Власний досвідЯ пройшов пішки з Києва до Запоріжжя й зібрав 1 000 000 гривень військовим

Женя Целік, який працював офіціантом у київських закладах «Дилетант» і «Дублер», а з початку повномасштабної війни долучився до фонду «Київ Волонтерський», 7 липня пішки пішов з Києва у напрямку Запоріжжя, щоб зібрати мільйон гривень. Гроші збирав для ініціатив своїх друзів: підрозділу «Азову» (де парамедикинею служить його подруга, розвідроти, якою опікується інша його подруга) й організації, що займається відбудовою зруйнованого житла на Чернігівщині.

Женя закінчив свій маршрут на Хортиці 30 липня, у день свого 20-річчя. Він уже зібрав трохи більше мільйона гривень і вирішив не зупиняти збір. Редакторка The Village Україна Ірина Виговська поговорила з ним про дорогу, людей і міста, інсайти, зустрічі з силовиками й внутрішні зміни.

– Що це за ніж?

– У мене є подруга, Ліза, менеджерка «Дилетанта» й «Дублера». Вона 2018–2020 роки провела в зоні АТО з «Азовом». На третій день повномасштабної війни, коли ми зібралися в «Дублері», щоб збирати їжу для ТрО, Ліза вже була у формі і з рюкзачком. Ми завезли її до бази формування «Азову», і вона поїхала перамедикинею на фронт. Для неї, зокрема, я робив цей збір. Коли дійшов до Запоріжжя, мене зустрічав її командир і побратими. Сама Ліза приїхати не змогла, бо була на бойовому завданні, але передала мені цей ніж у подарунок на день народження. Я тепер усюди ношу його з собою.

– Як ти почуваєшся зараз?

– Дуже змішані відчуття. Я приїхав, і стався сплеск у моєму медіапросторі. Мені почали писати по кілька разів на день про інтерв’ю й коментарі. Деякі запити дуже агресивні, тож я думаю про те, щоб не зупиняти збір, а давати інтерв’ю й брати за це донати, щоб це було корисною витратою часу. Але загалом я дуже щасливий бачити свій київський двіж, близьких, які мене підтримували на моєму шляху. Я щасливий зустріти друзів і знайомих, які знали мене до походу. А ще мені всюди в закладах роблять компліменти. За сьогодні я, наприклад, ще ніде не платив. Це навіть трошки ніяково.

– Тепер маєш зібрати мільйон на себе…

– За рахунок процесу й поступовості я припинив вважати, що зробив якусь велику справу.

– А фізично ти як?

– Я втратив 2–3 кілограми. Для мене це багато, мабуть, бо всі кажуть, що сильно схуд. Але я думаю, що швидко відновлюся. [Женя розповідає про це й жує мигдалевий круасан.] Уже записався на різні процедури з відновлення тіла. Хочу дати собі відпочити й не ходити щодня з 15-кілограмовим рюкзаком. Хоча вже сьогодні о 10 ранку я помітив, що пройшов 10 000 кроків. Зараз уже набігло 11,5 кілометра.

– Куди ти ходив?

– Пройшовся пішки з вокзалу, залишив речі на «Золотих» у сестри, прогулявся з друзями на «Пейзажку», зробив коло по закладах. Поки «Косатка» була закрита, пішов у Mates. Потім дійшов до Бессарабки. І звідти – сюди, на Мечникова.

– Скільки кілометрів ти пройшов усього в поході?

– Десь 550 кілометрів, але я не рахував точно. Я пройшов трохи більше, ніж було за маршрутом, бо складалися різні історії, коли треба було трохи відійти й зайти в місто, куди я заходити першочергово не планував. Ну, і на самому початку, коли я вийшов з дому, мав повернутися трохи назад, до дому Слави Балбека, бо він давав мені цінні поради, пончо й спортивне харчування. Офіційно я почав маршрут з парку Шевченка.

– Нервував?

