Власний досвідТи будеш моєю мамою? Історія Оксани Джури та її дванадцятьох дітей

Оксана Джура виховує трьох біологічних і дев’ять усиновлених дітей у містечку Погребище на Вінниччині. Вік – від 25 до 4. Вони живуть усі разом у будинку сімейного типу, хазяйнують, вирощують кроликів і вчаться бути одним цілим. Історію Оксани Володимирівни нам спочатку коротко переповіла донька Інна:

«У 19 років мама зустріла свого чоловіка, з яким у шлюбі прожила 26 років, як і обіцяли одне одному в день весілля, «поки смерть не розлучить нас». Усе життя мама віддала дітям, то працюючи вчителькою в сільській школі, то викладачем в училищі. А як її обожнювали діти, коли вона працювала вихователем у дитячому садку!

Одного дня мама й тато вирішили стати прийомними батьками, через кілька років нас усіх разом стало 12 дітей (троє рідних і дев’ять на вихованні)».

10 травня День матері. Ми записали історію про материнство Оксани Володимирівни від самого початку. Попереджаємо: деякі епізоди цієї розповіді можуть викликати ком у горлі, сльози й відчуття вдячності, що такі люди взагалі існують.

Від 25 до 4 років

Нас у сім’ї 13. Я, троє біологічних дітей і дев’ять прийомних (але всі вони для мене рідні). Можу скоромовкою сказати імена всіх: Олеся, Інна, Андрій, Юра, Артем, Віта, Віктор, Марина, Максим, Максим, Анюта, Ярик. Зараз ми сидимо вдома на карантині, робимо уроки. Трохи воюємо, адже все онлайн, буває непросто. Це будинок, який нам коштом державної субвенції придбала міська рада.

Ще недавно нас було 14, але мій чоловік раптово помер від раку шлунку вісім місяців тому.

Старшій доньці 25, вона заміжня й проживає у Львові. Середній донечці Інні 22 роки. Юрі 17 років, Віточці – 15, Віолетті – 15, Віктору – 14, моєму біологічному сину Андрію також 14; Артему – 13, Маринці – 12, два Максими з різних сімей: одному – 10, іншому – 9; Анютці – 5, а Ярославу – 4 роки. Усі діти називають мене мамою.

Дитячий будинок ми заснували з чоловіком 7 років тому. Розпочинали, як прийомна сім’я для дітей, а вже тоді стали дитячим будинком сімейного типу. Коли чоловік помер, було складно, але жодного разу не думала, щоб повернути дітей. Вони моя підтримка й допомога, не дали потонути в депресії. Ярика з Анюткою я забрала на третій день після похорону. Для нас усіх це два маленькі енерджайзери, які не дають розслабитися.

Господарства особливого в нас немає. Захотіли хлопці в мене кроликів – будь ласка, нате вам кроликів. Вони самі клітки для них робили. Будинок великий, кожен прибирає свою кімнату, обов’язки розподілені, навіть чергування в столовій. Старші, Віта з Маринкою, дивляться, як Інна готує. Буває, прийдуть і кажуть: «Мам, спробуйте, як ми приготували». Мені мама моя іноді допомагає. Нещодавно я отримала права. Коли ходила на курси, вона була поруч із ними.

Багато в чому мені допомагають біологічні діти. Особливо в тому, що стосується виховання. Підказують, діляться міркуваннями. У дітей не має бути відчуття, що хтось із них кращий, а хтось гірший, хтось свій, а хтось чужий. З кожною дитиною я працюю окремо. Усіх люблю. Якщо отримують, то всі однаково. Намагаюся достукатися до кожного, щоб дитина почала мені вірити. Це буває важко, бо діти як їжачки поприходили. У них не було особливо підстав довіряти світу, кожен закритий у собі. Щоб вони відкрилися, треба було більше як пів року працювати, аби дитина почула й зрозуміла, що їй нічого поганого не бажають.

Можна мені на ручки?

У мене теж сім’я багатодітна, ще сестра є та брат менший. У чоловіка теж багатодітна сім’я – троє дітей. У його сестри теж троє дітей. Для мене бути з дітьми – знайома та зрозуміла історія. Я з дитинства хотіла бути вчителькою, здається, любов до цієї професії в мене від першої вчительки – Лесі Дмитрівни. Бувало, що я всіх садила за парти та чогось навчала. Чого саме, уже не пригадаю.

Згодом я вступила в педагогічне училище, але не на вчителя, а на вихователя. Хоча в нас у містечку є медичний коледж, мама мене вмовляла йти туди, але я не хотіла, лише в педагогічний.

