Власний досвідМи працювали 50 днів у лікарні після 24 лютого як кардіохірурги, а тоді одружилися
«Уламок заліза був майже у серці». Історія команди Центру дитячої кардіології та кардіохірургії
Продовжували оперувати під обстрілами, що іноді лунали за 800 метрів від клініки – після повномасштабного вторгнення в Києві залишалися понад 80 медичних працівників Центру дитячої кардіології та кардіохірургії. Команда кардіохірургів продовжувала робити планові операції дітям і дорослим, а також оперувала поранених військових і цивільних.
Ще до початку повномасштабної війни фахівці поєднували практику з науковою роботою; стажувалися та працювали за кордоном, але завжди поверталися до України. The Village Україна запитали в кардіохірургів про порятунок пацієнтів і про два місяці життя в операційній.
Серед них – кардіохірург, завідувач відділення, Гліб Ємець, який продовжив шлях батька, дитячого кардіохірурга та двічі міністра охорони здоров’я Іллі Ємця, а у 2021 році потрапив до рейтингу Forbes 30 до 30 років; лікарка-кардіолог і викладачка Гарвардського університету Олександра Телегузова; інтервенційний кардіохірург і заступник директора Центру дитячої кардіології та кардіохірургії Георгій Маньковський і дитячий кардіохірург, головний лікар центру Андрій Максименко.
You can also read this piece in English.
Фото: Андрій Максименко, Олександра Телегузова
Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів
Не минає й десяти хвилин розмови, як Георгій Маньковський змушений терміново відійти – привезли «нестабільного» пацієнта: «Так буває», – каже він. Згодом лікар ненадовго повертається, бачу на моніторі перебіг операції. Пацієнта рятують від інфаркту, кажуть, він потрапив до лікарні дуже вчасно. «Ось провідничок зараз у серці, буде стентуватися», – коментують кардіохірурги та показують мені на моніторі «контраст». «2,5 чи 2,75 став!», – лунає десь на тлі. Так, мені теж не завжди зрозуміла лексика лікарів, але процес, відверто кажучи, заворожує.
На момент розмови [31 жовтня] електроенергія в корпусі на Юрія Іллєнка поки є (якщо її не буде, однієї заправки генератора вистачить на шість годин, далі доведеться шукати дизель). А ось води – немає.
Вода потрібна для роботи станції ЦСО, яка дезінфікує медичні інструменти для операцій. Поки що в центрі користуються запасом інструментів, які не потрібно стерилізувати. Але якщо води не буде тиждень, ситуація може стати критичною, пояснює кардіохірург Гліб Ємець, але відразу додає: «Ми ж українці, щось придумаємо».
Кардіохірург Гліб Ємець живе на проспекті Лобановського, навпроти будинку, у який влучила російська ракета на третій день повномасштабного вторгнення. Каже: на відео видно, що ракета пролітала за метрів сім від його квартири на 18 поверсі. На той момент він був на роботі. Дірку в будинку не залатали ще й досі.
Довідка: Центр дитячої кардіології та кардіохірургії робить операції й дітям, і дорослим (до повномасштабного вторгнення безоплатними були лише операції для дітей). Цей центр – єдиний в Україні, що має відділення мініінвазивної хірургії. Це хірургія серця, яка передбачає, що грудна клітка залишається цілісною, а реабілітація – швидкою. У світі в середньому приблизно 7–9% кардіохірургічних центрів виконують такі втручання, і відділення Гліба Ємця – одне з них.
Так званий «дорослий» корпус Центру дитячої кардіології та кардіохірургії розташований на вулиці Юрія Іллєнка, а «дитячий» – на вулиці Чорновола, на території ОХМАТДИТу (але не входить до його структури, хоч і співпрацює з ним). У «дорослому» корпусі також є відділення для дітей, але від шести-семи років (у «дитячому» оперують і немовлят).
Як оперували новонароджених під час війни
«Операційні було неможливо перенести в бомбосховища»
«На телефоні – повідомлення про повітряну тривогу, а ми на тлі робимо операцію, у нас навіть фото таке є», – розповідає дитячий кардіохірург Андрій Максименко, який після початку повномасштабної війни постійно курсував між «дорослим» і «дитячим» корпусами центру.
Розповідає, що в перші дні після вторгнення бачив протистояння, а іноді навіть прямі перестрілки між диверсантами й теробороною та патрульною поліцією: «Деякі ДРГ доїжджали до перехрестя Чорновола і проспекту Перемоги. Часом було видно, як пролітали кулі, було чутно черги. Грубо кажучи, це було кварталом нижче».
За словами Максименка, коли він 24 лютого прийшов на роботу, то побачив, що команда готова продовжувати роботу та допомагати дітям із вродженими та набутими вадами серця: «Я усвідомив, що не один. Це надихало на всі подальші дії», – ділиться кардіохірург.
