Власний досвід«Вона боїться, що її знову покинуть». Це люди, які прихистили тварин під час війни

З окупованих міст українці виносили на руках великих собак, горнули за пазухою кошенят, тягнули клітки з папугами в евакуаційний потяг. Але не всім тваринам так пощастило: чиїсь господарі загинули чи зникли безвісти, а хтось просто залишив своїх улюбленців виживати.

«Війна – це страждання не лише людей, а й тварин. І людяність – це дбати й про перших, і про других», – сказав міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, який забрав песика з Маріуполя.

Розповідаємо історії людей, які прихистили покинутих тварин у час війни.

Я ще до війни хотіла завести кота, але завжди знаходила для себе «виправдання». Завжди думала про фінансовий бік питання: чи зможу я йому купувати найкращі корми та найкращі туалети? Також я постійно кудись їжджу: кому я буду залишати кота? А що я буду робити, якщо він захворіє? До того ж я хотіла саме мейн-куна, але не «зараз», а колись у майбутньому, як назбираю на нього гроші.

Коли почалася війна, з’явилося дуже багато оголошень про покинутих тварин. Ми довго говорили з хлопцем про це, і врешті домовилися, що заберемо таку тварину, якщо побачимо оголошення в нашому районі.

Переглядаючи Instagram-stories одного з притулків, я помітила смішну мордочку з жовтими очима. Цю кішку волонтерка знайшла саме в моєму районі, на сходах у під’їзді. Її власники поїхали з Києва, більше про них нічого не було відомо.

Знати, що ти комусь потрібен і ти за когось відповідаєш – це те, що може врятувати тебе та твою психіку під час війни. Спочатку заведи кота, а потім побачиш, як знайдуться ресурси на його втримання – це не страшно, виявляється.

Я живу, мабуть, в одному з найбільш безпечних районів Харкова, у нас лише кілька разів були авіанальоти. Гучно було кілька ночей, коли били у військові об‘єкти, але, на щастя, вони відносно далеко від мого будинку.

У мене вдома завжди були тварини – дві собаки та три коти. Я живу в приватному будинку, тож після початку бойових дій вирішила взяти на перетримку кота колеги з Північної Салтівки, де з перших днів сильні обстріли. Спочатку мейн-кун не дуже потоваришував із моїми котами, але зараз вони живуть у злагоді. Пізніше я ще забрала маламута свого колеги з Дергачів – колега вирішив виїхати з міста через постійні обстріли.

Також в Instagram я дізналася про одну дівчину, яка збирала собак у несумлінних господарів і влаштувала умовний притулок. Але мама змусила її евакуюватися за кордон, тож усіх тварин довелося залишити на бабусю. Годувати їх було майже нічим, бабця давала тваринам їжу лише раз на день, не мала змоги давати їм м’ясо. Тож ми з другом Костею вирішили привезти тваринам їжі. Але несподівано забрали собі по цуцику породи хаскі.

Я перебуваю в центрі міста з початку повномасштабного вторгнення рф. Як люблять казати: «Ситуація вкрай тяжка, але контрольована».

До війни я взагалі не хотів тварин, тому що вони завжди були в батьків удома. Після початку бойових дій вони також узяли кількох на перетримку. Зараз я живу один, але коли побачив ці очі, то просто не міг їм відмовити. Це цуценя було найменшим із тих восьми, які жили в тієї бабусі. Юля теж забрала собі песика. Замість грошей ми дали бабусі харчів для тих собак, які залишилися в неї.

Свого цуцика я назвав Мирон. Він був дуже худеньким: у свої 4 місяці важив 1,9 кілограма. Для хаскі це дуже мало. Добре, що моя подруга-ветеринар залишилася в місті, вона його оглянула та дала потрібні ліки. З того часу минув уже місяць: Мирон підріс і важить майже 3 кілограми. Собака дуже розумний – за місяць вивчив уже чотири команди.

Якщо хочете завести улюбленця або допомогти людям, які прихистили багато тварин – без вагань робіть це. Якщо я зміг це зробити, то всі зможуть.

