Два роки тому The Village Україна розповідав історію Ірини Пупко – учасниці пілотної програми «Навчай для України». Це програма лідерського розвитку, метою якої є покращення якості освіти у селах та маленьких містечках: 17 молодих фахівців два роки працювали в державних школах Київської, Одеської та Львівської областей і паралельно здобували педагогічну освіту.

Після закінчення проєкту ми запитали в Ірини, як минули два роки у школі в місті Кагарлик, що їй дав цей досвід і що вона зрозуміла про нове покоління.

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Ці два роки минули дуже швидко. Вважаю, що використала цей час із користю, я багато чого встигла навчитися. По-перше, я могла паралельно вчитися на магістратурі у педагогічному університеті та працювати за спеціальністю. По-друге, здобула необхідний соціальний досвід, який знадобиться під час роботи у сфері освіти. Зрештою, тепер у мене є вміння говорити на публіку впродовж семи годин поспіль. [сміється]

Чому я вирішила на два роки поїхати працювати вчителькою в Кагарлику

Може, це звучить занадто гучно, але я хотіла мати вплив на те, що відбувається у моїй країні. У певний момент мене дістали люди, які розповідали, як класно було б поїхати жити за кордоном. Є ця банальна фраза, я десь нещодавно її прочитала: «Якщо у тебе вдома брудно, ти не шукаєш новий будинок. Ти просто наводиш у себе лад».

Я вирішила почати щось робити. Було важливо відчувати, що те, що я роблю, комусь потрібно. Коли я здобула журналістську освіту і спробувала працювати в обраній сфері, то не відчувала соціальної значущості своєї роботи. Розумію, що журналістика – це важливо. Але я не могла реалізувати себе як соціально важливий журналіст. До прикладу, у медіа ти пишеш текст, але не завжди можеш побачити, який ефект він спричинив; журналістика прямої дії – це досить рідкісне явище. Своєю чергою, у викладанні цей фідбек миттєвий: ти одразу бачиш емоційну реакцію на свою роботу. Звісно, є й інший бік медалі, бо ти одразу бачиш, що учням не подобається. До того ж цей вплив більш точковий, адже йдеться про кілька десятків людей, а не про тисячі.

Певна річ, це дивувало людей – чому я вирішила поїхати працювати вчителькою у райцентр. У певний момент у Кагарлику навіть були чутки, що я з багатодітної бідної родини і що я не змогла знайти роботу в Києві і тому приїхала до них. [сміється] Це й не дивно, адже мова йде про невелике містечко на 14 тисяч людей, про мене ніхто тут не знав.

Та насправді все дуже просто: програма «Навчай для України» залучає молодих фахівців працювати в регіонах вчителями. У світі це престижна програма, але в Україні її запустили у 2017 році. Власне, я була у списку перших 17 учасників в Україні. До кінця дворічного терміну допрацювали 12 учасників. Думаю, у майбутньому ми всі змінюватимемо українську систему освіти на краще.

 Було важливо відчувати, що те, що я роблю, комусь потрібно

Як це – жити і працювати вчителькою в райцентрі

Кагарлик – місто за 80 кілометрів від Києва. Це звичайне українське містечко, я б назвала його симпатичним. Просто це не Київ, Львів чи Одеса. Я винаймала квартиру в єдиному дев’ятиповерховому будинку в місті за 20 хвилин пішки від школи.

Спочатку працювала на ставку у 21 годину на тиждень. На другому році роботи мені дали вже 25 годин. У мене не було доплат за педагогічний стаж, категорії тощо. Але були бонуси від управління освіти за престижність праці й доплата 1 000 гривень, коли я на другий рік роботи взяла класне керівництво. У середньому моя місячна зарплата була в межах 6 000 гривень. Також я отримувала стипендію від програми.

У перший рік я викладала з шостого по десятий клас географію, а в одинадцятому – економіку. Також вела гурток «Юний журналіст». На другий рік мені ще дали класне керівництво п’ятим класом і курс «Природознавство» для них. Здебільшого у мене було чотири дні роботи по шість-сім уроків і день із трьома уроками. Під час складання розкладу завучка враховувала мої побажання, аби я могла їздити на пари.

 Якщо ти хочеш грошей, тобі треба працювати не в педагогіці.

Якщо ти хочеш грошей, тобі треба працювати не в педагогіці. Це не той випадок, коли можна порахувати всі емоції і нерви, які ти витратив, і попросити за них відповідну компенсацію. Зрозуміло, що робота вчителя повинна оплачуватися краще, ніж сьогодні. Але йдеться й про іншу компенсацію.

Це приємно – одразу бачити результат своєї роботи. Це навіть можна назвати катарсисом: ти розумієш, що робиш важливу річ, що це комусь потрібно. Умовно, ми пройшли на уроці, що Джомолунгма – найвища вершина у світі. А на наступному уроці я бачу, що цей матеріал засвоїли.