Уже в другій половині дня всі реанімаційні, кардіологічні та стаціонарні ліжка почали переміщувати в підвальне приміщення закладу. Важке обладнання, лабораторії й операційні перемістити було неможливо – не лише технічно, але й через те, що в такому разі порушилася б стерильність. Для маленьких дітей потрібні особливо жорсткі умови стерильності, операції в підвалі збільшили б ризик післяопераційних ускладнень, пояснює Андрій Максименко.
Він каже: питань, які треба було вирішувати, було настільки багато, що усвідомлення морального стану прийшло приблизно через півтора місяця: «Найкращий спосіб подолати панічні настрої – зайнятися роботою. Не було часу сісти, розслабитися та подумати, як усе погано».
Бувало, лікарі та медичний персонал працювали по два-три дні без перерви: «Люди віддавали весь свій ресурс тоді, коли в цьому не завжди була потреба. Тому наш завідувач розподілив чергування так, щоби ніхто не міг працювати понад вісім годин. Решта часу залишалася на відпочинок і сон. Більшість медперсоналу півтора місяця фактично жила в центрі».
Війна не завадила й співпраці з пологовими будинками: «Попри обстріли, наші «швидкі» виїжджали та забирали дітей із діагностованими вадами серця з пологових будинків. З цими вадами діти не мали б шансів на подальше життя, вони потребують допомоги в перші хвилини життя».
«Цей пацієнт увесь час був із нами, поки над ним не оформили опікунство»
Більшість команди залишалася в Києві, але частина працівників виїхала та вивезла свої родини на захід України. Крім того, деяким пацієнтам стало проблематично доїжджати до Києва. Тому через кілька місяців вирішили відкрити філію у Львові (на базі обласного кардіологічного центру на Кульпарківській).
Саме до Львова пізніше перевезли пацієнта, якого запам’ятав увесь центр. Хлопчика, від якого відмовилися батьки, прооперували ще до війни, але через повномасштабне вторгнення над ним не могли оформити опікунство: «Цей пацієнт увесь час був із нами увесь той період, поки ми не могли транспортувати його до Львова. Це була дитина нашого центру: його виходжували всі, хлопчик ходив із нами до підвалу», – згадує Андрій Максименко.
Він додає, що війна вплинула й на стан здоров’я дітей, які були вже давно прооперовані та вели нормальний спосіб життя: «У рази збільшилася кількість ускладнень на серці, пов’язаних з інфекційним ендокардитом. Стрес, неадекватне харчування, недостатнє опалення, підвали – усе це підвищувало ризики», – пояснює лікар.
Водночас пацієнтів, які потребують операцій, поменшало, бо велика кількість дітей виїхала за кордон (за перші три місяці війни кількість операцій була у два рази меншою, ніж на аналогічний період 2021 року, зараз ця кількість скоротилася до 30–40%). Але були й такі батьки, які не хотіли оперувати дітей за кордоном і їхали до України, попри логістичні ризики й інші труднощі війни:
«Батьки наших пацієнтів не давали кардіологам за кордоном ухвалювати рішення без нашого відома. Лікарі з Польщі, Німеччини, Швеції, Швейцарії, Португалії були здивовані якістю кардіохірургічної допомоги, яку пацієнти отримали в нашому центрі», – зауважує кардіохірург.
Для тих, хто не виїздив за кордон, але не міг дістатися Києва, Центр дитячої кардіології та кардіохірургії почав влаштовувати виїзні консультації. Для прикладу, були виїзди в бік Обухівської траси, а також на деокуповані території, зокрема в Покровськ Донецької області. Дитячі й дорослі кардіологи й медсестри робили обстеження й консультували в місцевих поліклініках:
«Ми побачили велику потребу, за день могли прийти до 70 людей. Такі виїзди були важливі для людей і психологічно: це означало, що про них не забули, вони не відчували себе покинутими. Відчували, що вони важливі не лише для рідних, але і для України», – коментує Максименко.
Як рятували життя дорослим
«На першому поверсі, де раніше висіли картини, тепер оглядали пацієнтів»
На момент повномасштабного вторгнення в «дорослому» корпусі перебували 140 пацієнтів, 34 із них лежали в реанімації або палаті інтенсивної терапії (більшість – на апаратах штучної вентиляції легень). Навіть таких важких пацієнтів вдалося перенести в бомбосховище разом з апаратами. Операційна, як і в «дитячому» корпусі, залишалася на поверхні – оскільки її не можна було перенести технічно, та щоби зберігати стерильність. Усі десять операцій, що планували на 24 лютого, виконали.
З першого дня повномасштабної війни лікарі зрозуміли, що до них можуть привозити поранених. Тому на першому поверсі, де раніше висіли картини, обладнали мобільний пункт, де кардіохірурги оглядали всіх пацієнтів і визначали, їм потрібне медикаментозне лікування чи операції.
