Селфхарм – це свідоме нанесення собі болю та шкоди. Офіційна назва селфхарму – «несуїцидальна поведінка» (non-suicidal self-injury, NSSI). Це фізична форма аутоагресивної поведінки, за якої людина завдає сама собі шкоду без цілі вчинити самогубство. 

У міжнародній класифікації хвороб до селфхарму відносять не лише порізи, опіки, биття себе, відмову від їжі та води, висмикування волосся та роздирання шкіри, але й зумисно завдані пошкодження в ДТП чи під час стрибків, надмірне вживання алкоголю, вживання наркотиків і медичних препаратів; також у цей список входять небезпечні сексуальні контакти.

Ми записали історію Тані Бурденко, яка з раннього дитинства й до 25 років роздирала висипи на тілі до крові, і спробували зрозуміти механізм такої поведінки.

Мені мама розповідала, що з років двох-трьох я мала алергію, просто якісь висипи на тілі. Я роздирала їх до крові. Переважно це було на згинах рук і ніг. Зазвичай це відбувалося під час сну. На ніч перев’язували мої руки й ноги, тому що вони завжди кровили.

Пам’ятаю, що в школі взимку чи восени загалом було нормально. Усе ховалося під одягом, і нічого не було видно. Улітку мене це більше турбувало, тому що відкритий одяг і таке інше. Але воно якось на літо в мене притихало. І могло зменшитися, скажімо так, до однієї ноги або руки. І це можна було якось приховати.

У мені збиралося багато гніву, а виражати його не мала права

Мама з батьком не сильно жили в злагоді. Із трьох років у них почалися сварки, були епізоди домашнього насильства. Батько випивав часто й був різкий. Я не знаю, що в нього було такого поганого в житті, що він на нас зривався. Маму він міг побити так, що вона потрапляла до лікарні.

Мені діставалося паском. Це було покарання за те, що я, наприклад, могла взяти його речі. Пам’ятаю, якось зламала йому калькулятор. І мені добряче перепало. На той момент він для нього був дуже важливий, я так розумію. Важливіший, ніж я.

Мама не могла мене захищати, бо вона його боялася, і в мене взагалі не було захисту. Плюс ще було таке, що мама від мене чекала підтримки, вимагала, щоб я була на її боці. А я ж була просто дитина.

Я відчувала нестачу уваги, хоч і не скажу, що на мене взагалі забили, ні. Але батьки більше були зайняті своїми конфліктами. Пам’ятаю, були моменти, коли я приходила зі школи, мені хотілося поділитися своїми враженнями, досягненнями – усім, чим завгодно насправді. А все це зустрічало порожнечу. Мама часто плакала, була у своєму світі, а я не знала, як їй допомогти. Одного разу батько прямим текстом сказав мамі в моїй присутності: «Добре, що ти прийшла, а то я вже не витримую цих об’ємів інформації». Я тягнулася до нього, але знову зі мною йому було не настільки цікаво.

У батьків була якась модель, зразок, якою я мала бути, і вони намагалися контролювати хоча б це, щоб я гарно вчилася, вчасно виконувала домашні обов’язки, охайно писала чи чемно себе вела. Так на мене тиснули й у школі, адже я відмінниця та маю бути прикладом. У мені збиралося багато гніву, а виражати його не мала права, бо не можна гніватися на дорослих. Тому я гнівалася на себе.

Моїм ранам, які я постійно роздирала, батьки не надавали особливого значення. Тим паче вони не думали, що це може бути якось пов’язане з переживаннями й атмосферою в сім’ї.

Зараз стільки всього є в доступі, можна почитати, дізнатися, отримати консультацію лікаря. А в нас на той момент [90-ті й далі] взагалі ніякої інформації не було. Ми ходили по лікарях. І всі товкмачили нам одне й теж – алергія. На той момент інших варіантів не розглядалося. Батькам просто хотілося, щоб усе це закінчилося, і мені також, але я однаково не могла себе зупинити й постійно роздирала, а рани кровили.

Тим паче вони не думали, що це може бути якось пов’язане з переживаннями й атмосферою в сім’ї

Я припускаю, що моя алергія була нервова, через переживання. Коли я сиділа вдома, у мене з’являлися кашель, нежить. А на вулиці, коли проводила час із друзями, то нічого цього не було. Пам’ятаю навіть колись говорила їм, що в мене алергія на батьків. Тому що на вулиці мені простіше, і в мене немає всіх цих симптомів.

