Депресія – це не лише про поганий настрій. Люди з депресією необов’язково мають бути пригніченими та сумними. Зусиллям волі вони можуть змушувати себе всміхатися та вдавати, що все гаразд. Але там, де зазвичай має бути емоція, – насправді порожнеча, а те, що колись тішило, більше не приносить задоволення. За відчуттями – усе позбавлене сенсу і не вартує зусиль. Депресія не просто погіршує настрій, але міцно втримує людину на дні, створюючи стійкий негативний фон. Крім психологічних моментів проблема також пов’язана з фізіологією та взаємодією елементів нервової системи. Ми вже розповідали про книгу, яка пояснює масштаб і підступність депресивного стану.

Історія Жені Головіної складніша – вона отримала від психіатра рекомендацію вживання антидепресантів, які мали повернути до норми кількість серотоніну в мозку та вивести її з депресії. Але це призвело до погіршення стану та гормонального збою. «Перемогти депресію можна, тільки розібравшись із собою, своїми почуттями, тригерами та бажаннями. Інші міри будуть тимчасовими».

Фото: Анна Бобирєва

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Раніше я думала, що «депресія» – це слово, яке використовують люди, щоб привернути до себе увагу. Я думала, що це сум та відсутність настрою. Я не розуміла, як це – коли не хочеться нікуди йти, нікого бачити, ні з ким говорити. Завжди вірила, що людина сама обирає обставини, у яких перебуває. Ніколи не зіставляла себе з цим терміном, хоча знала, що маю певну схильність до меланхолії. Мене могли засмучувати якісь вчинки людей, їхні оцінки, але я ніколи не сприймала це як фон, а лише як ситуативні труднощі.

Пригадую, я прокинулася одного ранку та зрозуміла, що життя не може мені нічого запропонувати. Мене ця думка напружила, але зусиллям волі я її придушила. Заснула ще на трохи, бо здалося, що я знесилена. Люди з депресією можуть дуже багато спати. Коли я прокинулася, сенсу в житті все ще не було. До цього в мене був складний період в житті – розлучення, хвороба тата.

Коли події трохи стихли, організм вирішив, що ми впоралися і тепер можна відпочити. На той момент я зрозуміла, що це не я, бо мені не притаманний поганий настрій та зневіреність, я навіть у найскладніших ситуаціях намагаюся знаходити позитив – сприймаю їх як шанс навчитися чомусь новому. Одного вечора я зустрічалася з подругою, у якої діагностована клінічна депресія. Крізь нашу розмову прорвався і мій настрій, я кілька разів пожартувала про самогубство. Подруга не сміялася, а всерйоз розпитала, що зі мною відбувається, а тоді порадила сходити до психіатра та перевіритись.

Нові стосунки я почала будувати майже одразу після розлучення. Але попередня історія на той момент ще не була завершеною емоційно. Я просто вирішила усі проблеми закрити новою людиною, але це так не працює. Ми хотіли різного. Він – ходити на концерти, я – сидіти вдома. Напевно, я взагалі не знала, чого хочу. Хоча мені здавалося, що все класно, але в один момент все посипалося. Аналізуючи та оглядаючись назад, я зрозуміла, що весь біль, який я накопичувала та глушила, вилився саме в цей момент.

Я відчувала себе сумною, що щось не так, що мені некомфортно із собою, з тим, що відбувається. У мене чудесна сім’я, робота приносила задоволення, я навчалася на MBA, починала розвивати свій проєкт про їжу. У мене було класне життя: я допомагала людям, долучалася до соціальних проєктів. Я завжди знала, хто я та куди йду. Аж усе це раптово зникло.

Якось ми спілкувалися з подругою, я розповіла їй про пілігримський шлях в Каміно де Сантьяго. Це дорога Святого Якова, найпопулярніший маршрут паломників через Європу. Я подумала, що це чудова нагода перезавантажитися. Ми одразу ж придбали квитки. Наш маршрут мав протяжність 450 кілометрів – з іспанського Леона до Сантьяго- де Компостела, потім до мису Фуксія, а звідти – до мису Фіністерре.

 Я просто вирішила усі проблеми закрити новою людиною, але це так не працює

Невимовно щаслива

У Каміно де Сантьяго перші п’ять днів я нічого не відчувала. До подорожі туди мені здавалося, що це змінить моє життя. Я пам’ятаю, як подруга напередодні польоту сказала, що нічого глобально може й не змінитися, та запропонувала придумати короткострокові цілі на подорож. Я мала дві цілі – трохи схуднути та поїхати подалі від усіх, через кого відчувала напругу. На той момент мені здавалося, що мене всі ображають, що мені всі винні, хоча такого раніше ніколи не було. Я весь час була засмучена, мене все дратувало.Я не розуміла, чому люди не можуть бути більш чуйними до мене. А як я сама ставилася до них, я в той момент взагалі не думала.

