Є питанняГеть Булгакова з Києва? Побували в його музеї на Андріївському узвозі й подивилися, що змінилося

Комісія Інституту нацпамʼяті вважає, що в Києві не має бути музею Михаїла Булгакова (як і його памʼятників і вулиць, що мають його імʼя). У музеї запевняють, що готові змінитися, і запрошують подивитися, що вже зробили. Ми завітали туди й записали розмову з провідною науковою співробітницею Ганною Путовою. Показуємо й розповідаємо, що ми там побачили.

Фото: Серж Хуцану

Музей не закриють, але 

Літературно-меморіальний музей Булгакова займає двоповерхову будівлю з пофарбованим у жовтий фасадом на Андріївському узвозі, 13. Саме в цьому будинку мешкала родина Булгакових, як і герої творів письменника – Турбіни. 

На будинку – табличка-барельєф із підписом «У цьому будинку в 1906–1919 роках жив видатний киянин, лікар, письменник», обличчя Булгакова облите червоною фарбою. Так інші кияни (видатні чи ні) відреагували на оновлення меморіальної дошки рік тому. Музей відмивати фарбу принципово не став, залишив із коментарем «історію треба вивчати, а не відкидати».

Поряд із будинком сидить, закинувши ногу на ногу, бронзовий Булгаков, щоправда, зараз закладений мішками з піском – ніби він і є, але невидимий. 

Такого памʼятника в публічному просторі взагалі не має бути, вважає Комісія Інституту нацпамʼяті. Як не має бути й музею імені письменника. Експерти визнали, що творчість Булгакова пов’язана з «глорифікацією російської імперської політики», отже використання його імені в назвах географічних і юридичних обʼєктів чи встановлення йому памʼятників є пропагандою такої політики. До речі, вулиці Булгакова в Києві вже немає: Київрада встигла перейменувати її на Кікабідзе. Але музей і памʼятник ще є. 

Цей висновок комісії ще доведеться переробляти. Літературно-меморіальний музей Булгакова звернув увагу, що висновку бракує аргументації, а характеристики є емоційно забарвленими. Український інститут нацпамʼяті попросив комісію (що є незалежним від нього органом) уточнити свої висновки. Досі уточнений висновок не опублікували. Але якщо після уточнення експерти підтвердять, що Булгаков пропагував російську імперську політику, то музей доведеться перейменувати. А памʼятник – кудись перенести. 

Уже не вперше музей Булгакова в центрі уваги через шовіністичні погляди літератора. Ще у 2022 році Спілка письменників України запропонувала закрити його, а натомість відкрити музей композитора Олександра Кошиця, який нібито також мешкав на Андріївському, 13. (Так, та сама Спілка письменників, що засудила українські музеї за підтримку прайд-місяця).

Авторитетні літературознавці (приміром, Віра Агєєва чи Ростислав Семків) указують, що Булгаков був українофобом. І навіть захисники письменника, які проти такого визначення, рідко сперечаються з тим, що він був прихильником російського імперіалізму. Тож чи потрібен музей його імені в столиці України в час, коли вона веде війну за свою свободу проти РФ? 

Але про закриття музею не йдеться, підкреслював директор Інституту національної памʼяті Антон Дробович. «Музей має назву змінити (щоб не нормалізувати й не глорифікувати імперського шовініста) й можуть памʼятник, наприклад, забрати у фонди. Усе. Колекцію ніхто не чіпає. Книжки ніхто не забороняє. У школі він досі у шкільній програмі. Можна бути єдиним музеєм у світі, що всю повноту правди про Булгакова скаже», – писав він.

У музеї підтверджують, що готові змінитися. «Усім у музеї зрозуміло, що таким, як колись, він бути не може. Тому я весь час стежу за цією дискусією та відбираю конструктивну критику, – зазначала директорка музею Людмила Губіанурі в інтервʼю «Бабелю». – І нам цікаво змінитися разом із трансформацією ставлення до постаті Булгакова. Ми не маємо бути його адвокатами. Музей – це не місце глорифікації, а місце історії». Ба більше, музей уже почав змінюватися, додає вона й за кожної нагоди запрошує прийти й подивитися.

Чий будинок? 

