Власний досвідІсторії українок, які через війну виїхали в Європу: творці серіалу «Спалах» випустили фільм «Далі»

Про роботу

Анна має справу, якій віддана вже 24 роки – це спорт і тхеквондо. Після переїзду до Черкас вона продовжила тренерську діяльність, а згодом очолила Федерацію тхеквондо Черкаської області. Як тренерка та наставниця вона прагнула та робила все для того, щоб діти, яких вона навчала, змогли повноцінно займатися цим видом спорту. Навесні цього року планувався перший турнір Черкаської області на Всеукраїнському рівні та відкриття спортивної зали площею 800 квадратних метрів лише під центр тхеквондо.

Крім тренерства, у Черкасах Анна активно організовувала соціальні активності, зокрема навчала дівчат і жінок самозахисту. Кілька років поспіль вона реалізувала цей проєкт у співпраці з Патрульною поліцією міста, де познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

«Я не думала, що це почнеться в один день»

Анна Тарапата добре пам’ятає початок війни Росії проти України в Донецьку 2014 року, коли вона на власні очі бачила перестрілки за вікнами, чула автоматні черги. Вона знає, що люди, які збиралися на відпочинок, тоді були розстріляні біля Metro неподалік аеропорту. «Я не усвідомлювала, що це реальне життя», – пригадує Анна.

Зі своїм чоловіком, командиром батальйону патрульної поліції, вона не раз обговорювала можливий розвиток подій і ще в січні зібрала валізу для доньки. «Я розуміла, що буде війна, але не думала, що це почнеться в один день. Я не могла уявити, що хтось може зазіхнути на цілісність цілої держави в один ранок», – ділиться Анна.

24 лютого, як і більшість українців, Анна прокинулася від звуків вибухів. Уже ввечері чоловік попросив їх із донькою виїжджати на захід України, хоч вони цього й не планували. «Насправді я дуже домашня. Я зробила все, щоб купити квартиру впродовж року, у мене було по дев’ять тренувань на день. За ці вісім років я зробила значно більше, ніж за все попереднє життя. Мені було складно їхати», – зізнається Тарапата. Найважчим моментом подорожі було отримати дорогою до Львова повідомлення від чоловіка: «Я би хотів тебе ще раз побачити». Вони не знали, як буде далі.

Про сили жити далі

Анна дотримується думки, що кожен може знайти сферу діяльності для себе. Вона пригадує себе й інших переселенців з Донецька, які у 2014 році переїхали до різних українських міст і знаходили роботу за лічені місяці.

– Коли людина в стресі, вона інакше поводить себе, починає більше працювати, знайомиться швидше з новими людьми. Коли я їхала, то знала, що моя комунікабельність дозволить мені знайти підхід до будь-якої людини. Я можу робити все, якщо це не спорт – без різниці. Мені не страшно шукати нову роботу. Якщо мені потрібні кошти, я візьмусь за будь-що.

На Кіпрі Анні продовжила тренерську діяльність і майже повністю відновила модель роботи, за якою працювала в Україні. Вона проводить тренування вранці та ввечері, а ще налаштовує дистанційну роботу, щоб підтримувати дітей і дорослих, яких тренувала в Україні. Анна переконана, що працювати потрібно, що не можна весь сидіти, склавши руки, плакати в подушку та читати новини.

– Робота – це моя віддушина. Що більше я працюю, то менше думаю про те, що відбувається. Але, звісно, що комплекс біженця присутній: я не можу відпочити, не думаючи про те, що зараз відбувається вдома в Україні. Немає дня, що не починається з перелистування новин.

«Ми любимо Україну такою, якою вона є»

Анна розповідає, що понад усе мріє повернутися до Черкас і завершити те, що почала: відкрити тренувальну залу, перезапустити роботу Федерацію тхеквондо в Черкаській області, створити нові робочі місця для людей, які так само опинилися в Черкасах і хоче стати тренером. А ще вона хоче зробити все для того, щоб діти-переселенці могли тренуватися безплатно.

