Власний досвід«Усе життя проходить через телефон». Ці пари мають стосунки на дві країни

Україна заборонила в’їзд для іноземців до кінця вересня, а кордони багатьох країн залишаються закритими для українців. Через це чимало пар залишаються на відстані без можливості побачитися найближчим часом.

Проте є люди, які ще до пандемії COVID-19, через різні обставини роками підтримували стосунки з коханими на відстані. Говоримо з трьома такими парами про труднощі відносин на дві країни та запитуємо, як карантин уплинув на їхнє життя та плани нарешті бути разом.

Про початок стосунків

Настя: Ми познайомилися з Сергієм на Різдво в церкві. Я перша помітила його, ще за 2 місяці до нашого знайомства, і зрозуміла, що він мені подобається. Ініціаторкою нашого спілкування була я. Одного разу випадково почула, що його родина переїжджає в Америку – у цей момент усередині з’явилося відчуття, що я втрачаю щось дуже цінне. Тому вирішила зробити перший крок. Подумала: що мені втрачати, гірше буде, якщо він полетить, а я йому так і не скажу про свої почуття. Тому я просто написала, що він мені вже давно подобається.

Сергій: У той час я вже був думками у США. Ми з родиною запустили процес переїзду ще за 2 роки до цього, тому на той період, коли ми з Настею познайомилися, я вже був майже у Штатах. Усі українські документи були анульовані, я закінчував роботу та всі розпочаті справи, відсікав нові знайомства, тому в Україні мене вже нічого не тримало. А повідомлення Насті все перевернуло.

Я ніколи не помічав, щоб вона звертала на мене увагу раніше, тому коли прийшло смс, подумав, що вона помилилася та написала не тому хлопцеві. Там не було навіть: «‎Привіт, як справи» – це був ніби текст, вирваний із контексту. Після цього листування ми почали спілкуватися, я став приглядатися до неї, вона також мені сподобалася.

Але я відразу сказав їй, що не хочу заводити якісь стосунки й дивитися, що з цього вийде, у мене не було часу на цукерково-букетний період, я розумів, що хочу завести сім’ю. Пам’ятаю, на нашій третій зустрічі я прямо сказав Насті, що не хочу випадкових стосунків, я вже не в тому віці й не в тих життєвих обставинах, щоб просто позустрічатися та розійтися. Якщо чесно, думав, це її злякає, але виявилося, що на цьому ми зійшлися.

Настя: За місяць Сергій зробив мені пропозицію, і я сказала «так‎», ще через 2 місяці ми одружилися. Часу в нас було не так багато, бо через 19 днів після нашого весілля Сергій разом з усією родиною переїхав у США.

Спочатку він казав мені, що думав плюнути на все та не поїхати в Америку, бо коли ти їдеш на ПМП, у тебе немає можливості повернутися до отримання грін-карти – а це мінімум півтора року. Але оскільки ми вдвох хотіли жити у США, то вирішили ризикнути та якийсь час пожити на відстані. План був такий: він поїде, я подам документи на візу й зможу кілька разів приїхати, а коли він отримає грін-карту, зможу переїхати до нього назавжди. Зрештою, минуло вже 2 роки, а він так і не отримав грін-карту, а у візі мені відмовили тричі.

Про життя на відстані

Настя: Найцікавіше сталося через 2 тижні після від’їзду Сергія: я дізналася, що вагітна. Скинула йому фото тесту з двома смугами та написала, що в нас тут «кіндер-сюрприз‎»‎.

Я була розгублена: він поїхав, а я жила там, де й раніше – у квартирі з трьома подругами, а через 9 місяців мала народити дитину. Мені було страшно, я не розуміла, що робити далі.

Сергій: Коли я дізнався, що Настя вагітна, хотів кинути все й повернутися в Україну, навіть уже купував квитки. Але мене зупинило те, що в Америку переїхала вся моя сім’я: мама, тато, брати, сестра, тітки та дядьки – уся родина була там. Повернутися зі США назад в Україну до отримання грін-карти означає потрапити в «‎чорний список» назавжди без можливості приїхати туди знову та побачити родину. Автоматично заборона розповсюджується й на дитину, яка б теж ніколи в житті не змогла побачити дідуся й бабусю. Тому ми вирішили, що для всіх нас буде краще, якщо я залишуся у Штатах і спробую знайти легальний шлях приїхати в Україну.