– Перед тим, як іти, – ні. А от коли вже дійшов до парку Шевченка, на старт, подумав, що може віддати зараз ті 20 000 гривень донатів, які накидали за ніч, і повернутися. Мене зупинило лише те, що повертати 20 000 гривень дрібними донатами буде важко. Ну, і я ж уже пообіцяв, Слава Балбек мене вже запостив. Треба було відповідати за слова.

– Ти засумнівався у своїх силах? Чи в доцільності такої ідеї взагалі?

– Це був мій перший похід у житті. Я ніколи не ходив з рюкзаком, ніколи не спав у наметі, не ставив його. Я не знав, що на мене очікує. Розумів, що буде важко, але не знав, як саме важко. Я передбачав, що будуть моральні труднощі на шляху. І насправді все сталося приблизно так, як я і думав.

– Чому ти взагалі вирішив піти? Як виникла така ідея?

– Я побачив в одного хлопця в інстаграмі, що той за 8 днів проїхав 1500 кілометрів на велосипеді прифронтовими зонами й зібрав 1 200 000 гривень донатів. Я після закінчення активної фази волонтерства, коли вийшли з Київської області, відчув, що роблю недостатньо. У цьому контексті постійно думав, що можу зробити ще. Розумів, що єдиний ресурс, який у мене точно є, – це фізуха. А цей хлопець, який їхав 1500 кілометрів на велосипеді, показав мені, як використати фізуху максимально ефективно.

– Чому саме Запоріжжя?

– Був «прильот» по Хортиці, і мені захотілося випити там чаю. Ну, і коли я думав про маршрут, розумів, що треба якийсь кілометраж, який звучить нереально. Поставив у навігаторі точку, побачив 540 кілометрів від дому до Запоріжжя й подумав, що це воно.

– Як ти планував маршрут?

– Спочатку, коли я тільки глянув на карту, подумав, що пройду всю відстань за 10 днів, по 55 кілометрів на день. Потім вирішив, що, мабуть, треба додати 4 вихідні: по 55 кілометрів за день і 4 дні на відпочинок. Потім поділив відрізок на 14 днів, щоб іти по 38 кілометрів на день. Але вже коли почав іти, зрозумів, що, мабуть, так не працює. І в перший же день на 30-ти кілометрах у мене вилетіло коліно. Так я зрозумів свою норму – не більше 30 кілометрів на день. А під кінець, коли сил вже не було, не більше 25 кілометрів.

Насправді мені Слава Балбек дав класну пораду, якої я, на жаль, не дослухався. Він радив поступово набирати темп і взяти собі вихідний після того, що сталося з коліном, але я одразу почав прискорюватися й узяв вихідний на день пізніше, ніж радив Слава.

Але далі я вивів систему, що я йду від населеного пункту до населеного пункту, бо спати десь посеред поля у війну трохи страшно, але шукати прихисток у селі також може бути не дуже зручно. Тому я падав у лісосмузі за селом. Щоб чути звичні звуки типу собак і машин, але щоб не було зайвої уваги до мене.

– Ти планував увесь час спати в наметі? Не розглядав варіанту заходити до людей у дім?

– Узагалі ні. Я не продумав цей варіант, але насправді без хостів, які давали мені можливість відновитися, я би не дійшов.

– Як ти знаходив, у кого зупинитися? Стукав у двері?

– Мені писали люди в інстаграмі, які слідкували за моїм маршрутом: «Жека, заходь». У деяких містах було навіть по кілька хостів, які пропонували в них зупинитися. І всі ці люди були неймовірні. Дуже цікаві. З кожним пов’язана історія.

