The Village Україна дізнається, як пережити смерть близької людини.

Фото: Володимир Шуваєв

Життя

Сергій був дуже класним, але моя мама спочатку була проти, щоб ми жили разом. Казала, якби я першим вибрала собі якогось мудака і вирішила жити з ним, то повчилася би трохи життю і було би простіше. А так, якщо Сергій мене потім кине, для мене це стане великим ударом. Але йому вдалося вмовити її.

Це була дуже смішна історія, мама святкувала ювілей – 55 років. Я кажу: «Мамо, Сергій хоче забрати мене жити до себе». А вона мені: «Саша, дай мені нормально відсвяткувати. От поїдуть родичі, тоді поговоримо». Мамі було незручно, що я не вийшла заміж і вирішила жити з чоловіком.

Згодом вона покликала його на зустріч і пояснила, що я ще маленька дівчинка (мені тоді було 20 років). Сергій сказав, що мама мене погано знає, що вона сприймає мене, як дитину, і не бачить, яка я насправді доросла. Після цього я зібрала речі та переїхала жити до Сергія. Йому тоді було 26, ми зустрічалися вже чотири місяці.

Нас називали «ідеальним пазлом». Він був такий високий, кремезний, мав живіт, і коли ми ставали поруч, він ідеально пасував до моєї спини. Це і був наш пазл (сміється).

 Я не ідеалізую нікого. Любов – це велика праця, у ній не буває легко.

Сергій – мовчазний інтроверт, за що не брався – усе в нього йшло за планом, він ніколи не поспішав і все робив ґрунтовно. Якщо брався за якусь справу, то доводив її до «блиску». Якщо Сергій вирішив грати на гітарі – навіть 15 хвилин вільного часу спрямовував на це. У нього не було такого, щоб він почав щось робити і кинув. А в мене таке часто буває. Словом, усе, чого мені не вистачало, він мав у собі – і навпаки.

Сергій був нетерплячим у питанні взаємин та емоцій. Якщо ми сварилися, ініціатором порозуміння була я – намагалася знаходити компроміси, поступалася. У цьому проявлялося моє терпіння. Він був справжнім чоловіком, брав на себе усі без виключення турботи по дому. Ми ділили обов’язки – я готувала, прибирала, прасувала, а продукти завжди купував він. Я навіть нічого не замовляла, він усе сам завжди робив і знав. Я досі ніяк не звикну все робити сама. Понад сім років ми все робили удвох, а тепер це перемкнулося на одну людину.

Але я не ідеалізую нікого. Любов – це велика праця, у ній не буває легко. Коли ми почали зустрічатися з Сергієм, я мала ще юнацьку закоханість, таку мрійливу, сентиментальну. Ми з цим хлопцем якось перетнулися на вечірці і поцілувалися: у цей момент я усвідомила, яка я сука. Так, він красивий хлопець, моє давнє захоплення. Але він не бачив у мені того, що бачив Сергій. Він бачив тільки тіло, але не те, що далі, не те, що глибоко. Він бачив очі, бачив ноги чи волосся, а Сергій бачив мій розум, мою пристрасть, мою ніжність. Йому було все одно, як я виглядаю, йому були цікаві інші речі.

Ми могли довго розмовляти, слухати музику, міркувати про щось, ходити на концерти, танцювати, відриватися, пити пиво у барі. Усе це було дуже органічно, без награності і фальші, без натягнутості. Із ним усе було, як із близьким другом. Інакше не скажеш.

Мабуть, я ще дуже сильно люблю цю людину. І я завжди його любитиму. Він показав мені, як можна любити, показав, що я гідна любові. Прокидаєшся ти вранці, заспана, кучерява, а він дивиться на тебе і каже, що ти дуже гарна, і це щирі слова, він дійсно тебе такою бачить. Або коли він забирає у тебе усе найскладніше, хоча ти не просиш його про це, але він усе сам знає. Коли він тебе не обмежує ні в чому, і якщо ти сильно чогось хочеш – допомагає цього досягнути і реалізувати себе.

6 порад для тих, хто поруч

 Якщо ви стоїте компанією, смієтеся і жартуєте, а до вас підійшов хтось, хто нещодавно пережив утрату близької людини – не замовкайте. Продовжуйте бесіду.

 Не робіть сумне обличчя. Людині непросто і без вашого суму.

