20 липня 2017 року вокаліст гурту Linkin Park Честер Беннінгтон скоїв самогубство. 41-річного музиканта знайшли мертвим у його будинку в Палос-Вердес у Каліфорнії. Музикант протягом декількох років боровся з алкогольною та наркотичною залежністю і депресією.

Згодом його дружина опублікувала відео, зроблене за 36 годин до смерті чоловіка. На ньому Честер сміється та розважається з дітьми. Це відео стало початком флешмобу #faceofdepression, який показує, що депресію не завжди можна розпізнати за зовнішнім виглядом людини. Україна також долучилася до цього руху.

The Village Україна говорить з Анаїд Агаджановою, яка хотіла покінчити життя самогубством: про те, що відчуваєш за крок до смерті та що допомагає повернутися до життя. Анаїд – програмна директорка радіо «ФМ Галичина» та піарниця гурту 5 VYMIR.

Тоді було дуже багато проблем з роботою, відвалилися якісь спонсори, ми не поїхали на якийсь фестиваль – і для мене це все було кінцем світу. Я почувалася випаленою зсередини. Зараз це все звучить смішно, я безліч разів розрулювала подібні кризи. Мені здається, в якийсь момент я повністю розчинилася у цьому процесі, стала нескінченним продовженням того, чим займаюся. Уже потім психолог, з якою я працювала після кризи, висловила те, що мені ніколи раніше не спадало на думку: «Нічого в цьому житті не є кінцем світу». Мені до цього ніхто не казав, що ми всі не помремо, якщо я щось не зроблю чи в мене щось не вийде.

У той момент здавалося, що самогубство – це єдине, що я можу зробити. Я не розуміла, що має відбуватися далі. У своїй роботі я завжди думаю на кілька кроків уперед, піарник – це стратегічна роль. У мене завжди був якийсь план. Але коли цих кроків не бачиш перед собою, потрапляєш ніби у якийсь вакуум, у який більше не потрапляє жодна інформація. Може, мені треба було піти в інші двері, не знаю. Я не чекала змін чи додаткових поштовхів і дуже швидко все для себе вирішила.

Фото: Анна Бобирєва

 Мені до цього ніхто не казав, що ми всі не помремо, якщо я щось не зроблю чи в мене щось не вийде.

«Не життя, а зворотний процес»

Я робила дуже багато того, що мені в різний спосіб шкодило. Це тривалий процес самознищення, який складається з купи психологічних і фізичних речей. Понаднормова робота теж є частиною цієї історії. Працювати 36 годин поспіль і думати, що так треба – це такий самий фактор, як сигарети, наркотики, алкоголь. Я не так давно усвідомила, наскільки це тотожні речі.

Певний час я приймала різні стимулятори та антидепресанти, щоби бути сконцентрованою і краще працювати. Були епізоди, коли я могла одночасно пити таблетки, алкоголь, вживати якісь легкі наркотики, це все відбувалося на фоні нескінченного робочого дня, який іноді тривав по кілька діб. Ти думаєш, що просто так живеш, і в якийсь момент перестаєш помічати, що це не життя, а зворотний процес. Тоді найстрашніше для мене було зупинитися, перестати боротися. У наших реаліях ця боротьба полягала в постійному пошуку фінансування, можливостей, у якихось психологічних робочих моментах, які треба постійно у собі перемагати.

Наприклад, у світі ЗМІ – це спосіб стати відомим, бо вони дають аудиторію артисту. А в нас усе навпаки – артист дає аудиторію медіа. Це звичайний приклад того, що моя робота у якихось моментах просто не має сенсу. Поняття піару в нас часто просто висмоктане з пальця. І виходить, ти вкладаєш купу зусиль у проекти, намагаєшся їх донести до різної аудиторії, виконуєш нереальну кількість якихось дій, але результат все одно ніколи не задовольнить.

 Працювати 36 годин поспіль і думати, що так треба – це такий самий фактор, як сигарети, наркотики, алкоголь.

Зараз я розумію, що не хочу більше переходити межу. Вона полягає у кількості зусиль і тому, наскільки ти все береш близько до серця. Важливо, щоб і ти, і люди, з якими працюєш, однаково розуміли всі процеси і ставилися до цього рівноцінно.

Мені здається, це найважливіший висновок, який я зробила у своєму житті – як би ти когось не любив, дуже важливо бути з тими, хто робить тебе щасливою, а не навпаки. Тривалий час мені здавалося, що любов – це дуже про терпіння і прийняття. Але потім зрозуміла, що для терпіння на світі існують інші речі. Моє життя складалося з того, що мене вбивало, але я це сприймала як належне.

«Бувай, я звідси тікаю»

Я сиділа на самому краєчку підвіконня і думала зіскочити. Це 5-й поверх старої «сталінки» на Лук’янівці. Пам’ятаю, у мене сильно боліла голова, я була дуже невиспана, мене нудило. Я в такому стані перебувала досить давно, це був критичний момент, психіка – на нулі. Це могло статися у будь-який момент. Ти сидиш із партнерами десь на ефірі, розмовляєш, а думки – піти й розбити собі голову об стіну.

За кілька годин до цього ми були з друзями в барі. Я тоді займалася одним важливим для мене проектом, дуже хотіла його реалізувати. Це була ніч, коли ми мали вже виїздити на фестиваль, а спонсори повідпадали в останній момент, і заміни ми так і не знайшли. Пам’ятаю, сказала подрузі, що йду додому. Вона не розуміла, що зі мною відбувається. Ну так, я втомлена, переймаюся тим, що проект провалився. Але ж у наших реаліях таке буває дуже часто. Хіба це привід дуже перейматися?