Перш ніж зазирнути всередину, давайте ще поговоримо про сам будинок. Прихильники автора «Білої гвардії» мали звичку називати його просто «домом Булгакова». Це сталося з подачі ще одного російськомовного письменника-киянина Віктора Некрасова. У 1960-х роках він розшукав будинок, у який Булгаков поселив Турбіних, поспілкувався з його тодішніми мешканцями й дізнався, що й сам автор роману жив саме там. Ці спогади Некрасов потім виклав у нарисі «Дом Турбиных».

«Нема в Києві «дому Булгакова». І не було ніколи», – відреагувала на таку назву українська письменниця Оксана Забужко у 2015-му. Вона звернула увагу, що родині Булгакових будинок ніколи не належав. Сімʼя письменника винаймала квартири в архітектора й інженера Василя Листовничого (прототипа Василіси в «Білій гвардії»). «Андріївський узвіз, 13 – це дім Василя Листовничого. Українського архітектора, інженера, почесного громадянина Києва, чоловіка по-своєму визначного – у культурних націй таким присвячують окремі монографії», – писала вона.

У музеї Булгакова не згодні із Забужко. По-перше, з характеристикою «український» стосовно Листовничого. «Він був звичайним громадянином та обивателем Російської імперії, таким точно, як і Булгаков. Складно сказати, хто він був за національністю. Прізвище це – явно українське, але це ні про що не говорить. Сікорський – також українське прізвище. Але Сікорські [київська родина, із якої походив авіаконструктор Ігор Сікорський – ред.], як відомо, були сповідниками імперіалізму й ідеї загальності російської нації. Передусім важлива політична національність – те, до чого люди себе прилічували. У нас є свідчення нащадків Листовничого – його внуки нам допомагали у формуванні експозиції музею [на першому поверсі музею діє виставка, присвячена Листовничому – ред.]. Ми знаємо, які були настрої в цій родині. Це була звичайна російськомовна імперська сім'я», – розповідає співробітниця музею Ганна Путова.

Якщо не музей Булгакова, то музей кого? Співробітники не беруться коментувати. Кажуть: давайте дочекаємося остаточних висновків комісії. Директор УІНП Антон Дробович пропонував різні варіанти: «Наприклад, назви «Будинок №13», «Музей родин Листовничих, Булгакових і Глаголєвих (у музею неймовірна колекція документів цієї неймовірної київської родини)», «Музей літератури першої половини 20 ст». Фах, уява, правильний піар – і все полетить», – зазначав він. 

Музейники стверджують: саме імʼя Булгакова врятувала цей будинок, що в 1980-ті роки перебував в аварійному стані. Коли нарис Некрасова вийшов друком, поціновувачі творчості Булгакова дізналися, де він жив, почалося «паломництво» до цього будинку. «Будинок був у дуже невтішному стані, йшов під знесення. Один із будиночків цієї садиби, наприклад, знесли в той же період. А цей зберігся, тому що Булгаков тут жив. Кияни хотіли цього, вимагали цього від міської влади», – стверджує Путова. У результаті в 1989 році влада міста погодилась створити музей Булгакова. Будинок відреставрували, і за два роки відкрили літературно-меморіальний музей.

Нова виставка «…І раптово, і грізно настала історія»

Поки зі старою назвою музей продовжує роботу. Ще від лютого 2024 року там відкрито виставку «…І раптово, і грізно настала історія», яку ми й прийшли подивитися. Назва – це цитата з нарису Булгакова «Київ-місто» («Киев-город»), що описує період Перших визвольних змагань 1917–1921 років. (Цей же нарис демонструє, що письменник мав, якщо й не українофобські, то російські шовіністичні погляди – якщо останнє взагалі можливе без першого, але про це згодом).

– Якби не ці випробування, які він пройшов у своєму рідному місті під час численних змін влади, під час руйнації звичних устоїв, можливо, він би не став письменником, – розповідає Ганна Путова. – Але ми передусім хочемо цією виставкою показати, наскільки важливий Булгаков як свідок тих подій, незалежно від того, як цей свідок коментує».

Виставка починається зі сходів, де відвідувачів зустрічають тіні учасників Визвольних змагань – білогвардійці з гетьманом Павлом Скоропадським і його союзники німці, війська УНР із поляками, зрештою – червоні. 

Основна частина виставки займає другий поверх – саме там мешкала родина Булгакових. Але ця експозиція – не стільки про творчість Булгакова, а про історію, запевняють у музеї. «Як і в першій чверті 20 століття, головна історія для нас сьогодні – війна. Ми не лише живемо в умовах війни, ми аналізуємо її та вивчаємо. Події минулого – урок, погано засвоєний нами свого часу. Тому Перші визвольні змагання так потужно нагадують про себе сьогодні. Чому тоді не вийшло, у чому були головні помилки наших прадідів? Як уникнути подібних помилок нині?» – ідеться в описі на сайті.

