Власний досвід«Моя дитина з’явилася на світ під обстрілами». Це жінки, які народили в умовах війни

Усупереч війні, в Україні продовжують створювати сім’ї та народжувати дітей. Від початку російського вторгнення в Україні з'явилися на світ уже понад 15 000 малюків.

Однак у багатьох містах через обстріли та бомбардування жінкам доводиться народжувати в бомбосховищах, також через стрес зросла кількість передчасних пологів.

Це історії жінок, чиї діти з’явилися на світ у перші дні війни в Харкові, Гостомелі та Києві, поки в цих містах велися бої та падали снаряди.

Уранці 24-го, коли в Києві прозвучали перші вибухи, я вирішив вивезти вагітну дружину та нашого маленького сина за місто. Народжувати спочатку планували на Печерську, але тепер повертатися до центру не хотіли. У дружини от-от мали початися пологи, тому я повіз її в найближчий пологовий, що біля Гостомеля.

Я був у захваті від лікарів, від їхнього оптимізму. У коридорі зустрів завідувача відділення: він відчитував медсестру за те, що вона з Києва приїхала на роботу на електросамокаті! Громадський транспорт у той день не працював, але дівчина сказала, що вона потрібна мамам і що їй начхати на російські ракети.

Вікторія народила за чотири години після приїзду, у палаті, під сирени та гуркіт, який доносився з місця боїв. Це було дуже важко, але моя дружина молодчинка: вона була налаштована народити, будь що там коїлося за вікном. Наша дівчинка з’явилася на світ великою, 4150 грамів.

На той момент, коли дружина народжувала, підвал у пологовому не був обладнаний узагалі. Але того ж дня в бомбосховище почали спускати обладнання, ліжка, і за кілька годин там уже влаштували операційну.

На стільцях, які поставили вздовж стін у коридорі, сиділи мами з новонародженими на руках і жінки, у яких уже почалися перейми. Посередині стояли ліжка з пацієнтками, у яких були ускладнення. Ніхто не плакав, не бився в істериці – лікарі працювали, мами народжували, терпіли, годували немовлят грудьми, санітарки допомагали, розносили їжу.

Дружина з дитинкою просиділи в підвалі на стільчику всю ніч. Уранці після огляду я вирішив їх забрати. Нас відпустили з пологового, і ми на свій страх і ризик виїхали недалеко від Гостомеля. Тиждень прожили в підвалі під будинком мого друга, але навіть там тряслися стіни, тож ми згодом вирвалися на машині сільськими дорогами та полями в бік Вінниці.

Донечка в нас бойова. За місяць життя вона декілька діб провела в автомобілі, у підвалах, змінила п’ять місць проживання. Дружина теж була неперевершена: завдяки оптимізму, друзям і вірі в нашу армію подолали труднощі тих днів.

Зрештою я довіз дружину та діток до кордону з Угорщиною. Попрощався, поцілував, обійняв усіх сильно та відправив до Німеччини. Сам поїхав назад, зараз у Києві займаюся волонтерством.

Коли почалася війна, я була на 38 тижні вагітності. Пологи мали початися десь 12 березня, але зрештою дитина з’явилася на світ 28 лютого. Певно, так сталося через стрес: напередодні ми з чоловіком і 3-річною донечкою провели дві ночі, сидячи на лавці в бомбосховищі, де замість туалету було відро. Майже не спали, нервували. У пологовому в нас кожна друга народжувала передчасно.

На третій день ми зайшли додому поїсти, і я відчула, як тягне живіт. Ми викликали «швидку», і мене забрали. До ранку я лежала в палаті, тоді ще не так сильно бомбили. А наступного дня перейми посилилися – лікарка сказала, що сьогодні маю народити. Тим часом надійшла вказівка терміново спустити всіх у бомбосховище.

Це був підвал, де зберігали старі апарати, якусь техніку в коробках. Між коробками лежали матраци – там деякі дівчата ночували з першого дня, хтось із новонародженими дітьми, з чоловіками. Кімнатка була невеличка, а людей у ній було десь два десятки. Дихати було важко.

Мені сказали обирати місце, бо перейми мала пережити там. Гінеколог робила огляд при всіх. Ніхто, звісно, не заглядав, але однаково було некомфортно.

Коли наблизилися пологи, мене підняли нагору, у палату. Бахкало дуже сильно. Я досі дивуюся, як лікарі могли працювати в таких умовах. Мене кожного разу пересмикувало, не так легко було зосередитися. Усе, що я знала, вилетіло з голови.

Першу ніч після пологів теж провели в бомбосховищі. Дитину я поклала, а сама сиділа. Це було важко, бо мене зашивали після пологів. Вирішила, що якщо переживу це, більше нічого не боятимуся.

Їжі було мало, давали переважно суп. Я пила чай і їла ложками цукор, щоби хоч якось підняти рівень глюкози в крові. Пощастило, що в мене була вже друга дитина: я розуміла, що і як потрібно робити.

Через два дні нас виписали, чоловік забрав додому. Але того вечора я десь прочитала, що будуть сильні бомбардування. Ми схопили речі, воду, дітей і побігли в підвал у сусідньому будинку. Дитина як народилася, так нічого й не бачила, окрім тих бомбосховищ.

