Власний досвідЯ провів два тижні у Гостомелі під час війни

Розповідаємо історію хлопця, який 24 лютого виїхав з Києва до Гостомеля, щоби рятувати родичів, але місто миттєво захопили російські солдати, і ніхто не зміг виїхати. Публікуємо пряму мову, зберігаємо анонімність героя.

Задовго до 24 лютого я, як і більшість українців, вибудовував план на випадок, «якщо війна почалась». Він мав такий вигляд: забрати сім’ю, яка живе в Гостомелі, і відвезти бабусю, дідуся, маму, собаку – усіх, хто не може сам їхати за кермом – на захід країни.

Уранці 24 лютого так вийшло, що мій батько вже був у відрядженні у Львові, тому його не треба було рятувати, а от решта родичів перебували в Гостомелі, тому о 05:30, коли мені зателефонували та сказали, що почалося, я виїхав до Гостомеля. Не відразу, десь о 07:00 ранку. До цього на моєму телефоні було 15 пропущених.

Оскільки я живу біля військової частини, то нічого не брав із собою, окрім документів і грошей. Машина була заправлена, стояла з повним баком. Коли приїхав до міста, удома почалися дебати з родиною, чи їхати; якщо їхати, то куди; кого брати. Поки вели дискусії, у місто залетіли 30 гелікоптерів і розбомбили ДП «Антонов». Летіли прямо над нашим будинком. Згадую, як стою, п‘ю каву, дивлюся у вікно, чую гелікоптер, а бабуся моя в цей час на городі. Проте навіть після цього сказала, що нікуди не поїде, але продовжувати дискусію не було часу. Я сказав, що не треба нас тягнути в труну із собою. Якщо хочеш залишатися, залишайся з дідом, собаку ми забираємо. Також поруч у будинку живе мій дядько з двома дітьми та дружиною, вони теж почали збиратися.

Вирішуємо сідати в машину, і тут нам кажуть, що мостів більше нема, їх підірвали. Ми дивимося в Google Maps, думаємо, що робити далі, зідзвонюємося з батьком. І я бачу, як дамбою озера біля мого будинку проїжджає колона російської техніки. Їде впродовж 20 хвилин – це був нескінченний потік БТР. У цей момент ми розуміємо, що їхати вже пізно, тому спускаємося в підвал. Зателефонував батько та сказав, що йому байдуже, і він уже їде до нас. Це та єдина людина, яка їхала зі Львова до Києва в той день, а не навпаки. Усі їдуть туди трьома смугами, узбіччями, зустрічними, а батько один у бік Києва.

Оскільки мости були підірвані, у місто він заїхав з іншого боку, через Бучу. Ми вирішили його чекати та разом із ним повертатися на захід. Але зараз я розумію, що це рішення було дуже нерозумне, під впливом емоцій. І нас підвело те, що деякі члени сім’ї вагалися: поїдемо, не поїдемо, а як же кури та решта господарства. Так ми залишилися в блокадному Гостомелі.

російські окупанти в Гостомелі

Потім були артобстріли, бомбардування, через день нам вибили хвіртку. Ми сиділи в підвалі, ішов мінометний обстріл прямо на вулиці, до нас прийшли солдати. Не мали вигляд голодранців чи безхатьків. Я помітив, що автомати їхні коштують більше, ніж «ролекси». Вибили калитку, зайшли в підвал, ми сказали, що тут люди, вони сказали виходити по одному. Вийшли з підвалу, на нас наставили сім кулеметів. Далі вони попросили прибрати дітей. У цей час постійно поруч був артобстріл, за 300–500 метрів від нас щось падало. Вони запитали, чому калитку не відчиняли, ми сказали, що ключі були вставлені з іншого боку. Калитка в нас вкована, прозора, щоб відчинити її – достатньо просто руку вставити. Він каже: «А, да? Вибачте, що вікно вибили». Потім вони запитали, чи є в нас вода, їжа. Ми відповіли, що так, і нам нічого не потрібно.