Настя: Хтось з американських знайомих Сергія сказав, що він може спробувати отримати тревел-паспорт, який дозволить йому приїхати в Україну. Тільки отримати його практично нереально, цей документ дають у дуже рідкісних випадках і у кращому разі на пів року. Сергій подав документи, йому зробили тревел-паспорт дуже швидко, аж на цілий рік. Ми вважаємо, що це чудо від Бога, не інакше, бо людина, яка працює у службі, що займається справами біженців, сказала, що за 18 років її роботи документ видали лише трьом українцям у цьому штаті. Тобто це величезна рідкість.

Сергій прилетів в Україну, коли я була на 6 місяці вагітності, і ми були майже 5 місяців разом. Наступного разу він прилетів ще на 2 місяці. Виходить, що з 2 років ми провели разом лише 7 місяців.

Настя: Коли ми в різних країнах, зідзвонюємося 2–3 рази на день: коли в Сергія ранок, а в мене вечір, в обід і перед моїм сном. Мені дуже важливо сказати йому, що я його люблю, щоб він завжди це пам’ятав. Увесь час, коли Сергій в Америці, я – його будильник. Знаю, що йому вставати на роботу о 6:00, і завжди дуже чекаю цього часу, щоб розбудити його, поговорити й побажати гарного дня.

Сергій: Наші дзвінки для мене дуже важливі, не пропускаю їх навіть через роботу. Коли в Україні вже вечір, у мене обідній час, і я маю працювати, але для мене принципово поспілкуватися з сім’єю хоча б годину. Через це мене вже не раз виганяли з роботи, бо в мене була погодинна оплата, і розмовляти телефоном чи переписуватися в цей час заборонено. Але все одно я не зраджував цьому правилу – 2–3 рази на день говорити з Настею.

Настя: У моменти, коли стає особливо сумно, я дзвоню йому поскаржитися, понити, іноді поплакати й почути: «‎Усе буде добре, ми вже стільки з тобою пройшли, ще трішки – і ми будемо разом». У такому режимі ми живемо вже 2 роки, і останнім часом мене накриває все частіше – зараз стабільно раз на два дні.‎

Сергій: Мені неважко пригадати, коли я почуваю себе погано, складніше назвати моменти, коли мені просто нормально. Зі зростанням Бетті стає складніше. Коли дзвонить Настя, мала щось кричить у слухавку, і я бачу, що в неї з’явилася якась нова фішка, то розумію, що все пропускаю. Мало хто може по-справжньому зрозуміти, наскільки це важко. Ще до нашого знайомства з Настею, я мріяв мати дочку. Тепер маю, але можу лише через відеозв’язок дивитися, як вона росте. Усе життя проходить через телефон. Тому не можу нормально працювати, вчити мову, насолоджуватися життям – у голові тільки одне. Це просто каторга.

Настя: Мені також стало складніше, не тільки фізично, але й морально: я виходжу з Бетті на вулицю й бачу, як татусі гуляють зі своїми дітьми або обоє батьків разом, і в мене просто ллються сльози, а в горлі з’являється ком. Я теж так хочу, теж хочу дивитися, як Сергій гуляє з Бетті, але не можу.

Про моменти разом

Настя: Коли ми були в одній країні, намагалися максимально все робити вдвох і проводити разом увесь час. Коли Сергій приїжджав уперше, я була ще вагітна, ми влаштовували побачення, ходили в кіно, у кафе. Але з 8 місяця вагітності мені стало дуже складно кудись виходити чи навіть сидіти, я постійно відчувала дискомфорт, тому більшість часу ми проводили вдома за переглядом фільмів. Коли він приїжджав удруге, уже після народження нашої доньки Бетті, ми влаштували собі медовий місяць, якого в нас не було – поїхали відпочивати.

Коли Сергій був удома, мені було дуже важливо готувати йому смачну їжу. Узагалі я не люблю готувати, але для нього мені хотілося це робити.

Було дуже цінно спостерігати, як Сергій вкладає Бетті спати, сидить біля її ліжечка, кладе її на свою руку, купає чи годує – неймовірно круто було на все це дивитися.

Сергій: До появи дитини я рідко сам виходив у магазин, ми навіть такі дрібниці постійно робили разом. А коли народилася Бетті, ми разом змінювали їй памперси. Коли я знову поїхав у Штати, зрозумів, що змінювати їй памперси було справжнім щастям. Поки я був в Україні, недооцінював ці моменти, а тепер розумію, що віддав би все, тільки б знову змінити їй памперс.

