Денис Махновський та Оксана Бурбулевич – патологоанатоми. Вони почали стосунки під час навчання та згодом одружились, зараз виховують трирічну доньку. Обоє працюють у київських лікарнях, мають п’ять років досвіду роботи за фахом. Розповідають, що стати патологоанатомами вирішили ще в дитинстві – на Оксану повпливав містичний серіал, а на Дениса – містична література.

Відразу пояснюють, що робота патологоанатома й судмедексперта – це дві різні професії. Патологоанатом – це лікар, що проводять розтин і досліджує тіла людей, які померли від якогось захворювання у лікарні. Судмедексперт – фахівець, що розтинає тіла людей, які померли поза лікарнею: від насильства, нещасного випадку або будь-яких інших випадків, коли є підозра на насильство, а до з'ясування обставин залучаються правоохоронці. І патологоанатом, і судмедексперт також працюють у лабораторії.

Говоримо з Оксаною та Денисом про страхи, смерть, стереотипи та проблеми професії. Запитали також, як вплинула на роботу епідемія коронавірусу.

Дисклеймер: Не радимо читати матеріал вразливим і чутливим особам, а також людям із порушеннями нервової системи.

«Секретні матеріали» і Лавкрафт: що вплинуло на вибір професії

Оксана: Відразу можу сказати, що хотіла цим займатися з дитинства. Спочатку я хотіла стати судово-медичним експертом. Дуже любила серіал «Секретні матеріали», особливо мені подобалася Дейна Скаллі – вона була еталоном для мене, я хотіла бути такою ж крутою. Одягаєш окуляри, халатик, рукавички, чик-чик – і вже знаєш, від чого людина померла. Пам’ятаю навіть, що у 8-му класі писали твір на тему «Ким я хочу стати в майбутньому». Я й написала, що судмедекспертом. Учителька потім із жахом показувала цей зошит моїй мамі й казала: «Подивіться, ким хоче стати ваша дитина!».

Та я все одно обрала фах медика – навчалась у Львові. А спеціалізацію [патологоанатома] вже отримувала на інтернатурі в Черкасах. Пам’ятаю, телефоную мамі й кажу, що ось, я обрала патологоанатома. У неї був шок. Вона плакала, просила, щоб я відмовилася. Потім заспокоїлась і змирилась. Батько зреагував нормально – хочеш, то хочеш.

Денис: Мій світогляд формувався переважно на містичній літературі – Говард Лавкрафт, Стівен Кінг, Михайло Булгаков. Було й трохи теософії – Лео Таксиль. Мене завжди приваблювало щось потойбічне, езотеричне. Мені подобалось розуміти процеси: як функціонує наш організм, як і чому закінчується життя. Цікавило, що є після життя. Усе це з дитинства мені було цікаво. Тому після школи я подав документи на два напрями: у медичний виш і на маркетинг. Обрав, звісно ж, медицину. До того ж моя мама наполягла. Вона казала, що лікар – це престижна професія, що лікарі багато заробляють [сміється].

 Телефоную мамі й кажу, що ось, я обрала патологоанатома. У неї був шок

Уже під час навчання (у Полтаві) обирав між патологоанатомією та звичайною клінічною медициною. Але пройшовши низку практик у лікарнях нашого міста зрозумів, що у клініці буде дуже нелегко. Бо мені важко комунікувати з живими людьми в цілому. Для мене важливо, щоб я мав тиху й спокійну роботу та, якщо є можливість, міг займатися науковою діяльністю. Мені значно спокійніше працювати наодинці, без комунікації з живими людьми. Повпливав, звісно, і мій характер: мене завжди все цікавило.

«Портер» на «Дорогожичах»: як познайомились?

Денис: Познайомились ми під час навчання в академії післядипломної освіти імені Шупика (Київ). Оксана вже була на клінічній ординатурі, а я прийшов на інтернатуру. Це був перший день очної частини інтернатури – я запізнився. Коли зайшов в аудиторію, то не помітив викладача, який стояв до мене спиною, а спершу звернув увагу на Оксану. Так усе й почалося. Я тоді в Київ приїхав лише на місяць, але цього було достатньо.