Другу половину подорожі я просто плакала. Я не знала чому. Ми з подругою вирішили не йти поруч, а трохи на відстані. Я бачила її, але в мене був час, щоб подумати та відчути себе. Коли я виплакалася, з’явилося відчуття, що зараз – найщасливіший момент мого життя. Не можу зрозуміти, чи справді я так себе відчувала, чи накрутила, щоб не бути жертвою обставин.

Мені здавалося, що ця подорож мене зцілила, і я намагалася це всім довести, постійно розповідаючи, як мені добре. Друзі в той період казали, що вже неможливо слухати, яка я щаслива. Але після цього «піку» почався сильний спад. Той період супроводжувався сильною тривогою. Найбільше напруги було щодо майбутнього. Часто хвилювалася, що не зможу жити так, як раніше. Було багато інших дрібних страхів – що я невдаха, що нічого не розумію у своїй роботі.

Коли я виплакалася, з’явилося відчуття, що зараз – найщасливіший момент мого життя

Хотілося спати і щоб це все скоріше закінчилося

Мене весь час нудило. Я купила собі темні штори-ролети. Могла зовсім не виходити з дому, спати по 16-20 годин на добу. Я собі це пояснювала тим, що втомилася на роботі та під час навчання на MBA. Але мої батьки розуміли, що це ненормально. На роботі я могла сказати, що захворіла, і просто не ходити в офіс. Нічого не хотілося, нічого не бадьорило. Я не відчувала смаку, але їла багато. Хотілося спати і щоб це все скоріше закінчилося.

Ще я пробувала ходити на побачення. Мені здавалося, що це зробить мене щасливою.

Я була чітко зосереджена на цілі знайти свою людину, і це дуже втомлювало. Мені здається, будь-яка здорова людина не витримає, якщо тричі на тиждень розповідати, хто вона і що любить. Так минуло три місяці. Мені здавалося, я ніколи не знайду свою людину та помру сама. Я дуже драматизувала і постійно ставила собі питання: що зі мною не так?

 Ми звикли сприймати серотонін і дофамін як джерела щастя

Серотонінова яма

Згодом я таки пішла до психіатра. Думала, що мені пропишуть таблетки і все стане добре. Ми довго розмовляли, я здала певні аналізи. Лікарка сказала, що перестав вироблятися серотонін і це є ознакою хімічної депресії. Я відповіла, що це ніяка не депресія, а мені просто потрібно покращити якість життя. Тоді лікарка запевнила, що потрібно пропити таблетки, які є інгібіторами зворотного захоплення серотоніну. Це антидепресанти. Але мені не хотілося думати, що це таблетки. Я сприймала їх як вітамінки, які повернуть серотонін до норми. Але цей процес може тривати місяць, два, три – ефект не миттєвий. Але мені здавалося, що за місяць усе зміниться.

Ми звикли сприймати серотонін і дофамін як джерела щастя. Коли їхній рівень високий – радієш, коли низький – сумуєш. Це не просто про щастя, є багато життєво важливих функцій, теж пов’язаних із виробленням цих двох гормонів. Вони дають людині креативність, силу жити, контролюють якість шкіри, відповідають за опорно-рухові моменти та процеси травлення. Якщо не виробляється серотонін, то дофаміну теж немає з чого вироблятися.

Таблетки коштують до 1500 гривень за упаковку. Я їх пила півтора року, упаковку в місяць, але нічого більше не змінювала. Будь-які антидепресанти приглушують біль, присипляють пильність. Я мало що відчувала, мені просто було все одно. Я продовжувала неправильно харчуватися та багато спати. На побачення ходила менше. У мене завжди були шанувальники, які писали, – цього вистачало. Кожен день був рівним, мене нічого не засмучувало, але нічого й не тішило. Я казала друзям, що краще взагалі нічого не відчувати, ніж те, що я відчувала раніше. Це теж пастка. Антидепресанти прибирають емоційний «маятник», роблять людину «рівною»; емоційно почуваєшся, як кімнатна рослина.

Ілюзія одужання

Паралельно у мене почався класний проєкт, він давав багато драйву. З’явилася глобальна ціль. Я різко перестала пити таблетки, хоча цього робити не можна. Почався синдром відміни, стало ще гірше. Почалися істерики, мені було не просто сумно, а катастрофічна погано. Хотілося кричати, плакати, тупати ногами.

