Ілона Ставицька – киянка, що п’ять років тому переїхала до Тель-Авіва. Ми поговорили з нею про життя у стані перманентної війни, страхи, повітряні тривоги, довіру державі та службу в армії.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

Я приїхала до Ізраїлю п’ять років тому вчитися. Спочатку не планувала тут залишатися, але відчула себе в Тель-Авіві як удома. З цим відчуттям я залишилася, і тепер щоразу, коли вилітаю кудись у подорож, думаю, як добре буде знову сюди повернутися. Коли мій літак приземляється в Тель-Авіві, я відчуваю ні з чим незрівнянні емоції. Для мене це дивно, бо я киянка – мої батьки з Києва, бабуся з дідусем із Києва. Але жодного разу за п’ять років у мене не виникало бажання виїхати з Ізраїлю. Навіть у травні 2021 року, під час загострення ізраїльсько-палестинського конфлікту. Тоді палестинці обіцяли «спалити Тель-Авів», по Ізраїлю випустили тисячі ракет, усі ховалися в укриття, але я однаково переважну кількість часу почувалася в безпеці.

Ізраїльсько-палестинська криза загострилася 6 травня 2021 року, коли палестинці у Східному Єрусалимі почали протестувати проти рішення Верховного суду Ізраїлю про виселення палестинських сімей у районі Шейх-Джарра. Відповідно до міжнародного права, ця територія є частиною Палестини, але зараз там свої закони застосовує Ізраїль. Під час ізраїльсько-палестинської кризи 2021 року Хамас випустив по Ізраїлю з 11 до 21 травня понад 4300 ракет із Гази. За перші 24 години конфлікту було випущено 470 ракет, що значно більше, ніж у попередніх конфліктах. З цих ракет 17% були далекими ударами по Тель-Авіву. Приблизно 680 ракет, випущених під час бойових дій, впали в секторі Газа. Система «Залізний купол» перехопила приблизно 90% ракет, які прямували до населених пунктів Ізраїлю. Також «Залізний купол» збив завантажений бомбою безпілотник.

Коли ти час від часу чуєш повітряні тривоги, але до міста ніколи нічого не долітає, ти трохи розслабляєшся. У травні минулого року сирени лунали щодня, але оскільки в Тель-Авіві нічого не відбувалося – спрацьовувала система «Залізний купол», уже на другий тиждень люди сиділи в кав’ярнях під час повітряних тривог.

Коли батьки телефонували мені та просили повернутися до України, бо з новин ситуація в Ізраїлі мала дуже лячний вигляд, я абсолютно щиро відповідала їм, що тут навіть під ракетним обстрілом я почуваюся безпечніше, ніж уночі в деяких спальних районах Києва.

«Їм важко дістати нас ракетами, тому дійсно небезпечні атаки – точкові»

В Ізраїлі я майже завжди почуваюся впевнено. Я знаю, що в нас класна система протиповітряної оборони, хороша боєздатна армія. Єдине, що складно передбачити та що може дійсно лякати – теракти. Оскільки система «Залізний купол» відстежує траєкторію ракет, і якщо вони направлені в місто, збиває їх майже зі 100% точністю, дістати нас із неба важко, тому дійсно небезпечні атаки – точкові, відбуваються всередині міста.

Я працюю в районі Яффо, де живуть і євреї, і араби. Тут є місця, куди краще не соватися. Тут часом трапляється таке, що підпалюють машини, розбивають скло в офісах чи ресторанах, але особисто зі мною такого не ставалося. До нашої кав’ярні часом заходять араби, дехто з них любить нас, а ми любимо їх. Загальної напруги, якщо ніхто не починає сваритися, немає.

Звісно, в історії Ізраїлю є багато жахливих прикладів. Узяти хоча б першу та другу інтіфади (озброєний арабський рух проти євреїв – ред.). Це були серії терактів на початку 90-х і 2000-х, коли вибухівку підкладали в кожен п’ятий автобус у місті. Чи взяти теракт у дельфінарії на набережній Тель-Авіва 2001 року. Тоді терорист-самогубець підірвав себе разом із купою дітей і підлітків (у результаті теракту загинула 21 людина, ще 120 отримали поранення – ред.).