Наприклад, у Черкасах я зупинився в хлопця, який виявився другом командира батальйону парамедиків, на який я збирав. У нього прізвище й позивний «Фіалка». Він розповів мені про місто. І паралельно з цим написала знайома знайомої, чи не хочу я подивитися Черкаси. Мені організували культурну програму й запросили на концерт Леся Подерв’янського. Поки ми гуляли, пішла злива, я повністю змок і в театр прийшов босоніж. Спектакль перервала повітряна тривога, і ми вмостилися на задньому дворі пити чай. Після відбою тривоги з чаєм повернулися на свій балкончик у театрі. Це був дуже насичений день, але я почувався дуже щасливим. Відчував, що відкриваю для себе справжню Україну.

У Світловодську мені дозволили переночувати у квартирі військового, повністю завішаній його нагородами, прапором з підписом, грамотами. Також там була каска та РПС [ремінно-плечова система].

Ще одні мої хости в Чигирині покликали друзів послухати розповідь про пройдений на той момент шлях, а на ранок принесли мені 11 000 гривень, щоб підтримати. Вони поділилися реквізитами з сусідами. Хто не міг дати грошима, дав пиріжками.

– Як, до речі, з донатами? Здогадуюся, що на початку, коли ти тільки пішов, гроші полетіли. А потім, мабуть, як і з усіма зборами, оберти зменшилися. Як ти підтримував ажіотаж?

– Я не мав впевненості, що зберу мільйон. Розумів, що економічна ситуація важка, у людей закінчуються гроші, та й усі навколо на щось збирають. Але я стежив за іншими, як узагалі збирають донати, які є тенденції. Я розумів, що просто так ніхто мені грошей не дасть, треба давати щось на обмін. На обмін я давав історію, показував свій шлях в інстаграмі. Також створив закритий телеграм-канал, доступ до якого надавав за донати від 400 гривень. Там я збирав класні нецензурні моменти, які траплялися дорогою й про які не розповідатиму в інстаграмі. Також зрозумів, що важливо час від часу робити пости, щоб люди могли це поширювати й заходила нова хвиля донатів.

– Який був найбільший і найменший донати?

– Я не завжди був у мережі й міг подивитися, що там приходить, але з того, що я помітив, найбільший – 12 000 гривень. З маленьких кидали і по 50 копійок, і по дві-три гривні. Я спочатку думав «та камон», а потім зрозумів, що кожна сума – донат. І навіть такий крихітний, він є частиною мільйона. Я намагався за кожен донат відписувати й дякувати.

Але взагалі навколо донатів було багато класних історій. Наприклад, бренд «Цвіте терен» побачили, що я йду з їхнім виробом на шиї, і закинули мені 10 000 гривень на знак підтримки.

В одному сільському магазині, куди я зайшов, щоб купити продуктів, дідусь-продавець оглянув мій зовнішній вигляд, і спитав, куди я йду з рюкзаком. Я розповів. Він відкрив касу і дав мені 200 гривень. Сказав: «У мене друзі воюють, візьми».

У мого хоста «Фіалки» в Черкасах був ремонт, і ремонтник, почувши мою історію, теж дав мені 200 гривень. Загалом усі люди, яких я зустрічав дорогою і які хотіли дати мені грошей, давали не менше 200 гривень. Дехто ще пригощав, збирав ягоди для мене.

Були й сумні історії. Мені надіслала доволі великий донат дівчина, яка попросила не називати її імені. Вона отримала похоронні на свого батька з фронту й вирішила відправити їх волонтерам. Зокрема, мені. Це був дуже складний і дуже важливий момент. Я тоді точно відчув, що не можу здатися. І вкотре переконався, що після перших тижнів війни й досвіду волонтерства в Київській області я зовсім не можу плакати. Хоча, звісно, це історія, щоб розридатися.

– Ти казав про моральні виклики, до яких ти готувався. Що це було?