У мені тоді був ремонт, я переїхала до батьків. На будь-яке прохання «включитися» в побутові справи я влаштувала істерику, кричала, що вони не розуміють, як мені важко, що у мене депресія, що можна бути чутливішими до моїх почуттів, поважати мене, мою особистість. Я так само поводилась із друзями, коли вони проявляли турботу. Я прийняла позицію жертви, могла образитися на жарт, заблокувати когось у фейсбуці, не розмовляти.

 Хотілося кричати, плакати, тупати ногами

Коли мама запропонувала знову сходити до психіатра та повернутися до медикаментозного лікування, я відповіла, що вона тільки й хоче посадити мене на таблетки, ніби їй зручно, коли я нічого не відчуваю. Зараз мені соромно за це все. Я вдячна своїй сім’ї та друзям, які залишилися зі мною після цього всього. Звісно, є люди, з якими я перестала спілкуватися. І це насправді добре, значить не такі ми важливі були одне для одного.

Через шість місяців боротися з цими реакціями вже було нестерпно, і я знову пішла до лікаря, повторно здала аналізи, а тоді знову повернулася до таблеток. Зараз розумію, що антидепресанти мають йти у парі з терапією. Мені пощастило, що я знайшла гарну спеціалістку та почала працювати над собою. Я до неї прийшла із запитом «що зі мною не так, чому в мене немає хлопця?».

Ми почали розбирати моє життя. Я почала робити все, що тривалий час ставила на паузу: брати відповідальність, приводити до ладу свої фінанси, харчування. Почала вчитися системності. Мені це важко дається.

«Не просто сумно, а катастрофічно погано»

Через те, що я неправильно харчувалася, я поволі набирала вагу. За три місяці прийому ліків додала близько 15 кілограмів. Я усвідомила, що перестала чути своє тіло, що не розумію, як їжа на нього впливає. Це великий стрес. Це не про тривалий набір ваги – одного разу я просто прокинулася та усвідомила, що в мене великий живіт. Антидепресанти блокують чаcтину мозку, яка відповідає за тривожність та хвилювання. Людина «глушить» свої почуття, від яких багато що залежить. Наприклад, креативність. У моїй роботі вона важлива. Усе, чого не вистачало, почало братися з інших частин мозку. Наприклад, з гіпофізу. Через його активізацію у мене почав вироблятися пролактин. Це гормон, рівень якого різко зростає у жінок, які щойно народили. Можете собі лише уявити, що відбувалося з моїм тілом. Через те, що я не використовувала усі ті штуки, які дав пролактин, у мене з’явилася пухлина.

На той момент я вже не хотіла помирати. Я хотіла, щоб тільки не було боляче. Я мала почекати місяць, щоб проконсультуватися з лікарем, а потім ще один, щоб повторити обстеження. Поки чекала, щоб дізнатися, що це за пухлина, вдавала, що мені все одно. Не хотіла, щоб люди знали, що я боюся. Лікар призначив аналізи, онкомаркери показали, що це не рак.

Коли я говорила про це з психотерапевткою (на той момент я знову повернулася до цієї практики), вона мені пояснила, як усе це працює. У нас психотерапевти не співпрацюють з психіатрами. Часто вони ведуть себе так, ніби все знають, рідко відправляють людину до ендокринолога на обстеження.

Після обстеження гінеколог-онколог порадила перестати пити антидепресанти. Цього разу зійти з таблеток треба було поступово і правильно. Щойно я це зробила, одразу скинула 5 кілограмів.

Зараз ми з терапевткою бачимося раз у два тижні. Є ряд моментів, які я хочу для себе закрити, – знову ж таки, з харчуванням, вагою, стосунками. Ми розбираємо, чому я цього не робила. Я завжди знаходжу мільйон причин для бездіяльності. Згодом вона почала ставити мені питання так: чому тобі вигідно, щоб цього не відбувалося? Почали вилазити речі, про які я ніколи не думала.

 На той момент я вже не хотіла помирати. Я хотіла, щоб тільки не було боляче

Я стала стабільнішою, відгородила себе від чужих істерик. У мене зараз немає хлопця, але мені стало добре самій. Розумію, що я цілісна. Коли я спілкуюся з чоловіками, не розглядаю кожного як потенційного партнера. Чоловічої уваги вистачає, але я не хочу знову влазити в історію, з якої виберуся побитою собакою. Тепер ці речі можу оцінити ще на березі.

Рік тому я прочитала книгу Джордана Пітерсона «12 правил життя». У ній є розділ про турботу про себе. Людям в терапії рекомендують дві речі: вчасно лягати спати та снідати в один і той же час. Здається, ніби втілити це дуже легко, тому люди часто цього не роблять. Мені ж дуже допомагає. Зараз я вже не приймаю таблетки, стараюся правильно харчуватися, почала займатися спортом. Проблема з пухлиною теж вирішилася. Мені здається, що люди, які турбуються про себе, не мають проблем з виробленням серотоніну. Думаю, якби в мене зараз була можливість все поміняти, я би, напевно, більш відповідально ставилася до свого здоров’я та режиму.