Виставка має на меті показати співіснування двох світів. Перший – внутрішній світ будинку, світ «звичайної київської родини» – візуально в експозиції виділений білим кольором. Другий – зовнішній, світ вулиці, світ історичних подій початку 20 століття в Києві – тлом для нього стали камуфляжні кольори. 

Перша зала виставки – це вітальня Булгакових. «Камуфляжна» половина зали розповідає відвідувачам про становлення української держави в 1917–1920 роках – формування Центральної Ради, період Гетьманату, створення Директорії – які зрештою завершились радянською окупацією України. 

Історія розказана в документах тих часів (агітках, оголошеннях тощо) й архівних фотографіях. На стінах можна побачити будинок Грушевського на вулиці Паньківській, розстріляний червоними в січні 1918 року, парад військ Директорії на Софійській площі з нагоди вступу до Києва в грудні 1918-го, польських офіцерів на ланцюговому мості через Дніпро в 1920 році, який вони пізніше підірвуть під час відступу.

Документи оригінальні, їх надали для виставки київські колекціонери. Співробітники кажуть: грошей для викупу подібних експонатів в українських музеїв немає.

– У цій частині експозиції в нас акцент на сьогодення. Це ящик із гільзами, який нам подарували вже майже 10 років тому волонтери полку «Азов». Ці гільзи стоять під фотографією вибуху Звіринецьких артилерійських складів, що стався 6 червня 1918 року, у період Гетьманату. Найімовірніше, це була диверсія лівих сил – для того, щоб позбавити зброї гетьманську владу, – розповідає Путова. 

У білій частині зали – історія родини. Вона розказана через сімейні архіви й предмети побуту. Тут зберегли піч, на якій Булгакови (як і їхні літературні уособлення Турбіни) іноді вели листування. У музеї це жартома називають «сімейним чатом». 

На одній стіні – цитати з творів Булгакова, присвячені історичним подіям. На іншій – уривки з листів Варвари Булгакової, матері письменника. Вона залишалась у Києві під час постійних змін влади 1918–1919 років. У листах до дітей вона розповідала, як виживала, писала про те, що в місті не вистачає їжі, дров, а їй доводиться розпродавати свої речі, щоби забезпечити себе.

Булгаков-лікар (і дезертир) 

Наступна кімната, маленька, з 1918 до 1919 року була лікарським кабінетом Михаїла Булгакова. Тут відвідувачам розповідають про той період його життя, коли він був медиком.

– Коли почалась Перша світова війна, Булгаков був на четвертому курсі університету й працював волонтером Червоного Хреста в госпіталі. За два роки він став дипломованим лікарем. Спочатку працював як військовий хірург, потім завідував двома відділеннями в земській лікарні [під Смоленськом]. А потім повернувся додому й із 1918 до 1919 року практикував як венеролог у Києві. 

Періодично його мобілізовували. У 1936 році він писав у своїй біографії, що був мобілізований по черзі всіма владами, що займали Київ. Документально це важко підтвердити, бо немає мобілізаційних списків усіх влад. Часто це робилося так: наприклад, давали оголошення в газеті, що всі лікарі зобов'язані з'явитися на мобілізаційний пункт. Якщо не прийдеш і тебе виявлять, то це мало б погані наслідки. Але багато хто ховався. І Булгаков декілька разів теж переховувався. Один раз дезертував.

Дезертував Булгаков якраз з армії Української народної республіки. У висновку Інституту нацпамʼяті є про це окремий фрагмент: «У 1919 році дезертував з армії УНР, куди був мобілізований військовим лікарем, і приєднався до Добровольчої армії [тобто до «білих», денікінців – ред.] винятково з міркувань власної відданості монархізму та Російській імперії».

У музеї Булгакова називають таке формулювання маніпулятивним. 

– Він не дезертував від Петлюри, бувши вже у війську. Його лише, так би мовити, «запросили», на мобілізаційний пункт. Він туди прийшов і звідти втік. Це було вже під час відступу військ Директорії з Києва. Тільки через сім місяців він був мобілізований до Денікіна». 

– Але добровільно чи ні? 