Звичайно, цей ефект помітний не завжди, й іноді ти думаєш, що ти тут узагалі робиш. Але я не скажу, що професія вчителя – це невдячна праця. Ти почуваєшся певною мірою незамінним, тому що контакт, який ти встановив з учнями, замінити непросто. Приміром, якщо у мій клас прийде інший вчитель, мені захочеться розповісти йому все про кожну дитину; на процес встановлення контакту піде час.

 Це приємно – одразу бачити результат своєї роботи

 Ти приходиш у школу і думаєш: «Я такий класний, молодий, зараз я тут усе зміню!»

Про роботу вчителя

Спочатку я думала, що головна проблема у сфері освіти – брак якісних кадрів. «Абітурієнти, які складають географію на 200 балів, вступають на міжнародні відносини. А ті, хто склав на 140, йдуть навчатися на вчителів географії». Але кадрів у нас бракує у всіх сферах, у країні загалом дуже мало професіоналів і людей, які готові вчитися.

Ти приходиш у школу і думаєш: «Я такий класний, молодий, зараз я тут усе зміню!». Але в певний момент ставиш себе на місце інших вчителів і розумієш: мати навантаження у 25-30 годин на тиждень, якісно готувати уроки та водночас якось встигати налагодити нормальний раціон харчування та особисте життя – це непросто.

Та річ у тім, що вчителі працюють у межах шкільної програми та обмеженого ресурсу. У нас є 30 учнів і 45 хвилин на тиждень. За цей час треба перевірити засвоєний матеріал, дати новий матеріал і знайти індивідуальний підхід до кожного. При цьому щонайменше п’ять хвилин з уроку витрачається на заповнення документації та відвідуваності. До того ж можливість взаємодії з дітьми після уроків також обмежена, тому що у них щодня може бути сім уроків, а на гуртки після цього ходить не так багато дітей.

Я не побачила у школі жодного поганого вчителя, жодного вчителя, який не хотів би виконувати свою роботу. Були люди, які втратили мотивацію, які припинили відчувати віддачу. Власне, відмінність між мною та іншими вчителями полягає у тому, що в них, окрім роботи, є ще родини, необхідність годувати дітей і доглядати за господарством. До того ж здебільшого це люди, які працюють у школі вже протягом тривалого часу. З цим неодмінно пов’язане професійне вигорання.

«Учень має володіти знаннями читання і письма, знати математику та іноземну мову, креативно і критично мислити, мати розвинений емоційний інтелект і фінансову грамотність, а ще бути свідомим громадянином. Це все має зробити вчитель, незалежно від того, який у нього предмет і яка в нього зарплата».

Що є головною проблемою в освітній сфері

Думаю, основна проблема у сфері освіти полягає в комунікації. У комунікації між вчителями та учнями. Також є такий прекрасний складник цього процесу, як батьки. Зрештою, до трьох років у дитині закладається майже все: моделі поведінки, світогляд тощо. Ти можеш корегувати поведінку, але цінності та інші важливі речі формуються у перші роки життя під впливом сім’ї. Якщо дитині не прищепили повагу до людей, то ти як учитель за 45 хвилин двічі на тиждень цього не навчиш.

Я бачу, що дітям часто бракує спілкування з батьками. Вони спілкуються з однолітками, але іноді їм треба розмовляти й зі старшими людьми. Та батьки часто ставляться до комунікації з дітьми і навчального процесу формально. Є ця фраза, що батьки сприймають школу як камеру зберігання для дітей на одинадцять років – і в багатьох випадках це справді так. Чимало батьків закінчують комунікацію на запитанні «Як минув день?». Якщо запитати більш конкретно – як пройшов той чи інший урок; що було цікавого? – відповіді були б іншими. Урешті-решт, батьків ніхто не вчить бути батьками. Було б круто, якби ще була школа для батьків.

 Було б круто, якби була школа для батьків

Показовою була ситуація, коли у листопаді ввели воєнний стан. Усі були схвильовані, у школі одразу поповзли чутки і міфи. Найбільше, звичайно, всі переживали, що відімкнуть інтернет. [сміється] А ще була істерика – що зараз на заправки почнуть заїжджати танки, і їх треба буде заправляти безкоштовно. Словом, хтось щось почув від дорослих чи по ТБ, перекрутив у себе в голові і передав далі. Слава богу, у нас не відімкнули інтернет і була інтерактивна дошка, тому можна було перевірити будь-яку новину. І коли я пояснювала учням, що саме передбачає закон, а що ні, то розуміла, що комунікую не тільки з класом, а й з їхніми батьками.

Ми з колегами намагалися змінювати ситуацію, пропонуючи інший підхід до батьківських зборів. Наприклад, проводили їх у форматі фасилітації. Коли батьки працюють у групах, вони дізнаються щось нове та отримують інформацію про фізіологічні та психологічні особливості їхніх дітей. Таким чином процес уже не сприймається формально. Окрім того, ми старалися проводити більше позаурочних занять: наприклад, я неформально готувала до ЗНО кількох учнів, а у вільний час ми з ініціативи дітей влаштовували музичні вечори та костюмовані кіноперегляди – наприклад, робили вечори «Гаррі Поттера» та «Зоряних війн».

