Власний досвідЯ борюся з пожежами в Чорнобилі

Масштаби займання

Ми вже двічі їздили на пожежі в Чорнобильській зоні, цього року масштаби значно більші. В рази. За моїми відчуттями – уп’ятеро точно. Помітно хоча б по тому, що почали залучати пожежників не лише з Київської й Чернігівської областей, а й з інших. Я їжджу із іншої області, працюють люди з Рівного, з дальніх регіонів. Людей там до чорта вже.

Там такі площі зараз вигоряють… Уявіть собі сосновий ліс. А тепер уявіть сірник, який повністю згорає, стає темним-темним і розламується навпіл. І так – увесь ліс. Як сірник, просто склався. Усе згоріло, усе чорне. Добре хоч, що це тільки ліси, а не житлові зони.

Що я відчуваю, коли виходжу на ділянку, а увесь горизонт попереду горить? Особливо у зоні відчуження, де може бути радіація. Звичайно, буває страшно. «Я не трус, но я боюсь». [сміється] Нещодавно спілкувався з мінером і він мені сказав так: «Якщо мінер припинив боятися розміновувати, його треба звільняти». Без страху немає життя. Ми ж професіонали, маємо знати, як діяти – де можна працювати, де краще відійти.

Як викликають на роботу

У нашій пожежній частині є начальник караулу, він дзвонить мені й каже: о такій-то годині збори. Збір після тривоги входить у наші обов’язки. Нас ніхто не змушує. Але ми військові люди, тому наказ – це наказ. Прийшло розпорядження, з нашої частини відправили 20 осіб: чотири екіпажі по п’ять людей. Зібрали тривожні речові мішки в пожежній частині – і поїхали. Уже в частині сказали, що їдемо в зону відчуження.

Ми не знали, куди саме нас везуть, але пам’ятаю, що проїжджали КПП «Овруч», бачив вивіску «Чорнобильська пуща», а працювали біля села Поліське [розселене село через високу радіаційну забрудненість внаслідок аварії на ЧАЕС]. Хлопці, які поїхали після нас, кажуть, що їх уже на Прип’ять повезли – це кілька кілометрів від ЧАЕС.

Їдемо з ночі, приїжджаємо на ранок. На роздоріжжі біля контрольно-пропускного пункту збирається команда, усього до 400 пожежників і лісників, нас розділяють у різні точки, залежно від плану. Їдемо на ділянку. Що ми там бачимо? Усе горить. Відбиваємо вогонь, відрізаємо. Працює 20 [пожежних] машин водночас, у кожній команда по п’ять людей. Плюс лісники, плюс військові для розчищення.

Чому площа займання настільки велика

Думаю, основна причина [такого масштабу пожеж] – це погода. Пам’ятаєте, яка зима була? Зовсім без снігу. Ліс за зиму став геть сухий. Звичайно, через вітри також: вони просто розганяють пожежі, що ти з ними зробиш. До того ж, коли все горить, вітер посилюється, бо вогонь з’їдає кисень. Починаються такі собі «торнадо» – вітер закручує пожежу, воно летить ще сильніше.

Дощі на тижні пройшли, але що вони зроблять? Це крапля в морі. Нічого такого вони не дали, особливо за такої сухості й такого масштабу займання. Погода ще й постійно змінюється: на ранок прокинулися готувати їжу, а вода замерзла, заморозки пішли.

Як борються з вогнем

Як із цим боротися? З мого досвіду, пожежу важко зупинити, якщо її не загасити за перші кілька годин. Якщо не вдається локалізувати масштабну пожежу одразу, треба ухвалювати прагматичні рішення. Грубо кажучи, слід зосередитися на одному відтинку землі й врятувати його. Не рятувати 20 гектарів одразу, а спочатку спробувати врятувати 10 гектарів. А лісництва зараз хочуть врятувати все, а не можуть врятувати нічого. Що більше старалися, то більшим виходив масштаб [пожежі]. Під’їжджаємо на одну ділянку і починаємо гасити, а лісники нам: «Ми проґавили все, треба тікати». Коли на тебе йде верхова пожежа, треба відступати. Не будемо ж самі згоряти.

Умови роботи

Додаткових засобів захисту нам не видають, працюємо у звичайному бойовому одязі пожежників. Спимо ми в машинах, жодних будинків там немає, а намети навіть ніхто не розбив. Хоч би поховали кудись людей на ніч! Але ні.

Умов немає жодних, харчування немає. Ніхто не годував нас, не поїв, тільки ввечері про нас згадали. Згадують, коли вже повертаємося: «А що, вас не годували?». Ні, навіть не годували. Ось це, звісно, прикро.

Добре, що ми вже навчені, взяли свої харчі. За понад 20 років вислуги, коли постійно виїжджаємо на пожежі з торф’яниками, вже звикли: якщо не взяв із собою їжі на три дні, будеш голодний.

Працюємо у позмінному режимі, орієнтовно три через три. Я зараз приїхав додому після зміни, замість нас поїхала інша команда. За день поїдемо знову ми.

Можливо, нам теж доведеться їхати в Прип’ять. Чи можу я відмовитися від цього? Я військова людина, я від наказів не відмовляюся. Комусь же треба їхати. Якщо я не поїду, то хто поїде? Чи чекати, поки все вигорить?