– Звичайно, ні! Армія називалась «добровольча», але це не означає, що туди добровільно вступали. Вона приходила й мобілізувала досить жорстко. Це також не означає, що він не розділяв їхніх поглядів. Безумовно, він був дуже консервативний і, напевно, хотів, щоби звичний йому монархічний лад зберігся. Але мобілізований він був зовсім не добровільно. 

– А є підтвердження, що він не хотів туди? 

– Скажімо так, є опосередковані підтвердження. Він увесь час повторює, що він цивільна людина й не хоче бути ні в якій армії. Це є в його художніх творах, його ліричні герої про це говорять. Передусім немає підтверджень, що він туди сам побіг. І ніде він не написав: «Не хочу, але йду». Тобто нема ані тих, ані тих письмових підтверджень, – визнають у музеї. – За своїми переконаннями він був абсолютно цивільною людиною. І те, що він відмовився від лікарської спеціальності, – якраз результат його перебування в армії. Він не хотів більше бачити вивернуті кишки, щоб у нього на руках без кінця помирали люди з відірваними кінцівками. Усе це його дуже сильно травмувало.

«Сила жінок»

Наступна зала виставки називається «Сила жінок». У цій кімнаті жили сестри Булгакова, а за радянської влади, коли будинок перетворили на комунальне житло, її займала Інна Кончаковська (у дівоцтві – Листовнича), донька колишнього власника будинку на Андріївському узвозі, про яку ми вже згадували. 

– Тут ми розповідаємо, як жило в той період інтелігентне жіноцтво. Це був період емансипації. І всі жінки в сім'ї Булгакових були емансипованими. Волею-неволею їм доводилось бути такими, тому що треба було забезпечувати собі життя. Мама подбала про те, щоб усі вони здобули вищу освіту, але водночас навчила працювати не лише головою, але й руками, – розповідають у музеї. – Сам Булгаков був дуже консервативний і в цьому плані теж. Йому не дуже подобалось, що його сестри так гаряче пнулися в цю рівність. Він говорив, що найменше зло, яке може статися з жінкою, – це медична освіта. Усі його чотири сестри стали педагогами.

Частина зали, присвячена зовнішньому світу, переповідає долі трьох жінок, які зіграли роль у становленні тодішнього українського суспільства – Софії Русової, Надії Суровцевої й Людмили Старицької-Черняхівської. Колір спанбонду тут не зелений, а білий, зимовий. Це алюзія до жіночого світу, кажуть у музеї. 

– Чому вони в нас тільки втрьох? По-перше, ці три жінки були в трьох українських урядах того періоду. Треба звернути увагу, що в українських державах того часу жінки мали не тільки виборче право. Вони обіймали різні посади, мали право обиратися. А таке було далеко не в кожній державі. Зазвичай жінки спочатку виборювали виборче право, а вже згодом могли обиратися. У цьому сенсі Україна зробила великий крок уперед. 

По-друге, ці жінки мали долі, дуже характерні для української інтелігенції, яка стикнулася з приходом радянської влади. 

Софія Русова – відома педагогиня дошкільної освіти, засновниця першого українського дитячого садочка. Вона виїхала за кордон, коли стало ясно, що не буде української держави, і померла в Празі. Це перша доля. 

[Перекладачка, історикиня] Надія Суровцева була представницею України за кордоном [вона емігрувала до Австрії в 1918 році – ред.]. Там вона захопилася комунізмом в ідеальному вигляді, вступила до комуністичної партії Австрії. І повернулася додому, бо тут же комунізм. Звичайно, вона була репресована, кілька разів її арештовували. Після реабілітації вона дожила до глибокої старості й займалася пам'яткоохороною. І це друга доля інтелігенції, яка вижила та знайшла собі нішу. 

Письменниця Людмила Старицька-Черняхівська має найбільш трагічну долю. Вона належала до рішучої ланки прогресивного українства. Її доньку Вероніку Черняхівську розстріляли в 1938 році. Сама вона дожила до 1941 року, коли її арештували в межах боротьби з німецькими шпигунами – вона була перекладачкою, знала німецьку мову. Вона загинула дорогою на заслання. І це третя доля. Багато хто з інтелігенції в Радянському Союзі повторив ці долі – імміграція, повернення або загибель.

