Статус кандидата на членство в ЄС Україна отримала 23 грудня 2022 року. Щоб відповідати критеріям кандидата, почали впроваджувати сім блоків реформ, зокрема антикорупційну й судову, реформу Конституційного суду.

Наприкінці вересня 2023 року прем’єр-міністр заявив, що уряд повністю виконав рекомендації Єврокомісії щодо вступу України до ЄС. У листопаді стало відомо, що, за оцінкою Єврокомісії, Україна виконала чотири із семи потрібних кроків для початку переговорів. Далі Єврокомісія рекомендувала Раді ЄС почати процес переговорів щодо вступу України до Євросоюзу.

Рекомендацію Європейської комісії ухвалили на саміті в Брюсселі 14 грудня. Під час ухвалення рішення прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан покинув залу. Він не залишив замість себе представника, як має бути за правилами, і водночас – не наклав вето на рішення, тож його ухвалили 26-ма голосами «за» й одним – «утримався».

На наступний день прем’єр Угорщини заявив, що він не наклав вето на рішення лише тому, що в нього буде ще багато можливостей заблокувати процес вступу України до ЄС. За його словами, він витратив вісім годин, намагаючись переконати інших лідерів ЄС не ухвалювати рішення, але цього не вдалося зробити.

Що означає таке рішення й чи справді вирішальна позиція Орбана, що має робити Україна в подальшому процесі вступу до ЄС, наскільки тривалим може цей процес і чи можливий він під час повномасштабної війни, редакція The Village Україна запитала в редактора «Європейської правди» та співавтора подкасту про міжнародну політику «Світ не sweet» Олега Павлюка. Невеликий спойлер: закриття переговорів – це ще не членство, бо його мають схвалити парламенти всіх держав-членів ЄС, зокрема й Угорщина.

 Редакція згенерувала ілюстрації в сервісі Dalle-3, що працює на основі штучного інтелекту.

Судячи з усього, спільнота міжнародників була доволі песимістично налаштована щодо того, що початок перегорів України на вступ до ЄС почнуть. Усе через Орбана чи були ще причини?

Позиція Угорщини справді була головною причиною, з якої позитивного рішення щодо початку переговорів з Україною могло й не бути. Угорська влада послідовно говорила – і, до речі, досі говорить, – що починати переговори з Україною неправильно, бо вона до них не готова, а Європейська комісія не «пропрацювала» відповідної рекомендації.

Але, звісно, табір умовних скептиків зближення України з ЄС складається не із самої лише Угорщини. Віднедавна там перебуває й Словаччина, де до влади повернувся Роберт Фіцо (який уже був експрем'єром три каденції, остання завершилась скандалом із резонансним убивством журналіста-розслідувача Яна Куцяка). Але Братислава – хоч її риторика й схожа на риторику Будапешта – усе ж поки не налаштована так спалювати мости з Брюсселем, тому на рівні ЄС блокувати рішення не буде (принаймні поки що).

Є ще одна країна, позиція якої серед експертів викликала тривогу. Це Австрія. Вона не так проти переговорів про вступ України з ЄС, як хоче на цьому тлі «підтягнути» євроінтеграцію Західних Балкан (тут грають роль історичні сентименти, можна так сказати, бо до Австро-Угорської імперії свого часу входили тамтешні держави регіону).

І днями австрійська влада посилала сигнал: якщо переговори відкривати для України, це ж має бути й для Боснії й Герцеговини. Мені важко спекулювати, що могло змінити позицію Відня в останню мить (а лідери ЄС домовились знову відкласти рішення про відкриття переговорів із БіГ). Але, думаю, зіграла роль банальна реальність: Боснія і Герцеговина – це неповносправна держава (failed state), яку «гальмує» відверто проросійське керівництво Республіки Сербської (переважно сербський ентитет, тобто складова конфедерації). Через складний і компромісний характер роботи конфедеративних інститутів проявляється їхня неефективність.

Чи справді Орбан міг завадити початку переговорів? І чому він вирішив просто вийти із зали? Очевидно, це знає лише Орбан, але, можливо, є гіпотези?

Якщо коротко: так, Орбан цілком міг завадити. Більшість рішень у ЄС, надто з питань зовнішньої політики й безпеки (а запитання розширення ЄС належить до цього кошика), ухвалюють консенсусом. Тобто вето будь-якої держави – хоч Угорщини, хоч Австрії – автоматично блокує все рішення. Країни або продовжують переговори для пошуку компромісу, або зовсім не ухвалюють рішення.

Звісно, у ЄС теоретично є випадки, коли право вето не застосовують. Наприклад, його можуть позбавити державу, яку підозрюють у порушенні договорів ЄС (інакше порушника покарати неможливо), але, наскільки я пам'ятаю, такий механізм в історії об'єднання поки не застосовували жодного разу, навіть щодо Угорщини.

Що ж сталось на саміті ЄС? Судячи з коментарів європейських лідерів, посадовців і самого Орбана, Угорщина утрималась під час голосування. Такий механізм справді є, але, на моїй пам'яті, у питаннях розширення ЄС його не застосовували жодного разу.

Так, сказати, чому угорський прем'єр вийшов із зали під час голосування за початок переговорів про членство в ЄС, важко без підтвердження учасників процесу. Сам Орбан і його антураж кажуть, що вони так утримались від голосування за рішення, у якому не хотіли брати участі. У ЗМІ пишуть, що Орбана попросив вийти із зали канцлер Німеччини Олаф Шольц – щоби той «попив кави».

