The Village Україна публікує історію Євгенія Стасіневича, який рік тому вийшов із реабілітаційного центру для хімічно залежних у Києві. Говоримо про те, що таке алкоголізм, як відвикають від алкоголю і що робити, якщо вирішив припинити вживати.

Фото: Анна Мурзіна

«Я почав пити у 2004 році, на першому курсі. Хоча постійне вживання – щотижневе, кожної п’ятниці – дуже швидко переросло у зловживання. Вже від початку пив ледь не до останнього, не зупиняючись на стадії «задля хорошого настрою». З 2007-го почалися перші дводенні запої, коли потреба зняти абстиненцію перетворювалася на ще один кураж. Восени 2013 року трапилися перші три дні. У моєму випадку і межа між вживанням та зловживанням, і межа між зловживанням і хворобою була досить хисткою: толерантність росте поступово, але постійно і безповоротно».

 Толерантність росте поступово, але постійно і безповоротно

 Хімічно залежні вкрай егоїстичні, постійне відчуття злості, якщо не вживають, претензії до всього навколо

Ситуація

Першого серпня 2016 року, в понеділок, десь о 12-й дня з легкою душею вийшов по сигарети. Все у мене було більш-менш добре, і з сім’єю і на роботі, ніяких особливих реальних проблем не мав. Хіба психологічні. Дорогою зрозумів, що хочу випити сидру: до вечора запах вивітриться і ніхто нічого не помітить. Пізніше дізнався, що є 21 рекомендація для алкоголіків, як припинити вживати, і 22 – жартівлива – «не спалися». Тоді жив з громадянською дружиною, вона бачила, як один раз я вже потрапляв до реабілітаційного центру, зміг втекти – це сталося за два місяці до «сидру». Всі розуміли, що це давно не просто проблема, а катастрофа.

Хімічно залежні вкрай егоїстичні, постійне відчуття злості, якщо не вживають, претензії до всього навколо. Принаймні у мене так було. Перші дні після загулів зривався на крики і відверту агресію, не міг це контролювати, функції гальмування психічної системи не працюють, є тільки збудження. Хоч я під час тих загулів і не влаштовував особливо гучних «перфомансів». Мене це радше штовхало на «водіння кози» і відвертість, міг розповідати щось особисте і сокровенне. А ще ставав дуже причепливим, якщо вже починав із кимось пити, то не відпускав людину, пив до ранку. Треба було заливатися до відключки, по-іншому не зупинявся.

Того разу взяв один сидр, потім ще один, «сів» на телефон розмовляти з друзями, під вечір пішов гуляти далі. Дружина все зрозуміла, сказала, що будемо роз’їжджатися, вона за цим всім спостерігала десь півроку, всякого жахливого надивилась. А познайомилися ми, коли я був у тверезості, вперше «підшитий». Через рік після першого підшиву зірвався на чотири дні. Дружина тоді допомагала, рятувала, була поруч. Після того підшився ще раз, удруге, але через півроку знову понесло: зрозумів, що дисульфірамова страховка не працює, так буває. Наступні півроку дружина бачила всі мої запої, брехню, егоїзм. Їй цього вистачило. Звинувачувати своїх близьких, які вирішують піти, ми просто не можемо. Вони мають рятувати себе.

Зараз у мене вже третя підшивка – під лопатку.

Вдома тоді ночував сам, дружина не приїхала, не могла такого бачити. «Ну, якщо так, значить, руки  розв’язані», – подумав я. Наступного дня знову зустрівся з друзями, знову пив. Але з третього дня був фактично один. Міг ще кудись виходити, та сил уже навіть на це не було. Не курив, серце відчував так, що не до куріння було. Навіть не їв, тільки пив. Сон у мене абсолютно алкогольний був, несправжній, голова не відновлювалася, невротизація наростала. І тільки протягом дуже короткого моменту, коли похмелявся і ще не встигав завалитися у п’янку, мені було більш-менш.

