Власний досвідМи переїхали з міста в маленьке карпатське село

«Коли ми переїжджали, уявляли, що в селі сповільнимося й будемо смакувати життя. Але наша мрія про слоу-лівінг накрилася мідним тазом. Її складно натягнути на ці реалії, адже тут потрібно постійно займатися побутовими справами: зорати город, купити продукти, пофарбувати, поремонтувати. Але це не погано, адже здається, що за всіма цими справами значно більше сенсу».

2018 року Влад і Лєна Горбачови переїхали з Києва в Мукачево в пошуках більш спокійного та розміреного життя без метушні великого міста. А рік тому перебралися в будинок на горі в селі Річка Івано-Франківської області. Тут вони роблять ремонт у хаті, облаштовують комунікації для комфорту, вирощують город.

Пара заробляє на життя творчістю – Влад виготовляє посуд і декор із дерева, Лєна створювала іграшки ручної роботи, сумки, вишивки, а зараз займається ремонтом у будинку, аби згодом відкрити його для гостей.

Ми поговорили з Владом і Лєною про те, що змусило їх переїхати в гори далі від людей, чи виправдалися їхні очікування та чому життя в селі – не лише романтика та краса природи, а і складна щоденна праця.

Лєна: Я з Миколаївської області, приїхала навчатися в Київ 2012 року в художній виш. Там ми з Владом познайомилися й одружилися та жили в місті до 2018 року. Якось подруга з Мукачева запросила нас приїхати в гості та піти разом у гори. Нам настільки там сподобалось, що після цієї подорожі з’явилася думка: можна жити десь ще, окрім Києва. До того ж нас спокусили ціни на оренду квартир у Мукачеві, вони значно нижчі за київські.

Ми зрозуміли, що в Києві нас нічого не тримає. Життя в місті нас виснажило. Певний час було дуже багато роботи: ми прокидалися зранку, їхали в заторах у майстерню, багато часу витрачали на дорогу та роботу, вночі поверталися додому. Складний був період, забагато метушні. Тож ми вирішили, що було б добре сповільнитися.

Уже тоді ми думали, що було б класно перебратися в село, але вирішили спочатку пожити в меншому місті, ніж Київ. Такий собі поступовий дауншифтинг. Ми прожили в Мукачеві два роки й вирішили, що готові переїхати в село в гори.

Ідея переїзду прийшла мені. У нашій сім’ї так склалося, що я зазвичай пропоную ідеї, Влад їх фільтрує й тоді ми разом ухвалюємо рішення. У нас не було довгих вагань і роздумів, досить швидко вирішили, що переїжджаємо.

Ми так собі подумали, що життя ближче до природи з меншою кількістю людей навколо допоможуть нам сповільнитися

Влад: Основна причина переїзду – пошук більш збалансованого життя. Коли живеш у великому місті, тебе постійно виснажує швидкий темп, дорога до роботи й назад, велика кількість спілкування. Ми так собі подумали, що життя ближче до природи з меншою кількістю людей навколо допоможуть нам сповільнитися. Але це не зовсім так.

Влад: Коли ми жили в Мукачеві, то часто вибиралися в гори, нас захопила архітектура в Карпатах. Зазвичай це мальовничі будиночки на тлі гарної природи, смереки, корови й вівці навколо. Нас захопила ця картинка, і ми зрозуміли, що саме так хочемо жити. Будинок шукали на OLX, загалом пошуки зайняли десь три-чотири місяці. Хотіли знайти дім у гарному технічному стані, поруч із лісом, горами, з гарними краєвидами та якомога далі від сусідів.

Лєна: Спочатку ми хотіли орендувати будинок, але потім зрозуміли, що переїзд – це дуже складно й навряд чи ми захочемо робити це ще раз. Тому вирішили відразу придбати будинок.

На OLX він коштував 15 000 доларів. Його технічний стан був гарний – будівля з дерева, дерево не гниле, нічого не тече, стіни та стеля в хорошому стані. Просто заходь і живи. Щоправда, не було води – перший час потрібно було у відрах носити воду із джерела, що в 150 метрах від будинку.