Тож коли я чую протяжну повітряну тривогу, зазвичай найбільше переймаюся саме через теракти. Якось у квітні цього року я вже закривала свою кав’ярню в Яффі та побачила велику кількість сповіщень на телефоні. Друзі питали, як я і чи все зі мною добре. Виявилося, що в центрі міста, на вулиці Дизенгоф відбувся теракт. Палестинець відкрив вогонь по мирних мешканцях. Двоє людей загинули, а восьмеро отримали поранення. Сам він, озброєний, утік у напрямку району, де я працюю. Тоді дійсно було дуже страшно. Але терориста впіймали ранком наступного дня. Тоді прем’єр-міністр казав, що за два тижні запобігли десь 15 терактам. Певний час на вулицях було дуже порожньо: ані в кав’ярнях, ані на пляжах людей не було, як під час локдауну. Але ніхто з моїх знайомих жодного разу не казав про те, що хоче поїхати чи боїться планувати тут майбутнє.

«Тривожні люди люблять Ізраїль, бо тут їм комфортно тривожитися»

Я маю кілька друзів, які скаржаться на те, що життя в Ізраїлі – нервове. Але це здебільшого дуже тривожні люди. І вони разом із тим дуже люблять Ізраїль. Мабуть, навіть тому, що тут їм комфортно тривожитися. Тож щодо майбутнього в Ізраїлі часто скептично налаштовані люди, які просто скептично налаштовані щодо майбутнього.

У мене є подруга з маленькою дитиною, яка останнім часом постійно порівнює ситуацію в Ізраїлі й Україні. І вона каже, що хоче ростити дитину в Україні, бо вважає, що в українців краща ментальність і більше можливостей для майбутнього розвитку.

Власник кав’ярні, у якій я працюю, довгий час жив у Лондоні, потім десь у Німеччині, але все ж повернувся в Тель-Авів і будує свій бізнес тут. Він живе в сусідньому з кав’ярнею будинку, у тому самому районі Яффо, куди, кажуть, часом краще не йти. Але нам тут добре. Я теж мрію жити в цьому районі.

Мої друзі, що служили в бойових військах, узагалі дуже спокійно почуваються в Ізраїлі, навіть коли є повітряні тривоги чи загрози терактів. Вони знають, як це працює зсередини, тому дуже впевнені в безпеці країни. Поруч із ними я теж почуваюся впевненою.

Щоразу, коли я намагаюся порівняти досвід України й Ізраїлю, я думаю про те, що колись тут теж не було великої армії, технологій і досвіду, але все це з’явилося, бо не було іншого виходу. Без цього жити було б неможливо. У нас немає можливості програти цю війну, бо вона буде останньою. Тому вся країна працює на захист та оборону. Усі люди: і чоловіки, і жінки – військовозобов’язані.

Ми всі віддаємо 50% прибутку на податки, які в тому числі покривають нашу безпеку. Тут ніхто не намагається «відкосити» від армії. Це зовсім інший поведінковий патерн. Людина з дитинства думає про те, у які війська піде служити, коли виросте. І це ніколи не про покарання. Служити в армії – велика честь.

Призовний вік в Ізраїлі – 18 років, але можна отримати відтермінування, якщо хочеш спочатку повчитися, а потім іти служити. Строк військової служби для чоловіків – 3 роки, для жінок – 2 роки. Не призивають студентів єврейських релігійних шкіл, людей з інвалідністю й іншими обмеженнями за станом здоров’я, репатріантів. Мусульмани та християни можуть стати лише добровольцями.

Мене не взяли служити через вік. Коли я приїхала в Ізраїль, мені було 27, а призовний вік для дівчат – до 24 років. Зараз я можу лише піти на волонтерські роботи на пів року, але це не зовсім те. Я б дуже хотіла вивчитися військової справи, щоб у разі чого бути дійсно корисною для своєї країни. Але тепер мрію, щоб служили мої діти.

