Власний досвід10 днів повної тиші без телефону. Це містяни, що були на віпасані

Віпасана – одна з базових практик, якої вчив Будда Шак’ямуні. Люди прокидаються із самого ранку й цілий день займаються медитацією, їм не можна говорити та навіть контактувати між собою поглядами. Загалом вона триває до 10 днів, але є й коротші варіанти, наприклад, 3–5 днів, з не такими жорсткими умовами, які можна назвати ретритом чи усамітненням.

Зі слів учасників, найскладнішою в практиці є зустріч із собою та своїми думками, від яких у звичному житті можна відволіктися на соцмережі, друзів, дозвілля. В ідеалі віпасана мала б давати людині усвідомленість і спокій, прийняття себе, уміння концентруватися. Ми запитали містян, як це працює на практиці, а також попросили інструктора з йоги, пояснити, чи є різниця між ретритом і віпасаною.

Підтримай The Village!

Donate

Нескінченна історія

Віпасану проходила два роки тому, з 24 березня по 4 квітня 2018 року. Це відбувалося під Києвом, у колишньому піонерському таборі.

Я думаю, багато людей приходять на віпасану через якісь кризові періоди. У мене теж так сталося. Це був тривалий період хаосу й в особистому житті, і в професійному, я була трохи розібрана та нестабільна. Перш ніж піти на віпасану, уже рік працювала з психотерапевткою. Як на мене, це помічна штука, адже мала основу для роботи із собою. Мені було простіше прийняти ті речі, які з’явилися після зустрічі із собою.

Можна бути справді не готовим до цього. У моєму дитинстві був фільм «Нескінченна історія». Там у головного героя багато перешкод, які він має подолати, але фінальне й найстрашніше – дивитися на себе в дзеркало та сприйняти таким, як є. Це буває важко. Я розумію, чому люди психують, плачуть, ідуть геть з віпасани. Треба шукати в собі якусь опору, щоб стати й подивитися, хто ти насправді.

У цьому сенсі терапія допомогла мені зрозуміти, що я не ідеальна, маю свої слабкості й темну сторону – егоїзм, ревнощі, жадібність, внутрішня туга. Ці речі проявлялися на віпасані, але я спокійніше до них ставилася, бо вже знала, що це є.

Про віпасану на той момент я знала мало. Уперше почула про неї від шкільного друга. Він у якомусь чаті шкільному, типу зустріч випускників, років 5–6 тому розповів, що 10 днів просто мовчав у якомусь там місці. На той момент для мене це виглядало наче якась секта. Але він нахвалював, казав, що це дуже допомогло. Наступний епізод – розмова з колегою в барі. Вона розповідала про віпасану в Іспанії. Це була історія про свіжі фрукти, комфорт – словом, повна протилежність моєму досвіду. Вона мені скинула лінк на сайт, де можна було прочитати більше.

Я загорілася, враховуючи всі особисті моменти. Для реєстрації на курс, який ти хочеш, є певні часові слоти. Ми тоді їздили до Берліна; пам’ятаю, я ставила будильник, щоб раніше встати та пройти реєстрацію на той курс, який обрала. Після реєстрації ще чекала на лист-підтвердження, що мене взяли. Це все разом зайняло півтора місяця, від моменту реєстрації до поїздки.

Спартанські умови

Тоді я думала, що їду шукати себе. Уявляла спокій та усамітнення. А коли опинилася на базі, то побачила більше 100 людей на потоці, а зі мною в кімнаті жило ще 11. Я відразу здала свій телефон і залишила лише базові речі. На той момент усередині було доволі холодно, опалення подавалося за три години перед сном, гаряча вода – двічі на день по годині, у вбиральнях висіли графіки. Щоранку потрібно було записатися на 15-хвилинний слот, щоб попрати, помитися чи почистити зуби.

Мама дуже хвилювалася, будувала десятки версій того, що зі мною може статися на віпасані, якою я можу вийти звідтіля. Перш ніж віддати телефон, я всім написала, що 10 днів буду без зв’язку. Ще один момент – це відсутність зовнішнього контролю: я не обирала своє місце, мені просто вказали, де буду спати, і все.

Почала злитися, коли побачила решту людей у кімнаті. Не було тієї самотності, за якою я їхала. У день заїзду ще можна було говорити з людьми, але я ні з ким особливо не спілкувалася й рано лягла спати. У перший день у мене сильно розболілася голова, але тоді вже ні з ким не можна було говорити й навіть контактувати поглядом. Лише у вчителя чи менеджера курсу можна було попросити ліки або ковдру, щоб зігрітися. Я була злою через невиправдані сподівання, але нікому цього не могла сказати. У якийсь момент навіть вийшла із зали для медитацій.

