Власний досвідЯ навчаю дітей під час війни. Історії трьох учителів із Херсона та Київщини

Українські вчителі продовжують викладати під обстрілами, у лавах ЗСУ та тероборони. Розповідаємо історії трьох викладачів, які переживали досвід війни разом зі своїми учнями.

Я не працюю в загальноосвітній школі: сім років тому в Переяславі організував клуб для навчання карате й рукопашного бою. Потім зрозумів, що мало махати кулаками, треба вміти аналізувати та робити висновки, тож почав ще викладати математику й логіку (я маю спеціалізацію «комп’ютерні системи та мережі», але в дипломі прописане й право викладання). Викладаю дітям від шести років, є групи й 12+. Молодші слухають старших і вчаться в них.

Перший день повномасштабного вторгнення став надзвичайно потужним шоком. О п’ятій ранку були такі вибухи, що ми з дружиною впали з матраца. Ми живемо в селі неподалік від Переяслава, за 20 кілометрів – траса «Київ – Харків». Як я дізнався потім, то були гелікоптерні атаки. Були й підриви складів, кілька вибухів у військовій частині неподалік.

У проміжках між чергуваннями, які траплялися і вдень, і вночі, я продовжував вести онлайн-заняття зі своїми дітьми. Які ж у них були очі! Ніколи не забуду тих очей. Діти виходили до ефіру з коридорів, ванних кімнат, підвалів, гаражів та автівок. У верхньому одязі та шапках.

Усі уроки починалися з обміну розповідями про вибухи, які лунали поряд із ними, про літаки, гелікоптери та ракети, які літали над їхніми головами, а я сидів і слухав. Хвилин 20 ми лише розмовляли. Після занять я падав на підлогу і засинав, а потім прокидався від вибухів, цілував дружину та своїх чотирьох дітей, брав автомат і знов ішов на блокпост.

Більша частина дітей виїхала до Європи, частина вже встигла повернутися. Вони живуть Україною, уболівають за неї та відчувають усе, що відбувається тут. Вони хочуть повернутися, але багато з них уже інтегрувалися. Мої учні переживають глибокий когнітивний дисонанс: з одного боку, за кордоном класно, але з іншого боку, там немає свого суспільства. Їхні батьки часто не знають, де себе знайти, і діти це відчувають. Мені так їх шкода!

А ще вони надзвичайно подорослішали. Я помічаю це навіть у відтінках голосу – він змінюється, коли дитина налякана. Змінюється й риторика, мовленнєві конструкти, якими починають спілкуватися діти. Зникло дитяче безглуздя – вони менше кепкують і жартують, стали більш серйозно себе поводити. На їхніх малюнках я бачу глибоку тугу, яка йде прямо із серця.

Тих, у кого батьки чи матері служать у ЗСУ, навчаю безплатно, але українці впертий народ – однаково платять.

Через війну я також був змушений закрити свій соціальний проєкт «Математичний хокей» – просто не було сил продовжувати. Там діти змагалися в розв’язанні задач, спільнота була понад тисячу людей. Перед війною я навіть знайшов спонсорів, вручили дітям класні головоломки.

Узагалі, я вважаю, українським учителям треба працювати над тим, щоби слухати дитину. В українських шкіл збільшилося інвестування, але з 90-х не змінилося сприйняття підручника. Його сприймають як догму, яку треба вивчити, а не як тези для обговорення.

У викладанні я намагаюся пристосовувати діалоги Сократа. Наприклад, п’ять дітей вірять у НЛО, а п’ять – не вірять. Вони повинні навести докази, що позаземне життя існує чи, навпаки, його немає. Зі свого боку, я даю їм інформацію (коли з’явилися перші згадки про НЛО, наприклад), і спонукаю до обговорення. Навчаю того, що бувають відкриті й закриті запитання – поставити їх правильно буває важко.

І чи буде актуальне те, що ми викладаємо зараз, за 20 років? Мене це бентежить. Мені волосся стає дибки, коли я думаю про те, що людина може протиставити технологіям (задумався про це, коли прочитав книжку Деніела Каннемана «Мислення швидке й повільне»). Наше швидке мислення – поверхневе, ми ліниві за своєю природою. А повільному, критичному мисленню, ще треба запуститися, вийти із зони комфорту (не знаю, хто зараз ще перебуває в зоні комфорту!)

