Власний досвід«Волонтер – ціль №2 для ворога»: урбаніст Влад Самойленко про порятунок людей з Ірпеня й Чернігова

«Яка може бути урбаністика, коли твоїй країні загрожують ракети і танки», – каже Влад Самойленко, засновник ініціативи Urban Crew. До війни Urban Crew рятувала людські життя опосередковано – борючись за острівці безпеки та регульовані наземні переходи в Києві. Тепер частина команди захищає країну зі зброєю в руках, частина – вивозить людей з-під обстрілів і передає їжу в блокадні міста.

Влад став волонтерити на другий день війни. Почалося з доставлення коктейлів Молотова на Оболонь, потім була евакуація людей з Ірпеня, поїздки до блокадного Чернігова та зрештою – на Донбас. У своїй команді Влад здебільшого відповідає за загальну координацію, логістику та безпеку.

Поспілкувалися з Владом про те, як колону волонтерів обстріляли в Ірпені, чому разом із бабусями довелося рятувати пораненого російського танкіста та про важливі висновки, які він зробив під час поїздок до блокадного Чернігова. Розповідь публікуємо від першої особи.

Чому волонтерка, а не зі зброєю вбивати воріженьків? Бо в перші дні відбувався хаос, було складно отримати зброю та якісь чіткі інструкції. Поки я намагався це зробити, бігав по штабах, мені подзвонили: «Влад, привіт, у нас тут 200 літрів олії», потім був ще дзвінок: «Є бензин». І коли ти ще бачиш перед собою пусті пляшки, пазл складається – ти можеш бути корисним і в такий спосіб.

На другий вечір ми [ком’юніті «Криївка вільних» – ред.] почали робити коктейлі та передавати їх на різні пости на околицях Києва – у Голосіївському районі, на Оболоні, Виноградарі. Виходить, що ми були перші, хто до них доїхав із таким добром. Потім почали доставляти їжу.

Тоді, спостерігаючи, як розвивається ситуація, я зрозумів, що раз із боку Чорнобиля заходять, значить, Ірпінь, Буча й те, що на півночі від Києва, буде під ударом. Подзвонив своєму знайомому з Ірпеня, запитав, які є потреби. А він пише: «Візьмемо все: взуття, їжу, генератори». Так воно і закрутилося.

Відправили першу машину, наступного дня я поїхав, потім – ще кілька машин. З кожним днем кількість вантажів ставала більшою. Паралельно назад ми намагалися вивозити родини, які вирішили їхати. Витягнути з квартири літню жіночку, доставити до Романівки, звідти до Новобіличів, а потім на вокзал – такий цикл ми теж робили.

До 5 березня вивезли кілька десятків людей, а потім стався перелом.

У цей день ми заїхали в Ірпінь великою колоною, з нами був автобус на 59 місць. Їхали в місто, у якому вже триває бій, відстрілюються ЗСУ з NLAW і Javelin’ами.

До точки завантаження прийшла приблизно сотня людей. Вони боялися заходити до автобуса, бо не розуміли, що з ними буде далі. У підсумку ми посадили всіх, почали їхати, і в цей момент дорогу, якою ми рухалися, перекрила російська бронетехніка.

Ми встигли швидко повернути, частина колони поїхала до Романівського мосту, залишили там машини та переправилися через річку до позицій ЗСУ, а звідти – на Київ. А частина колони з автобусом повернулася до церкви, де було сховище. Я був у тій частині, яка вирвалася вперед, і я пів дня не розумів, що з моїми людьми, командою, водіями, яких я туди завів.

Поки тривали обстріли, ми тягали трупи, поранених, накладали турнікети, переводили людей через переправу. Складали туди дошки та понтони, щоб зручніше було ходити.

Виносили і полоненого росіянина, танкіста. Тому що за всіма міжнародними конвенціями маємо навіть їм надавати допомогу, і нехай із ними потім працює СБУ – проводить допити чи обміни. Сподіваюся, те тіло, яке ми підібрали та тягли в Ірпені, вижило і принесло якусь користь нашим.

У кінці дня я попросив ЗСУ та морпіхів допомогти людям. Тобто частина підрозділів пішла гасити ту броньовану колону русні, а деякі військові намагалися влітати в місто і підбирати людей, щоби затягти їх до нас для евакуації.

Морпіхам вдалося знайти церкву, де були наші люди. Вони заскочили і запропонували вибиратися. Доїхали до нас, а звідти вже пішки довелося йти по лісу з Романівки. Машини й автобус ми втратили, вони залишилися біля переправи.

