Пʼять жінок, що вимушені були залишити свої домівки через повномасштабну війну, розповідають про речі та дрібнички, які стали для них особливими, давали розраду й допомогли пережити непрості часи.

Юлія Прима

маркетологиня, копірайтерка SendPulse

Зі мною був улюблений рюкзак із мінімумом речей, переноска з кішкою, корм і наповнювач для котячого туалету

 

Уночі із 23 на 24 лютого я прокинулася від дивного звуку, вирішила, що в когось лопнула шина, з головою вкрилася ковдрою та заснула.

Приблизно о 7:00 ранку зателефонувала мама. Я скіпнула вхідний виклик, але відразу звернула увагу на понад 100 сповіщень із робочого чату. Зайшла – і більше не могла дихати. «Сидіть удома, нікуди не виходьте. Почалася повномасштабна війна».

Сипалось щосекунди: «Спрацювала ППО», «Є вбиті», «На аеродромі під містом щойно вибухнуло».

Стримуючи тремтіння, встала, пройшла на кухню, налила води, видихнула – і набрала маму. За секунду з іншого кінця почула хрипке: «Доць, ти ж знаєш, що війна?»

Я стояла у квартирі своєї мрії на 13-му поверсі, дивилася на розбурханий, але все ще сонний Чернігів, у якому жила лише пів року, і не знала, що відповісти…

Далі – як у тумані: закінчити розмову, погодувати кішку, вистояти чергу за продуктами, скласти рюкзак та аптечку, набрати води… Паралельно читала робочий чат, зідзвонювалася з близькими, намагалася зрозуміти, звідки брати оперативні новини.

Далі – як у тумані: закінчити розмову, погодувати кішку, вистояти чергу за продуктами, скласти рюкзак та аптечку, набрати води

Коли підготовка завершилася, я розгублено завмерла посеред квартири. Їхати до батьків в область здавалося ризиковим і важким, без власного авто і поготів, із важким рюкзаком і величезною переноскою із 6-кілограмовою кішкою всередині.

Та і яке вторгнення у 21 столітті? Думала, що ситуація швидко розв’яжеться завдяки політикам, тому вирішила залишатися в Чернігові. До вечора в шоковому стані складала пазл на 2000 деталей, а ночувати пішла у квартиру до хлопця та його батьків: здавалося, що бути всім разом на другому поверсі безпечніше, аніж мені одній залишатися на тринадцятому.

Це рішення, можливо, урятувало мені життя.

3 березня приблизно о 12:15 російські літаки завдали авіаудару по моїй 16-поверхівці. Унаслідок прямого попадання в 14-й поверх, ударної хвилі та страшної пожежі в сусідній «панельці» загинуло 47 людей…

На той момент я вже тиждень жила з хлопцем і його сім’єю, але в момент удару разом з іще кількома десятками людей стояла в черзі в продуктовий магазин, розташований на першому поверсі нашої багатоповерхівки. Приблизно о 12:13 увімкнулася сирена – і буквально відразу над головою загула авіація.

 

До вечора в шоковому стані складала пазл на 2000 деталей

 

Черга діяла, як єдиний організм: подалася вперед, щоб розгледіти, чи то наші, відсахнулася в жаху назад… Чоловічий голос крикнув про підвал, але було запізно: за мить пролунала серія вибухів, стало спекотно та дуже темно. Боковим зором я побачила вогонь, якісь величезні уламки – і ринулася вперед, до магазину, закриваючи голову й обличчя руками. Внутрішній ефір захлинувся шумом, пилом і запахом бетону.

Кричала жінка, у рюкзак за спиною кілька разів відчутно прилетіло. Якийсь чоловік схопив мене за руку та потягнув сходами вниз, до підвалу. Під ногами хрускотів товстий шар скляних уламків, один із них заважав у руці. На ходу висмикнула, кинула на підлогу, побачила цівку крові – і тільки тоді усвідомила, що поранена. Що сліди крові на куртці, під ногами, на джинсах – мої.