Наступного дня ми поїхали з Харкова. З чоловіком розсталися в Дніпрі, а звідти я з трирічною донькою та малюком вирушила до Німеччини. Ми добу їхали потягом, пішки пройшли кілометр до кордону з Польщею, два дні жили в таборі для біженців.

Коли почалася війна, я відразу зателефонувала своїй лікарці з пологового, де стояла на обліку. Вона сказала збирати речі та їхати до неї. Уже був 41 тиждень вагітності, тож ми вирішили наступного дня стимулювати пологи. Адже ніхто не знав, що буде далі.

25 числа приїхав чоловік, нас забрали в родову палату. Я тільки лягла на кушетку, лікарка готувалася пробити плодовий міхур, коли заревіла сирена. Нас із чоловіком спустили до підвалу, і там ми зрештою провели два дні.

Вагітним спускали ліжка, матраци з верхніх поверхів, подушки. І так ми на них ночували: по двоє, по троє, хто як уміщався. Хтось просто ставив два-три стільці та лежав на них. Бо ліжок, які проходять у двері ліфта, було небагато.

Діток, які були в більш тяжкому стані, забирали нагору. Бо ті, хто мав бути під ковпаком або під лампою, просто не вижили б у підвалі. Деякі пацієнтки лежали в коридорі, дехто – з крапельницями, після операцій.

Під час чергової повітряної тривоги одну жінку не встигли довезти до ліфта, і вона народила прямо в коридорі. Я як раз стояла там і почула її крик: «Народжую!» А через кілька секунд уже почала плакати дитина. Усіляке бувало.

Ми постійно чули бої, а одного дня на даху пологового знайшли мітку – хлопці лазили замальовувати її. Але лікарі не панікували, увесь час допомагали нам. Моя лікарка досі працює, місяць не була вдома від початку війни. Чоловік її в теробороні, захищає лікарню.

27 числа вирішили таки стимулювати пологи, бо не було більше часу чекати. Народжувала я нагорі, у палаті. У цей час якраз почали стріляти, тому довелося вимикати світло. Нас навіть хотіли спустити до підвалу, але минулося.

Після того, як я народила, ми з чоловіком попросили залишити нас нагорі. Лікарі вимкнули нам світло, але потім почали літати літаки, і прийшов наказ усіх спустити донизу. У підвалі ми провели ще день, а 1 березня нас виписали.

Першу іграшку дитині подарували волонтери. Ще я попросила в лікарів суміші, бо в мене не було молока. Кілька днів після виписки ми провели вдома на Софіївській Борщагівці, а потім вирішили перебратися до батьків у Житомирську область. У той день, коли ми виїхали, Софіївську Борщагівку почали обстрілювати.

Ми з чоловіком приїхали до Києва з Луганської області, тому 24 лютого приблизно розуміли, що може відбуватися далі. У цей день мене мали покласти в стаціонар, під нагляд лікарів, бо вагітність затягнулася. Однак через події того дня лишилися вдома.

Уранці 25-го ми знову прокинулися від серії вибухів, вибігли в коридор, і там у мене почалися червоні виділення. Вирішили таки їхати до пологового. Коли дісталися лікарні, з бомбосховища якраз почали виходити всі породіллі, медперсонал, мами з дітками. Не найкращий початок, подумала я.

День і майже всю ніч ми провели, бігаючи з палат у бомбосховище. Декілька дівчаток народили прямо там, у холодному підвалі, в оточенні сотні людей. У цей день під Києвом висаджувалися десантники, ішли бої на проспекті Перемоги.

26 числа вирішили стимулювати пологи, мені пробили плодовий міхур. Щоб викликати перейми, поставили крапельницю з окситоцином, і як тільки вмикалися сирени, доводилося з нею спускатися в бомбосховище. Також я брала до підвалу свої речі, пелюшки, одяг для дитини. Так робили всі, хто мав от-от народити. У бомбосховищі вже стояла кушетка, була ширма, вода й обладнане місце для пологів.

Десь о четвертій у мене була перша спроба народити малюка. Але я не могла. Лікарка сказала, що в мене просто немає сил його витужити. Вирішили робити екстрене кесарево.

Далі була операційна, анестезія, автоматні черги за вікном. У якийсь момент я почула крик малюка та голос акушерки: «Ну слава Богу!». Виявилося, що в мене був «істинний вузол пуповини», цю патологію практично неможливо заздалегідь діагностувати. Простими словами, це як зашморг на шиї у людини. Якби я змогла народити малюка природним шляхом, то це могло закінчитися... навіть не хочу розповідати.

Першу свою ніч Давид провів у бомбосховищі з медсестрою, а я одна з усієї лікарні залишилася в більш-менш безпечному коридорі – після всього пережитого мене не можна було транспортувати.

Наступні три дні ми з дитиною були разом у післяпологовій палаті. Усі ночі я лягала спати в кросівках і легінсах, дитина теж була вдягнута, усі документи біля нас. Під час кожної повітряної тривоги ми спускалися в бомбосховище.