The Village Україна розповідає історії киян, які прожили понад 50 років разом.

Фото: Анна Бобирєва

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – лонгріди без новин.

Неля Степанівна та Віктор Костянтинович

Разом понад 50 років, 49 років одружені

Ми дуже протилежні одне одному. Якщо люди однакові, то, мабуть, не сходяться. Один повинен доповнювати другого. Єдине, що у нас спільне – ми не вміємо лаятися.

Неля Степанівна: Познайомилися дуже просто – ми з першого класу разом вчилися. Звісно, вже коли стали дорослішими – у класі сьомому – пробігла іскра. Почали потрошки зустрічатися. У нас було багато спільного: він – спортсмен, я – спортсменка. Скрізь разом: на всіх волейболах, баскетболах, легкій атлетиці. Наш клас був основний у школі по спорту. І так на ґрунті спорту почалися цукерки-квіточки.

Закінчили школу, продовжували зустрічатися. Я з першого разу не вступила до інституту, відразу пішла працювати в проектну організацію, а Вітя пішов на завод. Після того я вступила на вечірнє відділення до економічного інституту, а Вітя пішов на два роки в армію. Коли він повернувся – ми вирішили продовжувати далі.

У 1969 році вирішили одружитися. А тоді черга була в ЗАГСі, щоб одружитися в п’ятницю чи в суботу. У лютому ми подали заяву аж на 2 серпня. Одружувалися, ще коли Шоколадний будиночок був ЗАГСом. Весілля десь на 100 людей, гуляли тут (у будинку – ред.). Був дерев’яний настил, щоб мали де танцювати, і всі витребеньки, які роблять в Україні – наступного дня тачками катали наших рідних, наче вони наречені. Дуже гарне весілля було. До мене навіть приїхала подруга-француженка з Парижа.

І так зачепилися, хоч за гороскопом ми не сходимося. Завдяки терплячості й тому, що ми поважаємо одне одного. Ми дуже протилежні одне одному. Якщо люди однакові, то, мабуть, не сходяться. Один повинен доповнювати другого. Єдине, що у нас спільне – ми не вміємо лаятися. У нас максимум – надутися одне на одного і не розмовляти деньок.

Діти дивляться на те, як батько з матір’ю ставляться одне до одного, і так само намагаються зробити у своїй сім’ї. Якщо не бачиш поганих моментів у своїх батьків – ти їх і не повторюватимеш сам.

 Якщо не бачиш поганих моментів у своїх батьків – то ти їх і не повторюватимеш сам

Надія Григорівна та Юрій Павлович

52 роки разом

Любов проглядається по життю в стосунках між людьми. Одне діло: закохався і через два роки розійшовся. Якщо з роками все добре – значить це справді кохання. Спочатку закоханість, далі – звикання, потім – допомога по життю.

Надія Григорівна: Починаючи з 18 років, я працювала-навчалася, працювала-навчалася. Я тоді жила у Львові і працювала в обласній клінічній лікарні. Самі розумієте, не було куди ходити. І от я повертаюся з університету ввечері, сідаю в автобус, а тут такий красень. По суті, не я з ним, а він зі мною познайомився. Я заходжу в автобус і кажу: «Проїзний», а він мені: «А покажіть!». Так він дізнався моє прізвище. Потім виявилося, що ми живемо на одній вулиці. Коли б я не прийшла на зупинку – завжди і він там був. Так ми зустрічалися з осені до березня, а тоді одружилися.

Чоловік – військовий, його постійно переводили. Зі Львова в Підмосков’я, відтак у Москву. Там я працювала науковою співробітницею в інституті. Працювала багато з радіоактивними елементами й отримала захворювання крові. Мене поклали в профпатологію і сказали, що я не можу жити в промислових містах. Нам довелося переїхати з Москви в Білорусь. Але він же військовий, тому потім ми переїжджали в Угорщину, в Крим, а потім вже в Київ.

Куди чоловік – туди і я, от і вся наша любов. У нас не було допомоги ні від кого, все самі. У нього – ні батьків, ні брата-сестри. А я з багатодітної сім’ї, дев’ята по рахунку. Усього самі добивалися. Нас у молодості навіть вважали братом і сестрою, такими схожими ми були. Якось нас навіть таксист спитав: «Це ваш старший брат?». Дуже важливо розуміти та поважати одне одного.