Мене почало трусити. Чоловік допоміг витягнути аптечку, почав промивати та перев’язувати рану, намагався зупини кров. Зверху чулись крики, у нього розривався телефон, а я стояла та думала: як добре, що завершила розмову з мамою за кілька хвилин до початку повітряної тривоги. Як добре, що вона не чула цього всього. Як добре, що я жива та можу думати ці думки…

Внутрішній ефір захлинувся шумом, пилом і запахом бетону

Насамперед із моїх речей у пригоді став самофіксувальний бинт, куплений в АТБ 24 лютого. Я не пам’ятала, чи маю перев’язувальний матеріал, тому в паніці набрала марлі та бинтів на полиці супермаркету. Виявилося, немарно: у мене дуже погано згортається кров, тому перші дні рука була постійно мокрою. Спеціальний бинт не лише фіксував тканий матеріал, але і не давав крові забруднити ліжко й одяг.

Також знадобилися поліетиленові пакети із замком-слайдером. У них склала всі важливі речі з тривожної валізи: документи, готівку, запальничку, сірники, швейне приладдя. З часом замінила окремі пакети на якісний гермомішок із потрійною застібкою.

Оскільки Чернігів постійно зазнавав авіаударів та артилерійських обстрілів, опалення спочатку зменшили до мінімуму, а потім зовсім вимкнули. Квартира перетворилася на один суцільний плед: ми стелили пледики в коридорі під час тривог і ночівель, замотували плечі, клали поверх ковдри під час сну. Ніколи б не подумала, що моя любов до м’якенького текстилю збереже від застуди та допоможе почуватися трохи краще.

Ніколи б не подумала, що моя любов до м’якенького текстилю збереже від застуди та допоможе почуватися трохи краще

Розрадою став спрей для волосся із запахом меду від Sensus. Після авіаудару весь світ пахнув димом і бетонним пилом, але солодкий «довоєнний» запах іноді проривався через завісу страху, повертаючи мені хоча б на кілька митей смак до життя.

І, нарешті, найголовніша річ – мій улюблений рюкзак Harvest. Я обожнюю цей бренд: по-перше, його заснували українці, по-друге, якісніших аксесуарів я не зустрічала навіть у світових виробників.

Під час авіаудару рюкзак захистив спину та шию від уламків. На цупкому матеріалі лишились порізи, котрі я тремтячими руками зашивала, щоб чимось себе зайняти. Вийшло нерівно, навіть кострубато, але переробляти й тим паче купувати новий рюкзак не буду: це ще один шрам, який лишила мені на пам’ять війна.

16 березня я змогла виїхати з міста, а 23-го російська авіація зруйнувала міст через Десну. Мені вкотре пощастило: через те, що в Києві розпочалася довга комендантська година, таксист, який вивозив людей до столиці, згодився відвезти мене разом із кішкою й іншими людьми в маленьке містечко в Чернігівській області до батьків.

Було страшно, але в Чернігові ставало нестерпно: я кілька разів відключалася в коридорі під час обстрілів, не витримуючи психологічної напруги, ледве стримувалася, щоб не закричати, стоячи в черзі за продуктами, коли чула характерний свист снарядів.

Зі мною був улюблений рюкзак із мінімумом речей, переноска з кішкою, корм і наповнювач для котячого туалету. Додатковий одяг не помістився, тому тепле худі OHUENO кинула просто додолу під ноги: було важливо забрати подарунок, який зігрівав мене в найважчі дні.

Війна болюче навчила, що щастя не в речах. Особливою гіркотою стало мародерство: практично всю вцілілу після авіаудару побутову техніку розтягли земляки. Вкрали навіть сковорідки. Рашистів у місті не було, тому звинувачувати лишається тільки «своїх», які швидко зреагували на людське горе… У будь-якому разі це найменша із втрат. Головне, що маю життя, натхнення, сили й ідеї.

Анастасія Прекрасна

джуніор-стратегиня Twiga Agency

Побачила ще більше сенсу в речах, які мене оточують. Я вважаю, що речі – це надважливо

У мене день народження 25 лютого. Я планувала його класно провести та танцювати всю ніч у барі, але ще 23-го ввели комендантську годину, і я зрозуміла, що не буде в мене ніякого свята. А 24-го о 6:00 ранку мене розбудила мама та сказала: «Почалося».