– Наш народ відрізняється глибокою любов'ю до місця, де ми народилися. За останні п’ять років в Україні вже зріс рівень життя, демократії, але ми любимо нашу країну ще до цього всього, до економічного стрибка, до визнання у всьому світі. Інші країни, можливо, нас переросли, і їх люблять за щось, за певні якості. А ми любимо Україну такою, якою вона є.

«Ми жили у творчій рожевій бульбашці»

Таня, як і її найближче оточення, не готувалися до можливого вторгнення та зовсім не були до цього готовими. Вони не надто читали й обговорювали новини, просто жили своє спокійне життя.

– Якось 14 лютого ми з друзями пішли на прогулянку та помітили, що практично за кожним столиком кав’ярні обговорювали війну. Але ми намагалися не дуже псувати своє життя поганими новинами. Зараз я відчуваю, що це було безвідповідально.

«З кожним днем ми розуміли, що небезпека все ближче»

24 лютого харків’ян розбудили вибухи, Таня без зайвих роздумів зібрала найбільш цінні речі у два рюкзаки. Її батьки не вірили, що почалося повномасштабне вторгнення. Як би Таня чи її сестра не говорили з ними, що стає небезпечно, що можливо доведеться поїхати, батьки все заперечували.

– Їм просто це не вкладалося в голову. Вони не такі легкі на підйом, як я, ніколи не були за кордоном, ніколи не подорожували. Вони жили своє статичне життя в Харкові. Їм було складно прийняти думку, що вони можуть виїхати. Для них дім – це фортеця.

Щодня друзі запитували Таню, чому вона не їде з міста, чому вона досі там. День, коли вдарили по Харківський ОДА, став для неї найболючішим. «Раніше нищили Салтівку, Горизонт – це дуже страшно, бо це квартали, де живуть люди. Але коли потрапляють у центри, будівлі, з якими пов’язано так багато моментів – це ніби вбивають близьку людину. Тоді я вперше відчула, що в моєму місті стало дуже небезпечно», – розповідає дівчина.

«Я ніколи не бачила стільки людей на вокзалі»

Таня врешті ухвалила рішення, що потрібно їхати та почала вмовляти родину. «Я розуміла, що якщо поїду без них, вони самі не виїдуть. А я просто за тиждень посивію, якщо вони залишаться там. Це було найскладніше», – ділиться дівчина.

Для неї зібрати речі та поїхати ніколи не було проблемою. Проте цього разу вона мала поїхати та не знала, чи повернеться колись. «Коли почалися бої в місті, коли в чатах друзі постять відеознімання з вікна, як обстрілюють сусідні будівлі, я навіть подумала, що Харків можуть здати, і він буде в окупації. Жити в окупації я б не змогла», – зізнається Булгакова.

Єдиним способом вибратися з міста стали евакуаційні потяги «Укрзалізниці». Пригадує, що таку кількість людей бачила хіба на день міста на площі, але ніяк не на вокзалі. Міська інфраструктура вже не працювала так, як до 24 лютого, натовп на вокзалі був схвильований, але всі чекали на потяг. «Лише коли почали кричати, що потяг переповнений, що будуть пускати лише жінок і дітей, почалася тиснява, агресія в перемішку зі страхом», – згадує Таня. Вона потрапила лише в п’ятий потяг, провівши на вокзалі весь день.

«Я дуже сумую»

«Я не збиралася емігрувати та починати тут якесь життя наново. У Нідерландах непросто та дуже дорого. Я сумую дуже за Україною. Перші місяці я боялася, у свідомості весь час був той стан, що я бачила та відчувала, коли виїздила. Сподіваюся, уже дуже скоро приїхати хоча б на деякий час, а потім повернутися назавжди в наші мирні міста разом із сім’єю. Дуже чекаю на повернення в Харків, там же кожна вулиця про мене та для мене, я там була дуже щаслива. Я дуже сумую», – ділиться Булгакова.