На четвертому курсі ми проходили педагогічну практику в «Домі малютки». Тоді нас відправили до дітей від 0 до 1 року. У палаті стояло, мабуть, 10 ліжечок і манежів, у них було 15 дітей і тільки дві няні. Нам тоді сказали дітей на руки не брати. «Якщо хтось побачить, ми вас попереджали». Але коли нахиляєшся до них, вони тягнуться руками у відповідь. Ніби без слів кажуть: «Можна мені на ручки?» У той момент здавалося, що я всіх їх заберу до себе додому. Тоді в мене була мрія колись усиновити або взяти в сім’ю дитину. Але до цього потрібно було прийти згодом.

Звісно, я не могла не брати дітей на руки. Вони ж просилися.

На той момент у нас уже було троє своїх дітей

У нашому містечку думають, що це я була ініціатором нашої спільної історії. Якийсь час я не розповідала, як було насправді. Ну, думають собі, і нехай. Але насправді дав оберту цій справі мій чоловік. У нашого похресника маму позбавили батьківських прав. Я кажу чоловіку: «Може, спробуємо?» За два тижні він запропонував створити прийомну сім’ю. Уся інформація, усі документи були на ньому.

Коли написали заяву, нас відправили на навчання. Ось там було складно. За кілька днів я сказала, що не впевнена, чи ми впораємося, чи витримаємо навчання до кінця. Нам почали розповідати, що насправді відбувається в цій справі. Рожеві окуляри почали спадати. Хай там як, ти маєш справу з дітьми, які виросли в інтернатному закладі та були позбавлені батьківського піклування й любові. Це сильно позначається на дитині, її поведінці. Деякі діти розповідали, що коїться всередині, які там насправді порядки бувають, я могла впадати в ступор. Ми не розуміли, чому ніхто про це не говорить, чому нічого не роблять, аби це змінити?

З іншого боку, були сумніви, що ми впораємося. На той момент у нас уже було троє своїх дітей. Чоловік казав, що давай ще один день, а тоді ще один. Він заспокоював мене: мовляв, ми обоє працюємо з дітьми різного віку (чоловік також викладав в училищі). Та це різні речі – бути керівником 8 годин на день і жити з дитиною під одним дахом 24 години. Але я вірила чоловіку, вірила в його підтримку. Мабуть, тому все вдалося.

Сміх крізь сльози

Багато дорослих, напевно, не змогли б пройти через ті випробування, через які пройшли діти, які виховуються зараз у нашій сім’ї.

Чотирьох дітей ми забрали з реабілітаційного центру. Це два брати й дві сестри. Психолог на початку дала нам характеристику на них. Я вчителька, тому повірила всьому, що там написано. Думаю, один із хлопців, Віктор, піде в п’ятий клас разом із двома іншими моїми дітками: Артемом і Андрієм. Але в процесі я починаю з’ясовувати, що ні, в один клас вони не підуть, що Віктор піде в четвертий, тому що його залишали двічі в першому класі. Дитина ні писати добре не може, ні читати.

Якось раніше діти побували в санаторії. Ну, і повернулися з вошами у волоссі. З дівчатами я сиділа, мабуть, тиждень: вибирала, мила. З хлопцями справлялися простіше – стрижкою під нуль. Чоловік, який стриг хлопців, кличе мене: «Іди глянь». Я підходжу, а в малого вся голова у шрамах. Підбігає Маринка, дивиться й каже: «А, так це його вітчим кілька разів по голові цеглою вперіщив». Згодом вона розповіла, як вони втікали від нього, як ховалися поміж кущів. Каже, це зараз смішно, а тоді було страшно.

А менших, Ярика й Анютку, мама зачинила на чотири доби вдома, у будинку, що не опалювався, без їжі. Це був лютий. Анютка їх врятувала: вона вилізла на вікно, почала стукати й гукати. Сусіди побачили її й викликали голову сільської ради, службу, поліцію. Сільський голова казав нам, що коли вони зайшли всередину, вжахнулися. Діти здичіли від голоду, на підлозі розкидана суха вермішель, якийсь мотлох, банки. Вони шукали хоч якусь їжу.

Це відчуття в них живе досі. Як бачать хліб, стараються його набрати, заховати. Ніби й бачать, що всього вдосталь, що можна не перейматися за продукти, але душевний голод у них ще не минув. Мені важко було стримувати себе, не показувати дітям, наскільки мене це зачіпає. Ніби й намагаєшся розуміти, не ображати й не судити біологічних батьків. Але сприйняти тверезо це все буває складно. Але з часом діти самі роблять висновки.

26 років разом

З чоловіком мене познайомила сестра. Він на 9 років старший за мене. Спочатку ми зустрічалися два тижні. А тоді сусіди й родичі почали мені про нього розповідати різні історії. На той момент я працювала вихователькою в дитячому садочку. Мені було 18. Якось він приїхав до мене, а я кажу: «Ну, дивись, ходять різні балачки про тебе». А він мені: «Значить, будемо женитися».

