Агорафобія – психічний розлад, головним симптомом якого є страх відкритого простору. Він супроводжується тривогою та панічними атаками.

Денис з 18 років страждає на агорафобію, також має симптоми клаустрофобії. Останні п’ять років він узагалі не виїжджав з Одеси й практично був прив’язаний до свого автомобіля. Найбільший страх Дениса полягає у тому, що він вчасно не отримає допомогу. Чоловік розповідає про власний досвід життя з агорафобією та чому п’ять років не виїжджає за межі свого міста.

 Цей матеріал розповідає особисту історію героя і не може замінити повноцінну консультацію лікаря. Редакція не рекомендує використовувати методи та способи лікування, які описує герой матеріалу, і радить звернутися до лікаря за будь-яких нижчеописаних симптомів.

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Початок: стосунки та наркотики

Мені 28 років, і я живу в Одесі. Коли мені було 18, я пережив важкий період, пов’язаний зі стосунками. Ми з дівчиною дуже сварилися через ревнощі, й загалом у нас були деструктивні стосунки. До того ж тоді я балувався наркотиками. Негаразди в особистому житті та наркотики сильно похитнули мою психіку. В якийсь момент, коли знову виникла суперечка з дівчиною, я розхвилювався і відчув нездужання: підвищився тиск, пришвидшилось серцебиття, мені стало погано фізично. Я викликав «швидку». Лікарі приїхали, зробили кардіограму, знизили тиск і поїхали.

Після цього в голові оселилась думка: «А якщо мені у будь-який момент може знадобитись допомога, як жити далі?». Вона не давала спокою, врешті стала настільки нав’язливою, що у мене з’явився страх померти. Я почав постійно контролювати свій стан: пульс, тиск. Дійшло до того, що кожної хвилини я думав про серцебиття. Не міг вийти з дому без маленького тонометра, який носив на зап’ястку. Щоразу, коли відчував, що тиск піднявся чи серцебиття пришвидшилось, шукав можливість викликати «швидку» або дістатись до лікарні.

А якщо мені в будь-який момент може знадобитися допомога, як жити далі?

Від першого виклику лікарів минуло пів року, а я продовжував ходити з тонометром. Зрозумів, що з цим треба щось робити, й звернувся до психіатра. Лікар поставив діагноз «невроз» і призначив мені антидепресанти та транквілізатори. Коли я почав приймати медикаменти, стало значно краще. Але попри лікування мене не оминули панічні атаки. Що таке панічна атака? Це коли ти живеш звичним життям і раптово починаєш відчувати напад жахливої тривоги. Жахливої настільки, що не знаєш, як собі зарадити. Підвищується тиск, від цього ще більше хвилюєшся, тиск зростає. І так по колу.

Панічні атаки виникали періодично, раз чи кілька разів на тиждень. Щоразу це супроводжувалося викликом «швидкої»: медики знижували тиск і ми прощались. Так я жив близько двох років, потім рік була ремісія й атак не було взагалі. Згодом сталася найсильніша панічна атака за все життя, коли до мене приїжджали дві бригади лікарів, однак їм все одно не вдалося знизити тиск. Мене на тиждень запроторили до лікарні. Тоді я збагнув, що постійно потребуватиму допомоги. Я завжди повинен бути в такому місці, де можна викликати швидку допомогу, і мати змогу комусь зателефонувати. На той час я жив сам і працював розробником. Батькам я про це не розповів, і тоді вже не мав стосунків.

Страх не отримати допомогу

Те, що йдеться про агорафобію, я зрозумів на сеансах у психіатра. Я пішов до нього, коли виписався з лікарні. Термін «агорафобія» лунав часто, але я не особливо концентрувався на ньому. Якщо відверто, з офіційним трактуванням цього діагнозу я дозволю собі не погодитись. Під агорафобією розуміють страх відкритого простору. Але в моєму випадку це радше страх опинитись у ситуації, коли неможливо отримати допомогу, або страх втратити контроль. Якщо ти втрачаєш контроль, це – смертельна небезпека. Тобто відкритий простір не є визначальним фактором. Ти виходиш з дому, і це вже відкритий простір. Але це не викликає у мене особливого страху. Але от коли я вийшов з дому і потрапив у місце, звідки неможливо вийти, де не працює мобільний або ж воно розташоване далеко за містом – ось це лякає.