Волонтери та громадські організації почали привозити в центр медикаменти та гуманітарну допомогу. Деякі медикаменти лікарі не використовували в тих обсягах, які їм передавали, тому почали пересилати їх ближче до лінії фронту. Усю допомогу сортували та віддавали тим, хто її потребував: «Люди допомагають нам, а ми повинні допомогти іншим», – коментує лікарка-кардіолог Олександра Телегузова.
Також у центрі почали зв’язуватися з фірмами, які постачали витратні матеріали: три з семи погодилися допомогти безоплатно. Так, за час війни вдалося провести шість безплатних процедур транскатетерної імплантації аортального клапана. Ціна одного такого клапана та системи доставлення – 360 тисяч гривень. Це значить, що українці, які потребували таких операцій, зекономили майже два мільйони гривень.
Загалом за перші два з половиною місяці війни вдалося зробити орієнтовно 260 оперативних втручань, зокрема й термінових. Це врятувало більш ніж 190 людських життів – чи навіть більше.
Лікарі Центру виїжджали й у шпиталь МВС, де разом з іншими оперували поранених солдатів. На запитання, чи доводилося робити операції, які не практикували раніше, відповідають: «Якщо немає пошкодження спинного мозку чи хребта, то для кардіохірурга нескладно видалити уламок та усунути джерело кровотечі».
Гліб Ємець: Треба було заспокоїти пацієнтів, правильно організувати простір. Часу на відпочинок не було: присів, вирубився на годину чи дві, й пішов далі працювати. Олександра [Телегузова, лікарка-кардіолог – ред]. узагалі майже не спала перший тиждень. Хіба що дві години на день – але це важко було назвати сном.
Олександра Телегузова: Гліб 50 днів не виходив із клініки, окрім випадків, коли треба було поїхати на консультацію в інші шпиталі. Щодо мене, то я не могла усвідомити, як залишити лікарню. А якщо привезуть людину, якій буде потрібна екстрена допомога, а медперсоналу не буде в лікарні? Не буде спеціаліста, який може зарадити й допомогти. Тому я залишалася на місці.
«Літні пацієнти, з катетерами, після реанімації, приходили в дитячу кімнату, щоб розважити дітей»
Перша причина смертності в мирний час – це серцево-судинні захворювання. Тож багато пацієнтів із хворобами серця, які живуть на півдні чи сході України, помирають через те, що не можуть отримати своєчасну допомогу, допускають кардіохірурги.
Олександра Телегузова: У перші дні вторгнення «швидка» та більшість лікарень не працювали у плановому режимі. Тому на другий день повномасштабної війни нам зателефонували з іншої лікарні та попросили забрати пацієнтку – вона мала ваду серця, несумісну з життям. Ця пацієнтка мала сина, який живе в Росії. Коли вона йому зателефонувала й повідомила, що почалася війна, син сказав: «Не вигадуй, ніякої війни нема». І відмовився з нею далі говорити, хоч вона й розповідала, як погано себе почуває. Стан жінки погіршувався все більше, поки вона не опинилася в нас.
Гліб Ємець: Також ми оперували жінку, яка мала в серці залізний уламок від обстрілів «Градом». Її привезли до нас у шоковому стані, з масивною крововтратою.
Олександра Телегузова: Ця жінка провела три тижні в підвалі під час російської окупації Ірпеня. Коли нібито оголосили зелений коридор, вона вийшла зі сховища, і саме в той момент почалися обстріли. Здається, їй було 46 років, і через кілька місяців після операції вона відзначила день народження.
Гліб Ємець: А коли на Лук’янівці сталася перша серія вибухів (це 800 метрів від корпусу), то через дві години до нас прийшла жінка, 82 роки. Вона жила недалеко від кінотеатру «Київська Русь». І сказала так спокійно – мене це вразило, – «Я тут чула, що ви оперуєте. Відчуваю, щось не те із серцем, мабуть, і мій час прийшов». І на наступний день ми успішно її прооперували.
Ще запам’ятався пацієнт із Херсона, який не міг дістатися до нас протягом двох із половиною місяців. Це досить молода людина, але він був у термінальному стані.
Приїздили також і з відносно безпечних регіонів України. Наприклад, на 20-й день війни приїхала жінка із Закарпаття. Вона казала: «У вас тут трохи неспокійно», вийшла трохи смішна історія.
Загалом за час війни поблизу нас сталося три вибухи: коли цілилися в телевежу, завод «Артем» і ще один вибух, про який не кажуть. Ми з Олександрою тоді якраз стояли на вулиці, й нас добряче прибило звуковою хвилею до землі. Це було трохи страшно.
Олександра Телегузова: Коли був вибух біля телевежі, Гліб якраз оперував. Вікна ходили ходором.
