Є питанняПісля перемоги? Коли та як слід будувати військові меморіали

Без трьох місяців рік триває повномасштабна фаза російсько-української війни. Щодня Україна втрачає своїх людей, свою природу, своє культурне надбання. Щойно встигли ми бодай усвідомити те, що сталося в Бучі та Маріуполі, як дізнаємося про нові трагедії та воєнні злочини.

Намагання осягнути та пережити ці втрати всіма доступними способами, зокрема мистецькими, – природний процес. До цих спроб долучаються архітектори, які пропонують проєкти меморіалізації для вшанування памʼяті про жертви серед військових і цивільних.

Та чи вчасно й доречно зараз будувати меморіали, поки на фронті не вщухає артилерійський вогонь і російські ракети сиплються на наші міста в тилу? Та чи правильно мовчати та не намагатися вже зараз віддати шану полеглим, і через такі проєкти також? Згоди поки немає.

Розбиралися, як треба підходити до памʼяті про воєнні події, разом із платформою культури памʼяті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво».

Ось три меморіали, які пропонують побудувати

---

Українська студія Balbek Bureau показала свій проєкт меморіалу «Відкритий перелом» навколо зруйнованого мосту в Ірпені.

Цей міст був частиною траси, якою мешканці передмість щодня добиралися на роботу чи навчання до Києва. Після 24 лютого він став частиною шляху для евакуації з Ірпеня та Бучі, куди швидко дійшли бої. Навіть після того, як міст був зруйнований, люди продовжували переправлятися через річку в цьому місці.

Фото з місцевими мешканцями, які ховаються від обстрілів під зруйнованим мостом, побачили далеко за межами України.

Balbek Bureau пропонує зберегти зруйновану конструкцію мосту та зробити його центром меморіалу. Щоби люди, які не мали досвіду евакуації, могли стати на місце тих, хто пройшов цим шляхом, і відрефлексували ці події. Біля мосту архітектори хочуть зробити оглядові майданчики, на місці тимчасової переправи через річку – пішохідний міст, а нову переправу для машин – побудувати паралельно до зруйнованого мосту.

Над проєктом «Відкритого перелому» команда студії почала працювати ще у квітні, після звільнення Київської області від російських окупантів, із власної ініціативи. Незабаром перші ескізи представили президенту Володимиру Зеленському, який підтримав ідею та розповів про цей меморіал в одному зі своїх відеозвернень.

«Коли ми розпочинали роботу над своєю пропозицією меморіалу в Ірпені, то діяли без якихось розрахунків і брифів згори. Кілька членів нашої команди пережили окупацію й евакуацію з Київщини, тож ми відчували потребу відрефлексувати події довкола цього місця», – розповіли The Village Україна в студії.

У Balbek Bureau підкреслюють, що проєкт є лише пропозицією, яку винесли на обговорення. Рішення про реалізацію не було.

Ще один меморіал, присвячений подіям в Бучі й Ірпені, запропонував чилійський архітектор Крістін Віттіг. Улітку він побував в Україні та працює над проєктами з відбудови Ірпеня.

Згідно з ескізами проєкту, меморіал складатиметься з двох частин. Перша – деревʼяні стели зі своєрідними вівтарями, де близькі загиблих зможуть покласти квіти й так ушанувати їхню памʼять. Друга частина – підземна галерея «Притулок пам’яті», прохід до якої має нагадувати кратер від вибуху. Галерея має розкривати події, що сталися в Ірпені у 2022 році.

Цей проєкт меморіалу курує «Фонд відновлення Ірпеня», який створили міський голова Олександр Маркушин і голова Інвестиційної ради Володимир Карплюк (колишній мер Ірпеня), щоб залучити фінансування на відбудову міста.

У травні на зустрічі з архітекторами, які викликатися допомогти місту з відбудовою, Карплюк назвав їм кілька локацій, де, на його думку, можна було би увіковічити пам’ять про події.