 Приймайте дивацтва. Емоції людини, що втратила когось близького, вкрай нестабільні. Ця людина може замкнутися, сміятися чи плакати без очевидної на те причини. Дайте їй простір – і все пройде.

Смерть

Сергій був футбольним коментатором, працював на спортивному каналі. Його вважали одним із найбільш перспективних коментаторів того часу. Він починав на СТБ: ще коли вчився в «Могилянці», пройшов конкурс коментаторів та опинився в четвірці фіналістів. Його друзі до цього підштовхнули. Євро-2012 повністю відпрацював у Польщі з командою, мав уже впізнаваний голос. Сергій любив футбол із дитинства, читав усі футбольні газети, обожнював Роберто Баджо. Його батьки якось знайшли в нього шкільний зошит, у якому вони з друзями робили ставки, яка команда переможе в матчі. Футбол був його великою любов’ю. Він і помер на футбольному полі – зупинка серця.

Це була Французька весна, на яку я тепер не ходжу. Після роботи подзвонила Сергію і сказала, що піду на лазерне шоу. Він мені сказав, що втомився і хоче піти побігати футбол з друзями. Я ще пам’ятаю, як сказала йому: «Я тебе люблю», а він мені у відповідь: «Угу». Сергій на роботі ніколи не казав такого вголос.

Пам’ятаю, ми гуляли з подругою, і я їй розповідала, що нам треба їхати до Сергієвих родичів на весілля. Дуже хотіла купити красиву сукню, щоб усі казали: «Яка у Сергія красива жінка». І вже коли треба було їхати додому, мені подзвонив товариш Сергія і сказав, що йому стало погано на полі, приїхала швидка, і треба, щоб я теж була. Я тоді на маршрутці до Севастопольської площі доїхала, а звідти він мене машиною забрав.

 Щохвилини тебе просто розриває від нещадності людей навколо.

Коли ми їхали до Сергія, я відчула, що товариш сильно хвилюється. Коли я запитувала, що сталося, він казав, що нічого не знає. Я тоді думала, що це, може, перелом ноги чи якась інша травма. Але коли ми приїхали, лікарі вже констатували смерть. Я це відчула. Мені не сказали одразу, але я знала. Там була швидка та міліція. Він лежав у спортзалі, але я не зайшла туди, я боялася. У мене почалася істерика, я дуже сильно закричала – я досі іноді вночі чую у вухах цей крик. До мене підійшов лікар, залив у мене якесь заспокійливе, дуже смердюче, а тоді сказав, що зараз я почую найжахливішу новину у своєму житті. А в нього ще така зовнішність була, як у коміксах – вусики, круглі окуляри, білий халат, якась така скорботна усмішка на обличчі. Я тоді за собою ніби зі сторони спостерігала. І це все ніби не зі мною відбувалося, а з якоюсь іншою людиною.

Коли я трохи відійшла, мене все одно не пустили до зали. А тоді почався якийсь «сюр». Підходить слідчий і питає: «У вас немає зі собою його паспорта?». Я дивлюся на нього і думаю: «Про що ви говорите, який паспорт?». Тоді він у мене запитує, чи зможу я під’їхати у відділок та залишити його паспортні дані. Щохвилини тебе просто розриває від нещадності людей навколо. Пам’ятаю, щоб транспортувати тіло Сергія до Чернівців, потрібно було отримати довідку, яка дозволяє це зробити. Мені дають шаблон, а там написано: «Я, (ПІБ), прошу дозволу на транспортування тіла свого чоловіка (ПІБ)». Усвідомлення його смерті для мене прийшло не в той момент, коли забирають паспорт і видають свідоцтво про смерть, а коли я від руки писала формулювання «тіло свого чоловіка». Я переписувала його кілька разів, бо все було в сльозах.

У Сергія була ішемія. Кілька запалень легень поспіль, які дали ускладнення на серце. Лікарі казали, що не можна сильно перевантажувати себе. Але хто розуміє, що таке сильно? Хто у 33 роки думає про те, що можна померти, граючи у футбол?

Наступного дня після смерті я просто лежала в ліжку і ревіла без упину. Це була неділя, у неділю морг не працює, і не можна забрати тіло. Можна було зайти в «контори», які займаються ритуальними послугами, у них є варіанти вирішення цього запитання. Можна їм заплатити і домовитися про вивіз тіла в неділю. Але офіційно це вихідний день.