Після Ірпеня я дізнався, що мій близький товариш з Urban Crew Богдан Лепявко служить у Чернігові. Він, брат і батько – усі троє чоловіків із родини. Український батальйон там був у меншості, але Чернігів тримав на собі навалу. Я зрозумів, що щодо Ірпінського напрямку можу не перейматися, бо в мене вже організована група людей, які допомагають з евакуацією. А по Чернігову є величезна заявка на батальйон, де все вимірюється сотнями: 450 бронежилетів, 300 наколінників і так далі.

Соціальний капітал у мене був – це середовища, з якими ми робили «Марш за Київ», різні міські нетворкінги. Я написав пост, стали прилітати кошти на картку фонду, нам запропонували нові авто.

До Чернігова ми вже їздили колоною з 5–10 машин, мінібусами. Евакуювали десь дві сотні людей – просто садили у вантажний відсік і вивозили. Інших варіантів не було: залізниця не працювала, запитів були сотні, а волонтерів, які туди діставалися, небагато.

Спочатку ми могли заїжджати безпосередньо в Чернігів. Потім підірвали міст, і в місто можна було потрапити або переправою на човні (ці місця могли прострілюватися руснею), або через пішохідний місток, він також був у полі огляду русні, яка періодично по ньому гатила.

Інших способів потрапити в місто, принаймні, публічно, не було. До мосту намагалися потрапляти різні групи волонтерів. Тут зроблю акцент: якщо в Ірпінь ми, мабуть, єдині встигли до його блокади хоч щось завозити, то в Чернігів різні групи волонтерів заїжджали. І це добре, бо одна спільнота точно б не «витягла».

На Чернігівщині було серйозне недопостачання, туди не їздили найбільші фонди, і такі організації, як наша, на 60% закривали потреби окремих підрозділів.

Коли ми зрозуміли, що не можемо потрапити в місто, виробили нову стратегію. Ми завантажували в одну машину найнеобхідніше та нею підбиралися якомога ближче до Чернігова, до точок, звідки місцеві могли самі забрати допомогу. На цьому етапі ми зрозуміли, що є чотири основні категорії речей, які потрібно передавати в місто: те, на чому готувати їжу (генератори, пальники), медицина, паливо, і лише на четвертому місці їжа. Гігієна відпадає. Якщо можеш мінімально запхнути в машину, гаразд, але це точно не пріоритет.

Одного разу через дощі нам довелося перекидати до Чернігова тонни гуманітарки на тракторці. У таких умовах особливо з евакуацією не вийшло, але найбільш критичних: вагітних, літніх, жінок із дітьми – однаково забирали.

Ми проривалися до міста однією машиною ще й тому, що для ворога це складніша мішень, ніж два-чотири авто. Волонтер – це для ворога ціль номер два після військовослужбовців, а в деяких випадках навіть номер один, бо волонтери акумулюють ресурси, надають і психологічну підтримку, і забезпечення.

Сумно, що деякі люди не враховували чинник своєї безпеки, коли, наприклад, намагалися проїхати до міста кількома машинами і без коридорів. Так, у кінці березня під Черніговом загинули чимало волонтерів. Один із них – чоловік народної депутатки Ольги Стефанішиної.

Нікому не хотілося загинути за Україну, ми хотіли за неї жити. Тому старалися, щоб необдуманих речей було якомога менше.

Зараз возимо корисне на Донбас. Купуємо за ті кошти, які нам кидають люди, ще десь 15% за свій рахунок. Наприклад, генератори, які передавали лікарням на Донбасі.

Базово ми заїжджаємо до Краматорська, Слов’янська, Бахмута, Дружківки, проїжджаємо Покровськ. Час від часу додаються нові населені пункти. Наприклад, їздили до Урахова, Селідова, там передавали вантажі різним підрозділам, у Лисичанську були з їжею та водою.

На щастя, у Донецькій області непогано з постачанням. Одного разу я доставляв п’ять тепловізорів, і один навіть привіз назад. Бо вони [військові] кажуть: у нас уже є, а чужого не треба, може, іншим буде корисніше.

У деяких підрозділах і містах потрібні велосипеди. Зараз у Берліні наші друзі з «урбан-фронту» просять у міжнародних спільнот та організацій сприяти передачі байків. Ми вже передали 30 велосипедів до Харкова: їх закуповували різні організації, а нас попросили виступити в ролі коліс. Зараз шукаємо сотні велосипедів для медиків – будемо везти вагонами.

Загалом усе, що ми робили та робимо, – це допомога дому, Києву. Захищати Ірпінь, Чернігів, Донбас – це допомога Києву. Важливо стримати орду ще там, щоби вона не дійшла до нас. І поки мені 32, я хочу зробити все можливе, щоб це закінчилося швидше, а не за 5–10 років.