Коли стала старшою, то могла так роздирати сама, уже не вві сні. Це були достатньо помітні пошкодження на руках або ногах. Та я навчилася якось більше себе стримувати. До якогось моменту все було нормально, рани загоювалися. А потім я могла роздерти заново все. На той час узагалі не думала, що це якось пов’язано з моїм станом. Хтось б’є подушку чи кидає тарілки об підлогу. А я здирала рану на тілі.

Пам’ятаю, я себе часто називала дурною

Спершу на мить було боляче. А потім наставало якесь коротке полегшення. Найгірше – у періоди стресу, коли було якесь загострення. Тоді найважче було втриматися, я мала якось вивільнити ці емоції, і це був мій спосіб.

Батьки постійно сварилися, потім довго розлучалися, удома постійно були конфліктні ситуації. Потім ще пам’ятаю, що в мене були різні роздирання. У школі я добре вчилася, але були такі моменти, коли було важко й не могла також ні до кого звернутися, бо батьки були на своїй хвилі.

Пам’ятаю, я себе часто називала дурною та вигадувала образливі слова у свій бік, коли не могла щось зробити. Наприклад, не йшла домашка. Думаю, це теж про саморуйнівну поведінку, тільки більше спрямовану на психіку.

У школі я завдавала собі більше шкоди, але коли вступила в універ, випадків стало менше. Дурною чи нездарою я теж себе там перестала називати. Викладачі почали частіше мене хвалити, якось відзначати, це надихало, додавала сили. Я відчувала більше підтримки, ніж удома. Виявилося, це те, що мені було потрібно.

Із цим зрозуміла, що багато моїх проблем, зокрема самопошкодження, набували яскравих барв саме на тлі батьків. Я пішла навчатися в 17 років і жила окремо. Але приїздила додому, однаково проблеми нікуди не зникали. Мама з батьком на той момент уже розлучилися та жили окремо. Я не можу сказати, що вдома мені було комфортно, однаково постійно намагалася звідти піти.

Коли я почала зустрічатися з майбутнім чоловіком, було конкретне бажання піти з дому, бо там мені не комфортно. Коли ми з’їхалися з чоловіком, я помітила, що все пройшло. Ми сварилася іноді, але в мене не було бажання роздерти собі рану. Поступово все притуплювалося та залишилося буквально на одній руці чи нозі. А згодом зовсім зникло.

Батько кілька разів пригадував, що він мене бив. Одного разу сказав мені щось типу: «Лягаю я дивитися телевізор. А там у серіалі показують щось про домашнє насильство над дитиною. І мене переповнюють почуття, що ось я таке саме зробив, і мені стає соромно». Мені вже на той момент було якось байдуже, адже він так і не сказав: «Пробач, що я так вчинив з тобою». Він ніколи не запитував про мій стан, мої почуття. Може, йому здавалося, що батько не може так із дитиною говорити.

Основною емоцією під час роздирань був гнів

Не заперечую, що мені не вистачало уваги. Але основною емоцією під час роздирань був гнів. Гнів на себе, що не можу себе відстояти, захистити. Я мала бути зручною для всіх, радувати інших. Ніхто не питав, чого хочу я. Я гнівалася на батька, що не могла захистити себе від нього, гнівалася на маму, бо вона вимагала, щоб я зайняла її сторону. І, напевно, у 25, коли в нас із мамою були найзапекліші сварки, тоді я просто почала заявляти про свої потреби й бажання та говорити, що мені не подобається. Нарешті я хоч якось могла виразити свої негативні емоції.

Зараз я бачу, що менший син, якому буде три влітку, робить щось дуже схоже, роздирає укуси, ранки. І мене це дуже лякає, я намагаюся якось його підтримати та зрозуміти, що могла зробити неправильно й чому він так чинить. Іноді я буваю досить жорсткою та вимогливою.

Розумію, що потрібно більше уваги та підтримки. Але я не витримую, коли бачу, що він частково повторює мою поведінку. [плаче] Я розумію, що іноді можу бути причиною цих роздирань, можу сказати щось різко чи насварити. Учуся підтримувати його в будь-яких обставинах, не тиснути, а любити.

Я працюю зараз із психотерапевтом. Десь рік у терапії. Я пішла туди з запитом, що надто агресивно поводжуся з дітьми. Не було ніякого насильства фізичного. Але я, напевно, більше їх емоційно дотискаю. Я не хочу, щоб так було, розумію, що це неправильно й із цим треба якось упоратися.