– Я проаналізував те, як зазвичай дію в житті, і зрозумів, що на початку йтиму на зовнішньому факторі, на тому, що мені будуть казати, що я красава й накидуватимуть донати. Але буде складно, бо не знаю, що це за навантаження. Потім увімкнеться внутрішній фактор – я звикну до темпу, вибудую систему, і мені буде трохи важко, але буду загалом зберігати настрій, бо будуть сили. І надалі я намалював собі етап, який справдився частково (бо дні, коли не міг уже йти й докладав величезних морально-вольових зусиль, були на кожному етапі). У такі дні я думав про людей, яким допомагаю, для яких збираю. Або читав новини й казав собі: «Ти йдеш, щоб хоч трохи допомогти».

– Який був найважчий момент?

– Найважчий етап – проміжний між завершальним, коли тебе несе почуттям, що вже скоро кінець і середнім етапом, на якому в тебе ще є темп і сили. Це був відрізок з Кременчука до Дніпра, 15–19 дні шляху. Уже в Дніпрі я зрозумів, що за планом лишилося лише чотири дні. Але за три дні в мене був день народження, і я подумав, що було б круто піднатиснути й піти швидше, щоб встигнути опинитися на Хортиці в день народження. Дивився на це, як на класний інфопривід, щоб зібрати ще більше донатів. І це мене дуже бадьорило, тому там вже було простіше. На той час думав, що зберу десь тисяч 750.

– Ловив якісь інсайти дорогою?

– Інсайтів море. Відчуваю, що вони наздоганятимуть мене ще роками. Від простих: якщо попереду крутий спуск, то потім буде дуже жорсткий підйом. Я помітив цю закономірність у контексті походу, але це ж можна накласти на всі сфери життя. Також ця дорога вчила мене виважено дивитися на ситуацію, учитися реально оцінювати сили, якісно розплановувати свій маршрут – рухатися від точки до точки, невеликими відрізками.

Я побачив дуже багато людей, які діють і не живуть із позиції жертви. Десь я чув про олігархів, десь про те, що садити на городі, і всюди було цікаво. Під час походу слухав онлайн-курс, де розповідали, що шаман – це той, хто подорожує між світами. І в цій мандрівці я фактично відчував себе людиною, яка подорожує між дуже різними світами. Я спілкувався то з бабусею в глухому селі, що годує мене лінивими варениками, то з виконавцем обов’язків мера міста Запоріжжя в готелі, який мені надало місто. Я бачив різне. Зрозумів, що не буває однозначно хороших і поганих людей і подій. Я бачив багато краси: соняшникові та пшеничні поля й багато сміття їх узбіччями. Я бачив, що в селі взагалі ніхто не звертає увагу на сміття. Я побачив, що багато людей п’є. Намагався виявляти потреби різних людей. Це був етап, коли здавалося, що всі знання, які я мав до цього стали мені в пригоді. Це був концентрований досвід переосмислення свого життя.

– Ти змінився?

– Я фундаментально змінився. Став, мабуть, соціально відповідальним. 2014 року мені було 12. Я був із сім’ї, яка ходила в церкву Московського патріархату і була за мир у всьому світі. Здавалося, що війна десь далеко. А вона для Вінниці дійсно була далеко. І в Києві я її не відчував. А тепер зрозумів, що є проблеми, які треба вирішувати, не роздумуючи, є в тебе на це ресурс чи ні. Я став людиною, яка не зможе забути про війну.

– Фактично протоптав собі стежку до незабуття…

– Я її протоптав, ще коли свідомо вирішив лишитися в Києві й волонтерити. Я зрозумів, що заробити грошей чи стати популярним і просто варитися в тому, щоб заробляти ще більше й бути ще популярнішим, мені не цікаво. Мене надихають історії, як-от у Романа Ратушного. Коли людина виділяє для себе окремий фронт робіт і, попри все, працює заради цього. Я можу не дорости до супервершин, але мені достатньо вирішити хоча б одну з проблем. Поки я йшов, бачив багато проблем: бідність, безробіття, як люди пиячать, сміття. 8% термторії України – це сміттєзвалище. І це мене не демотивувало, а навпаки, драйвило. Заради цього теж хотілося йти.

