Вчора назвали ім’я лауреата премії Книга року BBC-2017 – нею стала Катерина Калитко і її «Земля загублених, або Маленькі страшні казки». Письменниця більш відома як поетка і перекладачка, проте саме вона написала найкращу цьогорічну прозову книгу. Іншими претендентами були «Танжер» Козленка, «Шенгенська історія» Куркова, «Харків 1938» Ірванця та «Інтернат» Жадана. The Village Україна запитує у літературного критика Євгенія Стасіневича, що означають книжкові премії для автора, читача та ринку літератури.

Євгеній Стасіневич

літературний критик

Є певна вища справедливість у тому, що з двобою Жадан-Калитко переможницею вийшла остання, – ситуація з фіналістами 2017 року віддзеркалює диспозицію сил 2010-го. Тоді в шорт-листі зійшлися «Музей покинутих секретів» Забужко і «Ворошиловград» того ж таки Жадана: найважливіший роман року, якщо дивитися з позицій ідейно-тематичних, і роман просто найкращий у тому році, якщо оцінювати крізь призму саме художніх здобутків. Так і з Калитко: можливо, «Інтернат» видається найбільш сьогоднішнім романом, таким, на який багато хто чекав, проте оповідання «Землі загублених» і стилістично, і композиційно є куди віртуознішою роботою. З іншого боку, вінничанка Калитко також написала про війну, однак вона виглядає там мало не базовим антропологічним станом: війна щоденна і до скону, війна за пам’ять і право бути собою. Погляд з вищої точки.

Словом, рішення журі можна і треба вітати – обрали справді найкращу книгу, поза кон’юнктурою і вагою окремих письменницьких репутацій. Звісно, закинути «високому зібранню» теж є що: в короткому списку не виявилося «Довгих часів» донеччанина Володимира Рафєєнка, хоча участь у преміальних перегонах романів українських письменників, перекладених з інших мов (у випадку Рафєєнка – з російської), статутом передбачена. Та, по-перше, цю опцію, як здається зараз, закладали з прицілом на іншого автора, і його роман у короткому списку є. А по-друге, присутність у шорт-листі «Довгих часів» в ідеалі мало б що змінила: просто тоді Калитко виграла б у всіх достойних конкурентів. Нема меж досконалості.

Інше питання, що ця премія дає Катерині Калитко? А якщо ширше – що взагалі дають літературні премії авторам? І тут ми маємо розділити цю історію на дві окремі, українську та умовно загальносвітову, які, на жаль, мало де перетинаються. Проте світова практика функціонування літпремій також не є односторонньою, говорити доречно щонайменше про три аспекти.

По-перше, літпремії і письменники. Важко уявити, що після вручення Пулітцера чи там Букера навіть маловідомий до того автор типу Ентоні Дорра чи Джорджа Сондерса може не прокинутися зіркою. Чи не всі європейські (більш-менш національні) літературні відзнаки штибу Гонкура, Сервантеса і Бюхнера роблять свого володаря вкрай відомим принаймні на рівні країни. А часто – і далеко за її межами. Як наслідок – фантастична кількість критичних відгуків, широкі дискусії довкола цих книжок; тобто підвищений ажіотаж на всіх рівнях. А значить, зростають і наклади, і фінансовий добробут автора.

До того ж грошовий еквівалент премії часто є серйозним бонусом до формального визнання: лауреатові Букера дають п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів, Пулітцера – десять тисяч доларів, «Великої книги» в Росії – три мільйони рублів. Щоправда, дехто славиться іншим: тріумфатор Гонкурівської премії отримує суто символічні гроші (зараз – десять євро), але йому гарантовані наклади, і вимірюватися вони можуть не одною сотнею тисяч екземплярів.