13 серпня він зробив мені пропозицію, 28 серпня в нас був договір, 26 вересня в нас було весілля. Від знайомства до весілля пройшов місяць. Я сказала йому, що мені 19, хоча насправді мені було 18. Думала собі: «Ну, скільки там від вересня до лютого [місяць мого народження]». Згадуючи своє життя, я жодного дня не пошкодувала, що ми були разом. Він був дуже мудрою людиною, у всьому підтримкою.

Був період, коли ми не могли зачати дітей. Для мене це було важко, я навіть готова була подати на розлучення. Казала, що, може, якусь іншу жінку собі знайде, вона йому народить. Але чоловік ніколи не давав мені впадати в істерику. Він казав: «Ну, чого ти так переживаєш? Не зможемо своїх, то всиновимо».

Хоч він і жартував, що в мене лише діти-дім-кухня, але підтримав мене, коли захотіла, щоб у мене була вища освіта. Я заочно навчалася, у нас тоді вже двоє дітей було – дівчаток. То вони на ньому були. У той період чоловік дуже змінився, цікаво було спостерігати, як він піклується про мене, як у всьому допомагає, як переживає.

Хвороба забрала його швидко. Від дня встановлення діагнозу до дня смерті пройшов лише місяць. Раніше чоловік пройшов медогляд у місцевій лікарні. Йому сказали, що це грижа. Звісно, це неприємно, але жити можна. Чоловіка це заспокоїло, і він відмовився від подальших обстежень. Я залучила своїх знайомих, наполягла на обстеженні в обласній лікарні.

Останні розмови чоловік мав із дочкою. Він казав, що не боїться померти, що всього в житті досяг і зробив, як хотів. Казав, що найважче пережити смерть буде мені. І це дійсно так. Ніби вже й вісім місяців, а однаково якось не віриться. Смерть забрала чоловіка в день нашого весілля – 26 вересня. Тоді нашому шлюбу виповнилося 26 років.

Впоратися з цим складно. Завантажуєш себе справами, ніби стає трохи легше. А тоді сідаєш – і пам’ять наздоганяє. Його більше немає. А все ж здається, що зараз із роботи повернеться чи приїде з села. Кажуть, час лікує. У мене це не зовсім так. Він трохи притуплює біль; розумієш, що треба йти далі, треба жити. Завдяки дітям відволікала себе, пішла на курси водіїв. 12 травня буде три місяці, як я склала на права. Колись давно чоловік намагався мене навчити. У нього був «запорожець», ми їхали полем, я побачила попереду машину, перелякалася й відпустила кермо. Він його тоді підхопив. Самостійно я навчилася їздити в 46.

Панасюк-Джура

Багато речей я роблю на рівні інстинктів, а також через власний приклад. Дитині не можна лише розповідати, що таке довіра, любов. Ці слова мають бути простором навколо, щоб це ставало зрозуміліше. Знати, що таке любов, важливо, але переживати її на собі важливіше. Я часто кажу, що ми одне ціле, ми всі єдині.

Зараз ми залишилися без батька, для них це також потрясіння. Після смерті я зібрала їх за столом і пояснила, чого від них очікую. А також сказала, що хотіла б від них почути, чого вони хочуть від мене. Пояснила, що справ у мене додалося і багато що доведеться робити самій, тому розраховую на їхню підтримку. Діти дуже переживали, вони бачили, наскільки мені важко. Коли я плакала, вони були в розгубленості.

Уже згодом я зрозуміла, що частину провини вони беруть на себе, думаючи, що це через них. Я зрозуміла, що важливо не закриватися від дітей і пояснювати їм, що відбувається, чому плачу, що мені з ними не важко, що так переживається горе й втрата, що мені потрібен час, бо все сталося дуже швидко. Діти часто приходили до мене в кімнату, лягали поруч і запитували: «А ми вам не набридли? А вам із нами не важко?» Я кажу, що втомилася трохи, бо справ багато, і це треба зробити, і те. Дітей це заспокоює. Як ставишся до них, таке ж ставлення отримаєш у відповідь.

Зараз я відкрилася дітям значно більше, ніж до цього. Стало більше щирих розмов. Діти також діляться своїми переживаннями. Якось Юрко прийшов до мене, ми почали обговорювати, куди йому наступного року вступати та як узагалі далі по життю йти. Торкнулися теми інтернатів. А він каже: «Це ж ми Анютку та Ярика врятували від інтернату?» Я кажу, що, мабуть, так. Тепер вони з нами. Певно, години дві говорили про все на світі. Важливо не втрачати цю ниточку зв’язку.

Коли ми лише прийшли по Анютку та Ярика, 14 інших дітей, які були в тій групі, обступили нас з усіх боків, схопили за все, до чого могли дотягнутися. Кожне дитя хотіло, щоб обрали саме його. Це ж за ним прийшли. Це ж його мама! Коли помер чоловік, я відразу ж зателефонувала в службу й попросила, щоб не забирали в мене дітей. І якщо вони готові доручити мені ще цих двох, я від них не відмовляюся.