 Підшивка – це коли в організм вводиться речовина, несумісна з алкоголем, вона не дозволяє печінці розщеплювати етилові сполуки. Через це у разі вживання алкоголю відбувається гостра інтоксикація

Так тривало п’ять днів.

Тоді прийшла мама, їй подзвонила дружина, мовляв, Женя знову взявся за своє. Переночувала зі мною, і наступного ранку ми поїхали у воєнний шпиталь на детоксикацію: крапельниці, очистка крові. Розумів, що сам уже не вистрибну. Пробув там три дні, намагався втекти, страшенно мені на детоксі не подобалося, хотів продовжувати. Ще й знайомих обманом підбив принести мені пляшку. Якось вивели мене на перекур, і я побіг, кволо так. Одразу помітили,  біжать за мною, а хтось мене рукою «зупиняє», розсікає губу. У шпиталі мене зашивають, кажуть: три дні – мало, треба ще, психіка геть погана.

Та я всіх запевнив, що мені нормально, що вже стабілізувався. А сам відчуваю, що накручений до межі, злий, як собацюра, алкоголь не вийшов. Біля дому відправив маму, знову ж таки – обманом, у магазин, а сам забіг в аптеку і на останні копійки взяв настойку глоду, щоб розводити її водою з-під крану. Мама вдома мала бути поруч, аби контролювати. Але я вигадав якісь причини і поїхав продовжувати.

Того вечора у мене й сталася перша в житті «білка».

Подруга відправила мене до свого знайомого, щоби я там перепочив, відійшов. Додому не хотілося. А я вже добряче прийняв зверху на ту настойку глоду, і під вечір почало здаватися, ніби той друг – російський шпигун. Почав викидати його речі з вікна сьомого поверху, там і відро було. Диво якесь, що не влучив ні в людей, ні в запарковані машини. Хоча найважливіше, що сам не вистрибнув. Украв його гаманець, додому пішов у його взутті, а на ранок нічого не пам’ятав. То вже був не просто психоз, а класична параноя.

І ось у такому стані приїздив до дружини на роботу, ми майже тиждень не бачилися, типу скучив. Літо, я в м’ятому піджаку, а у внутрішній кишені пляшка горілки бовтається.

Тоді ж ця подруга приїхала до мене, побачила, що я знову «в хлам», хоча тільки-но вийшов з детоксу, мало б хоч трохи попустити. Вона разом із дружиною і почала шукати реабілітаційні центри. Тобто це не було моє рішення. На третій день за мною приїхала «мотиваційна бригада», сказали, що вони з поліції і забирають мене з собою. Я, звісно, нічого не пам’ятав, думав, а раптом щось накоїв, і такий: «Ну, поїхали». Це було під вечір. Мене привезли у якийсь приватний будинок, помили, я злегка проспався, і на ранок вже зрозумів, що я в реабілітаційному центрі і звідсіля точно не втечу: всіх попередили, що я «побєгушнік» зі стажем. Дім закритий, на вікнах ґрати, «старший брат» , що був зі мною в карантині, каже, що мені даватимуть таблетки, будуть займатися моїм відновленням, є психотерапевтичні групи. Десь тоді я й дізнався, що менше, ніж на 2-3 місяці, туди ніхто не заїжджає.

Уперше вийшов на вулицю майже через місяць – 10 вересня – хвилин на сорок, подихати повітрям.

 Пацієнти реабілітаційного центру називали одне одного «братами»

 Треба реально зрозуміти катастрофічність ситуації, зізнатися хоча б собі, що це вже нормальне таке дно

Реабілітаційний центр

Перший місяць перебування в центрі був суцільним відчаєм. Продумував схеми, як звідти втекти, готовий був навіть щось зламати собі, щоб потрапити до лікарні, аби тільки не залишатися там. З батьками поговорив по телефону через три тижні, з дружиною – через місяць. Потім трохи попустило, притомне мислення почало вертатися. Через місяця півтора зрозумів, що треба з цього всього хоча б якийсь досвід винести, інакше це все просто не має сенсу. А згодом відкрилося, що переді мною насправді дуже хороші стартові можливості, бо загалом-то я досягнув дна. Для психотерапії це  дуже важливий момент: часто люди не полишають алкоголь чи наркотики, бо не бачать у цьому проблеми, бо ще нічого особливо не втратили. Треба реально зрозуміти катастрофічність ситуації, зізнатися хоча б собі, що це вже нормальне таке дно. Після того можна на щось сподіватися.