Так, це був стрес, ніхто не знав, що відбуватиметься далі. Але попри це, сформувалася дуже тепла й родинна атмосфера. Відчувалося, що поряд із тобою надійна команда. Гліб і Георгій [Маньковський – ред.] випромінювали спокій, персонал і пацієнти бачили їхню врівноваженість. Для них це означало, що все продумано, більш-менш сплановано. Пізніше, коли в пацієнтів уже не було ризику для здоров’я, ми намагалися виводити їх на подвір’я лікарні.
У нас навіть сформувалася окрема дитяча кімната з великим комп’ютером, який залишили радіологи. На цьому комп’ютері ми вмикали мультики для діток. До дитячої кімнати почали приходити літні пацієнти, з катетерами, після реанімації: вони хотіли розважити дітей, і так заспокоювались самі.
Також у багатьох співробітників були тварини, яких не було з ким залишити, і деяких забрали в лікарню – вони теж стали для багатьох «психотерапевтами», особливо для дітей.
А після одного дуже важкого операційного дня (хірурги звільнилися десь о 22:00 чи 23:00) один із наших анестезіологів узяв гітару до лікарні, й ми вирішили заспівати. Прямо на поверсі співали «Ой у лузі червона калина», «Червона рута» та ще кілька пісень. Деякі пацієнти нам із радістю підспівували.
В одного з них була сувора жінка: вона сказала йому, щоб він залишався в палаті й нікуди не виходив, і він чітко дотримувався її рекомендацій. Але наступного ранку, коли ми прийшли до нього з плановим обходом, він подивився на нас так спідлоба й сказав: «Гарна у вас «Червона рута». [усміхається]
Коли зрозуміли, що можна призупинити шалений темп роботи й трохи видихнути?
Гліб Ємець: Я, на жаль, палю. Одного разу вийшов на двір із цигаркою, це був десь 30-й день війни. Я побачив, що ракети вже летять не в нашу сторону, а навпаки, тобто наші відбивають назад. І тоді зрозумів, що через днів десять чи дванадцять буде вже безпечно діставатися додому.
Олександра Телегузова: Пам’ятаю, після 50 днів у лікарні мені було важко навіть вийти за межі центру, просто пройтися вулицею, погуляти. Але ми відчули полегшення, коли оголосили про те, що російські війська відходять від Києва. Інші заклади почали відновлювати планову роботу, і ми також повернулися до більш звичного графіка.
На початку квітня Гліб Ємець та Олександра Телегузова вирішили одружитися, хоча до цього мали лише робочі стосунки. Зважаючи на бум одружень під час війни, не можу про це не запитати.
У день розпису
Гліб Ємець: Коли працюєш із людиною – це одне, говориш про професійні речі. Але я зрозумів, що йдеться не лише про професійне, і що такої людини я більше не знайду у своєму житті. З’явилося відчуття, що треба встигнути все, доки ми живі.
На початку квітня поряд із лікарнею відкрився РАЦС. 6 квітня я зробив пропозицію, а 7 квітня ми вже розписалися – просто в робочому одязі, як були.
У професійному плані Олександра Валентинівна – мої очі. Транскатетерні операції треба робити наосліп. Вона мені показує, що я повинен робити, і я роблю. У неї складніша робота, ніж моя. Хірург зробив операцію й забув. А кардіолог усе життя веде своїх пацієнтів, він справжній лікар.
Кардіохірурги кажуть, що Україна за рівнем кардіохірургічних операцій не відстає від найкращих світових центрів, а за деякими показниками, зокрема під час оперування критичних вроджених вад серця, навіть випереджає їх (під час аналізу беруть до уваги види втручань, що виконують в Україні, а також показники летальності й ускладнень унаслідок операцій на серці).
Під час війни медики також ненадовго їздили до Іспанії – щоб отримати ліцензію компаній з імплантації, що дозволяє виконувати транскатетерні операції: «Для медика це – як для військового еквівалент отримання ліцензії бойового пілотування останнього покоління надзвукового винищувача F-35», – коментує Гліб Ємець.
З іспанськими колегами, під час отримання ліцензій на проведення процедури TAVI
Наприкінці травня на базі Центру дитячої кардіології та кардіохірургії відкрили два нові корпуси (відкриття планували ще до війни). Корпуси відкривав президент України Володимир Зеленський.
Відкриття нового корпусу та презентація українського клапана (як сказав президент: made in Ukraine).
Крім того, під час війни команда кардіохірургів створила благодійний фонд «Довголіття Кардіо», що допомагає літнім людям отримати безоплатні операції на серці. Підтримати його можна за посиланням
Авторка: Вікторія Кудряшова
Редактор: Ярослав Друзюк
Коректорка: Ніка Пономаренко
Дизайнерка: Анастасія Граб