Перший ескіз такого меморіалу передав місту Віттіг. Після чого концепція переросла в проєкт меморіального комплексу, розповіли The Village Україна в Irpin Reconstruction Summit, спільноті архітекторів, що допомагає Ірпеню з відбудовою. Гроші на його побудову шукають самі розробники, кажуть там.

Меморіал пам’яті цивільних жертв в Ірпені та Бучі. Візуалізації: Irpin Reconstruction Summit

Полк «Азов» ініціював створення на Співочому полі в Києві меморіального комплексу, присвяченого полеглим захисникам Маріуполя. Передбачалося, що це буде меморіальний цвинтар, де поховають військових, із центральним елементом-памʼятником у формі трьох мечів.

Але в результаті від ідеї створення поховання на цьому місці відмовилися, розповіла The Village Україна керівниця патронатної служби полку «Азов» Олена Толкачова. Тепер планують зробити на Співочому полі (по суті замість квіткового парку) великий меморіальний комплекс із музеєм, а поховати захисників Маріуполя вирішили разом з іншими бійцями на національному військовому кладовищі, яке створюють на Лисій горі.

«Поки що вирішили, що на Співочому полі буде тільки меморіал на честь захисників Маріуполя, бо, коли почали розбирати інженерні споруди, які там розташовані, то зʼясувалося, що є велика ймовірність зсуву ґрунту. Концепція меморіалу в тому, що хлопці та дівчата, які захищали Маріуполь, віддали своє життя й тим самим виграли багато часу для захисту столиці, – пояснила вона. – 

Пропозицію побудувати меморіал на Співочому полі замість парку, за її словами, підтримало Міністерство ветеранів.

«Я думаю, що вже найближчим часом презентуємо з Міністерство ветеранів спільну концепцію й оголосимо про початок проєктних робіт, заручимося підтримкою київської влади, народних депутатів і президента. Ми до цього планомірно підходимо», – каже Толкачова.

«Не подобається мені ця тенденція з просування проєктів меморіалів без конкурсів, як у випадку мечів на Співочому полі, так і у випадку мосту в Ірпені. Бо ж перед тим, як провести конкурс, проводиться велика робота зі складанням конкурсного завдання, де обирається місце та взагалі, що саме потрібно робити, а потім за цим завданням багато архітектурних бюро розробляють свої пропозиції, серед яких обирається найкраща», – вважає урбаніст Дмитро Макагон.

На його думку, для того, щоб підготувати якісний проєкт, потрібні «місяці роботи великих команд архітекторів», а швидко це зробити не вийде. Так, Макагон звернув увагу на те, що монумент на честь героїв Маріуполя, який пропонують встановити на Співочому полі, дуже схожий на норвезький Sverd i fjell («Мечі в камені»). Монумент у Ставангері, встановлений на честь битви 872 року, теж являє собою три мечі, встромлені в землю.

Меморіали у світі створюються по-різному. Усе залежить від того, памʼять про яку подію він має увіковічити. Меморіал може бути ініційований державою, і тоді держава бере на себе відповідальність за створення, за ухвалення рішень. Так, наприклад, створювався Меморіал 9/11 в Нью-Йорку. Оскільки це мало значення не тільки для Нью-Йорка, для США, а й для всього світу, це не могло бути якоюсь низовою ініціативою, це був величезний державний проєкт.

Але можуть бути меморіали, які створюються локальними громадами, за приватними ініціативами. Якщо ми згадаємо «Простір синагог» у Львові, це спільний проєкт декількох гравців – локальної громади, місцевої влади, міжнародних організацій.

Утім, з точки зору закону України, меморіали мають створюватися лише через конкурси. І ці конкурси мають проходити через добудовування сенсів з експертною спільнотою та через процедуру обговорення. Бо архітектор може прийти зі своєю візією, але він не знатиме місцевих контекстів.