Прохід через шафу залишається 

Якщо ви були колись у музеї Булгакова, навіть дуже давно, то, напевно, памʼятаєте про те, як доводилося перелізати з однієї кімнати до іншої через шафу. Цей атракціон для відвідувачів залишили, однак вклали в нього інше символічне значення. Раніше це був «перехід із «хорошої» квартири через «нехорошу» назад до «хорошої». «Хороша» квартира – це квартира Булгакових (і персонажів Турбіних) у Києві. Погана – це московська квартира письменника, де він також поселив героїв «Майстра і Маргарити».

– Його перша адреса в Москві – квартира № 50, у нього там була маленька кімнатка в комуналці. Це та сама «нехороша» квартира, яку він вивів у «Майстрі й Маргариті». Коли Маргарита приходить до цієї квартири на бал повного місяця, Коровʼєв зустрічає її, веде якимись нескінченними анфіладами. І вона не може зрозуміти, як усе це туди вмістилось. Він каже: «Найпростіше зі всього! Тому, хто знається на п’ятому вимірі, нічого не варто розсунути приміщення до бажаних розмірів». Оцей прохід через шафу був символічним розсуненням приміщення до необхідних розмірів. І там на дверях, можливо, ви звернули увагу, є табличка «50»? Це прихильники [Булгакова] вкрали з тієї квартири з Москви й привезли сюди.

Київ для Булгакова був єдиним містом, у якому він почувався нормально. Москва ніколи для нього рідною не стала. І тому в нас був оцей перехід із «хорошої» квартири через «нехорошу» квартиру, а потім назад до «хорошої» квартири. Зараз це в нас перехід із жіночого світу в чоловічий світ. 

– Здається, вам попередня концепція набагато більше була до вподоби, ніж те, що зараз?

– Та ні, не те щоб... Я в ній не працювала. А нинішню концепцію робила в тому числі я, і вона мені дуже подобається, вона крута. І я на екскурсіях розповідаю про те, що для Булгакова переїзд до Москви був травматичним. Але він прагнув до столиці, як до єдиного місця, де можна було просунутися, зробити кар’єру. Саме тому він поїхав до Москви. А згодом в Україні почалася політика коренізації, тоді тут треба було писати українською мовою. А йому треба було публікуватись російською мовою – ну так сталося, вибачте. Якби в нього була можливість тут нормально публікуватись російською та здобувати відомість, так він би це робив і тут. 

Замість «поганої квартири» тепер ця наріжна кімната має назву «Чоловічий вибір», або «Вибір шляху». У 1906–1907 роках вона належала батькові Михаїла, а згодом, після його смерті, і йому самому. Тут представлене символічне робоче місце Булгакова – «письменницький куточок». 

– Це фото 1912 року, на ньому він сидить за столом перед оцим вікном. Можливо, навіть на цьому стільці. Письменник сидить і споглядає світ зовнішній. Оскільки він не лише письменник, але й драматург, стіл підсвічений, як рампа. Булгаков описував свій творчий метод як метод драматургічний. Він розповідав, що ніби дивиться в «чарівну коробочку» (прототип сцени): «Що бачиш, те й пиши, а чого не бачиш, писати не слід». Він був природженим драматургом. Саме тому п'єси в нього виходили такого хорошого рівня.

Один із ключових елементів експозиції в цій залі – валізка, що символізує збори чоловіка на фронт. У ній – речі переважно початку 20 століття, але є і сучасний акцент – це погони й патчі. «Вони не випадкові. Це все речі наших близьких людей», – кажуть у музеї. 

Зелений спанбонд тут зроблений на основі фотографій крон каштанів – «алюзія на київські сади», пояснюють відвідувачам.

Вітрини в кімнаті присвячені чоловікам, які жили в цьому будинку: рідним братам письменника Миколі й Івану, які потрапили в еміграцію до Франції, двоюрідним братам Костянтину й Миколі, які виїхали до Америки, а також зятям – Леоніду Каруму (прототип Тальберга з «Білої гвардії»), чоловіку сестри Варвари, й Андрію Земському, чоловіку Надії; обидва були репресовані в 1932 році. 

У залі «Чоловічий вибір» також розповідають про історичні постаті – двох військових командирів, у яких «не вийшло з Петлюрою» – це командир Січових Стрільців Євген Коновалець і полковник армії УНР Петро Болбочан.