І запитують, чому ми не поїхали. Відповідаємо, що не поїхали, бо підірвали мости. І ми збиралися довго всі до купи. А тепер страшно їхати, коридорів немає, сидимо в підвалі та сподіваємося, що сюди нічого не прилетить. Вони вибачилися, що розбили вікно та хвіртку. Ще запитали, як ми ставимося до російської армії. Ми сказали, що ніяк не ставимося, їх сюди ніхто не кликав. Що ми добре жили й до них і чи чекали на них. Вони реально вірили, що вони визволителі і тут їх будуть радісно зустрічати цивільні. Говорили, що ми один народ, що це якась фігня відбувається, і пішли. Потім чеченці прийшли, запитали, чи не зливав я їхні позиції. Я відповів, який сенс зливати, якщо їхні позиції всюди. Він сказав, що ну так і є.

Узагалі, сенсу зливати їхні позиції не було, бо ж вдарять по тобі «Іскандером», і твоєму будинку хана. Це лише викликати вогонь на себе, не кожен на це готовий. Через кілька будинків прийшли якісь якути та монголи, не говорили російською. Дали відро, туди всі склали годинники, золото, гроші, усе, що було. І вони сказали: «Спасибо», і пішли. Було по-різному.

Перший загін дуже відрізнявся від усіх наступних солдатів, яких я бачив. Прийшов капітан-блондин високий. Розпізнавальних знаків немає, лише ця стрічка колорадська. Вони роздали дітям цукерки, казали: «Не бійтеся». Я наказав дітям брати цукерки, усміхатися та нікому не влаштовувати політичне ток-шоу. Телефони в нас не забирали, але це виняток, бо в інших забирали. Вони їм не треба, просто викидають в озеро та розстрілюють по фану. Щоб їх не фотографували та не зливали позиції. Нас не грабували, тільки годинник вкрали, який декілька тисяч коштує. Продукти теж не забирали, навпаки, пропонували самі.

Ще вони хотіли взяти наші авто, я сказав, що вони не їздять. Їздить лише «Волга», колекційна 1947 року, кажу, можете взяти, зараз виженемо. Вони посміялися та пішли. Це все відбувалося в перші дні.

Початок евакуації

Ми сиділи в підвалі, один-два рази на день виходили подивитися новини та поверталися, бо 24/7 бомблять. Буває, збавляють темп, віддаляються, потім знову повертаються. Паркани у всіх обстріляні, вікна теж. І це в нас ще не центральна вулиця, на центральній узагалі дупа, немає нічого живого.

Потім розбомбили Гостомельський притулок для тварин, він через озеро за 700 метрів від нас. Звідти повибігали собаки та гуляли містом. А потім нашим провулком, довжиною кілометр, їхала колона. У кінці провулку підірвали частину колони, порізали солдатів та один БТР. Це було поруч із нашим домом. Після вибухів ми вийшли глянути, і я побачив, як бродяча собака тягне руку російського солдата вулицею.

Потім оголосили евакуацію з Гостомеля. Ми прийшли на місце, нас було багато. Ми з батьком усіх зібрали, хто хотів втекти з цього пекла. Мертві тіла лежали всюди, зазвичай рашистів або цивільних, яких убивали просто так, я так і не зрозумів, навіщо. Була ситуація, коли жінка проїжджала селом із пристебнутою дитиною позаду. Її застрелили, і вона в’їхала прямо в магазин. Дитина залишилась жива, її хтось забрав до себе та віддав бабусі, їхня доля зараз невідома. Чоловік цієї жінки сказав, що вони посварилися, бо він нікуди не хотів їхати. Тож вона одна сіла в авто з дитиною та поїхала до мами. Її вбили за 700 метрів від дому.