 Думаю, основна проблема у сфері освіти полягає в комунікації

Наприклад, у мене була ситуація, коли учень розучився писати. Коли ми писали самостійні роботи, він підписував прізвище, але більше нічого не писав. Що ставити за таку роботу? Одиницю. Але треба з’ясувати, у чому проблема. Можливо, він умів писати в молодшій школі, але втратив інтерес до навчання і втратив цю навичку. Це момент, який мали б контролювати батьки, на мою думку. Якщо ви побачили, що успішність різко падає, треба щось робити.

Завоювати авторитет у всього класу надзвичайно складно, треба працювати з ним через лідерів. У класифікаціях виділяють різних лідерів колективів: формальних, неформальних, емоційних тощо. Важливо знайти лідерів класу і подружитися з ними. Головне – врахувати, що це період, коли підліток будує авторитет серед друзів, тому свій авторитет як вчительки треба показувати так, щоб не зачепити його.

Що було найскладнішим

Я проходила навчання в педагогічному університеті паралельно з роботою. Читала профільну літературу, також проходила курси на Prometheus. Добре, що була можливість вивчати теорію педагогіки і водночас перевіряти знання на практиці. Зрештою, можна читати про різні типи поведінки людей. А можна побачити на уроці, як учень змінює поведінку залежно від того, перебуває він у групі чи ні. І відповідно до того обрати тактику, знайти підхід до людини.

У мене була менша дистанція з учнями, ніж у старших колег. Інколи це допомагало – як у випадку з 5-6 і 10-11 класами. Але 7-й, 8-й і 9-й класи – це було складно. У цей період підлітки сприймають себе дорослими, але дорослий світ їх поки не сприймає. Тому вони кидають учителям виклик: «Чого ти можеш нас навчити?», «Чого ти досягнула, якщо ти працюєш вчителькою в Кагарлику?». Певна річ, були моменти, коли я зривалася. Траплялося, що треба було підвищити голос.

Підлітки хочуть, щоб молодий учитель завойовував у них повагу. Я розумію, що їх може збивати з пантелику мій вік чи освіта. Але ж йдеться про мінімальний рівень поваги до іншої людини. Мушу визнати, у певний момент я втомилася завойовувати авторитет. Інколи хочеться, щоб до тебе ставилися по-людськи просто тому, що ти людина.

 Ми всі вже залежні від лайків, але я відчуваю, що для дітей ці вияви любові потрібні значно більше

Що я зрозуміла про нове покоління

Думаю, що за років десять ми з вами залишимося без роботи, тому що підростуть діти, які сьогодні у четвертому-п’ятому класі. Я б назвали їх контент-мейкерами. Вони з будь-чого можуть зробити щось. Це діти, які раптом вирішують складати кубики Рубика – і вже скоро вони всі навчаються його складати, у різних варіаціях і версіях. Вони дуже швидко вчаться і паралельно знімають це все на відео.

Нове покоління мислить візуально. Найбільш популярні соціальні мережі у них не Facebook чи Telegram, а YouTube, Instagram і TikTok. Навіть в Instagram вони вже мало сидять, хоча й використовують його для комунікації в особистих повідомленнях. Telegram використовують у старших класах, коли можна підписатися на канали з мемчиками. Viber – це взагалі для динозаврів, у їхньому розумінні.

Соцмережа номер один – TikTok. Думаю, тому, що це найпростіша платформа для створення власного контенту. Це сервіс, де дуже швидко нарощується аудиторія. Я не знаю, як працюють її алгоритми, але відео у TikTok поширюється максимально швидко: навіть якщо у тебе десять підписників, побачити його можуть тисячі людей. Відповідно, є можливість швидко самоствердитися, отримати загальну любов. Ми всі вже залежні від лайків, але я відчуваю, що для дітей ці вияви любові потрібні значно більше.

Не хочу сказати, що це покоління більш егоїстичне. Але вони точно значно раніше починають думати про своє «я». Думаю, це відбувається через вплив соцмереж. У певний момент у них з’являється відчуття, що все крутиться навколо них, що їм усі винні. Щоб залишатися в тренді, вони будуть робити все.

У певний момент я почала писати про учнів у Facebook: цитувала їхні слова, ділилася якимись перлами. Зазвичай я не вказувала ані імен, ані класів. Та була ситуація, коли я зрозуміла, що одній учениці це неприємно, і видалила пост, попросила вибачення перед нею у класі. Сказала, що вчинила неправильно і що мені треба було запитати її дозвіл перед тим, як публікувати. Наступні пости я публікувала лише після того, як отримувала згоду.

Що я буду робити далі

Я хочу продовжувати працювати у сфері освіти, але водночас розумію, що в Києві дуже важко жити на зарплату вчителя загальноосвітньої школи. Тепер я повернулася з відпустки і починаю налаштовувати себе на пошук роботи. Є можливості в освітніх громадських організаціях, приватних школах – це все для мене цікаво.