Оксана: Денис мені здався таким загадковим, готичним, у нього тоді ще було довге волосся. Мені дуже подобалось. Наше перше побачення було в «Портері» на «Дорогожичах». Я запросила Дениса піти зі мною та моїми друзями. Він погодився. У «Портері» до мене почав чіплятись якийсь чоловік, Денис мене від нього типу захистив. Після цього ми почали ще тісніше спілкуватися. Наступного дня після зустрічі в пабі він мені подарував маленьку червону троянду.

Денис: Одружилися ми пізніше, уже коли почали працювати. Я зробив пропозицію Оксані в неї на роботі, у патологоанатомічному відділенні. В інтернеті гуляє історія про «романтичне» освідчення патологоанатомів: нібито чоловік зробив пропозицію своїй коханій, яка теж патологоанатом, закинувши обручку у труп. А вона потім його розітнула (тіло) й дістала каблучку [сміється]. У нас було простіше. Я просто приніс букет троянд і зробив пропозицію в ординаторській. Ось і все. Ми з Оксаною чотири роки живемо разом. Гадаю, що людину іншої професії я вже просто не зрозумів би.

Я просто приніс букет троянд і зробив пропозицію в ординаторській. Ось і все

«У поті чола»: перший розтин

Оксана: Свій перший розтин я пам’ятаю добре – це було в інтернатурі в Черкасах. Там у мене був дуже суворий – але водночас крутий – викладач Анатолій Борисович. Це був аристократичний чоловік, педант, дуже начитаний і розумний. На другий день навчання він поставив нас на розтин (мене та ще одну дівчину-інтерна). Я була першою. Це було тіло чоловіка близько 60 років, який помер від цирозу печінки. Це захворювання може спричинювати асцит – накопичення рідини в черевній порожнині. Мені дають скальпель, ріж. Я роблю розтин, а з тіла б’є фонтан рідини. Я шокована. Не знаю, що робити далі. Викладач і санітари стоять поряд, сміються. Мені було страшно не тому, що я розтинаю мертву людину, а тому, що поруч викладач, і я хвилююсь щось не так зробити.

Тобто з боку інтернатури був настільки суворий контроль, що я боялася зробити будь-який хибний крок. Тоді мені здавалося, що це несправедливо. Та зараз я дуже вдячна за це – з нас робили фахівців. Я настільки абстрагувалася, що відразу почала сприймати це як роботу – ні про що зайве не думала. Майже з першого дня я влилася в цей потік: мені не було страшно заходити в секційну залу, мене не лякали ні трупи, ні інструменти.

Я настільки абстрагувалася, що відразу почала сприймати це як роботу – ні про що зайве не думала

Денис: Мій перший розтин був ще в медвиші в Полтаві на гуртку судмедекспертизи. Я ходив туди кілька місяців, щоб набратися досвіду вже під час навчання. Але перший дійсно серйозний розтин був на інтернатурі (у Чернігівській області). Я мав усе зробити сам, від початку до кінця. На першому розтині я, як і Оксана, мав пацієнта з цирозом печінки [сміється]. Але до мене зауважень практично не було. Що запам’яталося? Що я зрозумів, наскільки це важко – від початку до кінця провести розтин. Це не тільки фізично важко, тут справа ще й у техніці. Перший розтин дійсно був у поті чола.

Ще важко, коли за тобою спостерігають. Коли хтось дивиться, усе йде не так, як слід. На другому своєму розтині, коли поряд теж був викладач, я порізався. Це був перший та останній поріз за всю мою кар’єру. Було страшно, бо в пацієнта був гепатит. Я зняв рукавички, промив руку проточною водою, обробив спиртом. Потім здав аналіз – на щастя, усе в нормі. Після того я назавжди засвоїв, як слід тримати секційний ніж.

Найбільше тіл – у суботу та понеділок. У ці дні найбільша смертність

Статистика: від чого найчастіше помирають хворі?

Оксана: Зараз я працюю в лікарні №15 на Подолі. За день у мене може взагалі не бути жодного розтину, особливо під час літнього періоду. А от осінь-весна – це період загострення хронічних захворювань, може бути навіть п’ять і більше тіл. У середньому – два-три розтини на день на відділення (нас там із колегою двоє). Найбільше випадків у нашій лікарні від онкології, якщо брати за останній час.