Коли ми приходимо на роботу після закінчення навчання, то закінчується і наш розвиток. Літні люди взагалі переходять на спілкування жорсткими шаблонами. Тому думаю, нам треба значно розширювати обсяг шкільних предметів, дати альтернативи. Наприклад, я б додав гуморологію. Нам треба навчитися сміятися, зі звичайного контексту робити жарти. Це важко, але цього можна навчитися та застосовувати, як математичні формули. Почуття гумору конструюється, як і логічні висновки.

У наше село не «прилітало», але над нами постійно літала авіація. Було таке враження, що труситься вся земля. Іноді це було без перерви, протягом доби. Словом, жорстко, що тут розказувати.

Укриття в нас у школі є, але ніхто нікуди не бігав (зараз, коли почалось навчання, під час повітряної тривоги спускаються). Спочатку були порожні супермаркети, але через кілька тижнів оговталися, почав роботу хлібзавод. Водії почали розвозити продукти та ліки.

Нам не траплялося затримувати ДРГ, але таке було на сусідньому блокпості. У нас рівнина, відкрита місцевість. Тому на блокпостах кожні два чи три дні ми бачили, як летять ракети з харківської сторони, як їх збивають над Києвом, Броварами, Борисполем. Бачили, як горіла київська нафтобаза і як горів Гостомель – зоряво було видно за сто кілометрів. (У червні я побував у Гостомелі. Там повний жах: обвалені плити в під’їздах, стирчить арматура, полишений людський побут – ванни, раковини, ущент зруйнований військовий аеродром).

Одного разу ми з хлопцями вирішили з’їздити на один із блокпостів, просто поговорити з іншими, я там мало кого знав. Чого ж мені коштував мій маленький прихований фоторепортаж! Тоді була заборонене знімання, але я помітив цікавий постамент – телевізор, на якому було написано Why is Putin? Дістаю телефон і такий «клац!» Один із військових побачив, що я це зробив: вони мене там ледве не пристрелили на місці – це надзвичайно легко зробити, бо у всіх була зброя. Урешті мене змусили видалити цю фотографію.

У кінці квітня військкомат запросив мене співпрацювати з однією військовою частиною – викладати рукопашну і спеціальну фізичну підготовку ротам охорони «арти». Це якраз було без всілякої філософії, лише конкретика – як убити людину. Що робити, коли простір замкнутий, як пересуватися внизу на пересічній місцевості, нижня акробатика – зі зброєю і без, і так далі.

Я їздив до них волонтером стільки, скільки було потрібно, щоб хлопці взяли базу та змогли самостійно напрацьовувати все необхідне. Вони чергували в лісі, просто неба під спекою, за 30–40 кілометрів працювала артилерія. Я побачив їхній побут, перспективу піти на передову та вирішив підтримати їхній бойовий дух.

Для цього я попросив своїх учнів намалювати малюнки: вийшло кілька десятків із різних країн. Ми просто надсилали їх на Viber. Хлопці давали зворотний зв’язок – це були відчуття мужніх, великих сердець.

На літо я закрився, у селі було багато роботи. Але вже із середини серпня вирішив відновити заняття – учнів побільшало.

Ще у квітні я вирішив влаштувати зустріч із дітьми, які залишилися та раніше ходили до мене у клуб займатися карате й рукопашним. Усі вже засиділися, хотілося хоча б трохи подриґати руками й ногами.

Під час тренування діти почали гомоніти, і я зрозумів, який вал інформації їм довелося переварити за ці довгі тижні війни, який потужний шквал у їхніх головах. Вони говорили про все, що було в інфопросторі: про Зеленського, про Путіна, про рашистів, ЗСУ, кров, «воєнний корабель»…

І це ж не тільки в Переяславі! Це було як звучання в унісон всієї країни, і так мене вразило, що я подумав – як тепер усе це змінювати в нормальний напрямок думок? Хто тепер буде з цим працювати й протягом скількох десятиріч?