І коли йдеться про меморіалізацію події, яка сталася в певній громаді, навіть якщо ця подія має національне чи світове значення, такі обʼєкти не можуть встановлювати без урахування думки місцевих жителів. Хоча ніколи жоден меморіал не мав абсолютної згоди всіх сторін, обговорення мають бути.

І коли йдеться про меморіал, присвячений травмувальній події, то серйозні інституції закладають кілька років на спілкування з громадою. Наприклад, коли створювався Музей історії польських євреїв «Полін» у Варшаві, то місцева влада та спільнота фахівців спілкувалися з місцевими приблизно два роки. Вони організовували зустрічі просто неба, на яких пояснювали, чому це важливо, чому люди мають це вітати, як їх до цього залучать. Зрештою цей музей був побудований, і його нормально сприйняли. Але цьому передувала дуже довга робота, шлях пояснення, спілкування, діалогів. Це важливо. Люди мають розуміти, що навіть у прекрасному комеморативному жесті ніхто не зробив над ними насилля.

Але є й інше питання – чи конкурс вирішить усі завдання? Багатьох людей у професійній спільноті це хвилює. Чи може архітектурне бюро самостійно подати такий проєкт, який повністю буде готовий до реалізації не лише на архітектурному, але й сенсовому рівні? Зрозуміло, що до розроблення меморіальних проєктів необхідне залучення людей зі сфер memory studies, історії, філософії, соціології тощо та представників державних інституцій, що працюють із державною політикою пам’яті.

Ніхто не знає, як правильно реагувати на історичні події, які розгортаються прямо на наших очах. Ми вирішили зробити це засобами, доступними нам як архітекторам, тобто поміркувати про те, який візуальний образ може мати це місце пам’яті. Конкурс – необхідний крок для того, щоб проєкт був відібраний і реалізований на правових засадах. Вважаємо, що він необов’язково має бути міжнародним, головне – дотримання порядку його проведення.

На першій презентації голова Інвестиційної ради [Ірпеня Володимир Карплюк] публічно оголосив, що ми чекаємо інших пропозицій щодо меморіалу. Наразі Irpin Reconstruction Summit опублікував цей проєкт на розгляд громадськості. Альтернативні думки, зауваження, пропозиції можна надсилати координаторці Ірині Ярмоленко за цією адресою: [email protected].

По-перше, ми були дуже обмежені в часі, у нас стояла моральна проблема з похованнями. По-друге, війна та воєнний стан вносять свої корективи. Цей меморіал потрібен сьогодні й зараз, якнайшвидше. Коли ми будемо оголошувати конкурси, ми ніколи не прийдемо до нормальної спільної концепції, бо останнє слово за батьками, розумієте? Ми показали батькам цю концепцію, і ніхто з них не був проти. Я вважаю, що останнє слово має бути за батьками. Вони вирішують, вони заслужили це право. Це моя думка. Але я не знаю, як можна заперечувати їм? Яка може бути найвища ціна за право сказати останнє слово?

«Після перемоги», – кажуть люди, які сумніваються в доречності будівництва меморіальних комплексів до завершення війни.

Польський архітектор Мирослав Нізьо, який працював над музеєм «Полін» у Варшаві та Меморіалом Голодомору в Києві, теж вважає, що час будувати настане тоді, коли в Україні буде мир.

Але вже зараз можна готуватися до того, як ми будемо вшановувати памʼять полеглих у цій війні, додає він. Треба збирати спогади свідків і фіксувати на мапі місця трагічних подій.

З іншого боку, російсько-українська війна триває вже понад вісім років. І за цей час по всій Україні зʼявлялися меморіальні обʼєкти різного масштабу, декілька з них – у Києві. Так, у 2021 році біля урядового кварталу відкрили меморіал на честь киян, які загинули під час військових дій на сході. А на Андріївському узвозі невдовзі мав зʼявитися Артсквер Василя Сліпака з монументом на честь співака, який пішов захищати Україну та був убитий на Донбасі. Обидва проєкти, до речі, вибирали на конкурсах.