Денис: Я працюю в лікарні №5 у Святошинському районі. Там серед інших є й відділення для ВІЛ-інфікованих. У середньому маємо від двох до чотирьох розтинів на день. Найбільше тіл – у суботу та понеділок. У ці дні чомусь найбільша смертність. До речі, існує дослідження, яке показує, що ранок понеділка у всьому світі вбиває найбільше людей.

Серцево-судинні та цереброваскулярні захворювання (інсульти) спричиняють найбільше летальних випадків у нашій лікарні. Це мало не 50% від усієї статистики смертності в лікарні. Далі у списку ВІЛ-інфіковані. А потім – терапевтичні та соматичні причини. Це локальна статистика. Але й по всій Україні основний відсоток смертності від двох перших патологій. Чому так? Справа не в тому, що людей погано лікували. А в тому, що вони вели відповідний спосіб життя: алкоголь, переїдання, відсутність руху. Зміна способу життя – це дуже важливий аспект, який чомусь ігнорують 99% хворих (це я про клінічну медицину). У нас дуже багато померлих пенсійного віку, а більшість пацієнтів із надлишковою вагою. Індекс маси тіла зазвичай набагато більший, навіть є ожиріння 4+.

Найбільше лякає лицемірство родичів померлих: з досвідом помічаєш, коли вони дійсно тужать через втрату, а коли для них смерть людини – звільнення від чогось

«Ніхто не вічний»: як це – щодня працювати поруч зі смертю?

Оксана: Уся оця універська романтика смерті випаровується, коли починаєш працювати. Так, професія дійсно заманювала – думала про потойбічне життя, ходила замріяна: «Це все так загадково, так цікаво». Але коли ти щодня з цим стикаєшся, романтика вивітрюється, ти починаєш ставитися до цього, як до роботи. Це не набридає, ні – ти просто сприймаєш, як щось нормальне. Мені ніколи не снились жахи через роботу, ніколи не було огиди чи відрази. Навпаки, я щоранку йду на роботу з великим задоволенням, мені подобається те, що я роблю. Не знаю, мабуть, у мене сталева психіка. Щоправда, мені більш приємна робота в лабораторії, ніж самі розтини.

Найбільше лякає лицемірство родичів померлих: з досвідом помічаєш, коли вони дійсно тужать через втрату, а коли для них смерть людини – звільнення від чогось. Є люди, яких хвилює лише матеріальне питання – «Дайте довідку, щоб ми отримали матеріальну допомогу».

Денис: Є такі померлі, від яких родичі дійсно звільняються. Це вже більше контингент моєї лікарні, де лікують ВІЛ-інфікованих і наркозалежних. Там дійсно в деяких родичів я помічаю звільнення. Вони приходять за довідкою, а я бачу в їхніх очах полегшення, навіть радість. Але я не осуджую цих людей.

Як влаштована робота патологоанатома?

Коротко пояснює Оксана:

  • Патологоанатом працює в патологоанатомічному відділенні, яке, за стандартами МОЗ, має бути розташоване в окремому приміщенні. У відділенні є окремий секційний блок – це там, де безпосередньо проводять розтини. У секційному блоці є, власне, секційна зала з холодильними камерами та ритуальна зала. Також у відділені є окрема лабораторія, де ми проводимо запуск операційного матеріалу. Є ще окремий кабінет, де проводимо дослідження та гістологію (дослідження тканин тіла під мікроскопом).

    Оксана: У мене дуже хороша пам’ять на обличчя. Траплялось так, що я їхала з людьми в одному транспорті, а вже через місяць розтинала їхнє тіло на секційному столі. Точно пригадую один випадок: це була жінка. Ми їхали в одному трамваї, вона ще сперечалась про щось із контролером. А за кілька тижнів я проводила їй аутопсію (розтин). Інша історія: ми переїхали в нову квартиру, буквально в той же місяць я виписувала свідоцтво про смерть сусідам за стіною – померла онкохвора жінка.

    За обличчям людини можна помітити, якою вона була за життя – привозять якогось дідуся чи бабусю, а їхні обличчя такі спокійні, навіть інколи з посмішкою. Ніби вони щасливі від того, що нарешті покинули земне життя. І тобі від того легше стає, що людина вже не мучиться від болю. А інколи бувають такі жорстокі обличчя. І ти підозрюєш, що ця людина за життя, імовірно, була такою ж жорсткою. Суто на мою роботу це ніяк не впливає. Це все лише в моїй голові [сміється].

