Як у нихСкільки коштує життя в Лондоні? Розпитали мешканців столиці Великої Британії

Попри інфляцію, яка стала відчутною за кілька місяців після повномасштабного вторгнення та після відмови від російського газу – зростання вартості житла, оренди, комуналки – люди не скаржаться.

Загалом Лондон – дуже дороге місто, у порівнянні з Європою. Водночас скандинавські країни ще дорожчі – там більші податки, але маленька популяція, тому все скоординовано.

Місто дуже різне, бо там живуть різні ком’юніті: Польщі, Румунія, Пакистан, Індія. Раніше сюди було вигідно переїжджати європейцям – через зарплатню та роботу, але зараз вони мають такі самі умови, як і неєвропейці, брекзит (вихід Великої Британії з ЄС) усе призупинив.

Як на мене, за кілька останніх років у Лондоні стало гірше життя, якась дезорганізація, наприклад, часто змінюються прем’єр-міністри. Батьки кажуть, що стали платити за комунальні послуги вдвічі, якщо не втричі більше.

Через коронавірус я не дуже багато подорожувала останнім часом, але можу порівняти Лондон з Амстердамом. В Амстердамі трохи дорожче, і мене вразило, що всі там на велосипедах. У Лондоні це проблема, велосипеди часто крадуть. Та й загалом велосипедом страшно їздити, бо багато автівок (хоч і роблять більшу кількість велосипедних смуг).

Ціни дорожчі, якщо порівнювати з іншими країнами Європи. Найдорожче – це оренда житла та комунальні платежі, але держава намагається надавати підтримку. Транспорт також дорогий, але, зважаючи на великий вибір різних проїзних карток, можна знайти спосіб заощадження. Ціни в супермаркетах нормальні, щось дешевше, ніж в Україні: щось дорожче, але це також залежить від мережі. Дорого відпочивати в барах, але загалом із харчуванням проблем немає.

Я живу в другій зоні, у районі Кенері-Ворф, і дістаюся на роботу до центру. У моєму районі багато бізнес-центрів, банків, живе багато молоді. У другій зоні також є район Камден, чимось схожий на район Берліна – багато блошиних ринків, скрізь графіті та пахне «травичкою». Я не була в усіх районах, але знаю, що у східному Лондоні можна знайти багато литовських і польських магазинів.

Ми з хлопцем шукали квартиру на сайті Zoopla (також раджу RightMove). Жартуємо, що бути single невигідно, бо в багатьох після випуску така зарплатня, якою ледь можна покрити вартість оренди та комуналки. Тому студенти та випускники, якщо не живуть у гуртожитку, часто шукають квартиру, а кімнату (у цьому може допомогти сайт Spare Room).

Оренда росте десь на 10% на рік, тому після випуску можна сейвити, щоби накопичити на перший внесок для іпотеки та придбати квартиру. Тут популярна іпотека, вона гарно менеджериться, для пар часто знижують перший внесок. Загалом якщо квартира коштує понад мільйон фунтів стерлінгів, то це вже добре. Перший внесок становить 10% від іпотеки, її беруть на 15 чи 20 років. Простіше кажучи, у парі можна назбирати за 7–10 років на перший внесок.

У Лондоні мої батьки мають власну квартиру в третій зоні. Вони її купили, коли я народилася, й, поки робили ремонт, я жила з бабусею на заході України (інакше кошти довелося б витрачати не на ремонт, а на няню для мене).

Я часто їжджу додому, але зараз навчаюся в Ноттінгемі та живу в гуртожитку юридичного університету (хоча я швидше назвала б це апартаментами). У нас окремі кімнати, але спільна кухня та два туалети на семеро людей. За гуртожиток я плачу зі student loan – спеціального рахунку, де зберігаються кошти, які студентам «позичає» держава, а вони їй через кілька років повертають (але цим можуть скористатися лише ті, хто народився у Великій Британії). З цього рахунку можна платити за житло (платежі можна розбити на три), купувати їжу чи книжки.

Ми з друзями вже знайшли житло на наступний рік, бо студенти починають шукати житло ще за рік. Це простіше зробити через студентську агенцію. Ми уклали контракт на квартиру на шістьох, із подвір’ям і паркінгом, і платитимемо майже 150 фунтів на кожного за шістдесят тижнів. Комунальні послуги включені в ціну оренди. Зараз, у гуртожитку, я плачу мінімум 15 фунтів комуналки за тиждень.