До мене приходили друзі, обіймали мене, просто були поруч чи давали якісь гроші. Моя подруга Настя у 19 років втратила найкращого друга в автокатастрофі. Вона прийшла до мене і просто дуже міцно обійняла, незважаючи на мій протест і бажання побути на самоті. Мені тоді дуже потрібна була людина поруч, яка не побоїться це все зі мною пережити. Мені катастрофічно не вистачало всього побутового поруч – щоби хтось їв зі мною, спав поруч, просто перебував біля мене.

Ще у мене є подруга, чоловік якої – журналіст, який загинув на Майдані. Вона подзвонила і сказала: «Саша, я розумію тебе, як ніхто в цьому житті. Ми все це переживемо разом. Тільки пообіцяй мені, що ти подзвониш до психолога». Я дала слово і за якийсь час почала працювати зі спеціалісткою, яка мене витягла з того світу.

 Приділяйте час. Якщо вас просять побути поруч – будьте. Якщо просять поговорити – слухайте. Якщо йдете на прогулянку/вечірку/шопінг – кличте з собою. Для вас дрібниця, для людини – розуміння того, що вона комусь потрібна у цьому світі.

 Знайдіть психолога, який практикує роботу з травмами. Краще – за рекомендаціями. І постарайтеся переконати людину піти до нього.

 Якщо є можливість – стежте за харчуванням людини. Особливо у перші місяці. Травма забирає багато сил, люди іноді просто забувають, що треба поїсти. Чи навпаки починають сильно переїдати. Обидва випадки шкодять.

Важливо, щоби ніхто не смикав тебе, не забороняв робити те, чого ти хочеш робити, не намагався навчити чи знайти якусь мораль, не казав, що ти щось робиш неправильно. Людина, яка пережила сильне горе, може чинити неадекватні вчинки, але в її голові це буде найбільш адекватне зі всього, що можна робити. Я могла танцювати, а через 15 хвилин плакати, а потім три години лежати, не кліпаючи. Наш організм сам знає, як пережити горе. Головне, аби голова у це не втручалася. Наші емоції та наше тіло окремо переживають цей період.

 На руці є точка, затискаєш її – і відволікаєшся

На наступнному етапі психолог навчила мене стримувати себе. Звісно, не постійно. Коли приходила ввечері додому, я плакала. Вона розповіла мені, як перемикати біль – емоційний на фізичний. На руці є точка, затискаєш її – і відволікаєшся.

Психолог розповіла мені, як ми переживаємо горе на рівні тіла та емоцій, розписала мені цей план на рік. Ми всі однаково проходимо цей етап. Просто хтось швидше, а хтось повільніше. Мені хотілося пройти все це якомога швидше.

Коли ти дізнаєшся, що в тебе померла близька людина, у тебе сильний стрес, ти переживаєш шок. Згодом відбувається величезний викид адреналіну, який допомагає це пережити. Якби цієї функції не було, люди би помирали від горя. Звідси беруться сили все робити: імунітет звикає, що за нього все робить адреналін. Але через півроку він закінчується, і ти починаєш хворіти. Я перенесла чотири штампи грипу за місяць, у мене почали боліти м’язи, спина, змістився хребет. За кілька місяців я почала розвалюватися на шматки. Це був найгірший період. На фоні цього я почала займатися спортом, йогою, танцями, увесь вільний час забивала цими активностями, почала ходити на якісь тусовки з друзями. Є люди, які думають, що ти маєш сидіти вдома і горювати без кінця. Але мені було все одно, хто що думає, мені треба було відновити себе і я цим займалася.

Пробувала себе у різному. Я стала на лижі, купила велосипед і почала їздити, каталася на ковзанах, вивчила всі стилі сальси, дійшла до реггетона з тверком, пішла в хіп-хоп. Після роботи їхала на танці – це дуже хороша практика, коли тіло «хрустить», працюючи на повну. Відволікаєшся від думок.

Життя

Коли ти заміжня і в житті все прекрасно, ти не особливо «паришся» стосовно роботи та зарплати. Я займалася тим, що мені подобалося. Дві треті сімейного доходу – це були гроші Сергія.  Якийсь час вистачало грошей, які хтось приніс-подарував-перерахував. Ми закрили питання з похороном і пам’ятником, і трохи залишилося. Я виплатила залишок за кредитом на машину. Якась сума залишилася, я відклала її, щоб з’їздити у відпустку, але потроху тягнула звідти – купити взуття, якийсь одяг, кудись сходити. Я зрозуміла, що гроші закінчуються, а я заробляю 6 тисяч гривень. Як на це прожити? Ти починаєш шукати інші способи, як заправити авто, відремонтувати машину, купити корм собаці і так далі. Так я почала думати про професійне зростання.