Мені здається, кожній парі корисно трохи побути на відстані, щоб переоцінити свої стосунки. Звісно, я б не хотів, що ми весь цей час провели окремо, але можу сказати, що завдяки відстані навчився цінувати дрібниці, які інші люди можуть навіть не помічати.

Зараз я живу у Нью-Йорку, працюю у сфері будівництва. Якийсь час мешкав у Сієтлі, але почувався там зовсім самотнім, тому переїхав до Нью-Йорка, де живе вся моя родина. Попри те, що ми незаможні, тут ми можемо дозволити собі все, що потрібно для комфортного життя – житло, автомобіль, хорошу їжу та одяг. Те, на що в Україні потрібно було відкладати роками, тут отримуєш досить легко. Мої очікування щодо життя у США справдилися, тут усе, як в американських фільмах: усі ходять одне до одного в гості, на вихідних виходять у парк на барбекю, на озеро, виїжджають кудись із сім’ями, з дітьми, бабусями, дідусями. Я щодня можу дивитися це американське кіно зі свого балкона. Але я тільки спостерігаю, а насолоджуватися не можу. Поки мої рідні проводять разом час на природі та розважаються, я сиджу в машині та говорю з Настею по Viber.

У Біблії написано, що коли люди вступають у шлюб, вони стають однією плоттю. На відстані я усвідомив це по-справжньому: на фізичному рівні відчуваю, ніби половини мене немає. Я можу дозволити собі тут усе, що забажаю для свого комфорту, але мені все це нецікаво, я відчуваю себе неповноцінним.

Що далі

Настя: Коли Бетті народилася, ми зробили їй паспорт і подали документи на виїзд. Спочатку ця справа поступово просувалася, але карантин поламав усі наші плани та напрацювання. Під час карантину в США припинили видання грін-карт і призупинили в’їзд іммігрантів до 31 грудня.

Ми намагалися вирішити ситуацію за допомогою юриста, знайшли дуже класну спеціалістку, яка обіцяла нам допомогти. Але з цього нічого не вийшло. Зараз ми сподіваємося тільки на Бога та віримо, що одного дня ми всі разом будемо жити в Америці, купимо будинок і заведемо мінімум чотирьох дітей – трьох своїх та одну всиновлену.

Про початок стосунків

Моріс: Ми познайомилися майже 2 роки тому, у листопаді 2018-ого. У мене щойно закінчилися довготривалі стосунки, також у мене стався струс мозку, тому на певний час я випав зі звичного ритму. Вирішив потрохи повертатися до звичайного життя, і чомусь це охоплювало використання Tinder. Там я побачив Олену. Спершу не помітив, що вона з іншої країни, адже в Амстердамі живе багато експатів, які працюють або навчаються в місті. Ми почали переписуватися та досить швидко вирішили зустрітися на каву. Як тільки я побачив її, подумав, що ця дівчина цікава. Ми добре провели час, і з того моменту наші стосунки почали розвиватися досить швидко.

Олена: В Амстердамі у мене був невеличкий проєкт, я робила ілюстрації для додатка, працювала з одним хлопцем із Києва, який запропонував мені зупинитися в окремій кімнаті в його квартирі. Колись я вже була в Амстердамі, і мені дуже сподобалося місто, тож я погодилася й поїхала туди на 10 днів попрацювати та погуляти.

Я також відходила від своїх попередніх стосунків – це були якісь американські гірки. Почувалася дуже стомленою від цього, здавалося, що мені просто не щастить, тому вирішила, що ніякі стосунки мені зараз не потрібні. Але я послухала подкаст двох діджейок, які казали: «Дівчата, ходіть на побачення, це класно для самооцінки та розвиває любов до себе». Подумала, що це хороша ідея: просто сходити на побачення в такому дивовижному місті, випити кави, прогулятися. Про те, щоб починати стосунки, я навіть не думала.

Коли я зустріла Моріса, подумала, що він милий хлопець. Ми зустрілися після обіду, а десь о 21:00 чи 22:00 він сказав: «Ми не вечеряли. Можемо сходити кудись або поїхати до мене та щось приготувати». Я люблю готувати, він любить готувати, тож я погодилася поїхати до нього. Ми купили продукти й разом приготували вечерю та дуже гарно провели час: слухали музику, їли, він зробив мені просто фантастичну каву, а в кінці вечора підкинув до квартири, де я зупинилася в Амстердамі.