    Денис: Я не запам’ятовую своїх «пацієнтів». По-перше, тому що в мене розтинів значно більше, ніж в Оксани. А, по-друге, я, мабуть, чисто фізично не можу всіх запам’ятати. Узагалі, обличчя мене мало цікавить, я практично ніколи не звертаю на нього увагу. Дуже рідко, хіба що у випадку з безхатченками, бо приїжджає поліція та фотографує їх.

    Емоції, які в мене викликає мертва людина, – нескладні. Тому що я для себе розумію просту річ: мертва людина й усе, що ми в ній можемо побачити, відбиває життєвий шлях цієї людини. Фактично її життя можна прочитати, як книжку, за тим станом, через який вона до нас потрапила. Ти працюєш й інколи дійсно починаєш уявляти, як ця людина прожила своє життя, складаєш із цього певну картинку.

    Оксана: Це все водночас і трагічно, і містично. У такі миті замислюєшся глобально. І, мабуть, починаєш більше цінувати життя. Думаєш: «Ось приїду сьогодні додому, треба зайвий раз обійняти дитину й чоловіка». Чи зателефонувати мамі, чи завершити давно заплановану справу. Бо хто зна – невдовзі ти сам можеш опинитись на секційному столі.

    Перед роботою ми одягаємо спеціальне екіпірування – секційний халат, фартух, рукавчики (одягаємо навіть по дві пари), маску, щиток, окуляри. Запахи дуже в’їдаються у волосся, тому жінки зазвичай укладають його під шапочку. Відділення регулярно дезінфікується – вмикаються кварцові лами, поверхні обробляються. У кожному відділенні є ординаторська та окрема кімната для медперсоналу (замість їдальні), де технічно передбачені холодильник, чайник, мікрохвильовка – там патологоанатоми їдять.

    Денис: Так, банальна істина: ніхто не вічний. У будь-який день, у будь-який момент тебе може спіткати те, що рано чи пізно чекає всіх. Нехай ти слідкуєш за своїм здоров’ям. Ніхто ж не застрахований від нещасного випадку, наприклад. Тому слід цінувати те, що маєш кожного дня.

    Оксана: Нам, патологоанатомам, простіше, ніж звичайним лікарям в одному сенсі – нам неважливо, хто наш пацієнт. Нехай це працівник заводу, чи пенсіонер, чи навіть депутат. У лікарів існує певна «кастовість», до кожного пацієнта в них різне ставлення та різний запит. У нас це нівелюється. Усе одно, чи на секційному столі безхатченко, чи депутат Верховної Ради. Усі однакові. І таке ж ставлення до їхніх родичів.

    Денис: Так, у нас усі чекають у «живому» порядку. Швидше свідоцтво не випишеться. Патологоанатомічне відділення – місце, де всі у своїх правах і свободах абсолютно рівні.

    Оксана: У певному сенсі ми, як священники. Ми маємо людину якось до того потойбічного життя підготувати – щось подібне до відспівування. Ми намагаємося з тілом ґречно та ввічливо поводитися, з повагою. Інколи буває, що я проводжу розтин, подумки розмовляю з людьми. Питаю: «Чому ж ви за собою не слідкували?», «Чому ж ви не сіли на дієту раніше?».

    Коротко пояснює Денис:

    • Якщо хворий помирає у відділенні, проводять обов’язкову реанімацію (40 хвилин). Якщо вона безуспішна, пацієнта з палати відвозять у спеціальне приміщення. Там він, згідно з протоколом, проводить дві години. Після цього санітар (або черговий медперсонал) привозить пацієнта до нас у патологоанатомічне відділення. Тіло мають доставити роздягнутим, накритим простирадлом, а всі прикраси мають зняти та зберігати в лікарні. На тілі обов’язково має бути бирочка, де вказані: ініціали, рік народження, дата смерті та відділення.