У кожного це працює індивідуально, у кожного власний досвід. Я зрозумів, що мої проблеми виникли на рівні органічної побудови мозку. Наприклад, існують особливості будови серця, які призводять до його неправильної роботи. Це те саме. Плюс накладаються тригери, травми, те, що спричиняє появу фобії. Це особливість мого мозку, моєї психіки. Можливо, мало вплив і те, що батько майже на 40 років старший за матір. Тобто це може бути специфічне поєднання генів, суто біологія та хімія.

Авто і місто як порятунок

Після лікарні в моєму житті почався певною мірою спокійний період: я працював, відвідував психотерапевта. Але моє існування мало дві обов’язкові умови: завжди перебувати недалеко від автомобіля і не покидати межі міста. В місті я завжди можу викликати «швидку», а в авто – дочекатися її приїзду. Віддалені населені пункти, траси були під забороною. Останні п’ять років я не виїжджав з Одеси. Найбезпечніша відстань від міста, яку я міг собі дозволити, – 10-15 кілометрів. Інакше починалася сильна панічна атака. Я одразу відчував, що мене накриває тривога, різко підвищувався тиск, пітніли руки, пришвидшувалося серцебиття. Я боявся, що нікому буде надати допомогу і я помру від інфаркту чи інсульту.

Я комфортно можу жити у своєму місті, але абсолютно прив’язаний до авто. Я знав, що, коли мені стане погано, завжди можу сховатись у ньому, викликати швидку допомогу чи випити антидепресанти, які там зберігав. Без машини було неможливо жити взагалі. Часто, коли авто було далеко від мене, починалась панічна атака. Максимальна відстань від машини не мала перевищувати 500 метрів. Найцікавіше те, що я був у нормі, коли сідав за кермо свого авто. А щойно пересідав на пасажирське крісло – починалась паніка. Адже я втрачав контроль, управління.

За увесь час я працював з трьома лікарями. До одного з них ходив сім років. Чи допомогли вони? Якщо говорити глобально – ні. Бо фобія залишилася. Але терапія виконала дуже важливу функцію. Завдяки терапевту, з яким у нас було найбільше сеансів, я почав вести набагато комфортніше життя. Без медицини я б не впорався. Я міг довіритися лише людям, які розуміють, як влаштований організм, як працюють психіка та невротичні механізми.

Дуже важливу роль відіграв час, а також мій саморозвиток. Я помітив, що з часом симптоми фобії почали слабшати. Минуло більше ніж 10 років, нічого жахливого не відбувається. Періодично я хвилююся, нервуюся, у мене підвищується тиск, але катастрофи немає. Я почав дізнаватися більше про роботу свого тіла і мозку. Підвищення тиску – нормальна реакція організму на хвилювання. Навіть коли робити фізичні вправи, тиск зростає, а серцебиття швидшає. Але я досі відвідую терапевта. І донині приймаю антидепресанти. Відповідно до медичних практик США, якщо вже пацієнтові їх призначили, то прийом не можна просто так скасовувати. Невротики вживають антидепресанти не кілька днів чи місяців, а впродовж тривалого часу.

Загрози немає, а страх є

У якийсь момент я зрозумів, що більше боюся закритих просторів, ніж відкритих. Публічні простори мене не так лякали. Жахом було зайти в таке місце, з якого не можна буде вийти. Тобто моя фобія більше схожа на клаустрофобію, ніж агорафобію, симптоми змішались.

Зі мною трапилась жахлива ситуація. Я вирішив зайти у відділення банку вночі, мені потрібен був банкомат. А потрапити можна лише за допомогою картки. Я зайшов, зняв гроші, натиснув кнопку, щоб вийти, а вона не працювала, двері не відчинялися. Я був відрізаний від автомобіля, у якому залишився і телефон. Я був повністю ізольований. І почав втрачати контроль, панікувати й кричати, намагався виламати двері, але вони виявилися доволі міцними. Врятувало те, що поряд проходили люди, побачили мене крізь скляні двері й відчинили їх за допомогою картки. Іншого разу я пробив колесо в машині й не мав із собою запасного. Надворі зима, треба було дочекатися евакуатора, щоб авто відвезли на шиномонтаж. Це теж було травматично, я не міг просто так покинути автівку. Я зателефонував другові, попросив під’їхати, відтак сидів у його машині.

Уяви ситуацію, що ти стоїш перед людиною, яка націлила на тебе заряджений пістолет, прямо в голову. Мабуть, стане страшно. Я відчуваю те саме. Я починаю відчувати пряму загрозу своєму життю, хоча й усвідомлюю, що фізично її немає.