– Коновалець, який зміцнив українську армію, але не міг примиритися з тим, що Петлюра хотів домовлятися з Польщею. Як галичанин він добре розумів, що Польща не допоможе просто так, а обов'язково матиме претензії на частину українських земель. Так зрештою й сталося. А Болбочан – це колишній царський офіцер, що добре розумів, що не треба йти на домовленості з Москвою, що треба триматися подалі від Москви, незалежно від того, яка вона – біла чи більшовицька. Він писав, звертаючись до очільників Директорії: «Ви… не бачите того, що через більшовизм ведете Україну до «Єдиної Росії».

За цією кімнатою невелика прохідне приміщення, заставлене стелажами з книгами. Тут і література, присвячена періоду Визвольних змагань, і видання Булгакова різними мовами.

– У нас зараз зберігаються переклади 45 мовами. Їх насправді більше. Нещодавно приїхала перекладачка та привезла нам нову англійську версію «Мольєра» й «Дон Кіхота». Вона якраз заперечила, що у світі ніхто не знає Булгакова, як зараз кажуть. У міжнародних рейтингах він на дуже високих позиціях, один із найбільш читаних авторів. 

– А в яких рейтингах?

– У міжнародних рейтингах. 

– Яких саме? 

– У США, наприклад. Я пошукаю, уточню. У 2022 році в межах проєкту Notable People робили карту найбільш згадуваних людей у кожній точці світу. Так, от Булгаков є найбільш згадуваним киянином. Хочемо ми цього, не хочемо… 

[Пізніше в музеї уточнили, що мали на увазі «Західний канон» Гарольда Блума. Насправді це не рейтинг, а список, що склав американський літературознавець Гарольд Блум. До нього він включив авторів, які, на його думку, сформували західний літературний канон. Списки в Блума два: перший – із 26 ключових письменників від Шекспіра до Бекета (до нього Булгаков не входить), а другий налічує близько кілька сотень творів (серед них «Майстер і Маргарита»).]

Остання кімната 

Остання кімната експозиції служила в Булгакових їдальнею. Посередині стоїть стіл, накритий камуфляжною сіткою, яку сплели співробітники музею. Це форма волонтерства, якою тут займаються постійно.

– Те, що почали в 1917–1919 роках, маємо завершити ми. Багато хто думав, що ми всього досягли в 1991-му, зі здобуттям Незалежності. Виявляється, ні. І тому ця сітка на цьому столі як символ внеску в те, що ми мусимо завершити.

Над столом висять портрети Симона Петлюри, Володимира Винниченка, Михайла Грушевського й Павла Скоропадського. Проти стола – буфет, у який вмонтовано світлину родини Булгакових, зроблену в 1908 році на їхній дачі в Бучі (сама дача згоріла під час військових дій 10 років опісля). Булгакови й діячі української держави ніби дивляться одні на одних.

– Тут Булгакови ще всі разом, усі живі. Це і є ті самі «легендарні часи», про які писав письменник. «Легендарні часи урвалися, і раптово і грізно настала історія». І от історія дивиться на них, а вони – на історію. І ті, і ті люди однаково втратили все, що будували. Вони не змогли ні зберегти, ні збудувати свої світи. Але ми-то знаємо, який ми світ хочемо збудувати, хоча б приблизно.

– Зараз я вимкну світло. Підходьте сюди ближче, – екскурсовод запрошує підійти до дзеркала. Коли світло гасне, виявляється, що це зовсім не дзеркало, а вікно до ще однієї кімнати.

Ця кімната певний час належала матері, а в 1918–1919-му роках тут жив Булгаков із дружиною. Сюди ж він поселив Олексія Турбіна. 

Запускається світлопроєкція – до спальні ніби залітає сніг. 

– У старій експозиції цей сніг символізував марення Турбіна, якому через гарячку здається, що сніг залітає у вікно. Але сніг – це історичний акцент. У нас чомусь усі ключові події відбувалися взимку. І колись, і зараз.

Сніг вщухає, тепер бачимо на екрані відео історичної хроніки.

– Для Булгакова надзвичайно важливими були сни. І ці хроніки являються, як примари минулого, що звертаються до нас. От той самий парад військ Директорії на Софійській площі, а он Грушевський. Ці люди ніби промовляють до нас із минулого. Ми маємо зрозуміти, що ми мусимо закінчити те, що вони розпочали. І над нами, і над ними однаково світять зорі. Зорі бачили всі ті історичні події та продовжують споглядати нас тепер. Саме про ці зорі Булгаков і пише в кінці свого першого роману: 

«Усе мине. Страждання, муки, кров, голод і мор. [...], а ось зорі залишаться, коли й тіні наших тіл і діл не залишиться на землі. Немає жодної людини, яка б цього не знала. Чому ж ми не хочемо звернути свій погляд на них? Чому?» 