Якийсь час я ще гуляла вулицями, а тоді опинилася у квартирі, яку знімала з двома подругами. Так вийшло, що вони обидві поїхали і я була вдома сама. Ще й вимкнули світло. На додачу в мене почав розряджатися телефон, я випила кілька препаратів: знеболювальне, заспокійливе, які наклалися на алкоголь. Ще, здається, були стимулятори, типу кофеїну. Дуже невдалий коктейль, словом.

І от я в цьому стані сиджу на краю підвіконня, підсуваюся ближче до краю – і раптом чую, як щось гупнуло в двері. З нами жила кицька, ми з нею загалом не перетиналися, я її не помічала. Здалося, що вона в сусідній кімнаті влаштувала якийсь кіпіш. Я на автопілоті злізла з підвіконня і пішла подивитися, що відбувається. Відчинила двері у сусідню прохідну кімнату, а там темрява, купа якогось мотлоху – валізи, речі, меблі, апаратура. Стояла там, мабуть, хвилин 10, намагалася зрозуміти, що відбувається.

А тоді раптово почула за вхідними дверима голос колеги, яку дуже поважаю. Вона кричала: «Анаїд, якщо ти зараз не стрельнеш мені сигарету, то я тобі нахер все рознесу!» Я навіть тепер, коли аналізую цю історію, все одно не можу пояснити, як і чому це все відбувалося. Не думаю, що увесь досвід, який я тоді проживала, загалом можна вписати у якісь слова. Стояла я в цій темряві і не розуміла, що мені робити – чи відчиняти двері подрузі, чи лізти на підвіконня. Я навіть підсвітити собі не мала чим, тому що телефон сів.

Я не пам’ятала, де кинула ключі, але розуміла, що вона зараз справді може підняти кіпіш, а для мене важливо не створювати проблем людям навколо. Перед цим мені писало багато людей, це була реакція на пост, у якому я повідомила, що зупиняюся. До цього тексту я додала слова з пісні гурту «Димна Суміш»: «Бувай, я звідси тікаю». Усі повідомлення на цю тему я блокувала. Серед заблокованих була ще одна знайома, яка й повідомила моїй колезі, що зі мною відбувається щось стрьомне. Вона скооперувалася зі ще кількома знайомими та приїхала до мене.

Коли я нарешті відчинила двері, побачила таку картину: моя колега стоїть із пляшкою коли, біля неї ще одна знайома, яка живе у квартирі поруч. У руках в неї лопата, і вона така цілком серйозно каже типу: «Анаїд, у вас все добре? Здається, з вашої квартири горілим пахне».

А я відповіла: «Є**ть, у нас тут дєвішнік?!»

Далі була «швидка» з лікарями у квартирі без світла, і загалом з цього могла б вийти дуже смішна історія, якби не причина, через яку всі зібралися. Мене відкачали. На ранок не стало легше, я прокинулася з тими ж думками й приблизно у тому ж стані.

Але в мене загострене почуття відповідальності. Я розуміла, якщо такий «кіпіш» стався через мене, я просто не можу знову так сильно бентежити цих людей. Мабуть, це було найважливіше, що мене у той момент втримало.

 Не думаю, що увесь досвід, який я тоді проживала, загалом можна вписати у якісь слова.

«Спати по 7 годин і не забувати їсти»

Мені дуже допомогло те, що стільки людей, яких я справді поважаю, у критичний момент не засудили мене, не почали вчити, як жити, а просто підтримали. Сказали, ну начудила, буває. Але все нормально, рухаємося далі.

Думаю, мені в житті не вистачало якоїсь вербальної підтримки. Я не розуміла, кому насправді потрібна, хто мене справді цінує. Це все було сильно розмито, бракувало простих слів. Крім того, мені постійно здавалося, що я велике розчарування для всіх, якщо чогось не змогла зробити. Напевно, в якийсь момент стала дуже залежною від думки оточення. Ще один фактор – я надто критично ставлюся до себе та своєї роботи. Цієї критики внутрішньої в якийсь момент стало забагато.

Я розуміла, що маю підлікуватися та нормально відпочити, тому що забула, що таке нормальний сон і втратила 15 кг. Через кілька днів написала мамі, яка живе у Львові, розповіла, що сталося. Вона теж мене підтримала. Сказала, повертайся, будемо щось із цим робити.

Кілька місяців я провела в реабілітаційному стані. Нічого взагалі не робила. Треба було відлежатися. Кілька тижнів працювала із психологом. Зрозуміла для себе, що геть усе, що нас вбиває чи підживлює – усередині, і щоби припинити страждати, треба просто припини страждати. Важливо обирати для себе речі, які не ведуть у мінус.

Урешті, з’ясувала, якщо спати по 7 годин і не забувати їсти – усе буде добре. В ідеалі ще займатися спортом. Також я викреслила зі свого кола людей, які робили мене нещасною. З якогось моменту вдалося змінити своє ставлення, життя перестало бути боротьбою за місце під сонцем. За кілька місяців відчула, що можна повертатися до якоїсь діяльності.

У мене був вибір – знову піти в ті умови, які були раніше, чи вийти трохи із зони комфорту й обрати роботу в суміжній сфері з дуже хорошою зарплатою. Врешті, мені вдалося повернутися до роботи на радіо, яку я любила найбільше. Можна сказати, що я знову почала з того місця, де закінчила, тільки тепер уже в більш сприятливих умовах. Також багато в житті змінила вагітність. Це був чіткий сигнал про те, що зі мною все гаразд. І я цю думку прийняла.

 Важливо обирати для себе речі, які не ведуть у мінус.

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – лонгріди без новин.