Власний досвідЯ пішла в монастир у 21 рік

«Я пішла в монастир не через нещасне кохання», – пояснює Нектарія (Терещенко). До постригу в черниці та зміни імені її звали Мар’яна, вона була студенткою і мала звичайне підліткове життя, збиралася стати журналісткою.

Нині вона живе в православному німецькому монастирі, щодня одягає чорну чернецьку форму, молиться і ходить на богослужіння, які тривають кілька годин на день.

Що змушує людину повністю змінити своє життя? Нектарія розповідає, чому стала черницею, відмовилась від стосунків і роботи, та розвінчує деякі міфи про життя у монастирі.

Після школи я вступила в Запорізький національний університет на факультет журналістики, як і планувала.

У дитинстві, особливо у важкі моменти, я не знала, де шукати точку опори. Часто питала себе: «У чому сенс життя? Чому в світі стільки несправедливості і хвороб?». Але не знала, де шукати відповіді на ці питання. Ні мама, ні бабуся майже не ходили до церкви. В нас була класична пострадянська родина.

Моя віра в Бога почалася з випадкового причастя у православній церкві (одне з основних таїнств у християнстві – ред.), десь років у 18 мене запросили на службу знайомі. Я не розуміла, що це таке: просто в певний момент мене покликав священик, попросив відкрити рот, дав святі дари (хліб і вино, які готує священик і які символізують тіло та кров Христа – ред.) – їх треба було з’їсти.

Не можу пояснити чому, але після цього я почала ходити до церкви кожної суботи та неділі. Тоді ж почала читати про монахів та монахинь і була здивована, що про життя святих так багато відомо. Я відчула, що цей шлях для мене, що маю мету життя. Це було відкриттям.

Але був період вагань… Я продовжувала навчання, в мене почалися серйозні стосунки з хлопцем. Деякі близькі люди, коли я говорила про своє бажання піти в монастир, відмовляли мене. Казали, що вийду заміж, що я просто не знаю, що мені насправді потрібно. Мовляв, це не серйозно, краще жити з чоловіком, ніж із чужими людьми в монастирі.

Хлопець, з яким я зустрічалась, був прекрасною людиною, він ставився до мене з увагою та турботою. Я була знайома з його батьками. Проте в якийсь момент відчула, що не хочу продовження. Зрозуміла, що навіть якщо в мене є якісь почуття, то не хочу, аби вони були сенсом мого життя, не хочу стосунки ставити на перше місце. Ми розійшлись.

Попри сумніви, бажання піти в монастир знову стало сильним. Був випадок, який довів, що мій вибір правильний. Після третього курсу на літні канікули я поїхала в гості до батька в Підмосков’я. Тоді він був уже вірянином. Ми потрапили на зустріч зі старцем Ілієм. Для вірян це досить відома людина, але я на той момент не знала, хто він. Хоча я не просила батька, він спитав старця, чи буду я щасливою в монастирі. Я думала про це, але боялась спитати. Старець відповів: так. Пізніше я дізналася, що багатьом жінкам, які питали, він радив залишатись удома з родиною або вийти заміж. Думаю, це була воля Бога.

Я думала, що піду в монастир після 25 років. Тож я захистила диплом, почала працювати: робила YouTube-канал для Запорізької єпархії УПЦ, писала для парафіяльної газети. Й отримувала непогану зарплату, тоді вистачало на квартиру, на життя. Це була робота моєї мрії, та однаково я відчувала, що займаюсь не зовсім тим, чим варто.

Під час відпустки я поїхала в новозбудований монастир під Києвом. Планувала після десяти днів повернутися до роботи та свого звичного життя. Напередодні від’їзду вирішила, що зберу речі та повернуся в монастир допомагати сестрам, які нещодавно оселилися тут. У мене було лише кілька днів на збори та завершення справ. Пам’ятаю, треба було написати якусь публікацію, відвідати дві зйомки та встигнути вирішити особисті справи, з усіма попрощатися. Звісно, встигла не все. Мені був тоді 21 рік.

Батько зрадів моєму вибору, мама трохи злякалася. Вона мріяла, що я стану відомою журналісткою. Бабуся жалкувала, що в неї не буде правнуків, але розуміла: я на своєму місці.

Також непросто було звикнути до того, що багато речей у монастирі залежить від ігумені – це голова монастиря, управителька. Наше покоління виросло на цінностях свободи, захисту своїх інтересів. Нам складно слухатися кого-небудь, навіть старших за себе та більш досвідчених. Тим паче, коли ти виріс у неповній родині та звик до самостійності. Тож це був важкий момент – перелаштуватися і зрозуміти, чому це важливо в духовному житті.

Власних грошей монахиня не має. До монастиря я працювала, отримувала стипендію за навчання, тож була фінансово незалежною. Це був складний момент, коли я збагнула, що вже не можу піти заробити і витратити гроші, як заманеться. Якщо є потреба в якійсь речі, сестра каже ігумені чи відповідальним за покупки сестрам, і це придбають. Якщо сестрі треба кудись від’їхати у справах, до лікаря, наприклад, то виділяють гроші на проїзд.

У монастирі якийсь час я була в депресії. Я вразлива людина, тут швидкий темп усього – ти весь час і фізично, і нервово напружений. У звичайному житті, якщо сумно, ти можеш піти в кіно, кафе, зустрітися з друзями, поїхати кудись, у монастирі таких можливостей немає. Часом зустрітися із собою справжнім буває неприємно. Та я зрозуміла, що це не привід йти з монастиря, бо від себе не втечеш.

Думала, що в монастирі під Києвом залишуся до кінця життя. Планів щось змінювати не було жодних. Тоді я ще не знала, що опинюсь у Греції, а пізніше – у Німеччині.

Через 4 роки після того, як я пішла в монастир, мене запросили в Грецію вивчати в місцевому монастирі візантійський спів та монашеське життя. Там я познайомилась із матінкою Діодорою – монахинею з 20-річним досвідом. Вона родом з Німеччини. Завдяки цьому знайомству я опинилася згодом у Німеччині, тому що в їхньому монастирі потрібна була допомога зі співом церковнослов’янською мовою, це я вміла робити.

До того ж матінка Діодора виявилася тою людиною, у якої хотілось учитися монашеського життя. Вона не просто знає Євангеліє, а живе за заповідями і завжди перша приходить на допомогу. У цій людині багато любові, радості та спокою, це передається й іншим.