Якщо ми вдивимось у небо, то побачимо там посередині маленьку зелену зірку між Венерою й Марсом. Це астероїд, відкритий у Кримській обсерваторії, нині окупованій. Називається він «Михаїл Булгаков». Власне кажучи, на цьому і все. Така експозиція в нас.

– Чи був Булгаков українофобом – ваша позиція?

– Як сказала наша директорка Людмила Губіанурі в одному з інтерв'ю: «На українофоба він не тягне». Фобія стосовно якогось народу – це конкретні переконання: ненавиджу, не розумію, не сприймаю, не вважаю за таких, що мають право на існування. Звичайно, його герої висловлюють українофобські погляди, наприклад, Турбін у «Білій гвардії». Але сказати, що це пряма мова Булгакова не можна. У нього ніде немає нічого подібного ні в щоденниках, ні в листах. Коли він в 1923 році на початках коренізації приїхав сюди, то написав нарис «Київ-місто». Там, звичайно, видно, що йому дискомфортненько. Він не може призвичаїтися до українізації. Але врешті-решт робить висновок: «По-українськи, так по-українськи. Але правильно й всюди однаково». 

Цей коментар Булгакова стосувався українізації вивісок у Києві. Варто навести весь фрагмент цього нарису, адже він промовистий (мовою оригіналу):

– Але відчувається, що він щонайменше зверхньо дивиться на все українське.

– Зверхньо, так. Йому це неприємно. Але немає свідчень, щоби він висловлював думки щодо знищення [українців], казав, що вони не мають права на існування. Ну, нема, хоч трісни! Він про це ніде не пише. Що він думав, що в нього було в голові, ми цього не знаємо. Але, щоб, наприклад, як Сікорський, висловлювати послідовно, що український народ є частиною російського, такого в нього ніде нема. 

– А як же оповідання, приміром, «Я убил»? Там точно немає позитивного українського персонажа [Оповідання розповідає про лікаря, якого мобілізує армія Петлюри. Лікар стає свідком жорстокості українського командира, зрештою не витримує, убиває його та втікає. Командир і його солдати говорять українською мовою, а їхні жертви – російською].

– Нема. Мають же бути антагоністи, протагоністи. 

– А чи були в нього позитивні українські персонажі в інших творах?

– Я скажу так: у нього позитивних персонажів майже немає в принципі. Я би, напевно, сказала, що всій цій ранній серії в нього єдиний абсолютно позитивний персонаж – це Ніколка (брат Коля). Ну, і ще Єлена, напевно. А так, узагалі, він достатньо критично всіх описує, він схильний до іронії. Так, немає українців позитивних, але й росіян сильно позитивних я теж не бачу. Він не письменник, який ідеалізує. Він сатирик.

– Ще на початку екскурсії ви казали, що творчість Булгакова важлива для розуміння історії. Але ж не можна зрозуміти події Визвольних змагань з одних лише його творів. Бо це дуже вузький погляд. 

– Звичайно, ні. Ніхто і не пропонує цього робити.

– У мене після відвідування музею склалося дещо враження, що ви згладжуєте гострі кути. Можливо, якби ви більше артикулювали його погляди на...

– Знаєте, я психологічно не в змозі вже артикулювати його погляди. Розумієте, музей не може бути музеєм таврування Булгакова. Це ідіотизм. Музей має пояснювати його. Люди із затаврованим Булгаковим у свідомості деколи приходять сюди. А ми маємо пояснити їм, чому це тавро несправедливе. Не відбілити його, розумієте? Пояснити.

– А якщо приходить людина, яка взагалі не знає нічого про Булгакова?

– Експозиція велика, я мушу розповісти її за 40 хвилин. Якщо людина – «чистий аркуш», узагалі нічого не знає про нього, то я даю їй напрямок. Я пояснюю, що він був людиною консервативною, яка страждала від того, що руйнується її світ, до якого вона звикла. Це був світ Російської імперії. Усе. Далі, якщо мені ставлять питання, то ми поглиблено розмовляємо. Треба також зважати, що ми оповідаємо про людей, які жили 100 років тому і яких в жодному разі не можна оцінювати, користуючись сучасними категоріями, виходячи з досвіду нас теперішніх.