Я зараз читаю книжку про те, як народжувалися скандинавські системи навчання (скандинави серед найкращих п’ятьох у рейтингу найщасливіших людей). У цій книжці – панорама на чотири століття: як Швеція воювала з Данією, як одне покоління шведів ненавиділо данців. А в наступному поколінні вже змінювалися вектор і риторика, було по-іншому: ті шведи й данці, кому зараз за 40, уже були друзями. Через двадцять чи тридцять років усе змінювалося. Але яка різниця між ними й нами? Діти отримали удар надзвичайно серйозний психологічний та інформаційний удар, і в мене поки немає інструментів, що з цим робити.

На роботі я звикла бути вже о сьомій ранку (викладаю майже 30 років). Ще 23 лютого в нас була яскрава педрада (любимо проводити їх нетрадиційно!), а вже 24 лютого мене розбудили вибухи – я живу на околиці міста, по прямій видно Чорнобаївку. Двічі «прилетіло» на Чорнобаївський аеродром. Це були справді неймовірні вибухи, будинки тряслися.

Учителі були на телефонному зв’язку з адміністрацією. Звісно, не було ніяких відповідей, повний хаос, усі залишалися вдома, на своїх місцях. У бомбосховище ми з родиною не бігали – поряд був підвал, але він був залитий нечистотами.

Спочатку мобільний зв’язок працював нормально, також було кілька видів провідного інтернету. Наприклад, пропадав «Київстар», і я підключала «Волю», і навпаки. Навчання не переривалося ні на один день, ми не пропустили жодного уроку.

Одну частину дня я працювала, іншу – перевіряла роботи. Спала по дві-три години щодня, бо над нашою частиною міста «літало» безперестанку, нескінченні вибухи (у центрі й інших районах було спокійніше). Якщо раптом не літало, то підсвідомість непокоїлася: «Чому спокійно?» А о дев’ятій ранку знову треба було починати п’ять повноцінних уроків.

Я працювала під вибухи в Чорнобаївці, під роботу російського ППО. Були дні надзвичайно складні, коли детонувала велика кількість боєприпасів. Ноутбук буквально стрибав на столі, а я в цей час вела уроки.

Географічне положення учнів не відігравало ролі: якщо вони виїздили з Херсона, то через два дні знову підключалися. Якщо їхали за кордон, то за днів п’ять поверталися до навчання і повідомляли: «Я в Польщі, ось мій новий номер». Колег також виїхало небагато, десь третина. Багато залишилося і дітей – у певних районах ракети зривалися над їхніми головами прямо під час уроків.

Кожен урок починався із яскравих розповідей, по-іншому ніяк. Протягом п’яти-десяти хвилин ми обговорювали, як минула ніч для кожного, де було спокійно, а де ні. Молодші діти, 5–6 класи, які не завжди розуміють, що можна, а що не можна говорити, могли гучно розповідати, як у своєму приватному секторі зустрілися з технікою окупантів. Дітям треба було виговоритися в тому колективі, у якому вони звикли.

Дитячий сміх, дотепні зауваження, глузування з ворога дотепним і гострим словом – так схарактеризую свої уроки. Поряд чи не з кожним учнем перед камерою були пухнасті домашні улюбленці (нявкають, гавкають чи просто сплять). Тож темою для обговорень і вивчення, скажімо, частин мови, стали реальні пости про тварин на фронті, в окопах, поранених і врятованих під обстрілами.

Учні стали вчитися сумлінніше, зараз мотивація найвища. Мені телефонують батьки, дитина яких, грубо кажучи, ніколи в житті не читала підручника, і кажуть – дитина почала навчатися, вчасно надсилає роботи. З’явилася навіть інша проблема – робіт для перевірки настільки багато, що я фізично не встигаю їх опрацювати.

Багато родин, які були в побуті російськомовними, перейшли на українську – переоцінка цінностей справді відбулася. Наприклад, у дев’ятому класі ми вивчаємо творчість Тараса Шевченка – як же вона «зайшла», які цитати зачитувалися! Кожен рядок лягав на наші херсонські реалії. Учні ставили не зовсім зручні запитання щодо «Катерини» або казали: «А пам’ятаєте, ми вивчали «Кавказ»?» Тепер про Шевченка-пророка говорили справді осмислено!

У побутовому плані перший місяць – це був жах у плані транспорту. Проблеми були й із ліками – деякі з них, першої необхідності, привозили з Криму та продавали прямо з багажника. Ми брали ті продукти, які були в супермаркетах, не розкошували. Це були сюрреалістичні картини черг по хліб і питну воду, де стояли сотні людей, і ці люди – безликі, розгублені, мовчазні, у темному одязі.