Я живу в Київській області, у місті Васильків, за 30 кілометрів від Києва. На жаль, у нас військове містечко, у якому є аеродром.

Ми не виїжджали перші два-три тижні [з початку повномасштабного вторгнення]. Пережили найбільше пекло в нашому місті. Уже вночі почалися атаки, і наш будинок хитало.

 

Насправді це жахливо, коли ти стоїш у своїй кімнаті, дивишся на речі, які купувала, і розумієш, що не можеш забрати все

 

Так сталося, що в моєї сім’ї немає власного авто. Ми би, у принципі, виїхали із самого початку, але не було можливості. Уже з першого дня почалася паніка, усі масово виїжджали, і знайти BlaBlaCar або виїхати на автобусі варіантів не було. Тому ми чекали можливості виїхати з родичами. Така можливість зʼявилася за два-три тижні. Тоді ми поїхали до бабусі, яка живе в смт в Черкаській області.

Насправді це жахливо, коли ти стоїш у своїй кімнаті, дивишся на речі, які купувала, і розумієш, що не можеш забрати все. Мені хотілося забрати навіть своє улюблене ліжко з матрацом і подушкою. Я дуже емоційна людина і привʼязуюся до речей. У мене є коробка з листівками, що їх мені коли-небудь дарували, там навіть є валентинки із 7 класу.

Дуже важко було вибрати, яку кофту з трьох улюблених кофт узяти із собою. Я впадала в паніку від того, що маю щось вибирати. Що це взагалі за світ, де я маю збирати тривожну валізу?!

Коли вже в бабусі за кілька днів розбирала рюкзак, із яким приїхала, я зрозуміла, що взяла із собою навіть наліпки для ноутбука з магазину, де я працюю. Просто тому, що вони мені дуже подобаються, і як так, якщо раптом вони згорять. Ще були стакани з Будапешта, вкрадені в барі, тому що вони несуть класні спогади. Забрала свої улюблені блокноти, у яких я пишу плани. Забрала книжки, одну з яких мені дав колега. Узяла її не з думкою про те, щоб читати, а тому, що мені доведеться її повернути, коли ми переможемо.

А ще я забрала із собою всі свої прикраси та червону помаду. Коли ми приїхали до бабусі, то я щодня виходила на прогулянку та щодня фарбувалася червоною помадою й надягала прикраси. Це мені підіймало настрій, бо повертало до звичайного життя. Адже зазвичай я фарбуюся, надягаю прикраси та йду на роботу, почуваючись красивою.

Перші два тижні [з початку повномасштабного вторгнення] у Василькові ми весь час були одягнені. Ми боялися переодягнутися або поспати неодягненими, бо раптом уночі щось станеться. Боялися прийняти повноцінну ванну чи зробити мейк – бо якщо щось станеться, де ти його знімеш?

Тому, коли ми приїхали до бабусі, зʼявилася можливість, по-перше, поспати, вибачте, голенькою. А по-друге, ходити гуляти в нормальному стані з червоною помадою та з прикрасами. Ці маленькі дрібнички допомагали повертатися до себе нормальної та не впадати в жахливий стан.

Зазвичай я фарбуюся, надягаю прикраси та йду на роботу, почуваючись красивою

 

Зараз багато людей кажуть, що війна допомогла їм змінити ставлення до багатьох речей, і що насправді все неважливо, окрім здоровʼя та життя. Глобально я погоджуюся з цією думкою. Але локально – ні. Я, навпаки, побачила ще більше сенсу в речах, які мене оточують. Я вважаю, що речі – це надважливо. Наприклад, ці стакани з Будапешта – для когось це просто пластмасові стакани, а для мене це спогад про класний вікенд із подругою. Блокнот – для когось просто блокнот, який можна залишити вдома. А для мене він – про мої бажання, мої мрії, про мене нову та стару. І я вважаю, що речі, які нас оточують, – це і є ми. Після війни мені це стало ще більше зрозуміло, тому я ще більше привʼязалася до свого гардероба, ліжка та шкатулки для прикрас.

