Розповідаємо історію 35-річної Наталі Нестеренко, яка під час депресії думала, що втрачає розум, і яку вбивали слова «візьми себе в руки».

Текст: Зоя Никитюк

Фото: Анна Бобирєва

Рік тому мені зробили операцію на щелепі, встановили імпланти. Але за два тижні почались ускладнення. Спочатку набряк язик, потім один стоматит змінювався іншим, почалася герпетична ангіна. Жила з постійним болем, у роті були такі рани, що їла тільки рідкі страви і лише через трубочку. За чотири місяці, здається, здала всі можливі аналізи та обійшла лікарів різних профілів. Ніхто не міг з’ясувати причину такого нереального болю. Сподівалася на допомогу відомого професора. Пам’ятаю, як після огляду він подивився на мене і сказав: «У вас все чудово! Видалення імпланту ситуацію не змінить. Проблему надумали, тому лікуйте нервову систему». Побажав мені удачі й продовжив займатися своїми справами.

Згодом виявилося, що імпланти таки потрібно видаляти – вони не прижилися, організм відторгнув чужорідне тіло. Перед операцією почала помічати, як зі мною робиться щось дивне. Вранці прокидалась і відчувала, як усе тіло тремтить, а серце, без перебільшень, вилітає з грудей, діафрагму нібито у лещата взяли. Та думала, що після операції з видалення все мине.

Божевільний стан

Утім стало гірше. Я постійно метушилась, не могла спокійно сидіти, робити щось із хатніх справ, не кажучи вже про роботу в офісі (Наталя працює юристкою – ред.). Втікала з квартири до лісу, озера – куди завгодно, аби якось пережити цю підвищену тривожність і збудженість. До цього ніколи не плакала, не розуміла, як це, плакати? Але під час депресії виплакала сльози на роки вперед… О дванадцятій ночі випивала купу заспокійливих крапель, які були в аптечці, й засинала. Сподівалась, що наступного дня щось зміниться. Проте прокидалась о п’ятій-шостій ранку – і все починалося знову….

Я переконала себе в тому, що так буде завжди.

Чомусь повірила словам професора про те, що проблема в мені. За два тижні після операції почала думати, що божеволію.

Чоловік обіцяв, що знайдемо найкращих лікарів, обов’язково вилікуємось. Я повірила. Натомість постійно чула: «Візьми себе в руки!», «Інші й не таке витримують, а ти така сильна і раптом опустила руки». Я зненавиділа ці фрази. Почувалася нікчемою, винуватою перед чоловіком, сином. Усі мої сльози сприймали як ухиляння від хатніх та сімейних обов’язків. Згодом чоловік поставив ультиматум: «Вилікуйся, і потім поговоримо». А мені просто хотілося теплоти, захищеності, щоб обійняли й інколи зробили чай – на той момент цього було б достатньо. На жаль, наш шлюб випробування моєю депресією не витримав. Нині ми розлучаємось.

Єдиною людиною, яка постійно мене підтримувала, була мама. Вона була поруч, взяла на себе всі хатні обов’язки, розуміла, що я не надумую, а мені справді страшно, і більше не можу робити те, що робила до цього.

Поради експерта

Марина Фатєєва, психологиня, психотерапевтка

6 ознак депресії, на які варто звернути увагу

Якщо протягом двох-трьох тижнів помічаєте за собою або за рідною людиною хоча б три симптоми – звертайтесь до лікаря.

1. Втрачено відчуття задоволення. Настрій погіршується без видимих причин, переживаєте емоційний стан, коли нічого не хочеться, речі, які викликали емоції раніше, вже не чіпляють.

Думки про суїцид

Намагалась уникати свого дванадцятирічного сина, хвилювалась, аби він не почав вважати мене божевільною. Я відчувала себе поганою матір’ю, боялась втратити дитину. Розуміла, якщо залишусь без нього, – жити точно не має сенсу. І ці переживання призвели до того, що задумалась про суїцид. Уперше в житті. Мені стало неймовірно страшно.

Потроху почали зникати з мого життя і люди, яких вважала близькими. Хоча про свої переживання не розповідала. Було соромно. І просто не хотілось укотре почути фрази на кшталт «Візьми себе в руки», «Сходи у кіно, розвійся», «З’їж шоколадку». Я боялась навіть узяти в руки мобільний або увімкнути ноутбук. Боялась виходити на вулицю, спілкуватися з людьми. Містом могла пересуватись лише на таксі – жодного громадського транспорту. Про яке кіно могло йтися?

Моїм найбільшим страхом було з’їхати з глузду, а також, коли біль після операції ще не минув, залишитись інвалідом.

2. Усе частіше з’їдає самокритика і самозвинувачення: «Я нікчема», «Нічого не досягнув», «У мене нічого не вийде», «Краще вже не буде» тощо.

Тепер я розумію, що означає вислів «страх паралізував» – пережила такий стан. Завжди знала, чого хочу і як цього досягнути, а тут раптом глухий кут, виходу не видно, здається, так буде завжди. Це жахливо, повірте.

Так продовжувалось півроку.

Поки я не зателефонувала до свого знайомого лікаря-невролога. Вона мене уважно вислухала і сказала: «У тебе депресивний стан. Потрібно почати психотерапію і лікування медикаментами. Терміново!».

 Завжди знала, чого хочу і як цього досягнути, а тут раптом глухий кут, виходу не видно, здається, так буде завжди.