    Пакет соку та наркозалежна. Найскладніші випадки в кар’єрі

    Оксана: У моєму досвіді найважчими були розтини немовлят. Я з цим стикалася на інтернатурі. Було й багато розтинів абортусів (смерть в утробі матері). Хоча я на той час ще не була мамою, для мене це було дуже важко морально. І фізично також: їхні тіла розміром із кошеня, треба бути дуже обережним і уважним. Використовуються зовсім інші інструменти – це ювелірна робота. Особливо важко спілкуватися з батьками померлих. Коли виписуєш довідку, бачиш цей відчай в їхніх очах. На щастя, зараз у мене немає розтинів новонароджених чи дітей.

    Денис: Моральної тяжкості в самому розтині для мене, мабуть, ніколи не було. Я просто виконую свою роботу: маю встановити причину смерті, дослідити й вивчити органи. Особисто для мене важче спілкуватися з родичами померлих, ніж проводити сам розтин. Траплялися різні випадки: люди приходили в нетверезому стані, погрожували, обіцяли спалити лікарню. Погрожували викликати поліцію. Я в таких випадках поводжуся спокійно та холоднокровно. Тоді людей попускає й вони намагаються спілкуватись нормально.

    • Якщо хворий помер не в наш робочий час – тіло поміщається в холодильник. Якщо в робочий, то розтин можна проводити відразу. Патологоанатом проводить розтин, дістає всі органи, зважує їх і бере зразок кожного органа на дослідження. Потім органи повертаються покійному, тіло зашивається та миється – за інструкцією це робить санітар. Але це може робити й патологоанатом: як в якій лікарні. Тіла не лежать, де заманеться, як у фільмах, є лише два варіанти зберігання: у секційній залі та в холодильній камері. Зберігають тіла в секційній залі тільки в тому разі, якщо зайняті всі холодильні камери.
    • Патологоанатом проводить розтин тіл усіх померлих, якщо родичі не проти – вони мають право написати відмову від розтину за релігійними переконаннями. Обов’язковий розтин після всіх хірургічних втручань – щоб з’ясувати, чи не було лікарської помилки.

    Найскладніше в роботі, мабуть, розтини ВІЛ-інфікованих пацієнтів. Тому що в них поєднуються багато супутніх коінфекцій. Коли йдеш на розтин померлого через ВІЛ чи СНІД – ніколи не знаєш, що тебе чекає, навіть якщо його обстежили з ніг до голови. Найголовніше обережність та ювелірна точність. Завжди попереджаю санітарів, беремо додатковий захист, щоб себе вбезпечити, одягаємо респіратори.

    Оксана: У моральному плані найскладнішим випадком для мене був розтин молодої дівчини, наркозалежної. Їй було 19 років. Вона померла від зараження крові, одну з її ніг знищила гангрена – довелося ампутувати. Але життя їй це не врятувало. Складно було спілкуватися з її батьком, він дуже страждав.

    Денис: Найскладніший моральний досвід я також мав через смерть молодої дівчини, їй було близько 20-и. Не пам’ятаю, від чого вона померла. Була незаміжня, жила з бабусею. Жили дуже бідно. І бабуся після смерті внучки не могла навіть знайти коштів, щоб поховати її – батьків та інших родичів у дівчини не було. Бабуся дуже плакала, вона й сама була важкохвора. Коли прийшла за свідоцтвом, просила не віддавати тіло у крематорій, обіцяла знайти гроші на поховання. Ми чекали. Вона шукала-шукала, обійшла всі ритуальні служби, але без успіху. Тому врешті написала відмову від поховання. Та раптом знайшлися нібито родичі дівчини, які обіцяли дати гроші на похорони. Вона знову прийшла й попросила не віддавати тіло у крематорій. Тіло пролежало в холодильнику у підсумку тиждень. Грошей на поховання вона так і не змогла знайти. Плакала та просила вибачення за те, що так довго турбувала нас, що створила нам стільки клопотів. Потім купила в супермаркеті пакет томатного соку та передала завідувачці нашого відділення. Вона не мала грошей на щось більше – купила пакет звичайного соку. І я цей сік, і цю бабусю інколи згадую досі.