Ольга Сафіна (колишня арт-директорка Виставкового центру, – ред.) перевела мене на посаду піарниці ВДНГ, там була краща зарплата. Потім була робота з клубом Atlas, зараз я працюю у піар-агенції і ця робота мені дуже подобається. Я іду вперед великими кроками, мені не шкода зараз всю себе віддавати роботі. У мене є сім’я, собака, яка все це пережила зі мною, є хобі, спорт, мама з сестрами, танці та йога. Це, напевно, і є життя.

6 порад, як допомогти собі

 Не бійтеся бути щасливими. Це найважливіше. Щойно ви перестанете бояться, мовляв: «А що подумають люди, якщо я перестану носити чорне? А що подумають люди, якщо я піду в клуб? А що подумають люди, якщо я поїду у відпустку? А що буде, якщо я, упаси Боже, піду на побачення?» Байдуже, хто і що думає. Це ваше життя і ваше щастя.

 Обов'язково йдіть до психолога і виконуйте всі його рекомендації. Це допоможе відновитися значно швидше.

 Стежте за режимом харчуванням та здоров'ям. У період травми ваш організм украй уразливий.

 Найбільше в житті, мабуть, боїшся втратити когось близького. Коли це стається, то, загалом, принципі боятися більше нічого.

За рік після смерті Сергія я вирішила з’їздити у відпустку. Купила переліт до Грузії і тиждень там відпочивала з подругами. Я зрозуміла, що можу подорожувати не з Сергієм, і мені буде цікаво та весело. Я зрозуміла, що за рік я навчилася стільки, скільки до цього не вчилася за все життя. Найбільше у житті, мабуть, боїшся втратити когось близького. Коли це стається, то загалом боятися більше нічого. Стаєш зовсім іншою людиною.

Іноді я думаю, що пережила все це, аби стати кимось. У шлюбі я працювала, приходила додому, готувала їсти, любила чоловіка – усе було так поступово, так звично і мило. Одна подруга мені сказала якось: «Саша, у тебе немає молодості». Цих усіх тусовок, вечірок і так далі. Зараз я це проживаю. Коли я повністю прожила втрату, я зрозуміла, що маю право бути щасливою. І це була перша фраза, яку мені сказала моя психотерапевтка: «Саша, не бійся бути щасливою». Було складно радіти, соромно гуляти, пити алкоголь тощо.

 Працюйте. Робота допомагає відволіктися. Робіть свою справу добре.

 Якщо хочеться плакати – дозволяйте собі це. Якщо хочете сміятися – смійтеся. Згодом ви навчитеся контролювати емоції.

 Пізнавайте нове. Танці, плавання, біг, лижі, читання, кіно, театральна студія чи курси вокалу – пробуйте себе в новому.

Обручку я перестала носити десь за півроку. Аби пережити це, я збирала досвід інших людей: знаходила людей і дізнавалася, як вони з цим живуть. Одного разу мені трапилася жінка, чоловік якої помер 3,5 роки тому. Вона жила у їхньому будинку, там все було так, як було при ньому, у неї досі всюди стояли його фотографії, а в чашці була зубна щітка. Вона обгорнула себе цим горем і не відпускала його.

Я зрозуміла тоді, що так не хочу. Є люди, які дуже пасивно переживають горе, є такі, яким треба потримати це все у собі і ні з ким про це не говорити. Мій шлях навпаки – дуже активний. Я навчилася про це говорити, бо розумію, що мій досвід може бути цінний для інших людей. Смерть – це те, що постійно поруч з нами, і ми всі колись когось втратимо.

Іноді я можу випадково почути його голос, десь транслюють старий матч чи щось таке. Чи почути знайому пісню. Sting – Fields of Gold. Під неї Сергій освідчився мені. І взагалі досі найскладніші «флешбеки» для мене – саме музичні.

Нещодавно я вирішила з’їздити у Чернівці на день, до батьків Сергія. Ми були на кладовищі, і я зрозуміла, що вже не хочу плакати. Що цей етап вже позаду, і тепер я просто вдячна цій людині за те, що вона була у моєму житті і що у мене залишилися тільки хороші спогади, які не приносять болю.