Юлія Швирьова

графічна дизайнерка

Я зрозуміла, що фізичні речі, хоч і гріють душу, але все-таки не настільки важливі

 

Ми з чоловіком були з тих людей, хто за два-три тижні до [повномасштабного вторгнення] вже місця собі не знаходили. Ми жили вдома в Києві, не збиралися нікуди виїжджати, напевно, до кінця не вірили, що щось може трапитися, але трохи піддавалися накрученій атмосфері.

Купили туристичні рюкзаки, почали їх збирати, ніби збиралися жити в лісі. Збирали спальники, газові балони, пальники для приготування їжі, посуд, аптечки. Але все це лежало в різних місцях – рюкзак в одному місці, аптечка – в іншому, пальник – у третьому.

Іще до [повномасштабної] війни ми з мамою, яка живе в Бердичеві Житомирської області, напівжартома обговорювали можливі дії на випадок, коли щось станеться. Я пожартувала: «Мамо, якщо що – я відразу їду до тебе». Ось так і вийшло.

У четвер [24 лютого] нас розбудили десь о 6:20. А вже о 6:48 я написала, що ми в дорозі.

Виявилося, що, коли ти чуєш десь віддалені вибухи, то в тебе вимикається мозок. Ти просто хапаєш за 10 хвилин те, що в тебе перед очима, і кудись їдеш.

Усвідомленості вистачило лише на те, щоб запхати в рюкзаки якісь документи та гроші

Усвідомленості вистачило лише на те, щоб запхати в рюкзаки якісь документи та гроші. Потім взяли компʼютери, бо потрібно ж якось працювати. Хоча не було зрозуміло, чи буде звʼязок і світло. Мій чоловік узяв компʼютер, але не взяв зарядку до нього. Ми не взяли навушники, не взяли практично ніякого одягу. Не взяли нічого з того, що я думала брати на випадок, якщо буду кудись тікати. Виявляється, що коли трапляється щось таке страшне, ти фокусуєшся на виживанні, тобі практично нічого не потрібно.

Ми заскочили в автомобіль і стояли в тому нескінченному заторі на проспекті Перемоги. У звичайний час дорога до Бердичева займає десь дві години. Ми їхали пʼять. А наші знайомі, які виїхали ще трохи пізніше, діставалися вже практично добу.

 

Три тижні ми провели буквально в одному комплекті одягу

Коли ми вже стояли в тому довжелезному заторі, ми подумали: «Окей, це в Києві зараз усе зачинене, але ж у Бердичеві ми зможемо купити й одяг, і білизну, й інші необхідні речі».

Але виявилося, що в Бердичеві відчинений лише магазин «Усе по 20». Там вдалося купити білизну та шкарпетки. Три тижні ми провели буквально в одному комплекті одягу.

Коли я жила майже місяць в одних джинсах та одному світшоті, я мріяла повернутися до Києва за двома речами – за спортивними лосинами й «ейрподсами».

Я зрозуміла, що фізичні речі, хоч і гріють душу, але все-таки не настільки важливі. Колекції книжок, вінілів, музичні інструменти – усе лишилося, а ти сконцентрував своє життя навколо ноутбука й телефону.

Перший тиждень ти безперервно читав новини, а другий – уже почав думати, що якщо так робити й надалі, то можна зійти з глузду. Тому я собі купила кілька книжок. Це були книжки з історії України, бо нічого іншого не лізло. Потім побачила в бабусі на полиці книжку Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» на 820 сторінок. Ця книжка мене врятувала, я не могла від неї відірватися – і це мене відвертало від новин. Я дуже швидко прочитала ці 820 сторінок.

Щодо джинсів, у яких я провела три перші тижні, то я їх трішки ненавиджу. Вони мої рятівники, але з того часу я їх одягала буквально двічі. У джинсах доводилося бути всюди. І декілька разів навіть спати, щоб під час повітряної тривоги швидко спуститися до сховища. І хоча я їх трішки ненавиджу, я точно ніколи не зможу їх викинути.