Щастя – просто посидіти

Пригадую, як уперше приїхала до психотерапевта. Вона одразу зазначила, що медикаментів не виписує, мовляв, будемо лікуватись за якоюсь методикою – назву не запам’ятала. Слухала і розуміла, що задихаюсь, ковтала повітря, здавалось, не встигну зробити вдих-видих. Намагалась відповідати на запитання психотерапевта. Втім насправді продумувала свій шлях додому і з жахом міркувала, як сяду в трамвай. Відвідала декілька сеансів і перестала – це не мало сенсу.

Поки не знайшла спеціаліста, який не тільки проводив психотерапевтичні сеанси, а й призначив необхідні антидепресанти. За три тижні я змогла нарешті спокійно посидіти, а не ходити з кутка у куток, самостійно поставити чайник, заварити каву. Тоді зрозуміла, що щастя у такій дрібниці, як просто… сісти. За місяць після початку терапії і медикаментозного лікування повернулась до роботи в офісі. Мені не було добре. Спочатку я щоранку сповзала з ліжка, плакала від сильних спазмів у спині, від того, що тіло, як каменюка, від страшенного головного болю. Все робила через «не можу», оскільки організм забув елементарні вправи. До того ж погладшала на п’ятнадцять кілограмів.

3. Фізична слабкість настільки сильна, що неможливо встати з ліжка. Хоча видимих причин для цього немає.

4. Порушився сон: прокидаєтесь уночі або рано вранці (о четвертій-п’ятій годині), довго не можете заснути.

5. Змінились харчові звички. Якщо раніше їли з апетитом, то нині страви не приносять задоволення. Якщо були більш стриманими у їжі, то тепер їсте, як не в себе.

6. Відчуваєте роздратованість, часто хочеться плакати, хоча раніше були виваженою людиною і порюмсати не тягнуло.

Ви у зоні ризику, якщо:

• хтось із близьких родичів також страждав на депресію – генетичну схильність ніхто не відміняв;

• помічали в себе сезонні коливання настрою (навесні та восени почуваєтеся гірше);

• нещодавно народили дитину і у вас обмежене коло спілкування – нема з ким ділитися у важкій ситуації, не відчуваєте достатньої підтримки від близьких людей;

• маєте проблеми із судинами (у цьому разі депресивна симптоматика важче протікає та несприйнятлива до терапії);

• багато речей приймаєте близько до серця, переживаєте за всіх і за все;

• часто переживаєте стрес. На жаль, може настати момент, коли нервова система не витримає і навіть незначні негаразди вас «доб’ють».

Тепер, коли відчуваю на душі спокій, коли можу їсти і насолоджуватись смаком – це дуже дорого коштує. Я настільки хотіла жити так, як раніше, що не уявляю, як люди довгий час живуть з депресією і відмовляються лікуватись.

У цій боротьбі з депресією мені дуже допомагала мама та мій лікар. Вони вірили у мене тоді, коли я сама собі і сама в себе вже не вірила… Якщо у вашому оточенні є людина, яка переживає депресію, не залишайте її. Дайте зрозуміти, що ви поруч, що ви завжди готові прийти на допомогу, підтримуйте добрим словом, любіть. Цінно, коли близькі розуміють, що депресія – це страшна і підступна хвороба. Я не перебільшую.

Якщо так трапилося, що ви залишились наодинці з депресією, нікого немає поруч, у жодному разі не замикайтесь у собі. Про «мені соромно комусь розповісти», «мені незручно просити про допомогу» взагалі потрібно забути. Терміново (на цьому наголошую) шукайте лікаря, поділіться своїм болем з тими, кому довіряєте. Лікуючись, через «не можу» ходіть на роботу, на тренування, прогулянки, робіть те, що раніше приносило задоволення, чи спробуйте щось, чого давно хотілось.

Можливо, дивно, але я вдячна депресії. Нині мене оточують інші люди, інакше ставлюсь до роботи, ціную елементарні речі. Раніше життя нагадувало суцільні перегони.

Нині я ще продовжую лікування і працюю над тим, аби перестати приймати все близько до серця – це була моя серйозна проблема.

Але відчуваю, що повертаюсь до себе колишньої. Як? Раніше, коли у мене був поганий настрій, вмикала музику і починала прибирати. Банально, але допомагало. Коли не так давно почала робити теж саме, зрозуміла – одужую.

5 порад для підтримки людини, яка переживає депресію

1. Ніколи не кажіть: «Візьме себе в руки!», «Збери себе докупи!», «Не видумуй», «Ти ж сильна! Що таке?» і подібне. Ці фрази знецінюють переживання людини, у якої депресія. Їй і без того погано, вона і без того соромиться свого стану і заклик «взяти себе в руки!» призведе лише до того, що близька вам людина опиниться у повній ізоляції, більше не звернеться до вас по допомогу.

2. Покажіть, що ви поруч і підтримуєте – це найголовніше. Допомагають такі слова: «Я розумію, що ти переживаєш», «Можеш на мене розраховувати», «З усіма буває, ти впораєшся». Головне – робіть це щиро.

3. Не переставайте телефонувати, відвідувати, запрошувати кудись сходити разом. Близька людина повинна відчувати, що вона не сама, її люблять, розуміють і підтримують.

4. Намагайтесь зрозуміти. Тим, хто не переживав депресію, важко уявити, що людина справді не може встати з ліжка. Це складно пояснити, але це так. Фізичний стан при депресії нагадує грип – тільки вдвічі важчий.

5. Пам’ятайте, що депресію не можна подолати лише зусиллями волі. Вона викликана фізіологічними порушеннями у мозку. Тому потрібна допомога спеціаліста і у більшості випадків необхідне медикаментозне лікування.