    Особливо важко спілкуватися з батьками померлих. Коли виписуєш довідку, бачиш цей відчай в їхніх очах

    «І ви розрізаєте мертвих людей?»: про стереотипи й упереджене ставлення

    Денис: Стереотипів про нашу професію багато. Один із них – що ми жорстокі та кровожерливі люди. Та мені більш жорстокими здаються люди, які у формі бігають і б’ють беззахисних людей. Або не у формі, але теж б’ють людей. Або люди, які розкрадають бюджетні кошти. Усі мої колеги, яких я знаю – це спокійні та врівноважені люди. Я б навіть сказав, що більш оптимістичних і життєрадісних людей я не зустрічав у житті. До прикладу, маю знайому патологоанатомку: вона перехворіла на профзахворювання – туберкульоз. Але оговталась, ходить у гори, займається спортом і радіє життю.

    Так, ми ріжемо тіло. Але ми це робимо, щоб з’ясувати причину смерті. І щоб потім попередити в майбутньому таку ж смерть в інших багатьох людей. Ми виконуємо надзвичайно складу та важливу для суспільства роботу.

    Оксана: Існує стереотип із бутербродом (патологоанатоми їдять бутерброди поряд із тілами мертвих людей). Я гадаю, що він з’явився, бо під час навчання в медвиші на «анатомці» студентам на заняттях із муміфікованими тілами викладачі інколи дозволяли поїсти. Нам, до речі, забороняли – вчили, що це неетично. У мене цей стереотип взагалі не в’яжеться з реальністю.

    Денис: Ми не їмо під час розтинів. Після – так. Розтин – це фізичне навантаження, значна витрата сил та енергії. Тому після цього хочеться просто поїсти. Це нормально й не викликає в мене відрази. З точки зору психології й етики для мене це теж абсолютно нормально. Мені не хочеться їсти людину, яка лежить на секційному столі, мені хочеться поїсти нормальної їжі – курку, рибу чи салат. Нам, патологоанатомам, у сенсі відрази легше. Судмедексперти потерпають більше: пожежі й утоплення – це найскладніші випадки, які можна собі уявити.

    Упереджене ставлення зустрічаємо майже всюди. Навіть у лікарні

    Оксана: Смішно, і водночас важко, під час нових знайомств. Мабуть, одне з перших запитань від людей не зі сфери медицини: «І ви розрізаєте мертвих людей?». Бувало, що просили показати секційну залу.

    Денис: Ще один стереотип, що всі патологоанатоми – алкоголіки. Не знаю, чому він виник і звідки пішов. Щодо випивки – випити, як на мене, полюбляють усі, незалежно від професії. Я особисто не знаю жодного алкозалежного паталогоанатома. Сам я ставлюся до алкоголю цілком ліберально. Раз на місяць чи раз на кілька тижнів випити вина – це навіть корисно для здоров’я, профілактика атеросклерозу.

    Оксана: Часто зустрічаю упередження щодо мене як до жінки-патологоанатомки. Найчастіше це спостерігала в університеті. Коли я вирішила отримувати спеціалізацію патологоанатома, викладачі застерігали, що я не вийду заміж. «Що про тебе подумають?», «Кому ти будеш потрібна, якщо від тебе буде смердіти трупами?». Такі фрази лунали й від знайомих. Але коли я пішла працювати, то помітила, що нас, жінок-патологоанатомів, навпаки, дуже багато. І це нормально.

    Денис: Упереджене ставлення зустрічаємо майже всюди. Навіть у лікарні. Коли прийшов укладати декларацію із сімейною лікаркою, то вона кликала медсестер, щоб подивилися на живого патологоанатома.

    Оксана: А коли подавали документи дитини в дитсадок, адміністратор питає: «Ким працює мама?» – «Патологоанатом». Очі вдвічі збільшились. «А батько?» – «Теж патологоанатом». Очі просто квадратні. Питають: «А як це сприйматиме ваша дитина?».

    Денис: Наша дитина знає, що ми лікарі. Декілька разів траплялося, що не було, з ким її залишити, тому ми брали її на роботу. Секційну залу їй ніхто не показував, вона сиділа в лаборантській із лаборантами. Коли вона подорослішає, то ми, звісно ж, розповімо їй, чим займаємося. І пояснимо, що це абсолютно нормальна професія.

    Оксана: До речі, донька любить співати. Зараз помічаємо, що в неї хороший слух, що вона намагається передавати мелодію. Ще їй дуже подобається малювати. Я була б дуже рада, якби вона обрала творчу професію. Я б не хотіла, щоб вона обирала медицину загалом. Але в нас виховання ліберальне – ми не плануємо її від чогось відмовляти або до чогось змушувати. Якщо вона вирішить повторити наш шлях – окей.