До мене підійшла менеджерка курсу й запитала, чи все ок. Я ледь стрималася, щоб не відповісти грубо. Вона була дуже спокійною та лагідною. Мене вразило її ставлення, адже наступного дня на подушці на мене чекала від неї записка: «Сподіваюся, ваша голова не болить і вам сьогодні краще». Ніби дрібниця, але вона додала плюс у загальний фон.

Звісно, у мене були думки поїхати. Одна дівчина з моєї кімнати так і вчинила. Але аргумент, який мене втримав на той момент: «Як я зайду на фейсбук, якщо всім сказала, що 10 днів мене не буде?» Це було наче визнати, що я зазнала поразки. Тож вирішила, що залишуся. Забігаючи наперед, розумію, що це було правильне рішення.

Згодом адаптувалася до умов. Мені це легко вдається. Якщо треба перейти на мінімальний режим і «харчуємося яблуками та хлібом», окей.

Для чого взагалі телефон

За день до виходу я почала сильно хвилюватися за маму й батька (він тоді дуже хворів). У мене було нав’язливе відчуття, що сталося щось погане. Підійшла до менеджерки й пояснила ситуацію. Вона сказала, щоб перебула медитацію, а тоді підійдійшла до вчителя; якщо він дозволить, то мені винесуть телефон. Але це виключення, бо було видно, що я дуже переживаю. Під час медитації подумала: «Так, блін, дев’ять днів усе було ок, значить, і сьогодні теж так буде. Якось уже пересплю цю ніч».

Наступного дня я була в перших рядах за телефоном. Беру його й відразу телефоную мамі, вона не бере слухавку. У мене починається паніка, з третьої спроби нарешті виходить додзвонитися, і мама мені сонним голосом каже: «Доню, ти вже вийшла?» Виявилося, що все гаразд, усі сплять у теплій постелі.

Я з’ясувала також, що світ без мене не впав, на роботі все спокійно й мої проєкти йдуть своїм звичаєм, без проблем. Хоча раніше мені здавалося, що все навпаки. Відчувала гордість, що все працює. Виявляється, можна довіряти людям і давати їм робити свою роботу, а також брати час для себе. Якби віпасану мені порадили навіть кілька років тому, я не вийшла б з неї щасливою людиною. Треба мати внутрішній кістяк, щоб упоратися з проблемами, які можуть вилізти.

Я був у віпасані в жовтні 2019 року. У мене була коротка версія – з п’ятниці по понеділок. Усе відбувалося в Пущі-Водиці. Це був дитячий табір. Я обрав коротший варіант, по-перше, щоб спробувати, чи зайде мені цей формат, і, по-друге, щоб особливо не відриватися від роботи.

Я побачив рекламу в інстаграмі. У мене тоді був непростий період, хотілося щось спробувати, щоб стало легше емоційно. Крім того, я досить залежна від комунікацій і соцмереж людина, тому три дні в тиші, без зв’язку виглядали для мене хорошим випробуванням. Перш ніж вирішити, я уточнив у друзів, які в цьому більше часу, що можуть порадити. Вони сказали, що все ок, це крута практика.

Коли я приїхав, у мене забрали телефон і поселили в кімнату з двома незнайомими людьми. Загалом на потоці було в межах 70 людей. Спілкуватися між собою не можна. Умови максимально прості: маленьке ліжко, тумбочка, зручності в номері. Перші години було незвично, але згодом прийшло розуміння, навіщо сюди приїхав, – і всі незручності зникли. Комунікація може бути лише із собою.

Віпасана – це практика усвідомленості та тренування розуму. Ми прокидалися, займалися медитацією (на ходу й сидячи), їли, було трохи йоги та лекції з буддизму. У мене боліли та затікали ноги від сидіння. До цього я медитував один раз у ботанічному саду й на віпасану пішов, зокрема, щоб краще зрозуміти, як медитація працює. У мене дуже розвинений процес мислення, постійно про щось думаю. Медитація вчить повертати розум у момент «тут і зараз». Це важливо.

Першого дня мені було спокійно, другого дня – складно, а третього я вже не хотів звідтіля їхати. Найважче, мабуть, було через відсутність телефона. Хотілося постійно себе чимось зайняти. Я намагався ні про що не думати й фокусувався на диханні. Але звісно, думки були. Хоча не можу сказати, що вони сильно відрізнялися від думок, які є, наприклад, під час готування їжі. Це були міркування про себе, сім’ю, ситуації.