Це був центр змішаного типу, там були і алкоголіки, і наркомани. Я бачив усіх тих людей і усвідомлював, чим для мене ця історія могла скінчитися. Була і страшна провина, і паніка, і відчай, і злість, що мене силою тут тримають. Щоправда, злився я на центр, на адміністрацію – не на близьких, хоч там це й рідкість. А от себе реально ненавидів, було гидко. В якийсь момент навіть перестав регулярно приймати душ. Для чого це, якщо ти таке гівно? Та потроху все одно відновлювався, почав займатися спортом, качати прес. Пізніше одному з «братів» навіть дозволили привезти у підвал дому свій тренажер. Схуд десь на 10 кг.

Рішення, що більше не питиму, ухвалював для себе вже в центрі. І це якраз історія про відшукування правильної – «своєї» – мотивації. І це не аж так просто. Бо тверезість заради тверезості – дурня, так бути не може. Я маю бути тверезим, щоби що? Аби довше жити? «А я не хочу довго жити, мені вистачить і сорока років», – внутрішня відповідь може бути і такою. Також не слід бути тверезим задля інших людей, скажімо, для дитини, якій нині потрібен батько, а через 10 років вона буде старшою, самостійною, і це потенційно може розв’язати тобі руки. Так само з дружиною, дівчиною – посварився, і вся тверезість, прив’язана до іншого, зникає. Рішення має бути персональним і фокусуватися тільки на мені. Система мотивацій, яку ти вибудовуєш зсередини себе, безкінечно важлива.

І у момент, коли починаєш формувати для себе цю систему, з’являється щось подібне на волю і чесність із собою. «А давай чесно проаналізуємо, що в тебе було, і зіставимо це з медичним описом хвороби? Давай. Що виходить? Класичний алкоголік. Якої стадії? Третьої. Скільки з таким діагнозом і з твоїм сьогоднішнім здоров’ям живуть, якщо не полишають вживати? Десяточку десь. Хочеш? Не хочеш». Боляче і неприємно, але ти продовжуєш аналізувати. Це і є воля, воля до змін. Ну або самозбереження, хоча в залежних із тим великі проблеми.

Та важливішим за ці розумування є конкретні вчинки: продовжити не пити, коли виходиш з центру. Бо там умови стерильні, ти якщо й захочеш, то не вип’єш. Правда, мені розповідали, що попередній керівник центру під ліжка алкоголікам клав пляшки з горілкою: хто їх відкривав і пив, тому продовжували термін перебування. Так робити не можна, але в реабілітаційних центрах є і свій темний бік, зловживання владою в закритому колективі. Близькі геть не все можуть контролювати.

 Бо тверезість заради тверезості – дурня, так бути не може. Я маю бути тверезим, щоби що? Аби довше жити?

Не варто думати, що реабілітаційний центр робить з тебе надлюдину. Проте голова прочищається. Найкраще, що я там зробив – суттєво приборкав власне его та попрацював із гординею. Без цього в моєму випадку було ніяк. Коли сидиш зі всіма тими людьми, які мають дуже різний досвід, а дехто з них і взагалі «кінчений наркоман» з трьома «ходками», то розумієш: ти нічим не кращий. Сидиш у таких же резинових капцях, такий весь розумник, такий критик. Як і вони, ти не зміг впорядкувати свої стосунки з хімічними речовинами, як і вони – крав у близьких (в останньому запої), брехав і на перше місце поставив вживання.