    Пандемія: як COVID уплинув на роботу патологоанатома

    Денис: Відразу кажу, що в Києві не проводять розтини пацієнтів, які померли від COVID. Усі тіла видаються рідним без розтинів, адже, по-перше, у київських лікарнях немає матеріально-технічного оснащення, щоб проводити подібні розтини. А, по-друге, щоб уникнути подальшого поширення інфекції. І якщо бути відвертим, то через відсутність фінансування. Тому що це п’ята категорія складності розтинів, це небезпечна інфекційна хвороба й за це нам мали б доплачувати. Суми не знаю, але, очевидно, вона значно більша, ніж дозволяє фінансування. Наскільки мені відомо, в Україні розтини тіл із COVID проводять лише у Львові – там є патологоанатомічне відділення, яке повністю забезпечене відповідним устаткуванням. До того ж у них високий рівень смертності, тому вони проводять розтини.

    Оксана: Через COVID наша робота ускладнилася ще й в іншому сенсі. У Києві діє правило, що всіх померлих від вірусу передають у крематорій коштом міста. Транспортування та вся процесія безкоштовні для родичів (якщо ж родичі відмовляються від кремації – вони займаються похованням за свої кошти). Але крематорій один, а смертність зростає. Крематорій не справляється. Грубо кажучи, тіла накопичуються в «моргах», на безкоштовне транспортування. Не завжди, але наші холодильні камери бувають повністю зайняті. Смертність, безперечно, зросла. Серед померлих багато людей досить молодого віку – від 30 до 50 років. У людей нашаровуються інші фонові хронічні захворювання, ускладнення.

    До того ж у Києві через епідемію скасували планові госпіталізації пацієнтів. Був випадок, коли чоловік помер від перитоніту [запалення всередині черевної порожнини], який виник через запізніле лікування апендициту. Якби його госпіталізували раніше, він би вижив. Але людина померла, грубо кажучи, через коронавірус.

    Денис: Коли помирає пацієнт від коронавірусу, то дійсно ставиться шифр COVID. Як те, що призвело до летального випадку. А причиною смерті ми вказуємо ті ускладнення, які вже виникли через COVID. Найчастіше це пневмонія або дихальна недостатність. Може бути ДВС-синдром, коли організм неадекватно реагує на вірус та утворюються тромби в судинах.

    В Києві не проводять розтини пацієнтів, які померли від COVID

    «Підвішені в повітрі»: складнощі та проблеми галузі в Україні

    Оксана: Щоб розуміти, на якому рівні патологоанатомічна служба в Україні, слід знати одну річ: нині не існує жодних нормативних протоколів, затверджених МОЗ, які регулюють нашу роботу. Протокол №88 скасували. Тобто фактично немає юридичної основи, за якою працює наша служба. Є лише локальні протоколи, які розробляє кожне відділення для себе, а також рекомендації від університету Богомольця та академії Шупика, якими ми й керуємося в роботі. Але загального юридичного регулятивного документа немає. І МОЗ цим питанням не займається вже останні 10–15 років.

    До того ж патологоанатомічна служба не охоплена в пакеті послуг НСЗУ [Національна служба здоров’я України] на 2020 рік. Такої послуги як аутопсія (розтин) просто немає. Ми прописані як додаткові послуги при хірургічних маніпуляціях. Тобто сама патологоанатомічна служба юридично ніде не зафіксована. Ми – підвішені в повітрі.

    Денис: Через це всі заклади медичної допомоги в Україні розцінюють нашу роботу як нерентабельну та неприбуткову. Хоча приватні гістологічні лабораторії заробляють на цьому. Адже ми не лише проводимо розтини – ми ще й проводимо дослідження. МОЗ фактично ігнорує галузь патологоанатомічної служби, яка безумовно важлива й може бути абсолютно прибуткова.