Влад: Ми переїхали 15 червня 2020 року. Орендували в Мукачеві бус, завантажили всі речі та кішку. У селі пересіли на ЗІЛ, який мав завезти нас на гору прямо до нашої хати. Але за 100 метрів від неї водій зупинився і сказав, що далі дорогу розмило дощами, треба йти за конем.

Лєна: Наш будинок розташований трохи нижче вершини хребта. Уздовж неї проходить сільська дорога, але дістатися від неї до будинку на авто неможливо. Тож довелося завантажувати всі речі на коня та разів вісім ходити вниз і вгору, щоб усе перевезти. Загалом переїзд зайняв у нас майже добу. Тоді я пошкодувала, що ми взяли так багато зайвих речей із собою.

Лєна: З першої ночі ми зрозуміли, що життя кардинально змінилося. Хочеться прийняти душ – а немає де. Туалет – дерев’яна будка з відром на вулиці. У будинку срач, усе липке. Йшли затяжні дощі, а на вулиці всюди було болото. За водою треба було йти до джерела. До речі, воду в хату ми провели тільки два місяці тому самотужки.

Влад: Згодом ми дізналися, що в нашій частині села неякісно подають світло. Іноді вмикаєш електрочайник, а в сусідів гасне світло. Нічого з потужних приладів просто так увімкнути неможливо, але із зарядками для ноутбуків і телефонів проблем немає. Спочатку ми не звернули на це уваги, а господар нас не попередив. Зрештою ми купили стабілізатор, щоб слідкувати за напругою, але наша сусідка досі дзвонить іншим сусідам і просить вимкнути якийсь прилад, щоб вона змогла ввімкнути пральну машинку.

Лєна: До речі, сьогодні сусід подзвонив і сказав, що обленерго щось заміряє, щоб поставити підстанцію. Повірити не можу, що це стається, і наші заяви подіяли. Раніше без проблем умикати прилади можна було тільки на свята, адже в ці дні менше навантаження на лінію.

Влад: Коли переїжджаєш, то багато чого не знаєш, і доводиться розбиратися в речах, у яких би не довелось розбиратися в місті, наприклад, у питаннях електрики або в тому, як провести воду в хату.

З наших соцмереж може скластися враження, що життя в селі – це красиво, романтично й розслаблено. Але це не так

Лєна: Купівля продуктів – теж не найпростіша справа. Найближчий магазин розташований за кілометри три від нашої хати. Там можна купити всі основні продукти, окрім свіжих овочів, адже їх в основному люди вирощують тут самі. За продуктами ми їздимо десь три рази на тиждень

Влад: Усі нас лякали зимою в селі, казали, що це складно, треба топити піч, холодно буде, але вийшло простіше. Хоча зима в нашій місцевості холодна, цього року вона була лагідна. І дрова заготували, і все було непогано.

Лєна: Ми опалювали не всю хату, а лише одну кімнату. У ній було тепло, а от в інших кімнатах, куди піч не діставала, було -2 градуси. Як виявилося, наша піч їсть багато дров. Коли в сусідки, яка теж заготовлює дрова, половина залишилася, то ми вже майже все спалили. Тоді зрозуміли, що піч не надто ефективна, й потрібно щось із нею робити.

Продукти ми також запасали на зиму. Родичі допомогли нам закупитися крупами, консервами, спеціями, привезли закрутки. Тож узимку за продуктами виїжджали нечасто. І на початку весни, коли засипало снігом, теж три тижні просиділи вдома.

Влад: Я продовжую працювати та створювати вироби з дерева, але не присвячую цьому цілий день. Узимку було більше часу, тому міг цілий місяць стабільно працювати, а зараз, коли є багато роботи в домі, приділяю власній справі лише декілька годин на день.

Лєна: З листопада минулого року я фотографую для бренда домашнього декору, але скоро закінчую співпрацю з ними. Зрозуміла, що фізично не можу поєднувати роботу з хатніми справами. Якщо я працюю, то не залишається часу на облаштування будинку. А наша мрія – відкрити дім для відвідувачів. Це як у казино: ми всі гроші ставимо на будинок, щоб згодом приймати в ньому гостей та отримувати з цього дохід.