Тоді я зловила себе на думці: «Ти щойно зустріла хлопця, провела з ним кілька годин і відразу погодилася поїхати до нього додому та готувати з ним вечерю о 22:00 вечора в новому місті, і ніхто не знав, де ти! Усе ж могло закінчитися дуже погано». Але, на щастя, він не був маніяком. Досі, коли пригадую цю історію, дивуюся, як зважилася на таке.

Наступного дня Моріс запропонував мені сходити в музей на виставку Бенксі. Він приїхав до мене на велосипеді (це ж Амстердам), і я відразу запитала, як же ми будемо гуляти? А він сказав, що повезе мене на своєму велосипеді. Після музею ми поїздили старими вуличками міста – це було дуже романтично.

Я сказала йому, що через 2 дні маю їхати в Німеччину, тому що звідти в мене літак додому. Але Моріс сказав, що хоче, аби я залишилася з ним, дав мені свою адресу та запропонував перевезти речі. Відразу вирішила, що нікуди не їду й залишаюся тут. Сама від себе такого не очікувала: я знала цього хлопця всього 3–4 дні, а вже їхала з рюкзаком до нього додому. Це було дуже дивно, але так класно.

Моріс: Із самого початку стосунків ми зіштовхнулися з викликом, який показав нам обом, як кожен із нас реагує на стресові ситуації. Олена думала, що буде вилітати з Дюссельдорфа, тож ми планували, що вона поїде туди потягом з Амстердама. Але у вечір перед її ранковим вильотом з’ясувалося, що рейс не з Дюссельдорфа, а з аеропорту, що розташований за 100 км від міста, доїхати потягом чи автобусом туди не можна. Але ми зібралися та швидко придумали рішення разом: узяли квиток на потяг до іншого міста, а звідти на таксі до аеропорту. Це класно, що із самого початку стосунків ми змогли побачити іншу сторону одне одного. Це те, що зазвичай виявляється пізніше, і зрештою може стати проблемою у стосунках. Тому особисто для мене це був дуже важливий момент.

Олена полетіла додому, але на той час стосунки на відстані мене не лякали. У мене не так давно закінчилися стосунки, які тривали 8 років, тож я просто намагався зосередитися на собі. А потім у мене стався серйозний струс, після якого я відновлювався десь півтора року. Олену я зустрів уже через 2 місяці після того, як це сталося, тож у той період був доволі вразливим, мав навіть на якийсь час припинити працювати та повністю сфокусуватися на відновленні, до якого входили періоди реабілітації в лікарні. Протягом усього цього часу ми з Оленою тримали контакт, у нас усе було добре у стосунках, але я зберігав певну дистанцію. Мені потрібно було сфокусуватися на собі, замість того, щоб із головою пірнати у стосунки. І у цьому сенсі стосунки на відстані мені допомогли.

Але ми спілкувалися щодня та з часом почали бачитися частіше. Олена могла приїздити до мене в Амстердам десь раз на два місяці та залишатися на два-три тижні, тому що вона працює як фрілансер. А минулого року в травні я приїхав в Україну, ми провели три тижні разом, подорожуючи західною частиною країни автомобілем: були в Івано-Франківську, Славському, у Карпатах. Мені було важливо побачити місце, звідки Олена родом.

Про моменти разом

Олена: Що більше ми були разом, то складніше ставало переживати розлуку. Але особливо боляче стало зараз, після того, як ми провели разом 4,5 місяці завдяки локдауну.

Ще до карантину ми збиралися провести разом цілий місяць. Я приїхала в Амстердам у середині березня, а через 3 дні після цього у країні ввели локдаун.

Моріс: Ще до приїзду Олени ми знали про поширення вірусу й розуміли, що кордони можуть закрити, але не відмовилися від наших планів, а вирішили побути трохи довше вдвох у ситуації, що покаже, як це – жити разом. Зрештою, ми провели 4,5 місяці разом – і це було найкраще, що могло трапитися в наших стосунках. Це був ідеальний тест для нас, ми провели цей час просто дивовижно.

