо мали виплатити кредит. Мама також працювала на заводі.

Чому одні лише атракціони не покривали кредит? Тоді це тільки починалося: я не мала потрібного обладнання, була велика конкуренція. Уже потім я дійшла до того, що в парку я була одна, бо мала абсолютно все необхідне.

Крім того, підприємець, який орендував приміщення для кафе, був скнарою, постійно намагався «кинути» хазяйку. Тому вона запропонувала взяти кафе нам. Мені тоді було 22 роки, я вирішила, що візьму цю відповідальність на себе. Моя мама – узагалі не підприємець, я називаю її «начальник паніки».

Кафе мало назву «Вкусно как дома». З часом вдалося викупити кафе, потім я придбала ще одне приміщення. Я мала нерухомість, офіси – здавала їх в оренду, плюс були атракціони.

Новий початок і бізнес для команди «Власне виробництво»

Яна Винокурова: Була ідея створити цех із виготовлення якісних напівфабрикатів, але якось не доходили руки. Проте так вийшло, що ми залишилися без фінансування за місяць до старту чемпіонату. Тоді я зрозуміла, що команда повинна мати свій бізнес, який її фінансуватиме. Виробництво напівфабрикатів назвали «Власне виробництво», щоб у майбутньому робити акцент не тільки на напівфабрикатах, а наприклад, зробити пекарні.

Чому саме пельмені та напівфабрикати? Я вже мала досвід у цьому напрямі, наші пельмені та вареники дуже хвалили. А раз хвалять, то чому би й не зробити цех?

Фото: Альберт Мурашевський

Щоби зробити смачні вареники, обовʼязково мають бути натуральні інгредієнти, великі виробництва на цьому частко економлять. Це все ручна ліпка. Ми беремо картоплю, яка добре розварюється, мʼясо має бути свіжим. Не додаємо консервантів, нічого. Ну і спеції – у кожного тут є свої секрети.

Цех розташований у нас удома, це спеціальне приміщення. Продукцію можна замовити в Instagram. Сьогодні замовили – завтра особисто привеземо з Каріною. У меню сім позицій, основні – зі свининою та яловичиною (187 гривень). Також є класні «Світлофор» – на натуральному соку з буряка, моркви, зелені, з курячою начинкою. З вегетаріанського – зрази, фарширований перець із грибами, чебуреки із сиром і помідорами.

Поки продаємо орієнтовно п’ять кілограмів на день, хоч готові й усі 200. Якщо докупити та поліпшити обладнання – то й 400 кілограмів на день. Раніше також була ідея запустити ферму для фінансування клубу, але я зрозуміла, що це не моє. Я не бачу свій бізнес, повʼязаний із вбивствами, мені було дуже шкода цих курей.

Які якості допомагають і в бізнесі, і в спорті? По-перше, ми не про гроші. Якщо починаєш не заради ідеї, справа часто провалюється, бо якщо ти стикаєшся з труднощами (а ти з ними стикаєшся), багато хто складає руки. По-друге, завдяки футболу в мене склався характер і з’явився досвід, який я перенесла на бізнес – це дисципліна й уміння розподілити обовʼязки.

обкладинка: Альберт Мурашевський