Тому виникає «по-друге» – увага читачів до книжок-лауреатів. Спеціальні розкладки в магазинах, що стимулюють інтерес, потрапляння в списки бестселерів, як мінімум – у рази підвищена зацікавленість до того, кого вчора назвали найкращим серед найкращих. Серед причин – довіра широких читацьких мас до премій і їхнього вибору: Гонкурівська премія існує з 1903 року, Пулітцерівська – з 1917-го, премія Сервантеса – з 1976-го, і вони за цей час ніколи фатально не помилилися, лише зрідка обираючи «недостойного». Правда, буває зворотна логіка: журі помічає ті книги, які на момент нагородження вже встигли полюбитися читачам. Але тоді чекайте на скандал, Букер свого часу якраз у цьому і звинуватили: в увазі до «масового» і розрахованого на «середнього читача» продукту. Це не в останню чергу стимулювало швидку трансформацію британської премії у «загально-англомовну».

Ну, а по-третє, завжди треба дивитися на ринок – як він реагує на вибудовування преміальних ієрархій, які схеми взаємодії тут передбачені? У здоровій ситуації книга, яка виборює важливу премію, відкриває дорогу подібним до себе, привертає увагу до окремого жанру, теми, формату. Це стає потенційно вигідно видавцям з точки зору банальної комерції: ось таке нині будуть купувати. Після Гонкура «Благочестивим» Джонатана Літтелла знову актуалізувалася тема Голокосту і Другої світової, після «До зустрічі там, нагорі» П’єра Леметра збільшилася кількість історій про Першу світову; після перемоги «Щигля» Донни Тартт – посилилася привабливість великих, на багато сотень сторінок, і дещо старомодно написаних романів. А, скажімо, Пол Бітті зі своїм «Розпродажем» сприяв новій хвилі популярності неполіткоректної та зухвалої соціальної сатири. Тобто книга-лауреат по-своєму легітимізує цілу тенденцію і навіть манеру подачі матеріалу. Це не залізне правило, але так буває часто. В країнах, де ринок і всі його складові функціонують правильно.

Тепер повернімося до України і місцевих літпремій. Про Шевченківську поки і говорити не треба: гроші там є, вони чималі, однак репутація – «нижче плінтуса». Процес її перезапуску триває, і поки невідомо, чи буде він врешті успішним. Навіть у премії ВВС репутація далека від ідеальної: не забуваймо ані про лауреатство Люко Дашвар, ані про перемогу Ярослава Мельника. Абсолютна більшість наших літературних нагород (якщо говорити про ті, що мають хоч якусь символічну вагу) грошовим додатком похвалитися не може: згадане ВВС дає тисячу фунтів, Літакцент – подарункові сертифікати, Смолоскип із часом видає у себе лауреатів. Та уваги до них це геть не гарантує.

А втім, в одному Книга року ВВС свою місію таки виконала: не лише відзначила в особі Катерини Калитко найкращу прозу 2017 року, але також позначила одну важливу тенденцію. Адже премії, поза іншим, мають робити і це: не так вказати на найкращого (визначення одного «най-най» невеликим журі – це завжди більш-менш суб’єктивно), як окреслити ті силові лінії, по яких рухається література в конкретний момент. Маркування території і встановлення маячків. І сьогоднішня магістральна лінія в українські прозі – «книги про війну».

Не ах яке відкриття, та й про повноцінну тенденцію через брак критичної кількості позицій говорити зарано. Однак є момент: ВВС, нагородивши «Землю загублених», опосередковано додала до цього визначення суттєве уточнення – «книги про війну як таку». Масштабувала погляд і проблему, а це завжди корисно.

Звісно, нема жодної гарантії, що у 2018 році з’явиться ціла низка книг оповідань, де в метафорично-міфологічний спосіб буде йтися про найважливіше для нас сьогодні: поза іншим, треба ще мати талант Калитко, аби вправлятися у чомусь подібному. Але прецедент є, далі справа за конкретними авторами та ринком загалом. Навіть у книговиданні підліткова пора повинна закінчуватися вчасно.