    Шанси на нормальну роботу мають лише обласні відділення або ті, які працюють при медичних вишах

    Інша проблема – недофінансування нашої сфери й застаріла база. Країна не забезпечує якісного навчання спеціалістів: немає доступу до банальних методів дослідження, які застосовуються на Заході в повсякденні. Недостатність фінансування, відповідно, не дозволяє нам професійно розвиватися. Наприклад, ходити на конференції. Окей, якщо ти живеш у Києві, тобі ще пощастило – у столиці часто влаштовують такі заходи. Якщо ж ти з області чи району – їдеш на конференцію за свої кошти. Це замкнене коло. Технічні моменти – фінансування, умови, менеджмент – нівелюють усю любов до нашої професії.

    Шанси на нормальну роботу мають лише обласні відділення або ті, які працюють при медичних вишах. Усі інші, на жаль, у страшенно плачевному стані. Ми знаємо від колег, що в районах величезний дефіцит патологоанатомів – туди їх запрошують з області, а вони виїжджають машиною й тоді проводять розтини.Трупи є, з ними треба щось робити. А патологоанатомів немає.

    Оксана: Робота в лікарні ніяк не дозволяє забезпечувати себе та сім’ю. Наших двох зарплат недостатньо, щоб забезпечити гідне проживання, враховуючи, що ми винаймаємо житло. Тому ми ще підпрацьовуємо у клінічній лабораторії офісними працівниками – перевіряємо результати аналізів. Наша медична освіта дозволяє цим займатися, але це не пов’язано з патанатомією.

    Денис: Раніше в нас були доплати за шкідливість, за інтенсивність. Але їх зняли та перевели в, так звану, «доплату Кличка», з бюджету міста. З жовтня обіцяють виплати від МОЗ через коронавірус. В ідеалі сумарно зарплатня складатиме 12 тисяч гривень. Але це в ідеалі.

    Ставлення до життя, хобі та почуття гумору

    Денис: Ні я, ні дружина за останній час не зверталися до психолога чи психотерапевта з якимось конкретним запитом. Можливо, тому що наша психіка ще не постраждала від професійного вигорання, адже п’ять років – це невеликий відрізок часу.

    Оксана: Ми самі інколи заміняємо одне одному психотерапевта.

    Денис: Вдається якось відволікатись. Існують різні запобіжники – почуття гумору, наприклад. Воно рятує завжди, на все намагаєшся дивитися з посмішкою. І розумієш, що в житті немає ситуацій, з яких не можна знайти вихід. Ось коли бачиш тіло на секційному столі – розумієш, що там уже виходу немає. А в тебе ще є. Якщо він є, то ти його завжди знайдеш. Якщо, звісно, матимеш бажання. У песимізм ніхто з нас не вдається. І в релігію теж [сміється].

    Нам достатньо поговорити. Ми дуже часто з дружиною говоримо про робочі моменти. Інколи ми навіть сваримося, доводимо одне одному, що там мав бути інший діагноз. Наш фах нам цікавий із суто професійної точки зору. Тому що хороший фахівець навчається все життя.

    Ми навіть сваримося, доводимо одне одному, що там мав бути інший діагноз

    Оксана: Кожен із нас має ще й захоплення поза роботою. Наприклад, в універі я співала в медичному хорі, ми їздили виступати навіть за кордон. Зараз одним із моїх хобі є пірсинг. Я закінчила спеціалізовані курси й періодично займаюся цим: роблю людей красивими. Подобається стімпанк – я роблю прикраси хенд-мейд у цьому стилі. Зараз, через другу роботу, часу практично не вистачає. Натхнення з’являється хіба що під Різдво. Люблю фентезі, я – фанатка «Відьмака» й подібних речей. Мені подобається література цього жанру, інколи брала участь у фотосесіях такого формату.

    Денис: Я пишу романи та оповідання. Одну книгу навіть вдалося видати в Канаді, але, на жаль, вона не розійшлася великим накладом. Пишу містичну літературу у стилі Карлоса Руїса Сафона. Також займаюся музикою: граю на гітарі та співаю – щоправда, час на це знаходив лише на інтернатурі. Також займаюся мініскульптурою – виліпив для нашої доньки мініскульптуру Ктулху, але вона провела йому розтин [сміється].

    Текст: Александр Дмитрук

    Редактор: Андрій Баштовий

    Літературна редакторка: Ніка Пономаренко

    Фото: Костянтин Гузенко

    Верстка: Анна Шакун