Меморіал киянам, що загинули в зоні ООС, встановлений на Печерську

Пам’ятний знак воїнам-героям антитерористичної операції встановлений у сквері імені Олександра Кошиця

Немає загального правила, коли можна починати будувати меморіали. Якщо ми візьмемо, наприклад, дуже відому практику меморіалізації через могилу невідомого солдата, то вона зʼявилася відразу після Першої світової війни, за рік після її закінчення. І це був адекватний жест, який дозволив почати зашивати рани війни.

Якщо ми візьмемо комеморацію Голокосту, то між подією та початком винайдення мови, якою можна говорити про цю трагедію, минуло декілька десятків років. Десятиліття, не роки! Бо люди не знали, як про це говорити. До того була мова меморіалізації військових, героїчних подій, але не було мови, якою можна було говорити про масові вбивства, як під час Голокосту. Реальна робота з памʼяттю про Голокост починається десь у 70–80-х роках.

Немає узгодженого терміну, який ми маємо помовчати, щоб потім почати говорити. Насправді що швидше знайдемо цю мову, то краще для суспільства. Бо це терапія. Могила невідомого солдата була терапією. Вона створила точку, через яку проходив біль людей, які втратили своїх близьких. А травма людей після Голокосту і, до речі, після радянських репресій, не була нормально пропрацьована. Це означає, що люди жили або живуть із цими травмами, цим болем. Вони наодинці, їм немає куди піти. Комеморативна практика створюється для того, щоб обʼєднати людей і дати їм можливість побути разом у якійсь емоції – скорботи, радості, гордості.

Чи треба все ж таки чекати на завершення війни? Коли нас поранили, ми ж не чекаємо, коли злочинця посадять у вʼязницю, ми починаємо зашивати рану відразу. Принаймні думати про такі проєкти ми можемо вже зараз. Коли ми зможемо їх реалізовувати, невідомо. Бо країні є на що витрачати гроші. Але якщо ми вже будемо думати, це добре.

Однозначно потрібен час на осмислення. Попереду – тривала робота над новими, відмінними від радянських, практиками комеморації. Однак ми не можемо гаяти час і чекати, поки виженемо з нашої землі останнього окупанта, тож беремося за роботу вже зараз: вивчаємо нові реалії, шукаємо нові сенси та колективно рефлексуємо. Будувати будемо після перемоги, а поки досліджуємо та готуємося.

Я вважаю, що ми не можемо відкладати такі кроки [будівництво меморіальних обʼєктів]. У нас же не проста війна, коли всі пішли в бій, потім хтось оголосив перемогу, після чого можна почати будувати меморіали. Зараз війна гібридна, складна. Від того, як ми ставимося до наших героїв, залежить і наша перемога.

Світова спільнота та люди на окупованих територіях мають побачити, що ми поважаємо своїх героїв. На відміну від Російської Федерації, яка приховує свої втрати. Ми маємо силу духу, попри те, що війна ще триває, ми віддаємо данину поваги нашим захисникам. Хоча в нас зараз немає можливості зробити це в тому місці, де вони загинули, у Маріуполі, ми не можемо відкладати такі питання на «після перемоги», бо це має значення зараз. Це підкріплює бойовий дух наших героїв і пригнічує стан ворога.

Вибір місця розташування меморіальних обʼєктів також вимагає більш кропіткого підходу. Так, запитання в киян виникли до кладовища на Лисій горі та меморіалу на Співочому полі.

«Памʼять, особливо памʼять про людей, які гинуть прямо зараз у національно-визвольній війні – надзвичайно чутлива тема. І це питання стосується кожного в країні, не те що в місті, – зазначає депутатка Київради Ксенія Семенова. – Тому питання розташування меморіального кладовища в столиці України має вирішуватися не похапцем. Має пройти попереднє експертне та громадське обговорення. Має бути враховано локальний контекст».

Проти будівництва військово-меморіального кладовища на Лисій горі в Києві виступають і захисники природи. Вони вказують, що ця територія є заповідною, тож будівництво там заборонено, оскільки може зашкодити екосистемі.