Виникало чимало ситуацій, коли я механічно потрапляв у місця, звідки неможливо вийти. Інколи заклинювало двері, деколи не міг знайти вихід. Це мене лякало, часто викликало паніку. Найбільший страх – застрягти у ліфті. Це пекельна фантазія. Я завжди стараюся користуватися сходами. Упевнений, у метро я теж не зміг би зайти. Так, я усвідомлюю, що не помру й нічого смертельного не відбудеться. Теоретично розумію, що, наприклад, у ліфті можу просидіти і годину, і добу, і зі мною нічого не станеться. Жодної загрози немає. Але на практиці виникають ось такі ірраціональні процеси в мозку, що ти все одно відчуваєш страх. Уяви ситуацію, що ти стоїш перед людиною, яка націлила на тебе заряджений пістолет, прямо у голову. Мабуть, стане страшно. Я відчуваю те саме. Я починаю відчувати пряму загрозу своєму життю, хоча й усвідомлюю, що фізично її немає.

Викликає страх і потрапляння сторонніх психогенних речовин у кров. Боюся нових таблеток. Якщо у мене застуда (хоча я взагалі рідко хворію, раз на три-чотири роки), то великою проблемою стає приймання навіть жарознижувальних чи знеболювальних препаратів. Я вживаю лише ліки, які призначив психіатр. І тоді, коли про медикамент усе знаю. Все інше викликає страх. Найстрашніше було, коли я лікував зуби три роки тому і мені зробили анестезію. Думав, що у мене станеться анафілактичний шок або інфаркт і я помру.

Чому друзі та рідні нічого не знають

Найближчий друг не в курсі моєї проблеми. Навіть мама не знає подробиць. Я не маю людей, яким можу повністю довірити деталі цієї історії. Чому я не розкривався? Тому що неможливо пояснити іншій людині психічний розлад. Той, хто не страждає цим, ніколи не зрозуміє, про що йдеться. Єдина людина, яка знає все, – це мій терапевт.

Якщо людина не страждає на нервовий розлад, вона навряд чи це зрозуміє

Звісно, мама знала, що у мене виникають панічні атаки, що я лежав у лікарні, бачила, як мені погано. Але про те, що я не виїжджаю з міста, ні. Я сказав, що не люблю подорожувати. Конкретної причини я їй не озвучував. І друзям теж. Бо для інших, наприклад, поїхати на вихідні у Львів це нормально. А для мене це щось за межею реального, і пояснити, чому так, я навіть матері чітко не можу. Якщо людина не страждає на нервовий розлад, вона навряд чи це зрозуміє. Взагалі у мене немає бажання ділитися таким з рідними. Це особисте. Більш корисно в схожій ситуації звернутися до лікаря. Я двічі на тиждень відвідував психотерапевта, обговорював з ним цю тему. З ним у мене була тисяча зустрічей – цього, як на мене, більш ніж достатньо, щоб потреба ділитися з кимось іншим відпала.

Перша поїздка на таксі та 10 років без алкоголю

За останній рік мій стан значно поліпшився. Я став спокійнішим, уже не так скрупульозно контролюю своє самопочуття. Легко катаюся на велосипеді більшою частиною міста. Нещодавно вперше за останні вісім років я скористався таксі. У мене була термінова справа, а машина залишилася на мийці, тож я вирішив викликати таксі, щоб не втрачати час. Це звичайна річ для звичайної людини, але не для мене. Попри це, на виїзд з міста все одно є табу. Наразі мій максимум – це кількадесят кілометрів від Одеси, наприклад, Чорноморськ. Я не був у жодній іншій країні за своє життя. Наразі це для мене неприпустимо.

Про це важко говорити, тема поїздок на далеку відстань для мене закрита. Я живу з цим розладом 10 років, і час говорить сам за себе. На питання про те, що б могло мене спонукати кудись поїхати, я не маю відповіді. Наприклад, неможливо пірнути в кип’яток чи зайти в будівлю, що палає. Що спонукатиме людину зайти в будівлю у вогні? Напевно, нічого. Те саме в мене. Інколи виникають думки про переїзд, не лише про подорожі. Я живу в Одесі довгий час, мені тут комфортно, але я хотів би пожити, скажімо, у якомусь європейському місті чи деінде.