Надія Волченська

психотерапевтка

Наскільки серйозною проблемою є селфхарм?

Селфхарм не є спробою вчинити самогубство, але іноді він може бути репетицією чи знаком для оточення, що людина зіткнулася з проблемою. Самопошкодження не є окремою хворобою, воно вважається симптомом або супутником інших ментальних розладів, як-то: депресія, межовий розлад особистості, посттравматичний стресовий розлад тощо.

Цей симптом часто вважають виключно молодіжним явищем, але це не так: фізична аутоагресія можлива в будь-якому віці. Утім, підлітки й молоді люди дійсно шкодять собі частіше, ніж представники інших вікових груп: на NSSI страждають щонайменше 10% молодих людей у світі, іноді дослідники говорять про 20–30%. Оцінки різняться залежно від того, що вважати «справжнім» добровільним самоушкодженням.

Жінки завдають собі шкоди частіше, ніж чоловіки – і в підлітковому, і в дорослому віці. Вони частіше вибирають «класичну» форму селфхарму – порізи; юнаки зазвичай вдаються до інших способів, наприклад вдарятися об стіну всім тілом.

Чому людина до нього вдається?

Передусім це найпростіший спосіб утілити свої переживання у фізичну форму, можливість буквально відобразити свої внутрішні страждання. Коли «мені» погано всередині, зовні це може бути непомітно, а слід порізу чи опіку підтверджують існування душевного болю.

По-друге, ефект від селфхарму має біологічну основу. Коли нам фізично боляче, організм, щоб знизити чутливість, виробляє ендорфіни й інші нейромедіатори, які відповідають за знеболювання та заспокоєння. Їхній побічний ефект – відчуття, що після болю нам емоційно стає краще й легше. Деякі люди, що знаходяться під дією тривалих страждань, стають залежними від відчуття короткочасного полегшення. Цей побічний ефект від самоушкодження в якийсь момент стає залежністю чи базовою необхідністю для полегшення душевних страждань.

Коли «мені» погано всередині, зовні це може бути непомітно, а слід порізу чи опіку підтверджують існування душевного болю

Люди, які схильні до такої поведінки, часто мають високий рівень емоційної реактивності: вони реагують на негативні емоції (страх, гнів, сором чи провину) сильніше, ніж оточення. Ще вони загалом менш стійкі до стресу, зате краще переносять біль. Це підтвердили за допомогою тесту cold pressor task: добровольців із досвідом селфхарму й без нього попросили тримати руки в крижаній воді доти, поки біль не стане нестерпним. Люди, що схильні до самоушкодження, могли переносити біль довше та сприймали його слабше, ніж інша частина групи. Серед «лідерів» були ті, кому з огляду на результати інших тестів було найважче впоратися зі своїми емоціями.

Чому це так поширено серед молоді та підлітків?

Підлітковий період дуже складний, адже організм змінюється у всіх сферах і фізично, і психологічно.

Цей період починає здаватися переліком надскладних ситуацій: спілкування з однолітками може не складатися, любов – обернутися на зраду або виявитися не взаємною, батьки (раніше вважалися найближчими людьми) втрачають авторитет – отже, світ навколо стає небезпечним.

Майже кожен життєвий виклик є для підлітка першим у його житті, і він ще не знає, як це пережити. У дорослої людини вже є відпрацьовані методи (різного ступеня ефективності), як упоратися з втратами, розчаруваннями, горем, проблемами, конфліктами.

Підліток же тільки починає їх пізнавати й освоювати, і частина способів адаптації та регуляції цих усіх процесів може мати деструктивну природу. Це пояснюється не тільки відсутністю досвіду життя, а й серйозними змінами, що відбуваються в організмі підлітка: рівень гормонів поки не стабільний, вольовий аспект, який міг би допомогти з різними проявами підліткового віку, і частина мозку, яка відповідає за логіку, адекватність і розсудливість, поки формуються.

Цей процес триватиме до 21 року. А проблеми відбуваються зараз, і способи емоційної регуляції потрібні зараз, часто вони стають деструктивними.

Як формується ця звичка? До яких наслідків може призвести?