Я живу в туристичному містечку поблизу Лондона, але працюю у столиці. Місяць тому переїхала в трикімнатну квартиру. Дорога до офісу, який розташований у центрі, займає годину чи 50 хвилин. Житло в містечку коштує дешевше, ніж у Лондоні. Ціни коливаються від 800 до 1200 фунтів на місяць за double bedroom. Шукають житло переважно на двох популярних сайтах – Rigtmove та Zoopla.

Квартири переважно здають через агенції. Звісно, можна шукати власників у місцевих спільнотах у соціальних мережах або через знайомих, тоді це може бути дешевше. Але якщо потрібен офіційний контракт, краще звернутися до агенції.

Процес оренди дуже довгий і складний, без офіційного працевлаштування або людини, яка виступить гарантом, це неможливо зробити. Потрібно мати докази вашої платоспроможності, дати передплату за перший місяць і депозит у вартість місячної оренди. Деякі українці звертаються за допомогою до місцевих рад, тоді вони допомагають із житлом. Я шукала сама, тому процес затягнувся на місяць (хоча мені говорять, що це швидко й мені пощастило). Часто орендодавці надають перевагу британцям, але для українців, які працевлаштовані, знайти житло також можливо.

Крім того, квартири часто здають без меблів, тому доведеться все купити. Ціни на меблі недорогі, якщо купувати, наприклад, в IKEA. Також тут популярні charity-шопи, де можна купити вживані, але якісні речі преміум-cегменту. Наприклад, шкіряний диван нам обійшовся майже в 170 фунтів, а в магазині такий коштує 700.

Після повномасштабного вторгнення ціни на електрику й опалення підвищилися десь на 20%, на місяць можна заплатити 150 фунтів стерлінгів. А моїм сусідам, у яких гаряча підлога, доводилося взагалі платити 10 фунтів стерлінгів на день.

Вода не так дорого коштує, за неї приходить рахунок раз на три місяці (приблизно 20 фунтів на місяць). Інтернет також недорогий, десь 15 фунтів на місяць, при тому, що в нас один із найшвидших провайдерів.

Найнеприємніше – це земельний податок. Це за вивезення сміття, доставлення пошти, інші комунальні служби, але ми жартуємо, що це, мабуть, за те, що ти просто ходиш по землі. Наприклад, якщо ти живеш біля якогось музею, є ймовірність, що ти за нього платиш земельний податок (більшість музеїв у Лондоні безоплатні). Земельний податок відрізняється в різних зонах: у першій зоні це 200 фунтів на місяць, у другій – 100 фунтів, ще далі – 60 чи 70 фунтів.

За минулий місяць я заплатила майже 400 фунтів комуналки (three bedroom). Найдорожче – це газ і міський податок. Уряд також намагається допомагати з деякими виплатами, принаймні до квітня вони повертають якусь частину оплати за газ і світло, на кшталт наших субсидій.

Система трохи складна, потрібно заповнити багато форм і бюрократії, налаштувати дебіт (автоматично оплату з картки). Я вже місяць живу у своїй квартирі й до кінця не розібралася з усіма платежами. Щось знімає щомісяця, щось раз на декілька місяців (наприклад, вода).

Лондон – одне з перших міст у світі за заторами. Водночас шестисмугових доріг, як у Києві, немає, максимум дві смуги.

Усі, кого я знаю, користуються метро. Метро зараз здорожчало: наприклад, якщо треба дістатися від початку до кінця гілки, то це коштуватиме 4,8 фунта стерлінгів. Але якщо потрібно переміститися з другої в четверту зону, це коштуватиме в межах 2 фунтів.

Розрахунок Apple Pay в метро еквівалентний карті зі знижкою (це як Картка киянина, у Британії зветься Oyster Card). Разові квитки можна купити й в автоматі, але я вже давно такого не робила, це більше для туристів.

Таксі в місті дороге, я іноді користуюся Uber (до речі, приємно бачити сердечко з українським прапором, і коли два фунти з кожної поїздки перераховують на підтримку України).

Каршеринг дешевший за Uber – ми з хлопцем беремо його, наприклад, тоді, коли треба відвезти кота до ветеринара. Він коштує приблизно 25 фунтів стерлінгів на годину. Але якщо хочеш заїхати в першу зону й ти не резидент, треба заплатити ще 15 фунтів.