І ще одна моя особлива річ – светр. Я придбала його в Бердичеві, коли почали відчинятися магазини. Він рожевий із білими серцями. Я б ніколи у здоровому глузді такого не купила, але там реально не було вибору. Цей светр я носила весь час, поки ми не зʼїздили в Київ за речами, які забули. Це буде мій символ війни. Цей светр – як памʼятник виживанню – такий позитивний і яскравий. Хочу його причепити в рамку.

Оля Калашнікова

співзасновниця Pure Jewelry Studio

Я звикла все планувати. І я зрозуміла, що ось із цим мені й доведеться боротися всередині себе – ми навряд чи зможемо щось планувати на майбутнє

Я не вірила, що щось може статися. Тому 23 лютого ми з моїм хлопцем лягли спати в себе вдома в Києві. Ми не чули вибухи, ми все проспали. Об 11:00 ранку, коли ми прокинулися, побачили по 30 пропущених.

У мене психіка така, що я починаю відразу себе збирати до купи, не розклеюватися. Ми сіли, поговорили з хлопцем, зібрали документи, якісь речі та спустилися в бомбосховище в сусідньому будинку, щоб перевірити, як воно. Там ніби було симпатично, бо це музична школа. Але воно не вселяло довіри як місце, де можна врятуватися. Тож ми вирішили повернутися додому.

Усі наші знайомі розʼїжджалися, а ми вирішили поки залишатися в Києві, бо в мене бабуся з дідусем тут, я хотіла бути поряд. Тоді ще була паніка, я бачила завантажені дороги, мене це бентежило більше, ніж небезпека, що наближалася. Я взагалі не уявляла, як кудись їхати, коли стоять траси, коли закінчується бензин.

Ми були в Києві перші 12 днів. Скооперувалися із сусідами, які живуть на тій самій вулиці. У них царський цегляний будинок, розташований у дворі. Ми вирішили, що в них безпечніше. Тож провели ці два тижні разом. Я допомагала людям із «Києва волонтерського» і тим самим допомагала собі не зʼїхати з глузду.

 

Якось вдалося взяти все необхідне – від одягу та взуття до якихось дрібничок, що нам майже нічого не довелося купували тут за ці три місяці

 

Потім ми поїхали, бо небезпека стала наближатися. Коли на «Берестейській» був танк, я не спала всю ніч. Ми живемо на Золотих воротах, і нам було дуже добре чути. Цей звук просто вибив мене з колії. Після цього я перестала спати. І я сказала хлопцю: «Давай, напевно, поїдемо».

Ми зібралися й евакуювалися до Ужгорода, де ми живемо вже три місяці. Коли вийшли на вокзалі, не знали, де будемо спати. Я вперше була в такій ситуації. Я думаю, що багато людей тоді вперше переживали подібне. Це були дуже цікаві відчуття абсолютної невідомості. Я звикла все планувати. І я зрозуміла, що ось із цим мені й доведеться боротися всередині себе – ми навряд чи зможемо щось планувати на майбутнє.

Речі ми збирали доволі швидко. Але якось вдалося взяти все необхідне – від одягу та взуття до якихось дрібничок, що нам майже нічого не довелося купували тут за ці три місяці. Не знаю навіть, як це вийшло, бо збиралися ми в афективному стані.

Я взяла із собою абсолютно не першої необхідності кашеміровий шарф. Він просто величезний, десь два на два метри, і займає дуже багато місця. Коли я його брала, хлопець мені сказав: «Він надто великий, нащо його брати?» Але я сказала, що я без нього нікуди не поїду.

Коли ми прибули до Ужгорода, наші друзі на першу ніч поселили нас у своїй йога-студії. Там було дуже холодно. Нам дали спальні мішки, але вони не зігрівали. Я дістала цей шарф, закуталася в нього з головою та змогла заснути. А коли ми прокинулися зранку, то вже обидва були під цим шарфом. Він був рятівним. З цим шарфом ми були нерозлучні тут, поки не потепліло. Ми ходили з ним щодня.