Олена: Ми постійно сиділи вдома, де Моріс облаштував для себе невеличкий офіс і працював протягом дня. Я залишилася без роботи – усі мої проєкти зупинилися, адже вони були пов’язані з івентами. Я була дуже засмучена цим, тому що люблю працювати. Але мені треба було чимось займатися, тож я почала готувати й прибирати – і я дійсно цим насолоджувалася. Хоча раніше це було зовсім не про мене. Іноді я готувала для Моріса, іноді він для мене, іноді ми готували разом під музику, келих вина або танці – нам було дуже добре. Ніколи не думала, що це настільки приємно – робити щось для іншої людини, яка дійсно це цінує.

У квартирі Моріса є велика відкрита тераса, на якій ми разом займалися садівництвом, висаджували нові рослини, прибирали все. Ми кайфували від того, що можемо робити щось разом і відразу бачити результат.

Моріс: Усі ці 4,5 місяці ми просто насолоджувалися часом, який могли провести вдвох, тому що знали: в якийсь момент це закінчиться, і Олені треба буде повернутися в Україну.

Олена: Я боялася, що через тривале перебування в Амстердамі мені можуть узагалі заборони в’їзд в Євросоюз. За правилами, я могла перебувати там 90 днів зі 180, а я була вже майже 140. Тож ми вирішили, що буде розумно мені повернутися додому, щоб зберегти можливість приїхати в Нідерланди в майбутньому.

Моріс: Ще один важливий момент: ми використали цей час для того, щоб багато говорити, вчитися слухати та чути одне одного. Раніше в нас бували певні непорозуміння, але ми навчилися їх вирішувати. Одна зі складностей стосунків на відстані в тому, що ти не знаєш, що робить інша людина. Ми повністю довіряли одне одному, але все одно в голові могли з’являтися різні думки. Наприклад, у певний період я все ще підтримував зв’язок із колишньою дівчиною, хоча наше спілкування було більше схоже на стосунки родичів. Олена знала про це, але не могла бути поруч і зрозуміти, що це за тип контакту. А коли ти чогось не знаєш і не розумієш до кінця, починаєш заповнювати пробіли самостійно. Через це стає неспокійно й це може дуже сильно злити. Цей момент був для нас доволі складним на початку, але коли Олена була в Амстердамі під час карантину, ми виділили час і зусилля, щоб обговорити цю тему. Зрештою, ми прийшли до спільного розуміння.

Олена: Під час карантину ми багато говорили, вчилися доносити свої почуття одне одному, адже ми дві абсолютно різні людини. І в той час, як я могла накручувати себе через якусь ситуацію, він міг про це навіть не здогадуватися. Тому все зводиться до того, щоб говорити, слухати й чути. Ми постійно комунікуємо, так стає значно легше нам обом, ми не ображаємося одне на одного та не накручуємо себе.

Про життя на відстані

Моріс: Після часу, проведеного разом на карантині, стало особливо складно бути на відстані. Зараз це просто жахливо. Звісно, завдяки технологіям ти можеш постійно підтримувати контакт, але це не те саме, що фізичний контакт. Ви не можете обійняти одне одного чи відчути запах. Це дуже складно.

Але принаймні ми маємо чіткий план того, що збираємося робити далі. Раніше, до карантину, це не було так очевидно, особливо з мого боку, адже мені було складно взагалі уявити, як це – мати дівчину, яка не живе в Нідерландах, і взагалі – в Євросоюзі. Але локдаун усе змінив, тепер ми обоє чітко зрозуміли, що хочемо бути разом.

Та найскладніше у цьому всьому – жити з невизначеністю, ти не знаєш, коли знову побачиш кохану людину. Якби ми точно знали, що зустрінемося в листопаді, було б значно простіше. Але я уявлення не маю, коли знову побачу її: можливо, у жовтні, листопаді, грудні або навіть пізніше. Для мене це найгірше.

Олена: Щодня ми переписуємося, зідзвонюємося мінімум раз на день. Можна 100 разів сказати: «Я за тобою сумую» та «Я тебе люблю», але ти все одно не можеш доторкнутися, поцілувати чи прокинутися поруч. Іноді це так важко.

Щоб не залишатися наодинці з емоціями, я намагаюся постійно бути зайнятою. Прокидаюся рано, багато працюю, ввечері зустрічаюся з друзями, повертаюся додому та відразу ж лягаю спати. Інакше з усіма думками й почуттями просто не впоратися.

Що далі

Моріс: Відразу ж після від’їзду Олени ми почали думати про наступні кроки. Але зараз взагалі не зрозуміло, що буде далі, тому що Україна знову закрила кордони. Ми планували, що я приїду у Львів до Олени та буду працювати звідти віддалено, а потім візьму тиждень відпустки, щоб провести більше часу разом. Але зараз це неможливо.