Їх не обдуриш, вони бачать тебе наскрізь. І от з часом ти починаєш багатьох із них поважати, розумієш, що вони борються, хочуть щось змінити, з усіх сил і попри все деруться вгору. Така внутрішня сила мотивує. Але там, звісно, різні люди. Є й такі, що не можуть вигадати, для чого їм потрібна тверезість і чистота. Вони постійно повертаються: і до вживання, і в центри.

Важливо ще вийти у правильний час. Мені якоюсь мірою пощастило, я вийшов через три місяці. Є люди, яких утримують там значно довше, вони перегорають, зникає мотивація, яку вони насилу віднайшли. А я вийшов страшенно мобілізованим і вмотивованим. Аби не розгубити тепер.

 Чи не найважливіша рекомендація – ніколи не брати до рук першу чарку. Якщо ти алкоголік – це на все життя. Тільки так.

Відмова від вживання і ставлення до ситуації

Коли виходиш з реабілітаційного центру – відразу опиняєшся в геть інших умовах. Тебе ніхто не контролює, можеш у найближчому магазині взяти все, що хочеш. Багато людей «горять» на першому місяці, адже вони самі повинні вибудувати навколо себе довготривалу систему мотивацій, мають швидко навчитися відпочивати без алкоголю, не спілкуватися з тими, з ким раніше пили. Словом, мають «обрізати» себе з усіх боків. І все оце – самі.

Коли виходиш героєм і натираєш собі медалі, мовляв, я більше не п’ю, я такий досвід пережив – тоді також можеш погоріти, особливо, якщо інші цей твій образ не підтримають. Бо для всіх навколо це нормально, вони не алкоголіки і для них це не проблема, вони не розуміють, яких сил тобі коштує ця історія. Чув про випадки, коли залежні казали щось типу: «Мам, мені треба сходити на групу анонімних алкоголіків, бо тяга просто звіряча». А їм у відповідь: «Ти що хворий? Яка ще тяга, якщо ти вже рік не п’єш!». Слава богу, це не моя історія, але близьким важко пояснювати, вповні вони ніколи не зрозуміють. Хоч є групи і для співзалежних, і нашим рідним туди необхідно походити.

Відразу після виходу з центру почав ходити на групи АА. І от дивина: таке терапевтичне коло справді працює. Можна не говорити, а просто слухати чиїсь історії, згадувати, прокручувати в голові щось своє. Чув там різне, наприклад, про жінку, яка не пила 15 років, а якось на 8 березня вирішила потягнути чарочку коньяку. На ранок її діставали з-під паркану. Але є й позитивні приклади, їх чимало: 8 років тверезості, 20, 27. Чи не найважливіша рекомендація – ніколи не брати до рук першу чарку. Якщо ти алкоголік – це на все життя. Тільки так.

Красива пляшка чи навіть наповнений стакан мене особливо не зачіпають. Але зачіпають ситуації, подібні до тих, у яких я колись вживав спиртне. Часто вони пов’язані не зі знаком «мінус», а зі знаком «плюс»: коли все було добре, а я хотів зробити ще краще. Воно й зараз так: якщо буває скрутно, кажу собі: «Женя, а зараз зібрався і порішав». А от коли все круто, з’являється «тяга». Замість того, щоб у нечасті години відпочинку подивитися серіал чи сходити в кіно, починаєш думати, як би було добре ввечері десь сісти і злегка випити. Але злегка вже не буде.

Якось, прибираючи вдома, відчув, що мене аж «повело»: настрій піднявся, наче безпосередньо перед п’янкою. Здавалось, і обрізав себе зі всіх сторін, не спілкувався ні з ким таким, не бачив у телевізорі, щоби хтось смачно пив, а думка про це є, ще й яка. Почав аналізувати і зрозумів: раніше, після суботнього прибирання, виходив із дому з почуттям виконаного обов’язку і дозволяв собі випити, я ж, мовляв, заслужив. Ось на такому свідомість і ловить.

Важливо розуміти, що свідомість тебе постійно підловлює, відстежувати це і не вестися. І, звісно, не можна порушувати базові рекомендації, типу того, аби бути одночасно голодним, злим, самотнім і втомленим. Це впритул підводить до чарки чи дози.