Влад: Спочатку ми хотіли просто здавати частину будинку гостям, а згодом розширили ідею. Я можу давати майстер-класи з роботи з деревом і знайомити людей з іншими ремісниками з нашого села, розповідати про гуцулів, їхню творчість і справжнє життя. Ми прагнемо зберегти автентичність цього місця та заглиблювати людей у цей контекст. У нас гості зможуть не просто відпочити фізично, а ще й побачити колорит.

Влад: Нам здавалося, що коли переїдемо сюди, то віддалимось від людей, матимемо мало контактів із сусідами. Але прикол у тому, що тут ще більше треба контактувати, адже все життя зав’язане на ближніх. Наприклад, треба знайти людину, в якої можна купувати молоко і сир, попросити коня, аби щось перевезти, попросити зорати город чи допомогти зрубати дерево, аби було чим палити піч узимку. У таких умовах сусіди стають ближчими за родичів.

Якщо в місті ти можеш викликати майстра, коли потрібна допомога, та заплатити за це гроші, то тут так не працює. Людина приходить допомогти тобі й одночасно наче в гості. Ви п’єте по 50 грамів, їсте, спілкуєтесь. Тобто гроші не вирішують усе, тут потрібно будувати взаємини.

Влад: Особисто мені з цими людьми простіше. З ними не поговориш про екзистенційну кризу чи філософію Канта, але, мабуть, саме через це й простіше. Ви розмовляєте про буденні приземлені речі, але від цього якість спілкування гіршою не стає. У великому місті контактів багато, тому тебе не вистачає на те, щоб проявити щирий інтерес до всіх. А тут є можливість кожному приділити більше часу й уваги.

Влад: Не можу сказати, що наші очікування не виправдались, просто реальність виявилась іншою, ніж ми уявляли. У селі вчишся бачити життя таким, яке воно є, а не ідеалізувати його. Наприклад, нещодавно бачив пост одного хлопця про те, як йому подобаються гори, вівці та як він хоче тут жити. Але вівці не тільки їдять травичку, але й ходять у туалет. І так з усім – життя в селі вчить бачити об’ємну картинку, а не пласку та красиву.

Нещодавно ми різали свиню. Робили це не власноруч, а попросили сусіда допомогти, бо він уміє це робити. Коли в селі ріжуть свиню, люди зазвичай збираються разом, а потім влаштовують застілля. Це відгомін давніх часів, коли сусіди збиралися на толоку, щось робили разом, а потім святкували.

Не можу сказати, що наші очікування не виправдались, просто реальність виявилась іншою, ніж ми уявляли

Лєна: Ми розуміли, що після цього або станемо вегетаріанцями й більше не будемо їсти м’яса, або станемо свідомими м’ясоїдами. Коли купуєш м’ясо в магазині, не замислюєшся, що колись воно бекало чи мукало. Мені здається, їсти м’ясо й не розуміти, звідки воно береться, неправильно.

Влад: Мені хотілося пройти крізь цей досвід. Я розцінював це як обряд долучення до сільського життя. У селі починаєш спокійніше ставитися до таких природних речей. Наприклад, часом ми спостерігаємо, як кішка полює на мишей. Іноді вона їх їсть, іноді просто грається. Коли живеш у місті, це може здаватися диким, а в селі вчишся приймати й такий бік життя.

Також усі ментальні проблеми, які були в місті, відходять на другий план, коли в селі ти стикаєшся з цілком реальними та побутовими.

Лєна: У нас бували періоди, коли ми думали: «Навіщо ми тут?». Зазвичай це спричиняли звичайні побутові моменти, коли ми не розуміли, наприклад, як провести труби з водою в будинок, як зробити каналізацію. Постійно щось ішло не так, руки опускалися й ми вже не розуміли, навіщо вплуталися в це, якщо не можемо дати ради з побутовими моментами.

Влад: Це з однієї точки зору. А з іншої, коли приходить ніч і ти розумієш, що на цьому схилі є лише твоя хата: сусідня пуста, а найближчі люди за 10 хвилин від тебе, відчуваєш, ніби живеш в окремому світі. З нашої гори видно Коломию й інші села: люди там метушаться, а ми сидимо на своєму безлюдному острові. І це викликає гордість за себе. Людям, які живуть «на рівному», легше, а коли живеш на горі, відчуваєш гордість за те, що можеш «потягнути» це життя.