Одного разу при мені затримали хлопця, років 20–22 від сили. Я випадково зайшла спитати, чи працює термінал. А ФСБ, троє великих чоловіків, притиснули хлопця до стінки та сказали, що він поїде з ними. Ця дитина дивилася на мене такими очима…Але чим я могла допомогти?

З першого дня в Херсоні не було поліції: на виклик «102» приїжджали орки на своїх автомобілях. Те саме, коли треба було викликати «швидку». Люди відчували себе абсолютно беззахисними. Тому коли не було зв’язку, вони були змушені купувати російські сім-карти – щоб зв’язатися зі своїми рідними.

Ми не ходили й святити паски – на БТРах росіяни оберігали свої церкви від «нацистів». Особливо складно стало в середині травня: позакривалися великі мережі, не можна було розрахуватися карткою, потрібно було лише мати «живі» гроші. У чергах до банкоматів доводилося стояти по пів дня – і не факт, що після цього отримаєш потрібну суму. На цьому стали заробляти міняйли, які віддавали готівку під відсоток. Але про рублі не йшлося, це були гривні.

Люди перестали брати із собою телефони, адже треба було б щодня видаляти все перед виходом із дому. Деякі навіть купили собі кнопкові телефони.

Громадські місця стали неприємними – з усіх боків були агітатори, цю маячню було важко слухати. Пам’ятаю, як на одному з телеканалів пояснювали, що вислів «убити двох зайців» придумав якийсь кремлівський дипломат.

Під кінець травня, коли повністю зник інтернет і мобільний зв’язок і ми залишилися в повній інформаційній тиші, довелося налаштовувати радіо. Така ізоляція для вчителя – пекло. Ось тут пішла в хід уся домашня бібліотека (не менше восьмисот сторінок на день). А після таких пауз – бурхливі обговорення прочитаного, з коментарями та рекомендаціями.

В окупованому Херсоні я пробула до 5 червня. Спочатку не хотіла виїжджати. До того ж місцеві розповідали, що було багато пограбувань, забирали цінні речі. Як учителеві позбутися свого ноутбука, де все його життя?

Ми виїхали з Херсона о 6:00 ранку й не впізнали своє місто – ближче до Антонівського мосту стояла підбита російська та українська техніка. Дуже страшно було їхати через Олешківські ліси, бо ліс оточував нас по обидва боки.

Блокпости були кожні 300 чи 500 метрів. Через тридцять таких блокпостів довелося вивозити півторамісячне кошеня, яке в нас з’явилося незадовго до повномасштабної війни (зараз цей кіт важить уже майже шість кілограмів!)

Під’їжджаєш до блокпоста з опущеними вікнами, а там четверо чоловіків з автоматами. Можуть відкрити й багажник, і бардачок, продивитися деякі речі. Вони були різних національностей, наприклад, ближче до Василівки стояли чеченці.

Туди ми приїхали приблизно о 12:00, а випускали з Василівки лише о 18:00 чи 19:00 годині вечора. Тож увесь цей час ми прочекали під літнім пеклом. І це нам ще пощастило, бо нам не довелося там ночувати. Перед нами люди по чотири дні стояли в Давидовому броду. Ночувати в полі не можна було – виганяли. Треба було залишити машину та шукати ночівлю в селах.

Люди натягували щось від сонця, чекали прямо на асфальті. Було багато літніх людей, по 80–90 років, коти, собаки – і це в кожній автівці. У черзі я зустріла багато своїх учнів та їхніх батьків. Одна моя дитина навіть вивозила мурашину ферму, сліпу кішку та собаку. Ніхто не залишав своїх тварин.

Ми пропрацювали до кінця квітня – далі, за рішенням Міносвіти, школи припинили роботу. Протягом травня ми ще закінчували документацію – онлайн і паперову, щоби діти могли отримати атестати про базову й повну середню освіту.

Ми робили спеціальні довідки та передавали їх у Кропивницький. На основі цих довідок там робили атестати та додатки до них. У Кропивницькому документи будуть зберігатися ще рік після завершення воєнного стану. Якщо учні не зможуть отримати їх фізично, то можуть пробити його за базою, за персональним номером. Також двічі нам довелося оформлювати цілі пакети документів для учнів за кордоном.