Зараз я точно не живу з думкою, що треба от просто все життя покласти на тверезість. Не можна постійно думати про це: почнеш дратуватися навіть на себе і рано чи пізно зірвешся. Тверезість повинна стати ненав’язливим фоном. Я думаю про теперішнє, про дитину і сім’ю, про роботу, наприкінці дня намагаюсь аналізувати, що зробив не так, на чому міг погоріти. Не забігаю сильно наперед, думаю про те, що «тут і зараз», і невроз відступає. Вирішив, що цей досвід повинен стати цікавим викликом, а не важким щоденним обов’язком. Мені так легше.

У молоді роки треба якнайшвидше врегулювати свої стосунки з алкоголем. У мене так не вийшло, я дуже довго не бачив у цьому проблеми. Певно, це може бути дуже красиво, може знімати стрес. Але не тоді, коли вживання перетворюється на засіб для втечі від реальності, або коли тільки від цього задоволення й отримуєш.

Куди більше треба кайфувати від стосунків з людьми, від самореалізації і доброго хобі, від сексу і спорту. Коли алкоголь посідає місце постійного задоволення – це вже ненормально.

Переконаний, що спиртне може бути прекрасним антидепресантом та однією з практик відпочинку, але не в моєму випадку. Я швидко перебрав із цим, бо, вочевидь, були передумови: і спадковість, і психологічна незрілість. Бачив, що всі п’ють на свята, на дні народження чи поминки, це невід’ємна частина життя, чому я взагалі повинен переживати?

І от – за десять років вживання я з «білкою» викидаю речі з сьомого поверху.

 Куди більше треба кайфувати від стосунків з людьми, від самореалізації і доброго хобі, від сексу і спорту. Коли алкоголь посідає місце постійного задоволення – це вже ненормально.

7 порад, як відмовитися від алкоголю, перевірені на собі

 У мережі є 21 базова рекомендація для людей з хімічною залежністю. Серед них є правило «чисті руки»; правило уникати старого кола спілкування, якщо ви з ними вживали алкоголь; правило HALT. Не зважаючи на те, що деякі з них можуть здатися дивними (наприклад, «читання програмної літератури»), з десяток прагматичних і дієвих правил там є, можна почати з них.

Вкрай важливо збалансувати життя по осі «відпочинок-робота». Вийшовши з центру, кинувся з головою в купу проектів, а за кілька місяців зрозумів, що «горю» і через те частіше дратуюся. Хоч є добра фраза: «Роздратованість – розкіш для хімічно залежних і перший крок до вживання». Тобто і перманентне горіння – це зло, але і постійний «день тюленя» не вихід. Скласти адаптований під себе графік і намагатися слідувати йому: не займатися роботою після певної години, мати фіксовані вихідні (ну хоча б один день на тиждень), дозволяти собі байдикувати. Здається, дуже просто, та для багатьох це серйозна проблема. Для мене, наприклад.

Одна з найбільших щоденних пасток – згадувана «тяга»: приємні думки про колишнє вживання, задушевні розмови, куражі. Коли вмикається лише ейфорійна пам'ять. І часто це настільки невмотивований на позір стан, що не одразу й помічаєш, як у голові вже почав уявно випивати. Тягу треба немилосердно перепиняти: згадувати про наслідки веселих вечорів, про найгірше, що траплялося, що казав і робив; давати собі такі віртуальні ляпаси. Річ малоприємна, та якщо цього не робити, за дуже короткий час тяга почне приходити частіше і на довше, ставатиме підступнішою, непомітнішою. Найгірше те, що «ганяти тягу» легко, а от обрізати – геть ні. Але треба.