Людина перебуває в складних переживаннях і шукає спосіб, як їх висловити у фізичній формі, і відчуває полегшення від побічного ефекту. Тож це залежність від коктейлю з ендорфіну, адреналіну, серотоніну й інших хімічних елементів, що викликають стан, близький до відчуття збудження, розрядження і, зрештою, заспокоєння. Що сильніший біль, то відчутніший їхній вплив.

Селфхарм допомагає людині зняти напругу, але сам ефект триває недовго: полегшення швидко змінюється відчуттями провини, сорому і/або відрази до себе. Якщо проблеми, які призвели до аутоагресії, нікуди не поділися, то ці емоції запускають наступний цикл – і все повторюється.

Найголовніший наслідок селфхарму – це ігнорування та погіршення того початкового стану, що призвів до такої поведінки

Усе це перетворює селфхарм на залежність, від якої так само важко позбутися, як і від іншого залежної поведінки, що деструктивно допомагає людині прожити своє життя.

Наслідків від такої поведінки чимало, і це не лише шрами, інфекції й випадкові летальні випадки. Найголовніший наслідок селфхарму – це ігнорування та погіршення того початкового стану, що призвів до такої поведінки. Найчастіше це збільшення тривоги, депресії й соціальна ізоляція.

Як відбувається терапевтична робота з проблемою самопошкодження?

Селфхарм – це знак, що людині не вистачає досвіду, щоб упоратися з негативними емоціями, і поки їй доступний лише цей деструктивний спосіб емоційної регуляції. Основним завданням психотерапії буде освоєння різних адаптивних навичок, а також робота з початковими причинами, що призводять до такої поведінки.

Терапію селфхарму можна розділити на роботу за кількома напрямами:

– навчання й розвиток власної емоційної усвідомленості та свого стану;

– вивчення тригерів деструктивної поведінки.

Зазвичай люди відчувають, що охоплені «нестерпними» відчуттями, коли вони знаходяться поруч із кимось або чимось, що служить «спусковим механізмом». Важливо дізнатися свої тригери, щоб не думати, ніби ці почуття виникли «нізвідки». Якщо знаєш, як вони починаються, легше з ними впоратися.

У людей, які регулярно займаються селфхармом, часто є ритуали. Вони підкріплюють руйнівну поведінку, тому що мозок любить повторювані речі. Завдання в тому, щоб знайти та зламати ці ритуали.

Селфхарм – лише верхівка айсберга, і найчастіше причини, через які людина вдається до такого способу емоційної регуляції, вимагають тривалої терапії.

Чи можна допомогти людині, за якою помітив цю звичку?

Якщо ви точно знаєте, що хтось із ваших близьких удається до такої поведінки, то, по-перше, намагайтеся помітити власні переживання з цього приводу й постарайтеся не перекласти їх відразу на людину (ви можете відчувати провину, злість, шок, безсилля, відразу та багато іншого).

Спробуйте запросити людину на розмову в безпечних чи комфортних для неї умовах, намагайтеся спокійно реагувати й не висловлювати оцінних суджень.

Відзначте, що ця розмова вам дається нелегко, але ви хвилюєтеся, тому що помітили таку поведінку.

Оцініть, чи важко людині було відкритися й розповісти про своє самоушкодження, але не концентруйтеся лише на факті селфхарму. Замість цього поговоріть про те, як людина почувається та що переживає.

Намагайтеся спокійно реагувати й не показувати шок чи огиду. Це може бути важко, адже часом буває складно зрозуміти, чому хтось зумисно нашкодив собі. Але негативні реакції можуть зачепити людину. Проявіть співчуття та розуміння проблеми.

Знайте свої межі: людина, що вдається до самоушкодження, може сказати вам, що вона зберігає це в секреті й попросить нікому не розповідати. Якщо ви вважаєте, що поведінка стає руйнівною або ж поранення вимагають медичної допомоги, порадьте їй звернутися до лікарів чи спеціалістів.

Переконайте близьку вам людину, що ви поруч і будете її підтримувати. Це варто зробити навіть за умови, що ви не розумієте, чому так відбувається.

Уникайте ультиматумів («зупинися, або ...»). Вони рідко працюють і можуть негативно вплинути на почуття людини. Крім того, це може зруйнувати довіру між вами й ви не зможете знову обговорити цю тему.

Запропонуйте людині допомогу в пошуку професійної підтримки або забезпечте її інформацією про те, як це зробити. Намагайтеся не брати ситуацію під тотальний контроль і дозвольте людині вирішувати самій.

Що можна почитати та подивитися на цю тему?