Я займаюся самодіагностикою, саморефлексією, аналізую свої думки та вчинки. Це навичка, яка є не у всіх

А найкорисніше, мабуть, з того всього – це те, що я взагалі не вживаю алкоголь і кинув палити. Але не тому, що це шкідливо (сміється), а тому, що всі невротики бояться впливу якихось речовин і кидають пити, курити й навіть вживати каву. Скільки триває моя історія, я не випив жодної краплі алкоголю, не викурив жодної сигарети, не випив жодної чашки кави. Я не п’ю навіть кока-колу, бо в ній є кофеїн. Тобто в цій ситуації щось хороше таки є (сміється). Я бачу, як люди щодня вживають спиртне, палять, і мене це жахає. Хтось каже, що алкоголь допомагає заспокоїтись. А я бачу, як людина біжить від своїх проблем, бо хоче змінити свою свідомість хімічним способом. Я займаюся самодіагностикою, саморефлексією, аналізую свої думки та вчинки. Це навичка, яка є не у всіх. Я вважаю себе розумною людиною.

Пекло для невротиків, яке подобається

Я пізно прокидаюся, близько полудня, п’ю чай, іду в душ, вмикаю відео на YouTube, перевіряю пошту. Мій розпорядок залежить від кількості роботи: якщо її багато, можу десять годин поспіль просидіти за комп’ютером. Якщо ні – займаюся своїми справами або просто валяюся вдома. Улюблена частина дня – вечір, коли темніє. Зазвичай працюю в такий час. Вмикаю музику, бо мені некомфортно в цілковитій тиші. Лягаю пізно, приблизно о третій ночі. Як і всі, відвідую кафе, ресторани, кіно. Дуже люблю концерти. Донедавна вони лякали мене, адже після виступу можна потрапити в тисняву. Але за останні роки, коли мені стало краще, я відвідав кілька заходів. Окрема тема – квест-кімнати. Це справжнє пекло для невротиків. Але мені подобається. Коли мої симптоми слабшали, я проходив квест-кімнати. В одній з них була «підступна» схема: тебе зустрічає наглядач, потім він зникає, а ззаду починає опускатись стіна – і тебе наче замуровують. Я до цього був зовсім не готовий, і мене охопив страх. Я почав шукати вихід, кликати наглядача. Але друзі, які були поряд, мене заспокоїли. Мені вдалося взяти себе в руки і пройти цю кімнату.

Про фініш і любов до себе

Я не можу назвати себе кіборгом, який стикнувся з цією проблемою і холоднокровно прийняв її. Це було для мене великою травмою і трагедією. Але я не почав вважати себе невдахою і не став нещасним. Я завжди думав, що це певний період, з яким я впораюсь, який мине. Я людина, яка не схильна до глибокої депресії. Я ніколи не думав вчинити суїцид. Не розумію, як можна самогубством розв’язувати проблему. Але вважаю, що розмірковування про смерть, теоретичні думки про самогубство – це норма. Тобто з великою імовірністю такі думки виникають у кожного. Про це треба замислитись принаймні для того, аби зрозуміти, що ти хочеш жити. А я хочу жити. Я досить нарцисична особистість, а такі люди зазвичай не вчиняють самогубств.

Утім, якби я мав змогу щось змінити, я хотів би, щоб цього всього не було. Я не жалкую, але є речі, через які фізично некомфортно. Раніше кожен пережитий день був для мене важким – не так емоційно, як фізично. Ці симптоми суттєво знижували якість життя, я жив немов з інвалідністю. Уяви, що ти у 21 зламав ногу і це десять років заважає тобі жити. Звісно, ніхто не хоче мати таких труднощів.

Якби я мав змогу щось змінити, я хотів би, щоб цього всього не було

Сьогодні я можу назвати себе достатньо щасливим, хоч і не цілком, бо маю недосягнуті цілі. Я сподіваюся, що зможу жити повноцінно. Власне, зараз моє життя максимально комфортне і подобається мені. Але це все-таки не остаточна перемога. Остаточна, мабуть, буде тоді, коли в мене зникнуть усі невротичні нотки. Але я не Бог, щоб загадувати, коли це станеться. Припускаю, що мої страхи можуть перетворитися лише на ілюзії. Єдине – я не знаю механізму, за яким це могло б відбутися. Періодично в мене виникали думки, що це має якесь сакральне значення, але я не надавав їм значення. Я не забобонний. Не вірю, що існує доля і що десь сидить людина, яка нами керує. Але й не вважаю себе атеїстом, моє уявлення про бога полягає в тому, що потрібно жити добросовісно, залишатися чесною людиною і не робити боляче іншим.

Текст: Александр Дмитрук

Редактор: Марк Лівін

Літературна редакторка: Вікторія Осіпова

Ілюстрації, верстка: Анна Шакун