Ще одна річ, яку я взяла, – ароматизований папір Papier d’Armenie. Це такі папірчики, які треба скласти гармошкою та підпалити – від цього ароматизується повітря в приміщенні. Я дуже люблю цей аромат, так пахне в нас удома. Я взяла їх із собою, щоб у разі чого можна було відчути запах дому. Адже ми не розуміли, чи колись повернемося, чи залишиться наш будинок.

Але насправді підпалювала його лише двічі, бо мені було трішки боляче відчувати цей запах. І водночас я боялася його втратити. Тому я періодично відкривала книжечку та нюхала її. Утім, як запалила, то подумала – це не те: «Олю, ось повернешся додому, будеш палити папірці, скільки захочеш. А тут поки не дім».

Ще була цікава історія з термосом, який я залишила водію, що привіз нас на Закарпаття. Він три доби не спав, а ще мав їхати далі, завозити інших людей. Тож я купила йому на заправці каву, налила в термос і віддала в дорогу. Тепер він мені надсилає фото цього термоса на тлі якоїсь траси та ще чогось – як цей термос подорожує разом із ним.

Ярина Удала

менеджерка кавової компанії Idealist Coffee, волонтерка «Київ волонтерський»

Як виявилося пізніше, найважливішими речами стали килимок і форма для йоги

 

Ми з родиною проживали в Києві, у передмісті. У нас було достатньо спокійно, коли все почалося. Ми спочатку були вдома, але на третій день вирішили, що треба виїжджати, бо не було розуміння, що буде далі.

Ми переїхали в Тернопіль, також у передмістя. Тут проживає моя мама. І ось ми тепер тут із дітьми. 

Із собою, мені здається, узяли стандартний набір речей, як і всі. У нас власний транспорт, тож ми його завантажили, наскільки змогли. Найбільше місця займали дитячі речі та продукти в дорогу, у мене була навіть не валізка, а рюкзак із найбільш необхідними речами.

Десь приблизно за день до війни було таке передчуття, що тривожна валіза знадобиться, але як такої зібраної сумки біля дверей у нас не було. Ми збиралися достатньо спокійно, протягом тих трьох днів, поки аналізували ситуацію.

За ці 90 днів стало зрозуміло, які саме речі насправді цінні

Відверто кажучи, я не вірила, що ми їдемо з дому надовго. Тож просто не розуміла, що потрібно збирати для себе. Пам’ятаю, що взяла набір для заварювання кави V60, щоденник, кілька футболок і вважала, що я цілком зібрана.

Як виявилося пізніше, найважливішими речами стали килимок і форма для йоги. Після тижня завмерлого стану тут, у Тернополі, стало зрозуміло, що довго я так не протягну. Довелося згадувати, що мене наповнює та дає сили справлятися зі стресом і складними ситуаціями. За щасливим збігом обставин, за кілька днів до війни розпочався онлайн-ретрит із медитації, у якому я брала участь. І як тепер вважаю, це мене врятувало від паніки та дало сили зібрати себе заново. Так розпочалися мої щоденні практики з йоги. Займаюся практично щодня, рано-вранці, коли діти ще сплять. Йога та медитація – мій ключ до того, щоб почуватися добре.

Я давно знала, що від того, чим наповнені мої думки та почуття, залежить реальність, як наче я дивлюся на неї через певну лінзу, але тут я нарешті зловила це на практиці. Жахливі події та потрясіння на всіх рівнях життя дали «чарівний копняк» перейти від теорії, яку досліджувала роками, до практики.

 

З того, що ще дало велику підтримку, – ефірні олії. Замовила їх уже тут. Розтираю в долонях щоразу, коли практикую йогу та медитую. Тепер цей аромат – це аромат спокою. Такий собі набутий рефлекс: можна коли завгодно повернутися до цього відчуття, просто вдихнувши запах із пляшечки.

За ці 90 днів стало зрозуміло, які саме речі насправді цінні. Можу забути крем для обличчя, улюблені джинси чи кеди, але якщо забуду свої ресурсні речі – буде не дуже комфортно. Це мої ключі до стану, у якому є можливість бачити щось поза межами страху та хвилювань, – і навіть мріяти про майбутнє.

Матеріал створено у партнерстві з програмою СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні і забезпеченням найбільш комфортних умов для них