Хай там як, якби Будапешт справді хотів блокувати рішення по Україні, він би це зробив. Що на нього вплинуло – чи то розмороження для Будапешта 10 мільярдів євро з фондів ЄС напередодні (технічно це взагалі не пов'язані питання, але багато хто схильний бачити такий зв’язок), чи то просто відчуття повної ізоляції на саміті (решта 26 держав-членів одностайно дали «зелене світло» Україні) – ми можемо лише здогадуватись. Можливо, дізнаємось правду, коли вступимо в ЄС.

Що буде відбуватися зараз, після цього рішення? Що має робити Україна, що – ЄС?

Якщо коротко: Україна має виконувати рекомендації Єврокомісії, а ЄС – підтвердити їхнє виконання й затвердити «переговорну рамку» для початку переговорів.

Що має робити Україна, в принципі, зрозуміло: продовжити виконання рекомендацій Єврокомісії, які та виклала в листопаді, коли рекомендувала почати переговори про членство. Формально ми виконали більшість із них – це посилення інституційної спроможності антикорупційного блоку та коригування законодавства про нацменшини відповідно до рекомендацій Ради ЄС, є ще законопроєкт про лобіювання, який поки лише зареєстрували в парламенті. Звісно, Єврокомісія ще буде виходити з фідбеком про те, чи достатньо цих кроків. Плюс, певна річ, важливі не лише закони, а і їхня імплементація.

Що має робити ЄС? У висновках саміту вказано, що після того, як Україна виконала рекомендації, Рада Євросоюзу, тобто засідання на рівні міністрів країн-членів ЄС, має схвалити «переговорну рамку». Це, по суті, технічні аспекти переговорів. 

Як підтвердять, що ми виконали рекомендації? Спершу буде заява Єврокомісії, потім її має схвалити Європейська рада (саміт ЄС). У найоптимістичнішому варіанті лідери ЄС дадуть «зелене світло» навесні – наприклад, у березні. І тоді Рада ЄС схвалює «переговорну рамку» (припустімо, що це станеться у квітні). Тоді у травні Україна та ЄС зможуть почати переговорний процес.

Припускаємо, процес вступу України до ЄС буде тривалим. Коли очікувати принаймні на якісь проміжні результати, є прогнози?

Переговори про вступ для кожної держави-члена – особливі, тож і прогнози варто робити індивідуальні. У випадку України особливостей багато – починаючи від повномасштабної війни й завершуючи, банально, великою територією.

Якщо дуже узагальнити, то переговори про вступ – це приведення законодавства у відповідність до законодавства ЄС, яке поділене на умовні 35 частин (глав). Принцип такий: закрив одну главу – переходиш до іншої. Цей шлях українська влада хоче подолати за два роки, тобто у 2025 році закрити переговори. 

Здається, на таке спромоглись лише три інші держави – Фінляндія, Австрія та Швеція, але в них і «стартові умови» були набагато вигідніші (ринкова економіка, десятиліття інтеграції в європейські процеси). Я б назвав такий прогноз надоптимістичним, та, зрештою, історія нам уже не раз підкидала сюрпризи – навіть з учорашнім рішенням лідерів ЄС.

Тут невелике застереження: закриття переговорів – це ще не членство, бо його ще мають схвалити парламенти всіх держав-членів ЄС. І тут, звісно, можуть бути затримки – у тій самій Угорщині, до прикладу. Ще, якщо не помиляюсь, може відбутись референдум про вступ в Україні, але нинішня соціологія не дає підстав хвилюватись за позитивний результат.

Що ж стосується інших, більш «приземлених» прогнозів, називають 2030 рік. Це умовний рік чергового «великого розширення» ЄС, куди ввійдуть Україна, Молдова, можливо, Грузія й іще кілька західнобалканських країн (наприклад, Албанія, Чорногорія, Північна Македонія).

Або 2028 рік – останній рік роботи інституцій ЄС перед виборами до Європарламенту (після них наново обирають голів Європейської ради і Єврокомісії, а також єврокомісарів; мовляв, якраз перед перезавантаженням євроінституцій Україна отримає в них представництво). Я відверто хотів би утриматись від прогнозів через значний рівень невизначеності ситуації. Та суто особисто, звісно, хочеться, щоб сталось диво.

Чи зможе Україна стати членом ЄС під час війни?

Якщо коротко: теоретично – так, може, але на практиці, боюсь, реальний вступ потребуватиме того чи іншого формату припинення бойових дій.

Це складне запитання. З одного боку, формальні правила не передбачають ніяких заборон на вступ до ЄС держав-членів, які перебувають у стані війни. Спадає на думку навіть приклад Кіпру, який із 1970-х років фактично розділений на дві частини після окупації північною Туреччиною. Кіпр став членом ЄС у 2004 році. Можна також згадати про сусідню Молдову, частина території якої фактично окупована Росією: там публічно допускають варіант вступу «частинами» – спершу правий берег Дніпра, потім – лівий.

З іншого боку, як я вже казав вище, переговори щодо вступу та вступ до ЄС як такий – це індивідуальний процес. І, на мій погляд, Європейський Союз та окремі країни-члени політично не наважаться на таке рішення, як прийняти до своїх лав частково окуповану Україну чи таку, яка перебуває у фазі бойових дій. 

Як мінімум, воєнні дії несуть суттєві безпекові ризики для інвестицій, які потрібно якось компенсувати; зрештою, у ЄС навіть діє щось на кшталт положення про колективну самооборону (стаття 42.7), про яку просто не згадують, бо більшість членів ЄС є водночас членами НАТО.