Дорога додому

Я почала більш усвідомлено ставитися до тривоги, коли здається, що все пропало. Тепер я питаю себе: що конкретно пропало? Спочатку усвідомлено ставиш собі питання, потім видихаєш, і все стає нормально. Якщо приходила думка, що я погано працюю, що нічого не вмію, я казала собі: добре, що саме не вмію, чи є факти, які це підтверджують? Раніше цю вправу я робила постійно, зараз це вже інстинктивно.

Я знову почала ставити собі питання про власне призначення, про те, що можу змінити. Це вибір не бути жертвою. Мені здається, що вміння бути міцною та оптимістично дивитися у майбутнє через маленькі кроки в теперішньому – це якраз про сенс життя. Чи я вірю, що все буде добре, незважаючи ні на що? Це про те, наскільки я довіряю людям, світу.

Я завжди так робила до депресії, мені часто казали, що не можна бути такою довірливою. У якийсь момент я це прийняла як суперсилу. Коли можеш щось робити, просто тому що хочеш, не очікуючи чогось взамін, і приймати те саме від людей. Напевно, тоді життя стає осмисленим.

Я дивлюся свої старі фото і думаю: як я могла собі не подобатися? Зараз у мене 15 кілограмів зайвої ваги, але я подобаюся собі більше, ніж мінус 15 кілограмів тому. Коли все сталося, зовні було все добре. Розлучення стало радше позитивною історією. Хороша робота, я красива, освічена, з MBA. Але насправді я була на дні відчаю.

 Я знову почала ставити собі питання про власне призначення, про те, що можу змінити

Я вирішила змінитись

Мені подобається те, яка я зараз, як я реагую на речі, як сприймаю людей довкола, як з ними спілкуюся, як даю їм фідбек. Подобається, що мені не все одно. Коли думаю про останні два роки, розлучення, складнощі в стосунках і роботі, я розумію: якщо це зробило мене такою, якою я є зараз, то воно того вартувало. Тепер я розумію, як важливо дбати про себе, слідкувати, чи висипаєшся, на що витрачаєш своє життя. Коли я дізналася про пухлину, це був привід запитати себе, на що я витрачаю своє життя, яку це приносить користь хоч комусь. Так я зрозуміла, що не стаю щасливішою, здоровішою, багатшою, цікавішою, а залишаюся на тому ж місці, де і була два роки тому. Тому я вирішила змінитись.

Я завжди кажу, що щастя – це серія щоденних дрібних кроків. Які я обираю реакції, на які події ходжу, з якими людьми спілкуюся, як думаю про свого хлопця, подругу, партнера. Пам’ятаю, як казала, що антидепресанти – це найпрекрасніше, що ставалося в житті. Зараз я б нікому не порадила пити таблетки.

Якби людина сказала, що в неї депресія, я б запитала, як вона це зрозуміла, що вона їсть, чи дбає про себе, чи можу я якось допомогти, які фактори впливають на її стан і що людина робить, щоб це змінити. Передусім треба піти до класного терапевта, працювати над собою. Адже що хорошого в тому, що взагалі нічого не відчуваєш?

Як допомогти собі вийти з депресії без таблеток?

 Відкрийте штори та вікна

Перше, що хочеться зробити при депресії, – залягти під ковдру в темній кімнаті. Складно відразу вийти на вулицю, тому почніть з малого – пустіть світло і повітря у свій барліг.

 Налагодьте режим дня

Зрозуміло, що є маса відмовок типу «мені вночі працюється краще», але життя «за сонцем» і дисципліна роблять з організмом неймовірні речі. Це пов’язано з отриманням вітаміну D і правильним виробленням кортизолу і мелатоніну.

 Почніть снідати

Бажано до 10 ранку та білковою їжею. Виключіть трансжири та хімікати зі свого раціону – вони тільки заважають організму розрулити цей і без того складний хімічний процес.

 Займіться спортом

Організм у стані стресу виробляє адреналін і кортизол. Вони потрібні нам, щоб уникнути небезпеки та втекти. Зараз ми живемо майже в тепличних умовах, і до тих пір, поки не «біжимо», те, що задумане як захисна реакція, обертається першими дзвіночками депресії – тривогою та панічними атаками.

 Знайдіть свого терапевта

Будь-які таблетки і заспокійливі гасять симптоми, але поки ви не розберетеся зі своїми почуттями і страхами, це буде лише наклеюванням пластира на апендицит. Допоможе тільки досвідчений фахівець, який розкладе все по поличках, навчить будувати нові нейронні зв’язки та працювати з тривожними станами.