– Після такого високого усе давай про банальне. У країні війна, якийсь юнак іде собі з рюкзаком, спить у лісі в наметі. Тебе за ДРГ не сприймали?

– Так, за цю мандрівку я навчився спілкуватися з силовиками. Мене кілька разів обшукували, перевіряли документи. Уперше стикнувся з ТрО, коли підійшов на блокпост спитати, де тут можна поставити намет. Вони перепитали, чи не поширюється на мене комендантська година. Я розповів їм про себе, куди йду і що мене ніхто не хоче прихистити. І тоді хлопці з блокпосту трохи спокійніше порадили мені пройти 300 метрів до соснового лісу, бо там менше комарів. Так я вперше побачив прояв турботи від силовиків.

Потім була ситуація на шляху до Чигирина. Я зробив привал. Ліг, поклав ноги на дерево, щоб вони перепочили. І тут до мене підходить тероборонівець, просить документи. Мене на той час уже кілька разів перевіряли, тож я йому все спокійно показав. Він відповів, що питань немає, але потім приїхав його старший, вони почали дивитися, що в мене в рюкзаку. Потім викликали поліцію, карний розшук й СБУ. Кожному з них я по черзі розповідав, хто я і що роблю. У мене перевіряли телефон, гортали фото до 2018 року, питали про підозрілі номери телефонів, перевіряли, кому я телефоную й пишу. Коли всі поприїжджали, зрозумів, що я цього дуже боявся, але це сталося. Вони мене насправді сильно затримали, потім довелося без перерви йти 15 кілометрів до Чигирина. Але я зрозумів, що це не так вже й страшно.

І була ситуація, коли на мене приїхали саме як на ДРГ. Я вийшов зі Світловодська, де ночував у квартирі військового. Мене хтось із місцевих сфотографував, коли я звідти виходив і йшов містом. Це розповсюдилося в місцевих чатах. І коли я зробив перший привал після Світловодська, до мене одразу під’їхали ТрО та поліція. Я розповів їм, що мене вже перевіряли. Тоді я вперше вивернув узагалі все, що було в рюкзаку. Це дуже велика робота все скласти назад і додаткова енергія. Я віддав телефон, документи на перевірку й одразу попередив, що в мене по базі буде адміністративне правопорушення за те, що я зняв маску в київському метро. Вони дуже прискіпливо перевіряли спортивне харчування, яке я ніс із собою. Я зрозумів, що треба дуже розслаблено й увічливо з ними говорити. Найбільше перевіряють поліцейські. А на блокпостах, де стояли ЗСУ-шники, мені зазвичай, почувши мою історію, просто «давали краба» й пропускали далі. Інколи питали, що я їм і п’ю й чи треба мені дати продуктів.

– А що ти, до речі, їв?

– Я взяв із собою сублімовану їжу й придбав систему для її приготування. Потім почав купувати щось у магазинах. Щось їв у хостів. Усі враховували, що я не їм м’ясо, інколи готували щось спеціально для мене. Це було дуже приємно.

– Є сум через те, що подорож закінчилася?

– Ще за кілька днів до кінця дороги я вже переживав, що знову почну гризти себе, коли приїду до Києва. Але в Запоріжжі я зустрівся з військовими, яким збирав гроші, і вони сказали, щоб я не вигадував і робив те, що мені під силу, а не гриз себе.

– І що плануєш робити?

– Я хочу робити власні чаювання, їздити по Україні й пити чай з цікавими людьми в різних місцях. Також буду готуватися до мобілізації, ходити на тренінги для військових і цивільних, учитися водити машину, збиратиму гроші, щоб учитися керувати дроном. Паралельно збираю інформацію про ПТСР, щоб подумати, як адаптувати друзів, які були на фронті, коли вони повернуться до звичайного життя. Ну, і хочеться не просто разово зробити якусь акцію, а вивести свою діяльність у систему.