Після закінчення служби ті, хто служив у бойових військах, щороку по кілька разів збираються на тренувальних базах на два тижні, де «освіжають» навички, вчаться нового, стріляють, повзають, тренуються. Вони завжди в бойовій готовності. Якщо треба буде, підуть воювати вже завтра. Це неабияк підтримує моральний дух.

Ізраїль живе в перманентному стані війни – у кожному будинку є бомбосховище. Але разом із тим, перше, що роблять ізраїльтяни, коли лунає тривога – меми

В Ізраїлі з періодичною регулярністю лунають повітряні тривоги, і хоч це щоразу лякає в моменті, перше, що роблять ізраїльтяни у випадку сирени – меми. Тут жартують навіть у новинах. Коли хтось з арабських лідерів бере на себе відповідальність за випущені ракети чи теракт, диктори на телебаченні кажуть: «Говорить щось терористичною мовою».

ЗМІ майже завжди після спрацювання тривоги пишуть протягом найближчих двох-чотирьох годин, що зробила ізраїльська сторона – тобто як Ізраїль помстився за висловлювання чи дію ворога.

Укриття обов’язково є в кожному домі. А в новобудовах – будинках, побудованих не раніше, ніж 10 років тому, бомбосховище є в кожній квартирі. Це спеціальна броньована кімната, укріплена з усіх боків. У неї броньовані двері та невелике віконце, що закривається спеціальною металевою закривкою – як у літаку. Якщо буде «прильот» і навіть увесь будинок зруйнується, стояк із кімнатами-бомбосховищами залишиться неушкодженим.

Коли в травні минулого року відбувалося це загострення, мій знайомий запропонував тим, кому лячно, пересидіти довготривалі повітряні тривоги в нього в такій броньованій кімнаті. Але коли мені дійсно було дуже страшно через новини про арабів і довгі сирени, у мене була паніка і я не могла добігти до його дому, тож переховувалася на стоянці.

Під час п’ятихвилинної перерви між сиренами я прибігла до цього друга. Він двічі воював і почувався абсолютно розслабленим, навіть сміявся з цих повітряних тривог. Але бачив, що я розхвилювалася, тому провів мене та ще одну свою подругу в цю кімнату. Там можна переживати будь-що, хоч хімічну атаку. У кімнаті-бомбосховищі є окрема система вентиляції. Немає, звісно, туалету та холодильника. Але кожен обставляє цю кімнату як захоче – у мого друга там кабінет, але можна зробити й спальню.

Усі ізраїльтяни розуміють ситуацію, у якій перебувають, тому тут бувають тренувальні сирени. Нещодавно я їхала до аеропорту та почула сигнал повітряної тривоги. Я неабияк злякалася, але виявилося, що це були навчальні тривоги для школярів і вихованців дитячих садків. Дітей змалечку вчать не панікувати, проходити в укриття та паралельно робити меми. [сміється]

Чи працювати кінотеатрам, магазинам, кафе та барам під час повітряної тривоги в кожному окремому випадку визначає роботодавець. Тут не вводили воєнний стан, були лише надзвичайні ситуації. Під час надзвичайних ситуацій рекомендують закривати навчальні заклади. Решта – за бажаннями та можливостями роботодавця. Але примушувати працівників виходити на роботу також не можна. Часом бувають загрози терактів, про які попереджають, і ми як кав’ярня не відчиняємося кілька днів, хоча працювали навіть під час пандемії. Торік у травні ми не працювали тиждень – уперше з моменту заснування кав’ярні.

Мій бос-ізраїльтянин у лютому заборонив мені летіти до Києва. Казав, що буде війна. Я дуже сердилася на нього, але квиток усе ж не взяла. Він дуже спокійно говорив про неминучість війни, а тепер каже, що ще трохи – і Україна буде рухатися шляхом Ізраїлю. Він каже, що, безсумнівно, Україна буде вільною та незалежною, але загроза у вигляді неадекватного сусіда завжди лишатиметься. Тож, на його думку, Україна розвиватиме технології, ставатиме сильнішою, готуватиме армію. Я з ним погоджуюся. Постійна загроза війни – це не так страшно, коли ти повністю віриш своїй державі.