Юрій Павлович: Мене з нею познайомив львівський автобус. Заходить симпатична дівчина, каже: «Проїзний». А я що? Кажу: «Покажіть!». Вона з такою злістю мені його показала, але я запам’ятав усе, що там було написано. Але чому я її запам’ятав? Подивився на неї і подумав: «Красива, мені підходить». Що вона подумала – я ще досі не знаю. Отак і познайомилися. Що я їй зіпсував життя – це вже інше. Вона навчалася в університеті, а я був військовим. Мене відіслали в Москву – я її туди з собою забрав. Дуже хвилювався, що навчання в університеті їй ламаю. Навіть начальство просив, щоб скеровували туди, де є університет. Любов це? Не знаю, як на мене – це звичайна повага одне до одного.

Ми переїхали в Москву, вона влаштувалася на роботу. Одного разу приходить додому і каже, що в неї заклинило лічильники. Я питаю: «Які лічильники?», а вона: «Гейгера» (детектор радіоактивного випромінювання – ред.). Її обстежили і повідомили про дуже сумну картину. Зазвичай діагноз кажуть не хворим, а їхнім рідним. От і мені сказали: «Ви ж військова людина, самі розумієте, що таке робота з радіоактивними елементами. Не знаємо, скільки протягне, але їй буде краще подалі від промислових об’єктів». Довелося кидати кар’єру і переїжджати. У такий момент я дізнався про свою дружину більше, ніж за всі попередні роки. Думав, що так і закінчилося наше спільне життя. Але я сказав: «Будемо боротися за життя».

Любов проглядається по життю в стосунках між людьми. Одне діло: закохався і через два роки розійшовся. Якщо з роками все добре – значить, це справді кохання. Спочатку закоханість, далі – звикання, потім – допомога по життю.

 Любов це? Не знаю, як на мене – це звичайна повага одне до одного

Ніна Іванівна та Анатолій Олександрович

Разом 59 років, 52 роки одружені

Коли ми їздили в поїзді, нам часто казали: «Ви такі схожі!». Це і візуально, і риси характеру, і ставлення. Багато спільного з’являється. Мені навіть сусідка казала: «Я вот смотрю, в нашем доме самая красивая пара – это вы».

Ніна Іванівна: Ми земляки, з Полтавської області. Тільки він старший трохи. На всю Гребінку (місто у Полтавській області – ред.) знали його, знаєте ж, як то буває у невеликому селищі. Я закінчувала школу, а він уже працював. І от ми і познайомилися, повлюблялися.

Анатолій Олександрович: Я їхав з роботи з другом, а вона йшла зі школи.

Ніна Іванівна: Я десятий клас якраз закінчувала, а він йшов з товаришем. А той товариш зі мною в одній школі вчився. Так і познайомилися. От вам і кохання з першого погляду на все життя.

А потім, як сказати. Він пішов в армію, служив три роки. Після армії повернувся – і ми пішли і розписалися. Він вирішив влаштуватися на роботу в Росію. Я поїхала з ним, там у нас дочка народилася.

Ми віримо в любов на все життя. Витримали ж стільки років і не помітили. У нас нещодавно було «золоте весілля». Як доживемо, то ще посвяткуємо. Головне – вміти пробачати. Не завжди чіплятися за кожне слово. Десь промовчати, десь поступитися.

Анатолій Олександрович: Найскладніше – це старість. Кажуть, це гірше за війну. Бо після війни можеш живим залишитися, та ще й нагороду отримати. А при старості ніяких шансів.

Ніна Іванівна: Коли старість настає і здоров’я підводить – це вже cерйозні складнощі. Тут ще як хто переборює – це теж багато значить.

У нас було багато стресових моментів, які ми пережили разом. От, наприклад, у нас дочка виходила заміж у день аварії в Прип’яті. А до нас приїхали гості! Ми тієї ночі все одно провели весілля, вже як було. Уявіть, для молодих це була така «закалка».

Коли ми їздили в поїзді, нам часто казали: «Ви такі схожі!». Це і візуально, і риси характеру, і ставлення. Багато спільного з’являється. Мені навіть сусідка казала: «Я вот смотрю, в нашем доме самая красивая пара – это вы».

 Ми віримо в любов на все життя. Витримали ж стільки років і не помітили.