 З тягою – як і з роздратуваннями, стрибками настрою, апатією, – можна боротися не лише розумовими зусиллями. Тут є засоби різного спектру дії: на короткій дистанції добре допомагає солодке, яке варто постійно тримати буквально під рукою (всі хімзалежні – «глюкозники»). З’їв – трохи попустило. Та це радше «швидка допомога», думати треба на довгу дистанцію. Дуже допомагає відвідування груп анонімних алкоголіків чи наркоманів. Мені не до кінця зрозуміло, як саме це працює, та, вочевидь, сила терапевтичного кола присутня і тут, плюс – перебування разом із «однодумцями», людьми зі схожим досвідом. Часто виходжу з групи в куди кращому настрої і психологічному стані, ніж той, у якому прийшов годину назад.

Так, усе це може і погіршитися (особливо на початках), так, стовідсоткової гарантії ніхто не дає. Але групи точно працюють: поговорив, послухав, нагадав собі, поділився – і на якийсь період інтенсивність тяги різко падає. За яким графіком туди ходити – кожен вирішує сам, ніхто не тримає і не стежить. Та має бути хоч якась регулярність, скажімо, раз на тиждень. Важливо почати й одразу ж не кинути. А там звикаєш, інші стають мало не рідними людьми. Ну і групи можна вибирати: не сподобалася в своєму районі – поїхав у інший. Головне – поїхати.

 Ще одне – не думати, що відтепер не будеш пити ніколи. Такі категорії, як «ніколи», «чистий назавжди», «все життя в тверезості», здатні закинути в найчорнішу апатію: організм-бо пам'ятає, як це добре – вживати. Мова про принцип «живу одним днем»: сьогодні тверезий, сьогодні не візьму чарку-пляшку-дозу, а завтра знову так собі скажу. Варто фрагментувати час, дробити на шматки, які можна осягнути і з тверезістю протягом яких можна безболісно змиритися. Мегаломанство в хімзалежності шкідливе – надто тисне вага обіцяного собі й іншим, «від сьогодні і назавжди». Прокинувся, налаштувався і до кінця дня нормально дійшов. Наступного ранку повторюю. Не треба зайвий раз себе невротизувати, наше оточення і без того на це працює.

 До речі, про оточення. Не варто бути тверезим заради когось: діти виростуть, може трапитися розлучення, батьки також не вічні. Правильна мотивація – серйозна складова успіху. Це робиться не для того, аби дітям не було соромно, а з опорою на себе. «Я тверезий, бо хочу встигнути прочитати – і написати – все те, що хочеться. Бо хочу побачити онуків. Бо хочу досягнути вершин у професії й отримати всі можливі премії. Бо хочу довгого нормального життя. Хочу побачити, як Маск полетить на Венеру». Відповідей може бути безліч, головне – мають бути мрії-плани-цілі конкретно ваші, щоб ви робили це для себе.

Робити з тверезості самоціль і надзавдання – не думаю, що так добре. Жити, щоби боротися із залежністю, – це занадто. Радше боротися із залежністю, щоб повноцінно жити. Не «бути тверезим» (бо тоді «крєпьож»), а жити тверезим. Можна сприймати це як виклик, як перевірку себе на дисциплінованість.

 І останнє: зриви можуть бути. Тобто дуже хотілося б їх уникнути, але повністю перестрахуватися неможливо. Треба усвідомити, що зрив – і після року, п’яти чи дванадцяти чистоти, – це не кінець і не крах. Це ще одна нагода зрозуміти помилки і побачити на власні очі підступність хронічної і прогресуючої хвороби. Бо це хвороба.

Колись у соцмережах, у графі улюблені цитати, писали: «не той слабкий, хто впав, а той, хто не піднявся і не йде далі». Може бути всяке, та після зриву ті самі поради: базові рекомендації, система мотивацій, правильний відпочинок і групи. Кінець – це тоді, коли ви не прокинулися на сьомий день з алкогольного сну чи зупинилося від неможливих навантажень серце. До того – завжди є шанс на одужання. Остаточним воно не буде ніколи, але це ж не привід махнути рукою. Це можливість (укотре) прийняти виклик – певно, найтяжчий у житті залежних. Тим цікавіше має бути.

Локація: S34