Наступний крок, який ми планували – Олена спробує знайти роботу графічного дизайнера в Амстердамі. Та, на жаль, поки що вакансій для графічних дизайнерів не так багато. Якщо Олені не вдасться знайти роботу в Амстердамі, ми будемо думати про альтернативи, можливо, спробуємо податися на партнерську візу. Але все це поки що неточно.

Про початок стосунків

Таня: Ми з одного міста – з Канева. Вчилися в різних школах, але оскільки місто маленьке, знали одне одного, мали спільну велику компанію – в якийсь момент між нами виникла симпатія. Ми почали спілкуватися 10 років тому, коли були на першому курсі. Я вчилася в Києві, а Стас у Дніпропетровську, але в листопаді того року цілий місяць був карантин, тож ми приїхали разом до рідного міста та могли бачитися мало не щодня.

Місяць пройшов, і йому треба було їхати у Дніпропетровськ, а мені в Київ. Стас мені дуже подобався, тому я сильно переживала, як ми будемо бачитися, чи буде щось далі між нами. Але він почав мені писати, і стало зрозуміло, що ми можемо підтримувати стосунки на відстані. Тож із самого початку для нас це було нормальним. Раз на місяць ми з’їжджалися до Канева, а в якийсь момент зрозуміли, що ми вже пара.

Після кількох курсів навчання Стас вирішив перевестися на заочне та переїхати в Київ на роботу. Спочатку він місяць жив у мене в гуртожитку, знайшов роботу, потім став винаймати квартиру. На 4 курсі ми вирішили, що хочемо жити разом. Сусід Стаса якраз з’їхав, а я перебралася до нього та влаштувалася в його компанію. Ми разом працювали в Lacoste, тільки в різних магазинах.

Через 2 роки спільного життя ми зрозуміли, що не просто зустрічаємося – це серйозні стосунки. Хоча ще не були в офіційному шлюбі, вирішили, що вже хочемо дітей. Ми знайомі вже багато років і були повністю впевнені одне в одному. Я завагітніла 2016 року й за кілька місяців ми одружилися.

Коли я завагітніла, ми жили на Виноградарі, і це був не найкращий район у Києві. Ми вирішили переїхати в інших район із більш розвиненою інфраструктурою та озером поруч. Знайома порекомендувала нам квартиру на Позняках. Ціна там вища, ніж на Виноградарі, але ми все одно переїхали туди.

Через якийсь час Стасу на роботі розповіли, що є можливість поїхати у Швецію працювати. Оскільки ми давно думали про можливість переїзду за кордон, відразу погодилися.

Про життя на відстані

Стас: Спочатку я приїхав у Стокгольм і перші пів року працював там, згодом мені запропонували роботу в Гетеборзі, і ми переїхали туди разом із друзями. Тут, у Гетеборзі, у нас велика дружня компанія українців, ми разом проводимо вільний час, на вихідних подорожуємо країною. Моя робота – це будівництво, ми будуємо школи та нові райони з нуля.

Коли я їхав у Швецію, думав, що буду дуже часто повертатися додому. Побачив, що літають лоукости, можна буде хоч двічі на місяць приїжджати. Але не знав, наскільки складними виявляться міграційні питання. Коли я оформлювався на роботу, мені треба було зробити візу, але чекати її довелося 10 місяців. У цей час я мав залишатися у Швеції та не міг виїхати в Україну. Тоді почалося справжнє пекло, коли я зрозумів, що дружина разом із донькою вдома, а я не можу прилетіти й побачити їх.

Вибір був такий: кинути роботу, про яку я мріяв та яка так важко мені далася, або просто сидіти й чекати.

Таня: Тоді я була в декреті без роботи, для дитини потрібні були додаткові фінанси, за квартиру треба було платити, а ще відкладати щось на майбутнє. Тому наше рішення про те, що Стас залишатиметься у Швеції, було продиктоване ще й фінансовою потребою.

Добре, що з дитиною мені допомагали батьки, але перші пів року після її народження мені було дуже складно морально, і через це в нас були непорозуміння. Він на роботі, не може постійно зі мною розмовляти, а мені катастрофічно треба було хоча б раз на день його почути. Бувало таке, що він хотів просто відпочити після роботи, а мені треба було поговорити хоча б 10 хвилин.