Урбаніст Віталій Селик також вказував, що заради меморіального цвинтаря на Лисій горі довелося би знести укріплення та цегляні будівлі Лисогірської фортеці, що там збереглися.

«З погляду культури також не дуже добре організовувати пантеон слави між капищами на місці збору відьом, нечисті та сатаністів», – додав він.

Це дуже важке питання. У різних країнах воно по-різному вирішувалося. Після першої світової зʼявилися практики військових цвинтарів, на яких усі надгробки однакові – бо на війні всі рівні: і генерал, і солдат заслуговують на однакову пошану. І коли я побачила вперше такий цвинтар, я це серцем прийняла. Але коли виникла ідея військових цвинтарів, то багато родичів не хотіли масового поховання, вони хотіли поховати своїх родичів індивідуально, десь на сімейному цвинтарі, не хотіли уніфікації.

В Іспанії після громадянської війни з метою суспільного примирення вирішили створити величезний національний меморіал «Долину Полеглих». І щоби створити цей меморіал, треба було перепоховати загиблих. Коли ти туди приїжджаєш, дивишся на цю «Долину Полеглих», це дуже вражає, створює особливий емоційний стан. Але для багатьох людей це був злочин, бо їхніх родичів забирали із сімейного поховання та переносили туди, куди вони не змогли приїхати до нього індивідуально. Просто було ухвалено таке рішення на рівні держави, і це був певний варіант насильства.

Я знаю, що були негативні відгуки в деяких містян щодо поховання на Лисій горі. Але в чому суть: там є дуже багато місця, яке підходить під поховання великої кількості воїнів, щоби не було вибірковості, щоби не ховали тільки тих, хто захищав Маріуполь, наприклад. Ми ж у цій війні не розділяємо окремі підрозділи, у нас один великий залізний кулак, який бореться з нашим ворогом. Має бути можливість поховати велику кількість героїв в одному місці, щоб показати нашу єдність.

А от щодо цього меморіалу [на Співочому полі] до нас ніхто не звертався з негативними відгуками. Чому ми розповсюджували інформацію про цей меморіал у публічній площині? Щоб отримати реакцію суспільства та підготувати суспільство до того, що це необхідно. До нас не зверталися люди з проханням не робити цей меморіал.

Мова вшанування Другої світової війни на нашому просторі – це радянська мова. І зараз ми опиняємося у якійсь шизофренічній ситуації. З одного боку, це частина нашої памʼяті, адже Україна брала участь у Другій світовій війні та зіграла роль у перемозі над нацизмом. Але вона була частиною Радянського Союзу. І всі меморіали в нас проговорені саме радянською мовою, мовою країни-переможниці. І зараз Росія, яка теж була частиною Радянського Союзу та намагається апропріювати перемогу над нацизмом, веде війну проти України під цими самими гаслами, намагаючись перезавантажити троп «Великої перемоги», який винайшли в Радянському Союзі в 60-х роках. Російсько-українську війну ми не можемо меморіалізувати тою символічною мовою, у якій народилося гасло «Можем повторить».

Ті меморіали, які робили в Україні протягом 30 років незалежності, часто продовжують використовувати радянську символічну мову. Інколи ми не відразу зрозуміємо – це про Голодомор, Чорнобиль або Афганістан. Як шукати мову? Тут доречно піти через мистецькі практики.

Насправді мистецтво реагує інакше, ніж усі раціонально орієнтовані інституції – академічна наука, держава. Мистецтво схоплює сенси, які формуються в суспільстві і які ми не можемо осягнути та зрозуміти. Митці, художники можуть схопити якийсь образ, відчуття, емоцію та запропонувати – і це може стати відправною точкою для формування нової мови комеморації.

Обкладинка: Візуалізації Balbek Bureau

Портрети Катерини Семенюк і Оксани Довгополової: Олег Сіньков