Власний досвідМені вдалося вийти з «Азовсталі», пройти російський «табір» і виїхати в Ірландію

Ми поговорили з маріупольчанкою, яка пережила в місті 2014–2015 роки, а після початку повномасштабного вторгнення протягом місяця переховувалася на «Азовсталі». Коли в будівлю над сховищем 5 квітня двічі влучила російська ракета й зайнялася пожежа, дівчина була змушена тікати, пройшла російський «табір» у Козацькому, фільтрацію в Новоазовську, перетнула кордон рф і врешті виїхала до Таллінна.

Зараз дівчина живе в таборі для біженців в Ірландії, але в росії залишилися її батьки, які не поділяють її поглядів.

Із чоловіком ми жили в сумнозвісному Східному мікрорайоні міста, найближчому до [так званої «днр», тимчасово окупованої частини Донецької області]. Вісім років тому він також постраждав від обстрілів. Але попри неспокійні 2014–2015 роки я вступила в Маріуполі до ЗВО та залишилася поруч з сім’єю.

Узагалі в місті я фактично прожила всі свої 24 роки, багато подорожувала, але повернулася. Останні 2 роки працювала онлайн вчителькою англійської мови.

24 лютого я прокинулася від гучних вибухів. Моєю єдиною реакцією було покласти голову на подушку, щоб вони мені не заважали спати, адже це була наша реальність багато років.

О шостій ранку мені зателефонувала мама: вона благала приїхати до них, у більш безпечне місце. Вийшло іронічно, бо їхня квартира була розташована за 200 метрів від «Азовсталі». Ми з чоловіком покидали якісь речі в сумку, навіть не думаючи, викликали таксі й під вибухи зі слізьми покинули наш дім. Більше ми туди не повернулися.

Через наше «не панікувати» ми навіть не запасалися їжею та водою, думали, що все мине за декілька днів. Купили якоїсь ковбаси, лаваш, хліба не було у перші дні. У «бомбосховище», у підвал, ми навіть не думали йти, бо воно було не оснащене та небезпечне.

Але 15 годин щодня ми проводили в новинах. Я багато плакала, маму наче паралізувало з телефоном у руці, вона навіть говорила з нами рідко. Чоловік і тато трималися. Водночас деякі люди поширювали чутки, щоб деморалізувати маріупольців: про оточення міста або про повне знищення районів.

2 березня в місті зник зв’язок, але можна було додзвонитися в інші міста. Батько телефонував братові в Київ, він був нашим єдиним джерелом новин – спочатку позитивних і сповнених надії, але з часом оптимізм минув. Ще за три тижні, 23 березня, сигнал зник узагалі.

Коли 2 березня ми почули вибухи біля свого дому, то побігли до бомбосховища на стадіоні «Азовсталі». На той час там уже не було місць, але нам пощастило зустріти знайомих, які нас поселили до своєї «кімнати». Ми ще не знали, що залишимося тут більше ніж на місяць. Про цей місяць можна написати окремий сценарій до фільму.

Загалом нас там було близько 200 людей. Завдяки хоробрим хлопцям і чоловікам наше сховище не голодувало. У нас було багато запасів із сусідніх магазинів, складів і супермаркетів. Це було питання виживання, тому ніхто вже не згадував про «мародерство».

Воду набирали на хлібзаводі. На цей колодязь «прилетіло» в один із ранків. Батько розказував: якщо він затримався б там ще на 10 хвилин, то ми би вже його не побачили. Як деякі родини не побачили своїх рідних: таких історій купа, у кожному сховищі та дворі. Люди просто не поверталися.

Із часом наші сусіди почали виходити, але ніхто не знав точно, куди йти і якими дорогами. Одна з таких сімей вийшла за тиждень перед тим, як вийшли ми, але ніхто не знав, де вони та що з ними трапилося. Лише чутки від місцевих, хто частіше виходив нагору, але в нас було таке правило: «Якщо ти не бачив це на власні очі, то не можна цьому вірити».

4 квітня в будівлю над сховищем двічі влучила ракета. Чоловіки одразу ж побігли нагору перевіряти, чи не зайнялася будівля. Лише за кілька годин, коли ми готувалися до сну, зайшов сусід і каже: «Без паніки. Збирайте речі та спокійно виходьте на вулицю, бо горить другий поверх». На той момент нас залишилося приблизно 130 людей, серед яких літні люди, люди з інвалідністю та багато дітей.

Пів ночі на 5 квітня ми провели на вулиці. Що 15 хвилин чули літак і ховалися в ковдру – єдине, що нас відділяло від цього кошмару. Бачили іскри, бо «прилітало» в шлакову гору прямо перед нами, за нашу будівлю, яка палала, і, звісно, на «Азовсталь».

О третій ночі вирішили, що в сховищі, якщо воно ще не горить, буде безпечніше. Кілька годин провели там, але повітря стало мало: чадний газ пішов через вентиляцію. Тож великою колоною ми вирішили бігти до моря, іншого варіанту в нас не було. Ми бігли під обстрілами, над нами літали літаки. Ми почали махати білими ганчірками та кричати, що тут діти.

Не встигли пробігти й 300 метрів, як нас зустріли «білі пов’язки». Вони повели нас до найближчого блокпосту. Я не могла дивитися їм в очі, мене розривало від злості, але я мовчала. Мовчала, коли «днр»-івська скотина погрожувала чоловікові «ямою» та «простріленим коліном». Мовчала, коли ця скотина розповідав, як він, маріуполець, 8 років тому взяв у руки зброю, і «где вы были?» та «нех*й было платить 20% налога АТОшникам». За декілька годин таких розмов нас відпустили. Певно, через те, що ми були з родиною. Думаю, якби мій чоловік був один, він би там і залишився.