Велотранспорт тут дуже вітається: у всіх був період, коли вони хотіли купити вєлік або орендувати, щоб їздити на роботу чи в універ. Деякі роботодавці готові платити, щоб ти просто крутив педалі та їздив на роботу. Для велосипедистів є спеціальні світлофори, але часто доводиться їхати самою дорогою, а не по велодоріжці. Тому стається багато ДТП із двоповерховими автобусами. Оренда електричного велосипеда коштуватиме 5 фунтів на годину, а звичайного – 3 фунти на годину.

У Лондоні до будь-якого місця можна дістатися за допомогою метро. Щоправда, це недешево: коли багато разів на день повз нього проходиш, то наприкінці дня тобі приходить сповіщення, що зняло 10 чи 15 фунтів. Іноді думаєш, що ліпше походити пішки. У Ноттінгемі є лише автобуси та трамваї. Усього дві трамвайні лінії, тому часто ми з друзями беремо таксі, щоби кудись дістатися.

Дорога від Лондона до Ноттінгема швидким потягом займає близько години сорока п’яти хвилин. На цей потяг я витрачаю 30 фунтів туди й назад, якщо беру квитки за студентським і заздалегідь, за два тижні (і 40 фунтів, якщо беру квитки за кілька днів до потяга). Мій тато, який не має пільг, витратив на дорогу в обидва кінці 60 чи 70 фунтів (і це ще вважається нормальною ціною, потяги на далеку дистанцію зазвичай дуже дорогі).

Держава давно обіцяє зробити більше швидких ліній, але постійно відкладає – спочатку нові лінії мали відкрити у 2022 році, потім перенесли на 2024, а зараз узагалі кажуть, що вони з’являться лише 2040 року.

З транспортом важко, коли страйкують (а це часто буває перед святами, коли студентам потрібно їхати додому). Найчастіше страйки впливають на роботу метро чи потягів, які їдуть на далекі дистанції. Це страйки водіїв, поштарів, лікарів чи медсестер, які хочуть більшої зарплатні через інфляцію. Вони можуть тривати кілька годин, але одного разу я стикнулася зі страйком, який тривав кілька днів.

Транспортна система дуже зручна. У Лондоні навіть краще користуватися громадським транспортом, ніж авто (це краще працюватиме за містом, у подорожах).

Ціна на метро й автобуси залежить від дистанції, яку ви долаєте. За 6 станцій метро я плачу орієнтовно 6 фунтів у два кінці. До роботи я їду поїздом, проїзд коштує 20 фунтів у два кінці. А якщо їду просто погуляти, то купую Day Travelcard, куди входить проїзд на всіх видах транспорту. Потяг дешевший у вихідні дні, ніж у будні.

Також користуюся карткою Family and Friend (за умови, що ти подорожуєш з дитиною, отримуєш орієнтовно 30% знижки на проїзд на цілий рік). Ціна цієї картки фактично окупається за перший проїзд, тому це дуже вигідно, коли є дитина.

Ми з хлопцем не закупаємося гуртом, бо під домом є бюджетний магазин. Загалом лише у двох мережах продукти десь на 5% дорожче – це Marks and Spencer і Waitrose. Другий рівень – це Tesco та Sainsbury's (але якість продуктів відрізняється лише в окремих випадках, наприклад, якщо брати камамбер). Ще бюджетніші варіанти – це Morrisons або Lidl (але тут на пакуванні з м’ясом може бути написано, що курка – це лише 80%). Загалом ціни на продукти майже не відрізняються від цін в Україні, хіба що на 2% десь дорожче.

Удома готувати дешевше, ніж їсти в ресторані. Смачний обід може коштувати 30 фунтів стерлінгів на людину (необов’язково кілька страв, іноді це одна страва та дрінк). Натомість приготувати вечерю в домашніх умовах коштує 5 фунтів стерлінгів (за умови, що деякі продукти залишаються). Удома ми лише вечеряємо, обідом нас годують в офісі.

Щодо одягу, то мас-маркет, як-от Zara чи H&M, може коштувати як брендовий одяг. Якщо треба зекономити, то краще замовляти онлайн. Також є магазин Primark, там і для дому всіляке є. Секонд-хенд тут не дуже розвинутий, найчастіше такі магазини просто називають vintage shop, і ціни там, як у нормальному брендовому магазині.

Іноді студенти можуть собі обрати гуртожиток, де будуть сніданки та вечері, але в мене такого немає. За 20 чи 30 фунтів на тиждень можна купувати собі їжу в корпусі. Студентські магазини трохи дешевші, але однаково вигідніше самим варити їсти. Серед бюджетних варіантів – Lidl й Aldi, але вони за 20 хвилин від нас. Тому якщо забув щось купити, треба йти в магазин під домом, а він набагато дорожчий.