Я завжди була прихильницею того, щоб саме брати тварин із притулків, а не купувати їх за гроші й обирати породу. Також підписана на багато пабліків, де публікують фото покинутих тварин – не лише в зонах, де точилися активні бойові дії, але й у Києві. Прямо серце розривалося, коли бачила цих тварин.

Пізно ввечері я гортала групу та побачила собаку, яка мені настільки сподобалася, що я вирішила відразу написати волонтерці. Уже наступного дня я вирішила поїхати та познайомитися з твариною: мені потрібно було зрозуміти, чи прийме вона мене.

Їхати треба було до гуманітарного штабу, звідки надсилали допомогу в перші дні після визволення Бучі. Туди військові також звозили покинутих тварин, яких підібрали на вулицях міста. На базі домашні тварини жили просто неба, фактично на вулиці.

Коли собака мене побачила, відразу почала лащитися, залазити на руки, «цілувати». Я відразу зрозуміла – це вона. Уже забирала собаку, як під’їхали люди, як вивезли її з Бучі. Попрощатися із собакою також прийшли волонтери й охоронці: дуже переживали, щоб вона потрапила в добрі руки. Віддали мені повідець, килимок і цілий пакет ласощів для собаки та навіть пообіцяли допомогти зі збором коштів на її стерилізацію.

Спочатку я хотіла назвати її Джавеліною, але потім вирішила, що цю кличку складнувато вимовляти. Тому назвала собаку Хелсі. Поки їй важко відкликатися на цю кличку, адже в неї було інше ім’я.

Узагалі Хелсі спокійна, але дуже налякана.

Якщо відчуваєте, що хотіли би прихистити тварину, але не наважуєтеся – спробуйте просто подивитись на неї та познайомитися. Вона може стати вашим найкращим другом.

Також я би хотіла подякувати тим військовим, які, попри все, не кидають тварин, і волонтерам, які доглядають їх і публікують оголошення в групах. Це справжні люди з великим серцем.

Ще до війни я була підписана на безліч Telegram-каналів та Instagram-сторінок, які допомагають безпритульним тваринкам – донатила їм, як була можливість. Також у мене є песик Чаппі, якого два роки тому я взяла з притулку.

Учергове гортаючи Telegram, я побачила фото собаки Чарлі: він там був такий переляканий і водночас дуже милий. У короткому описі йшлося, що собаку вдалося врятувати з Гостомеля, а тепер він шукає свій дім. Через деякий час та сама фотографія трапилася мені й в Instagram, тож ми з чоловіком подумали, що це, мабуть, доля, і написали за номером, який був вказаний під фото.

Нам одразу відповів волонтер і розповів, що Чарлі перебував у Гостомельському притулку під обстрілами протягом трьох тижнів. І додав:

«Сподіваюся тільки на краще. Цей пацан вартовий і приносить удачу. Пів кооперативу, де він жив, згоріло та було обстріляно всім, чим тільки можна, а в їхній будинок жодної кулі не прилетіло». Але нас попередили, що є ще одна сім’я, яка приїде познайомитися з Чарлі на день раніше. І я була впевнена, що такого красунчика заберуть. Однак від нього відмовилися.

Тому ми поїхали на знайомство в дім, де Чарлі був на перетримці. Дорогою я думала: чому його не взяла та сім’я? Чим він не сподобався? І сама дуже нервувала, адже на зустріч із Чарлі ми з чоловіком узяли нашого песика Чаппі. Саме Чаппі мав зробити вибір: якщо вони не подружаться, то ми не зможемо взяти до себе Чарлі. Собачкам має бути добре одне з одним, вони мають бути друзями, аж ніяк не конкурентами чи ворогами.

Нам назустріч вибігли три собаки – усміхнене та лагідне обличчя Чарлі ми впізнали відразу. І помітили, що хлопчик кульгає на одну лапку. Як потім мені пояснив волонтер, із лапки діставали осколки, а потім щось неправильно зрослося, тому тепер цей песик кульгавий. Але нас це ніяк не відвернуло. Чарлі та Чаппі відразу почали обнюхувати одне одного. Вони не гарчали та не кидались. Для мене це означало «зелене світло» – можна забирати Чарлі.