Ті одинадцятикласники, які лишилися в Херсоні, не встигли зареєструватися на мультипредметний тест. Але інші готувалися до іспитів, хоч мультипредметний тест і набагато легший за ЗНО. У цей час учителі проходили курси підвищення кваліфікації, підвищували категорію. Це не двогодинні курси, а на 40 чи 60 годин. Ми працювали практично повноцінно.

Уже виїхавши з Херсона, я дізналася, що наш престижний навчальний заклад фізично захоплений і повністю розграбований росіянами. Він розташований у будівлі, яка є пам’яткою архітектури та історії.

Росіяни повивозили всі матеріальні цінності, кабінети були порожні (у нас кабінетна система, ми довго створювали матеріальну базу). Новостворене управління освіти зробило якесь об’єднання шкіл і нашу школу об’єднали з іншою. Намагалися й зібрати якусь нараду директорів херсонських шкіл. Наш директор, звісно, не прийшов. Ті колеги, які зараз залишилися в Херсоні – на простої. Вони там з об’єктивних причин, разом із літніми батьками.

Старші люди, бувало, бідкалися: «Ми так довго в окупації, про нас забули». Справді, жодне місто не перебувало в окупації так довго. Ми чекали на швидку деокупацію, щодня жили інформацією: «От ще тиждень, ще місяць, і Херсон звільнять». На цих емоціях ми й працювали. Цією вірою живемо й до сьогоднішнього дня – прокидаємося й засинаємо разом із пабліками. Подумки ми живемо в Херсоні.

До повномасштабної війни в мене був період, коли я одночасно викладав мистецтвознавство у трьох приватних школах Києва. За освітою я режисер та актор і, чесно кажучи, спочатку мав комплекс, що я не освітянин, «біла ворона». Передивився державні навчальні програми та подумав: «Серйозно, мистецтвознавство – це лише про малювання?» Мені хотілося давати учням крутий якісний контент про культуру й про світогляд, а варіанти подачі можуть бути різні – наприклад, інтеграція з театральним гуртком.

24 лютого, попри все, я провів онлайнові уроки. Був просто ступор, на автоматі робив те, що й зазвичай (окрім того, що треба було зібрати рюкзак і скупитися в магазині).

Розгубленість, усвідомлення того, що є «до», а вже починається «після», з’явилася вже 25 лютого. Багато дітей і батьків виїжджали, усі були в підвішеному стані. Я відвіз дружину до батьків у Франківську область, там же й пішов у військкомат.

Спочатку був у лінзах, тож там не помітили, що в мене проблеми із зором. Але коли на наступний день прийшов в окулярах, мене перепитали: «Ти точно впевнений»? У мене невеликий «мінус», тому я був впевнений. Мене спрямували в Нацгвардію.

Чи в безпеці діти? Кому я буду викладати високі матерії? Такі запитання я собі ставив. І зрозумів, що морально не зможу, якщо діти будуть бачити мене на уроках, і ми будемо вдавати, що навчаємося. Діти розуміють, що срака. А ми будемо грати в гру «давайте уявимо, що сраки немає?»

У їхніх очах я хотів бути вчителем, який гідно заробляє своєю працею, але водночас не тримається посади. Тим, хто буде сваритися за них з усіма, навіть із їхніми батьками. І як чоловік візьме до рук зброю і піде захищати незалежність своєї країни.

Тим паче я працюю з підлітками. Ще до війни мені було важливо дати їм розуміння, що бунт цього віку можна спрямувати собі на користь, а не просто пережити, як тупий проміжок часу. Так у свій час робив і я. Тому й відписався учням і командам шкіл, що поки не викладатиму. Проблем не виникло – я працював як ФОП і швидко вирішив усі юридичні моменти.

Перший час я не відписував дітям на повідомлення, бо намагаюся бути з ними максимально чесним. Не можна казати дітям, що все добре, якщо дорослі самі в це не вірять. Я не хотів, щоби діти чіплялися за якісь ілюзії. Тому комунікація відбулася вже опісля, як ми всі прожили цей час – а як ви там, а що ви там, а русня така-сяка.