Ми проходили чотири блокпости. Нас шманали, дивилися телефони інколи. У мене були із собою гроші. Основну частину заховав у взуття, шкарпетки, труси, устілки. 2500 доларів поклав у сумку на відкуп, щоби, коли ми йшли, у мене забрали малу частину в сумці, а решту я зміг пронести. Я кажу на блокпості, у мене каса, зі мною семеро, дві дитини. Прошу залишити щось нам, щоби ми не стояли з простягнутою рукою. Кажу, беріть на ваш розсуд, я не буду кричати та сперечатися. Він забрав 1700 доларів, а 700 повернув мені.

З нами йшли 40–50 людей. Нам сказали йти на одну адресу під церкву спочатку. Потім сказали, що сюди автобуси їхати не будуть, і нас відправили під бучанську колонію. Це йти ще 7 км. Зібралися 500 людей, а координаторів не було. Ми вирішили з батьком узяти ініціативу на себе, бо в мене ще був телефон, якого майже ні в кого не було. Те, що він в мене залишився, це диво. Думаю, це тому, що ми не опиралися та робили все, що скажуть. Діти за сценарієм посміхалися та брали цукерки.

На наступних блокпостах просили, щоб у нас нічого не забирали, бо вже раніше все взяли. Ми пообіцяли, що не будемо нікого фотографувати та зливати інформацію, й усі відповідальні за життя одне одного. Я чесно нічого не зливав, а що зливати – якщо вони всюди. Можна було зателефонувати, сказати: «Добрий день, вони тут усюди».

Ніч у колонії та виїзд

Ми прийшли під Бучанську виправну колонію, і до нас під’їхала російська колона. Ця в’язниця була вже зачинена, але поруч стояли два охоронці, а нас було на той момент уже 700. Ми стояли, чекали на 50 автобусів. І тут нам кажуть, що автобусів сьогодні не буде, їх не пускають кацапи. Іти додому вже пізно, бо темнішає, і ми просимо поспати у в’язниці. Вийшов шеф, каже, що не може запустити нас. Я йому кажу, що якщо він не запустить усіх людей у колонію переночувати, поки ми чекатимемо на евакуацію, я його помножу на нуль і покладу для цього своє життя. Він каже, що немає місць. Ми його дотисли, і він пустив у колонію, яка була закинута. Ми зібрали там старі ліжка та матраци та затягли все в підвал. У підвалі був цілий великий бункер. Віталій Васильович, мій батько, відрив козирний диван, і ми семеро спали на ньому.

Далі нам обіцяли знову евакуацію, то з одного місця, то з іншого. Ми водили цих 500 людей за собою та знайшли в натовпі майорку ДСНС. Я їй кажу, телефонуй шефу, а вона забула його номер. Подзвонили на сім-дев’ять номерів і потім нарешті додзвонилися. Я беру слухавку і кажу йому, щоби рятував нас, дізнавався контакти координаторів. Інтернет був дуже поганий. Я розумію, що Ірина Верещук викладає відео по 500 Мб, але ми таке не змогли би за тиждень завантажити. У нас телефони по три дні не заряджаються. Ти вмикаєш телефон, швидко відповідаєш на листи, робиш дзвінки, дивишся новини та вимикаєш миттєво. Нас знову повели в три точки, і ми весь час ходили через блокпости сотнями людей. Кацапи питали, хто в нас головний, я казав, що головного немає, але в мене є телефон, і ми намагаємося вивести людей.

Потім приїхали нарешті дев'ять автобусів на цей натовп із 500 людей. Говорять, більше немає. І десь сто осіб просто залишаються. Розумію, що це злочин проти людства, заходжу в цей автобус, який нібито повний. У ДСНС кажуть: «Зачекайте, за вами ще приїдуть». А на годиннику вже 17:00, ми розуміємо, що ніхто не приїде, спати немає де.

І тут я кажу водію відчинити двері. Він відчинив, я зайшов в автобус і бачу, що там повний хаос. Пакети з ковдрами на підлозі, а людям немає, де стати. Я почав викидати пакети з речами на вулицю.

Далі я саджу людей на людей, бо кожен автобус на 40 місць.