В університеті іноді роблять і розпродажі на одяг для студентів. Можна зайти у велику кімнату й купу всього передивитися, там купують на кілограми. Але для мене легше купити одяг онлайн.

Найпопулярніші супермаркети – Lidl, Aldi, Tesco, Sainsbury’s, Marks and Spencer, COOP. Перші два є максимально бюджетними, ціни там приємно дивують. Далі – залежить від мережі. У Marks and Spencer продукти дуже якісні та топові, можна знайти цікаві смаколики. Tesco, Sainsbury’s, СООР приблизно на одному рівні, але продукти там значно дорожчі, ніж у Lidl. Одна й та сама позиція може відрізнятися на фунт або навіть два.

Одяг дешевий і дуже доступний. Усі брендові речі легко знайти, вони коштують дешевше, ніж в Україні. Різниця з українською ціною часом може складати 50%.

У Великій Британії всі пишаються присутністю королівської родини та медичним страхуванням. Страхування й справді дуже ефективне (бо 100% населення застраховані, такого ніде немає), але є і проблеми в організації. Наприклад, до терапевта – гігантські черги. Чотири години очікування – це стандартний час (навіть якщо до цього ти чекав два тижні, щоб потрапити на прийом, і це emergency).

Приватне страхування – це найчастіше бенефіт, який отримують люди у великих корпоративних структурах. Наприклад, 95% за страхування платить компанія, а 5% – працівник. З переваг – не потрібно чекати два тижні, але, наприклад, страховку в стоматолога треба оформлювати окремо (водночас вона входить до national insurance).

Національна служба охорони здоров’я (NHS) має свої проблеми з організацією, особливо після коронавірусу. Призначити запис у лікаря дуже важко. Трохи легше це зробити в приватних медичних центрах (але вони також перебувають під NHS), там консультації будуть швидше. Простіше собі взяти консультацію через телефон.

Також медичний центр є за мого університету. Я туди не ходила, але інші студенти кажуть, що він працює швидко, й вони задоволені.

Я їх роблю в українському салоні. Манікюр і педикюр коштують майже 40 фунтів. Якщо просто покрити нігті лаком – це буде приблизно 20 фунтів. Стрижка кінчиків може коштувати 60 фунтів стерлінгів (це в районі, який вважається хорошим). Також подруги мені розповідали, що пофарбуватися в блондинку (тобто дорожче фарбування) коштує 100 фунтів на місяць.

Я і моя мама ходимо в салон, де працюють українці та поляки. Нігті там можна зробити за 20 чи 30 фунтів (загалом якщо нігті коштують менш як 15 фунтів, то я б не йшла в такий салон). Волосся я нещодавно вирішила підстригти в хорошому салоні, це коштувало 70 чи 80 фунтів (у мене довге волосся).

Не довіряю місцевим майстрам, тому користуюся послугами українок. Наш рівень набагато вищий. Манікюр коштує від 20–40 фунтів.

Думаю, немає особливої різниці між державною та приватною школами. Але, наприклад, мої колеги хочуть влаштувати дитину в приватну, це, за моїми підрахунками, може коштувати 100 тисяч фунтів на рік (не враховуючи шкільну форму чи канцелярію).

Коли я була студенткою, то працювала нянею. Роботу шукала через агенцію, платили тоді прожитковий мінімум чи трохи вище. Загалом няні не дуже популярні, але популярний babysitting, тобто залишити дитину в знайомих на один чи два дні.

Щодо декретної відпустки, то жінка тут може взяти maternity leave, від трьох до шести місяців. Чоловіки можуть брати paternity leave, але лише на три тижні. Щоправда, у деяких компаніях дозволяють ділити цей час наполовину між батьками.

У суспільстві загалом багато дискусій, що краще – державні чи приватні школи. Ніби приватні більше допомагають вступити до університету, але водночас ти маєш бути з державної школи, коли заповнюєш форми та шукаєш першу роботу не для заробітку, а для досвіду.

Я навчалася в державній primary school, бо вона була поряд із домом. Далі перейшла у ніби приватну secondary school із музичним ухилом (водночас школа допомагала платити за навчання батькам, залежно від їхнього доходу). Після цього я вирішила, що не хочу займатися музикою, і пішла в sixth form, а далі вступила в університет на юридичний факультет.