Стас: Коли траплялися якісь конфлікти, я більше заспокоював Таню, казав, що треба набратися сил і ще трішки почекати, ми стільки всього пройшли й не хочеться просто перекреслювати цей шлях. Але це було дуже складно.

Таня: Зараз я думаю, що це все було через те, що я ще не адаптувалася до змін: ми були разом 10 років, а тут він їде, а я сама з дитиною, яка часто плакала та погано спала ночами. Коли цей період минув, конфлікти між нами припинилися. Тепер якщо ми не зідзвонюємося 2 дні, я розумію, що він втомлений і відпочиває, знаю, що ми зідзвонимося наступного дня.

Ми разом уже давно та знаємо, що краще відразу проговорити те, що нас хвилює. А рознервуватися й кинути слухавку – це не вихід. Наприклад, коли мені щось не подобається, я відразу кажу про це Стасу, він відповідає, що почув мене, і наступного разу в нас не виникає таких ситуацій.

Коли мені бувало особливо складно емоційно, я просто починала читати книжку. Мені хтось порадив, і це дійсно спрацювало. Книжка допомагала відволіктися від думок, ставало набагато краще.

Також мені допомагали історії інших пар, які по 4–5 років жили окремо в різних країнах, а потім знову з’їжджалися та залишалися разом. Якби я не чула таких історій, можливо, більше б хвилювалася за наші стосунки. Але коли я розуміла, що дійсно можна пожити на відстані й це не зруйнує стосунки, то й ми зможемо пройти це.

Стас: Коли мені було особливо складно, я відволікався на прогулянки з друзями, ми подорожувати новими місцями на вихідних, їздили в замки чи на море. Якщо у друзів не було часу, я просто виходив із дому та сам гуляв містом, міг за один раз пройти 20–30 км.

Таня: Через 6 місяців після від’їзду Стаса я змогла поїхати до нього, це був мій перший раз за кордоном, тому приїхала без Соні. І з того часу я почала приїжджати до нього раз на 2 місяці на кілька днів. Як тільки поверталася додому, відразу дивилася квитки на наступну поїздку, щоб знайти хорошу ціну. Найзручніший шлях – прилетіти в Копенгаген, а звідти 3 години потягом до Гетеборга.

Але коли почався карантин, не було ніякої можливості приїхати до нього. Якраз у той час Стас отримав робочу візу, збирався взяти відпустку та прилетіти в Україну у квітні. Але кордони закрили, він так і не приїхав. Через карантин ми не бачилися пів року, і це дуже сильно вибило нас із колії. Але, на мою думку, коли ти розумієш, що нічого не можеш із цим зробити, ти легше це сприймаєш. Було б більше напруження, якби це залежало від когось із нас.

Коли в кінці червня нарешті запустили міжнародні рейси, Стас зміг приїхати в Україну та пробув тут місяць. Сподіваємося, наступного разу він зможе приїхати до нас восени.

Таня: Бувають моменти, коли вже нічого не хочеться – тільки бути разом, але намагаюся себе заспокоювати й нагадувати собі, що ми робимо це все задля того, аби нам потім було краще, аби Соні було краще. Звісно, мені б хотілося, щоб Соня росла поряд із татом. Але ми зідзвонюємося щодня, і вона знає, що тато дзвонить, радіє з цього, вона не хвилюється, що його немає поруч. Можливо, через це й мені стає легше.

Стас: Найбільший стрес у мене був під час першої за рік зустрічі із Сонею. Раніше Таня приїжджала без неї, тому що такі поїздки на кілька днів для маленької дитини – стрес. Вирішили, що буде краще, якщо Таня разом із Сонею приїдуть до мене на цілий місяць улітку. Я чекав цієї зустрічі понад рік, думав, буде багато обіймів, поцілунків, спільних ігор, але сталося інакше – я навіть не міг обійняти свою дитину. Соня звикла бачити мене в телефоні, а коли побачила особисто, то боялася мене, постійно хотіла бути з мамою. Я сподівався, що відпочину за цей місяць: і морально, і фізично, а насправді дуже сильно стресонув.

Таня: Це також був стрес для Соні. Вона розуміла, що це її тато, але оскільки бачила його лише в телефоні, не хотіла з ним гратися спочатку.

Стас: Але у стосунках на відстані є свої плюси. Коли ви довгий час не бачитеся, кожна зустріч цінується більше й переживається яскравіше, почуття просто переповнюють – це неперевершено.