Власний досвід«Нікому цього не кажи»: історія Саші Жиляєва, який зробив камінг-аут

Фото: Анна Бобирєва

З 19 років я близько дружив з одним хлопцем. Якось у розмові він сказав, що їде на побачення у Запоріжжя. Я подумав, що це класно, і запитав, що за дівчина. Він сказав, що побачення з хлопцем. Я був здивований. Це був перший момент у житті, коли я подумав, що можу бути таким, яким є. Що такі люди, як я, існують в реальному житті. Саме він почав виводити мене на розмову про це. Спочатку мені здавалося, що я бісексуал, до останнього хотів думати, що я такий, як усі, прийняти у собі інакшість було не так просто. Тоді здавалося, що це погано й ніхто цього не зрозуміє, що це якась хвороба. Це неправильне мислення, але я ж дитина радянського часу. Звідкіля у той період взятися геям?

Коли мені було 24, я вже уявляв, що можу мати партнера, але не міг перейти межу, дозволити собі якісь сексуальні стосунки. Друг порадив зареєструватися на сайті знайомств. Тоді я зробив фото (в окулярах на пів обличчя і шарфі) та створив анкету, але, зрозуміло, нічого путнього з цього не вийшло. Трохи згодом мене познайомили з хлопцем в ICQ, ми стали листуватися. Він з Києва приїхав у Дніпро у відрядження, потім я приїхав до нього. Це і був мій перший сексуальний досвід. Ми кілька разів зустрічалися, досі прекрасно спілкуємося.

Я все більше приймав себе, в якийсь момент зрозумів, що це абсолютно нормально. В Києві був клуб «Андрогін», він розташовувався в БК «Росток» на Гарматній. Це був великий класний клуб з нормальною музикою. Коли я туди потрапив уперше, був шокований кількістю «нормальних» чоловіків та хлопців і зрозумів, що я не один. Це була одна з точок прийняття себе.

Першу любов відчув у 26, ми рік жили разом. Родичі про це, звісно, нічого не знали. Близьким друзям я представляв його своїм партнером, ми разом ходили на дні народження. Це було в 2008-2009 роки. У Дніпрі ми здружилися з компанією з п’яти людей. Весь час були разом, щовихідних кудись ходили, гуляли, у Крим часто їздили, вони дуже любили Сімеїз. Це відомий гей-курорт, там є легендарне місце «Ежи». Я його терпіти не міг. Не люблю гей-клуби загалом, мені здається, що це як гетто, в яке геї самі себе заганяють.

Я дуже довго розмірковував, як мені про себе розповісти. Часом відчував провину перед мамою. Думав: а якщо з нею щось станеться і вона ніколи не пізнає мене справжнього? Уявляв себе на місці батьків. Якби моя дитина за життя не наважилася розповісти правду про себе, я б дуже засмутився. Любов – річ безумовна.

Десь рік тому ми сиділи в кафе, мама зауважила, що мені вдома нарешті потрібна господиня. Тоді я не витримав і сказав: «Мам, цього не буде». А вона мені: «Тобто?». «Мені не подобаються жінки», – повідомив я. «Що, зовсім?». Тоді додала: «Ти хоч нікому не кажи, люди таке не люблять». На що я відповів, що це лише маленька частина мого життя і люди, які зі мною спілкуються, люблять мене не за це. Коли приїхали до мене додому, я вперше не заховав фотографію зі своїм хлопцем. Удома мама перевернула її. Вранці я пішов на роботу, але коли повернувся на обід, вона підійшла та обійняла мене, сказала, що любить, і поставила фото на місце. Ми трохи поплакали. Це сталося за півроку до мого посту у фейсбуці. Тато не знає досі. Йому 80 років, ймовірно, він уже не зрозуміє цього. Хоча, мабуть, йому хтось уже казав про це. Тато військовий, не думаю, що він буде зі мною говорити про таке.

Незабаром я отримав повідомлення від колеги, який працює в одному з магазинів нашої мережі. Він зізнався, що також гей. А в Дніпрі підійшла дівчина, подякувала і сказала, що такі люди, як я, міняють світ. Однак неприємне теж було. Друг дитинства, наприклад, написав у коментарях якусь єресь, мовляв, геєм бути модно. Ми з ним не спілкуємося. Звісно, це ж суцільні переваги та преференції (сміється).

Щодо роботи, то вона тісно пов’язана з моїм життя. Я працюю у дуже відомій компанії вже 16 років. До цього не оголошував на нарадах, що я гей, але деякі колеги та керівники були в курсі. Після зізнання стало ніяково йти в офіс, я керую двома напрямами в компанії – діджитал, креатив та контент, зі мною у відділі працює 60 людей, в офісі десь 500, а в компанії загалом понад 3 000. Але все було так, як раніше. Дехто в коментарях написав, що підтримує мене і дуже цінує як професіонала. Звісно, прийняття своїм колом – річ важлива. Напруга зникає, розумієш, що не потрібно більше бути кимось іншим. Звідсіля приходить легкість. Ймовірно, раніше я думав десь глибоко у собі, що все це погано, що я прирікаю себе на самотність, що в мене не буде дітей, сім’ї. Це найбільш поширений страх, що нав’язує суспільство та оточення. Він до мене деколи повертається, але я зрозумів, що це не залежить від сексуальної орієнтації.

У мене запитували, чи я хочу, щоб геї про себе говорили, зізнавалися? Я вважаю, що це особиста історія. Можливо, якби я зробив це раніше – у 23-25, мені не було б так легко, як зараз. Тут річ не в конкретному часі, а у внутрішній готовності це зробити. Але, може, я трохи лукавлю. Усім хочеться з дитинства бути такими, якими вони є.

Тепер мені стало також простіше спілкуватися з людьми та знайомитися. Усі відразу розуміють, хто є хто. Але все ще трапляються кумедні ситуації. Нещодавно до мене підійшла познайомитися дівчина. Запросила підсісти до них з подругою. Мені стало ніяково, я ж не скажу: «Я гей». Може, вони просто поговорити хотіли? Зі мною часто хочуть познайомитися дівчата у закладах чи клубах, бувало раніше, що навіть закохувалися. Коли я бачив, що це щось більше за спілкування, брав дистанцію. Іронія в тому, що колись давно, у 20, подруга сказала, що я якийсь несексуальний, непривабливий для дівчат. А воно он що насправді.

Після зізнання зі мною познайомився хлопець. Він написав у приватні повідомлення, що йому дуже приємно бачити мене щодня у своїй стрічці. Якби не пост, думаю, цього б ніколи не сталося. Так у моєму світі з’явилася людина, яка змінює моє життя. Але це вже зовсім інша історія...