Коли я забрав свій телефон, з’ясувалося, що в мене закінчилися гроші. Треба було зателефонувати й домовитися за житло в Києві, тож попросив зателефонувати в людини, яку підвозив. До самих соцмереж я повернувся лише за місяць після ретриту. Маю на увазі фейсбук та інстаграм. Хотілося подовжити момент тиші.

Після ретриту зрозумів, що мені може бути окей на самоті (тому що до цього уникав такі ситуації). Також відчув, що мій рівень комфорту може бути нижчим і кайф можна отримувати від простих речей. Після цього епізоду думаю, що спробую тижневу практику, але не в Україні.

Жовтий – це жовтий

Напевно, основна причина – це страждання. Я підприємець, моя робота викликала багато напруги. Тож шукав різні шляхи, як з цим можна впоратися. До віпасани дійшов у 2014 році, до цього була хатха-йога й буддизм. Я рухався інтуїтивно, від простішого до складнішого. У процесі часто чув термін «віпасана», але не знав, що він означає.

З теперішнім розумінням цієї практики мене познайомив товариш, ми з ним часто ходили в походи, їздили в Непал, Грузію (туди, де є гори). Він перший сказав мені, що є ось такі десятиденні курси. Я спробував, тепер їжджу двічі на рік і практикую.

Суть у тому, щоб навчити розум не реагувати на реальність, яку сам собі створює. Віпасана складається з двох частин: 1) сісти та сконцентруватися на чомусь одному, щоб мозок заспокоївся; 2) учитися прямого переживання речей. Наприклад, жовтий колір – це жовтий колір, я приймаю це як дане й ніяк до цього не ставлюся. Коли вчишся так сприймати речі не лише у віпасані, стає значно простіше.

Пересидіти біль

У мене під час медитації була тверда рішучість не міняти позу й сидіти нерухомо. Але в якийсь момент починає боліти коліно, біль посилюється. Я потами сходив від потуг, але висидів. Потім з’ясувалося, що так робити не можна й це крок назад.

З відсутністю комунікацій у мене проблем не було. Я прекрасно розумію, що таке залежність. Це жадібність до відчуттів емоційних, але це й є причиною страждання. Петля замикається: те, що людині дарує радість, її й спустошує.

Найважче було на шостий день. Це вершина напруги, коли здається, що далі більше не можеш. Ранні підйоми, 17 годин медитації на добу, практично нічого не можна – лише дихати й думати. Переломний момент – це коли приходить смирення пережити це все. Тоді стає значно простіше, і до кінця курсу летиш, ніби на крилах.

Пам’ятаю, коли вийшов з віпасани й потрапив на автобусну зупинку в П’ятихатках, то шум і люди трохи збили з пантелику. Але перші дні я був у нормі та ясності. А щоб це тривало довше, потрібно практикуватися та медитувати, сповідувати ті ж закони лише в повсякденних умовах. Я з 2014 року медитую двічі на день, незважаючи ні на що. Годину вранці та ввечері. Це робить мене спокійним, не маю проблем зі сном.

Життя до та після віпасани – це ніби жити під водою й нарешті випірнути. До цього все було розмитим, нечітким, а тепер наче якість картинки стала значно кращою. Раніше мій бізнес був пов’язаний з алкоголем і сигаретами – це як таблетки, які знімають напругу. Зараз я четвертий рік не вживаю алкоголь і 15 років не курю. Мені не потрібно доживати до п’ятниці, щоб радіти життю. Намагаюся, щоб так було щомиті.

Віпасана й ретрит – це одне й те ж?

Віпасана – це одна з базових практик медитації, якої вчився Будда Шак’ямунi. Саме в цьому значенні термін набув популярності завдяки поширенню в центрах медитації по всьому світу. У традиції ваджраяни, наприклад, під словом «віпасана» мають на увазі якийсь інсайт – розуміння або бачення реальності й феноменів, якими вони є, у raw format-і, що не відредаговані нашими концепціями та ярликами. У цьому контексті інсайт – це не те, що можемо практикувати: він або трапляється, або ні. Ми можемо створювати для цього умови (як для вирощування фрукта, наприклад), але прискорити цей процес і змусити фрукт дозріти за нашим бажанням ми не можемо.

Ретрит – це самота, відхід від соціуму, щоб зайнятися духовною практикою. У цьому випадку старці в лаврі теж є «ретритниками»: хтось із них зачинявся на місяць, а хтось – на ціле життя. У нашому випадку ми можемо кудись виїздити на дні, тижні чи місяці, щоб на самоті займатися практикою. Але вони можуть бути різними залежно від традиції, тому ретрит – це необов’язково про віпасану.

Обкладинка: Дарія Сенчихіна