Школи всі якісні та безплатні. Записатися до школи не було складно, але ми це робили завчасно, поки чекали на візу, зараз може бути черга. Моїй дочці вісім років, вона ходить у четвертий клас primary school. Після 6 класу почнеться secondary school, але, щоб потрапити до гарної школи, потрібно успішно скласти іспит.

Хорошими вважають католицькі школи, але потрібно бути готовим, що там буде багато релігійної тематики. Це не шкодить, бо виховує доброту та людяність у дітей. Їх вчать підтримувати одне одного та допомагати. Я була здивована, наскільки дружніми є діти, незалежно від того, з якого вони класу чи якого вони віку.

У школі належну увагу приділяють внутрішньому стану дитини, її розвитку, креативному підходу до життя. Домашні задають рідко, але якщо це роблять, вони творчі та цікаві. Моя дитина вже вільно читає та розмовляє англійською.

Харчування в школах також гарне. Дають п’ять страв щодня, які потрібно вибрати в електронному кабінеті. Для українців зараз це безплатно. Одяг дешевий і доступний, вибір дуже великий. Шкільна форма коштує недорого, її можна купити навіть у місцевих супермаркетах, наприклад, у Sainsbury’s.

Під час літніх канікул надають ваучери на літні табори. Також тішить великий вибір гуртків і розваг. Моя донька ходить на плавання, балет, акробатику та співи. Деякі гуртки зробили нам великі знижки, дізнавшись, що ми з України. Наприклад, я маю 50% знижки на плавання (виходить приблизно 90 фунтів за семестр – три місяці, залежно від кількості днів). Викладачі всі професійні та привітні. Загалом Британія – гарне місце для дитячого розвитку.

Тут люблять у ресторани з красивим інтер’єром, останнім часом також стали популярні бари зі старими ігровими автоматами, у стилі 90-х – початку 2000-х, є бари з досвідом у віртуальній реальності. Можна грати в ігри й отримувати поінти, за які потім купувати коктейлі. Вхід у такий бар коштує майже 30 фунтів, але, чесно кажучи, воно того не вартує. Приблизно так само коштує картинг.

Більшість музеїв безоплатні (і вони тут дуже красиві, як-от Музей природознавства, де скелети динозаврів такі, як у «Гаррі Поттері»). Щодо кінотеатрів, то квиток обійдеться десь 12 фунтів, для студентів – дешевше. Клуби (середні за цінами) коштують приблизно 10 фунтів за ніч, до квитка входять два напої.

Круті спортзали з персональним тренером мають ціну майже 100 фунтів на місяць, звичайні – приблизно 20 фунтів на місяць (а якщо ти студент, то можна й за 10 фунтів).

Найбільше я люблю ходити до галерей і музеїв. Так, більшість безоплатні, але, наприклад, щоби потрапити в National Gallery, треба заплатити 25 фунтів за три кімнати виставки. Для студентів знижка незначна, інколи це лише фунт.

Найбюджетніше дозвілля – це кінотеатри. Я люблю ходити туди щопонеділка, бо роблять знижку 50%. Сеанс мені коштує всього чотири фунти (але, звісно, якщо кінотеатр у центрі, то це буде дорожче).

У ресторанах можна витратити 20–30 фунтів стерлінгів за одну страву (і, чесно кажучи, не завжди матимеш відчуття, що багато з’їв). Коли заклади почали відновлювати роботу після коронавірусу, то часто робили хороші знижки (в окремі дні до 50%), щоб привабити людей, але зараз перестали, ціни підвищилися.

Спортзал я не відвідую, але в університеті він є, й інші студенти кажуть, що класний. Для мене ліпше бігати: у Лондоні дуже багато місць для бігунів – парки, стадіони.

Музеї в Лондоні шикарні, багато безплатних: потрібно лише забронювати місце заздалегідь на офіційному сайті. Водночас дозвілля для туристів, як-от музей воскових фігур Мадам Тюссо, досить дороге, вхід коштує приблизно 30 фунтів на одного. Тобто, щоб із родиною побувати на колесі огляду («Лондонське око»), треба буде заплатити 90 чи 100 фунтів.

Майже 30 фунтів коштує вхід у зоопарк. Кінотеатри різні, є і за 15 фунтів, але в нашому містечку можна знайти й за 5.

Середній чек у пабі чи кафе – 30 фунтів на людину (за страву та напій). У стрітмаркетах або закладах швидкого харчування – 10–15 фунтів.