Уранці ми дізналися, що далі зможемо поїхати тільки після фільтрації. А коли буде та фільтрація? Люди чекали тижнями, спали на підлозі, їли «помиї», не милися. Виїхати самому не можна, забрати із «табору» може тільки мешканець «днр» з паспортом і пропискою.

У нас були такі родичі, ми їх дивом знайшли, і за 4 дні вони «под расписку» забрали нас до себе додому. Там ми вперше за місяць прийняли гарячий душ і дуже раділи. Також уперше з 23 березня з’явився зв’язок: відтоді, як у Маріуполі зник сигнал, ніхто про нас не мав жодної інформації.

Родичів намагалися не слухати з їхньою позицією, новини не дивилися. Мовчали, звісно, дякували, що вони нам допомогли, але були щасливі звідти поїхати.

Отож пересуватися далі (будь-куди) було неможливо без фільтрації. Що воно таке? Люди казали різне, лякали або, навпаки, заспокоювали. Насправді ж виявилося, що так звана фільтрація – це черговий фарс.

Ми її проходили в Новоазовську [тимчасово окупований район Донецької області]. Я була шокована, бо була там один раз у дитинстві, але за 15 років там нічого не змінилося. Начебто час зупинився.

Нас сфотографували, як під час затримання в поліції, відсканували відбитки. Дали анкету, де питали, як ставимося до влади, чи маємо знайомих в СБУ або ЗСУ, хто залишився в Україні. На всі питання в анкеті я відповідала однаково, нейтрально або «ні»: нікого не знаю, ні з ким не контактувала, своєї точки зору не маю.

Вони навіть не дивилися на відповіді. Думаю, нам пощастило, бо вже був кінець дня; оркам теж треба спати – відпустили без проблем. Однак бачили там чоловіка, який прийшов на якусь чергову перевірку зі словами: «Та я у вас уже три дня сидел». А нам, напевно, пощастило.

Після фільтрації ми відразу ж поїхали на кордон, заявили, що нас зустрінуть родичі та що ми маємо, де жити. Ніхто не перевіряв, чи справді це так, просто відпустили далі.

Кордон ми переходили пішки. Коли прийшли на пропускний пункт, побачили десь 50–60 людей, їх привіз туди автобус. Спитали, куди вони далі. Виявилося, везуть до Таганрога, а потім – хто куди.

На кордоні в мене вперше перевірили телефон. Ми дуже сильно боялися, видалили все, що могло «викликати питання», навіть архівні сторіз з початку війни. Щоправда кілька фото скинули друзям, щоб вони зберегли.

На кордоні забирали навіть жінок. Зі мною спілкувався чоловік, дивився фото та Viber. Побачив світлину із Закарпаття та каже: «А це що, десь у Європі?» А в мами питали, чи до її дитячого садку водили дітей військові й азовці, чи спілкувалася вона з ними.

Але навіть після перетину кордону з росією ми розслабитися не змогли, говорили дуже тихо, жодних тем не порушували, сусідам нічого не казали, тільки слухали «что ж американцы натворили» й інші цитати з їхнього ТБ.

Мого чоловіка перевіряли щоразу, навіть по дорозі до Ростова, уже на російській території зупиняли машину. Щоразу одне й те ж саме: чи є тату, покажи телефон, куди їдеш, чи служив. Лише на виїзді з рф було вже спокійніше, бо поруч був європейський кордон і довгоочікувана свобода.

Мої батьки залишились у росії. Ми спілкуємося щодня, але оминаємо головну тему, лише ділимося новинами з життя. На жаль, наші позиції різні, вони вирішили «спокійно жити», а не бути «біженцями десь у Європі». Вони кажуть, що не думають про політику, після пережитого стресу хочуть повернутися до звичайного життя. Мені дуже важко це чути та приймати.

Моя реальність – це статус біженця та спроби прийти до тями після того жаху, який нам приніс «русский мир». Так, Ірландія й ірландці неймовірні. Підтримка, яку вони нам дають, безцінна. Не тільки матеріально, але й психологічно вони намагаються зробити все, щоб нам було тут комфортно. Але щодня бачу сни, як блукаю Маріуполем. Сподіваюся, що одного дня це стане реальністю. Дуже хочеться додому.

В Україні в нас не залишилося нічого: ні житла, ні рідного міста, ні батьків. Кожен день у бомбосховищі я повторювала, що ми переживемо цю ніч. А кожен ранок першою думкою було, що ми переживемо цей день. Спочатку я щиро в це вірила. Але коли під час 35-ї ночі ми опинилися під обстрілом, я вірила, що це останнє, що бачу: стадіон у полум’ї, маму в паніці, тата, який намагався нас заспокоїти, хлопця, який казав мені, що любить. Як востаннє.

Коли кажу про все, що трапилося, я не маю на увазі себе. Я кажу про дівчину, дочку, вчительку, якої зараз уже немає. Вона залишилася у зруйнованому місті свого дитинства, юності та дорослості. Там залишилися мої надії, мрії, бажання, пам’ять.

Усі кажуть: найголовніше, що жива. Можливо. Але в їжі більше немає смаку, у сні немає спокою, у розмов немає сенсу, а в мене – дому.