Але собаки з притулку, особливо з місця, де були обстріли й окупація – це собаки з особливостями. Чарлі наляканий і досі реагує на гучні звуки. На огляді в лікаря ми зняли з нього три кліщі, а також зняли шви з тої лапки, на яку він кульгає. Зараз продовжуємо лікувати наслідки невдалої кастрації. Але ми певні, що як тільки він одужає, то нарешті зможе повноцінно насолоджуватися своїм новим життям поруч із Чаппі та нами. До того ж із Чаппі наш новий улюбленець поводить себе дуже спокійно – навіть дозволяє йому класти голову на свою дупку.

Усе, що необхідно тваринці з притулку – це любов, піклування та терпіння. Просто уявіть, що пережила ця маленька істота, і вона буде безмірно вдячна тим, хто наважиться взяти її у свій дім і просто піклуватися про неї. Так, її багато чого треба буде навчати, але так з усіма собачками, навіть із породистими дорогими тваринками. У мережі є купа інформації щодо виховання собаки, і вона працює.

Я завжди любив домашніх тварин: у дитинстві були коти та собаки, потім зі мною жили щурики. Також мені давно подобалися їжачки, але я не брав собі їжака, тому що хвилювався, що не зможу приділяти йому максимум уваги. Попри це, я слідкував за сайтом одного розплідника в Мелітополі Запорізької області.

На початку квітня я прочитав, що цей розплідник зміг вирватися з окупованого міста й тепер поспіхом прилаштовує їжаків-біженців. Спочатку прочитав пост про їжака з кличкою Байрактар, але коли вирішив написати – він уже знайшов родину. Зате зірвалося відправлення його брата, Джавеліна, до Угорщини. Я вирішив, що цей мій шанс. Ще жартував тоді з друзями: «Як я можу допустити, щоб наш їжак дістався якому-небудь Орбану?» До слова, моя мама, яку я вмовив евакуюватися із Сєвєродонецька до Києва, їжака схвалила.

Їжак приїхав із Дніпра автобусом, був трохи втомленим від дороги, але в цілому з ним усе було в порядку. Відразу видно, що про нього піклувалися люди, які його люблять. Звісно, я вирішив не змінювати його кличку – Джавелін, бо вона точно приносить удачу й нам, і їжакам. Для зручності я почав його називати Джа та Джавою.

Їжачку лише три місяці, він у мене третій день. Займається типово їжачиними справами: удень спить, а вночі робить тарарам. Їжаки за природою самітники, тож він періодично на мене фиркає, щоб я до нього не ліз. Але іноді Джа подобається сидіти в кишені домашньої «кенгурушки». Водночас його дуже важко сфотографувати: їжак постійно змінює позицію, ім’я зобов’язує маневрувати.

Звісно, коли заводиш тварину, треба реально оцінювати свої сили: це потребує не лише часу, але й коштів. Наприклад, африканські їжаки не люблять холоду, їм обов’язково потрібен обігрівач поряд, плюс преміумкорм, вітамінки різні, а їх може бути важко зараз дістати. Словом, для їжака потрібен цілий бізнес-план. Але коли, як не зараз, заводити тварин? Їм терміново потрібна наші допомога, увага та любов.

Чотирнадцятий день війни подарував нам собаку. Ми хотіли її ще до, але нас постійно зупиняло «немає часу» і «це ж така відповідальність». Чоловік просто гортав Instagram і побачив репост у знайомої: волонтери вивезли з Ірпеня собак, яких залишили господарі. Ми не бачили фото, не знали, у якому вона стані, але буквально за десять хвилин ухвалили рішення – їдемо.

Ми приїхали в житловий комплекс: собак там тримали в салоні краси, їх було п’ять або шість. Я помітила, що наша собака, на відміну від інших, сидить спокійно та дуже тихо. У цілому вона мала здоровий вигляд, але живіт у неї був, як барабан. Ми з чоловіком навіть спочатку подумали, що вона вагітна. Уже потім, порівнявши фото, зрозуміли, що в перші дні після евакуації собак багато годували, і годували тим, що було під рукою. Бо до цього, як сказали волонтери, собака майже десять днів була без їжі. Про її господарів нічого не було відомо, але, можливо, у собаки є чип (якщо знайдемо сканер – перевіримо).