Чому більші автобуси не приїжджали я вже потім зрозумів. Дорога на блокпостах дуже вузька, інші би просто не проїхали. Тому прислали такі, які були. Людей упхнули, лишилися 20 осіб, які згодилися переночувати в місті. З ними лишилося двоє з ДСНС, щоби точно по них приїхали.

Ми поїхали першою хвилею, але викинули з кожного автобусу по 7–10 сумок, щоб усі помістилися. Тварин ніхто не викидав, усіх брали на руки. В автобусі не було, чим дихати, усім було погано, ми не розуміли, куди їдемо, але від усвідомлення того, що хоч кудись їдемо, стало легше.

Потім виявилося, що наш автобус був перший, і попереду стояли люди з ДСНС. Вони перегукувалися, бо рації не можна використовувати, телефони – теж. Російські солдати погано реагують, коли в нас у руках телефони. І виявилося, у ДСНС маршрут намальований олівцем, їхати треба селами, а вони навіть не знають, якими саме. І ми проїхали поворот на село Мрія. Мій дядько місцевий, кричить: «Куди ти преш? Ми мали їхати по-іншому». Водій каже, що їде за ДСНС. Ми сказали, щоб він їх зупиняв. Водій почав мигати, вони зупинилися, і ми бачимо, що праворуч від нас якийсь танк. Це якісь буряти, і вся наша колона з дев'яти автобусів і ДСНС зараз на їхньому блокпосту.

Водій почав казати, що тут жінки та діти, цивільні, не треба стріляти. Нам кажуть, що ми збилися з маршруту, щоб ми тікали швидко, що ми й зробили. І тут я бачу в щілині багато автівок цивільних у білих ганчірках, розстріляні. Не розумію, чому їх убивали. Це просто цивільні, які збилися з маршруту. Там були чоловіки, жінки, діти.

Потім мого батька посадили в машину ДСНС, і він командував, як їхати. Так ми дісталися до наших. Нам одразу волонтери дали вареники, голубці. А ми два тижні до цього в підвалах провели. У перший день пропало світло, а на сьомий – газ, готували в буржуйках, мангалах. Координація була із сусідами – у кого є бензин, той ділиться, щоб увімкнути генератор, у кого є колодязь, той розносить воду, коли тихо. Ти виставляєш пляшки, і він збирає їх, наповнює, а потім підвозить назад. І так один чоловік забезпечує водою всіх. Картопля була у всіх.

«Хтось із сім’ї має йти і воювати»

Ось так ми вибралися. Організації було нуль, зв‘язку теж. У місті залишилися здебільшого старі та жінки. Не було жодного дня, коли я не прощався з життям. Були моменти, коли вони вперше були в нашому домі. Це було дійсно страшно.

Зараз я вивожу родину на захід України та повертаюся воювати. Я вмію користуватися зброєю, але бойового досвіду в мене немає. Стріляв у тирі та проходив військову кафедру – це весь досвід. Але попри це я однаково вважаю, що хтось один із сім’ї має йти та воювати.

Раніше, коли я моделював ситуації та думав про війну, то не планував брати участь, але після двох тижнів у підвалі – передумав. Бо як тоді жити, коли в тебе немає дому? Я не хочу бути біженцем.

Розумію, що якби бикував, думаю, мене б убили, як собаку, бо вони не дуже церемоняться. Я не жалкую, що не виїхав із Гостомеля в перший день, бо це ефект метелика. Якби не залишився, не допоміг би людям виїхати, не був би корисним. Може, якби в мене не було би телефона, ніхто би не вийшов. Якби дядько поїхав, не було би кому показати дорогу людям із ДСНС у першому автобусі. Кожен був корисним. Хоча все могло бути по-іншому.

Раніше моя мама говорила, що їй і за влади путіна буде ок, але зараз дуже різко передумала. Злякалася, плакала та шкодувала, що не поїхала вчасно з Гостомеля.