Друге відео я записав напередодні 1 вересня – коли усвідомив, що не зможу піти до школи (Ярослав, 27 рочків).

Там про те, що професія вчителя не знецінюється, це саме та професія, яка забезпечує наше «завтра». Я подякував дітям за те, що вони мають хоробрість навчатися в цьому році, а вчителям – за те, що вони продовжують навчати, працювати на своєму фронті.

Разом з учнями ще до війни ми розбирали літературні твори – не за критикою, а з точки зору драматургії. Наприклад, ми з’ясовували, чому насправді в «Кайдашевій сім’ї» головний герой – це Кайдашиха (вона єдина проходить трансформацію характеру до кінця). Звісно, це не канон, і мої знайомі філологи з цим не завжди погоджувалися, але це цікаво.

Або, наприклад, живопис. Візьмімо картину російського художника Карла Брюллова «Останній день Помпеї». Вона виглядає як картина за усіма нормами європейського стилю, але насправді це «агітка», художник це писав для того, щоб при дворі йому сказали, що він молодець.

Ми шифрували картину, ставили запитання, чому православний священник – позитивний персонаж, чому люди так награно страждають. І розуміли, наскільки «руський мір» насправді «Третій Рим». Немає культури поза політикою. Культура – це продовження політики. Або навпаки.

Насправді в армії все набагато краще, ніж хтось очікує. У мене було багато стереотипів, і майже всі вони зруйнувалися. Я очікував самодурства, але, якщо щось таке і трапляється, то воно смішне і дріб’язкове.

У мене були стереотипи з російських серіалів, я мислив шаблонами російської армії. Але служба в Україні – це дуже круто, до того ж армія дуже трансформувалась із 2014 року. Побратими, з якими я служу, дуже хазяйновиті люди. І не лише з Франківщини, але й із Херсона, Запоріжжя, Києва (я сам із Кривого Рогу).

У певний час у мене з’являлися думки про те, чому ми тут, а хтось «там». Але командування нам пояснило, що ми маємо виконувати своє завдання, щоби підтримати тих, хто на передовій. На одного бійця на передовій припадає вісім у тилу. Це якось мене заспокоїло.

Також нещодавно отримав дозвіл командира на одруження: я давно це планував, а війна ще й додала велику кількість переосмислень, навчила частіше казати: «Я тебе кохаю». Я зрозумів, що не знаю, що буде далі, але головне – мати ту, кому можна подзвонити та спитати, як у неї справи.

Ми зібрали найближчих і трохи побули разом. Мій тато не зміг приїхати, бо він служить на південному напрямку. І я йому дуже вдячний – за те, що ця подія в моєму житті трапилася без страху.

Уроки поки що не планую відновлювати, бо не завжди вдається планувати свій час – а раптом за годину командир скаже, що в мене якесь завдання? До того ж технічні можливості обмежені, не завжди стабільний інтернет. Тому я вирішив поки забезпечувати учнів додатковим контентом.

Я не ставлю за мету, щоб викладати інформацію для якогось конкретного класу. Мені хочеться, щоб діти могли скласти свій «пазл» (бо мені це вдалося лише в університеті). Наприклад, я з Кривого Рогу: о, так це козацьке місто, там козацьке бароко! Скласти «пазл» – значить пов’язати між собою всі речі, які вивчаєш на інших предметах. Тому зараз намагаюся консультувати дітей, підказати, що почитати чи подивитися за тією чи іншою темою.

Коли під час повітряної тривоги ми з хлопцями спускаємося до бомбосховища, я фіксую свої ідеї на телефоні. Так, там немає інтернету, але в мене є мій мозок. У нотатках я вже виписав приблизно 1500 ідей. У бомбосховищі також пишу пости для Facebook – так розвантажую думки та отримую фідбек від колег. І відчуваю їхню підтримку, це наче частинка довоєнного життя.

Призма мистецтва зараз мені дуже допомагає. Чому вся Європа фанатіла від Мазепи та чому тільки в єдиній країні світу казали, що «не всьо так однозначно»? Культура і мистецтво – це завжди дуже комплексне явище. За культурними тригерами можна зрозуміти, як мислить країна, незалежно від того, називається вона Московією чи Радянським Союзом.