Є питанняЦе нормально – попросити волонтерів про плойку. Як етично підтримати ВПО
Як допомогти переселенцям, щоби вони не відчували за це сорому
Людина, яка вимушено покинула домівку через війну й опинилася в новому місті, відчуває великий спектр емоцій, серед яких є і сором. Ще донедавна вона була повноцінним громадянином країни, мала власний дім, роботу й організований побут. Аж раптом проти власної волі вона опинилася в точці, де все потрібно почати спочатку. Часто в переселенців немає базових речей, таких як зубна щітка чи теплий светр, але разом із тим вони залишаються людьми, для яких нормально – прагнути більшого комфорту, ніж стандартний продуктовий чи гігієнічний набір, що їх можуть запропонувати волонтерські організації.
Як етично допомогти вимушено переміщеним особам і зробити це так, щоби вони не почувалися «людьми другого сорту». Поговорили про це з психологинею Надією Волченською, яка має власний досвід переїзду 2014 року; волонтеркою організації Rechi.Support, що допомагає ВПО з одягом, Олесею Саченко та координаторками фонду Onuky, що опрацьовують запити на допомогу від переселенців.
Головне в допомозі – запитати, чи вона потрібна
Перш ніж схопитися допомагати та вирішувати якісь потреби та запити внутрішньо переміщених людей, бо здається, що ви знаєте, як найкраще буде допомогти, треба спершу спитати, чи ця допомога дійсно потрібна.
Психотерапевтка Надія Волченська радить спершу запропонувати людині допомогу чи поради. Навіть якщо ви хочете поділитися власним досвідом і вам здається, що він дуже дотичний до цієї ситуації, варто обрати коректну форму для пропозиції. Наприклад: «Слухай, мені здається, що в мене є інформація, яка може тобі знадобитися» чи «У мене є певний досвід із тим, як тут бути, як тут жити, як влаштовувати свій побут і своє життя на новому місці. Я хочу тобі запропонувати розповісти про це, якщо ти згоден чи згодна».
Будь-яке нанесення добра може бути тільки за запитом від самої людини. Також не варто намагатися вирішити щось за людину, навіть якщо робите це з добрими намірами. Ми маємо запитати в людини, яка саме допомога їй потрібна, і давати можливість повертатися до цього питання пізніше. Тоді вона відчуватиме це як турботу, а не тиск.
Також важливо давати людині можливість самій робити вибір. І навіть якщо вам здається, що цей вибір неправильний і ви б так не вчиняли, ви можете попереджати й аргументовано розповідати про свій досвід, але не вирішувати за людину: «Знаєш, у мене був схожий досвід, і я вчинив(-ла) ось так. Але якщо ти вирішуєш інакше, я тобі не перешкоджатиму. Це твоє життя».
Час на адаптацію
Людина, яка втрачає дім, переживає разом із тим і втрату безпеки. Вона не може визначити, що для неї тепер означає поняття дому. Ми писали про те, як повернути собі образ і відчуття дому. Але також варто пам’ятати, що для адаптації на новому місці людині потрібен час. Час, щоб усвідомити себе там, де людина опинилася, і зрозуміти, які потреби вона тепер має.
«Тож якщо здається, що людині вже зараз потрібно терміново щось вирішувати – вам здається», – каже психологиня Надія Волченська. Перше, що дійсно потрібно людині, коли вона потрапляє в нове для себе середовище – зорієнтуватися. Час на адаптацію в разі вимушеного переселення може бути набагато довшим, ніж час, що знадобився людині, яка мігрувала за власним бажанням. Навіть якщо ця міграція була складною.
Якщо ігнорувати потребу вимушено переміщеної особи в часі, людина, найімовірніше, не буде вас розуміти, бо їй здаватиметься, що ви її прискорюєте та тиснете на неї. А у вас буде з’являтися відчуття, що або ваша допомога не потрібна, або людина, якій ви хочете допомогти – невдячна.
Допомогти вимушеному переселенцю можна тим, щоби підтримати його в організації того часу, який йому потрібен для адаптації. Можливо, людині не треба відразу зрозуміти, у якому районі краще винаймати квартиру, чи вона може тиждень почекати з тим, щоби десь зареєструватися та підписати якісь папери. Але їй цей тиждень буде потрібним, щоби зрозуміти, що вона все ж перемістилася у просторі, і її життя вже змінилося.
Розмову про допомогу починають не з прохання про допомогу, а з вибачення
Координаторки фонду Onuky розповідають, що є люди, які починають розмову не з прохання про допомогу, а з вибачення: «Перепрошуємо, що ми вам пишемо, але в нас склалася така ситуація, що ми змушені просити про допомогу».
З кількамісячного досвіду команда фонду ділиться своїми способами допомогти. По-перше, вони телефонують людині, щоб у дружній формі поставити всі уточнювальні запитання та зрозуміти реальну ситуацію, у якій вона опинилася. Діалог вибудовують теплий і турботливий. Запитання ніколи не ставлять як на інтерв’ю, а намагаються вплести в контекст розмови. Важливо, щоб людина відчула себе не «однією з», а особливою, бо так і є – кожен досвід унікальний, навіть коли переселенців – мільйони.
Коли людина розповідає про свій досвід, їй потрібен час, щоби довіритися та відкритися. Просити про допомогу непросто, особливо, якщо до цього все життя розв’язував свої проблеми самостійно.
Кожна розмова закінчується фразою: «Дякуємо за інформацію, ми обов’язково вам допоможемо. Бережіть себе, бережіть свою сім’ю, ми вас міцно обіймаємо, ми поруч». Це допомагає переселенцям почуватися комфортніше, навіть за цей період діалогу відчувати турботу та піклування.
«Після розмов люди часом пишуть: «Щиро дякуємо за допомогу. Ви – наші друзі». Коли ми отримуємо зворотний зв’язок, ми пересвідчуємося, що цим людям потрібно не просто закрити первинні потреби, а й розповісти комусь свою історію. Ми завжди всіх вислуховуємо та намагаємося зробити все, щоб вони мали змогу почуватися краще», – розповідають координаторки, що спілкуються з внутрішньо переміщеними особами.
Допомагай так, як хотілося би, щоб допомагали тобі
Волонтерка організації rechi.support Олеся Саченко допомагає переселенцям з одягом. Спочатку вона закривала запити з власного гардероба – бачила потребу та віддавала щось зі свого одягу, але помітила, що є запити, які так і не закриваються. Наприклад, є постійна проблема з великими розмірами. Зазвичай люди дійсно віддають те, що мають у себе вдома, і запити на рідкісні розміри залишаються незакритими.
Тоді Олеся почала моніторити запит і купувати те, що потрібно в необхідних розмірах на «Шафі». Спочатку робила це власним коштом, а потім попросила про підтримку друзів і підписників в інстаграмі. Олеся закуповує речі великих розмірів: xl, xxl, 3xl, 4xl, 5xl та 6xl. Це дуже швидко розлітається сім’ями.
Олеся:
Для сімей я намагаюся зібрати щось типу мінікапсульного гардероба. Наприклад, якщо в родині є жінка 35 років, я оберу їй сучасні гарні топи та майки, кілька варіантів низу (спідницю, джинси чи штани, шорти), також кілька суконь, кардиган і щось тепліше, щоб накинути влітку ввечері. Я уявляю життєві обставини та намагаюся зрозуміти, у чому людині буде комфортно ходити, і подобатися собі у дзеркалі.
Або якщо це бабуся 80 років, я намагаюся уявити свою бабусю і її потреби: щось трохи спокійніше, блузи, штани, комфортні та не надто трендові речі. Упевнена, що є жінки, які й в 80 років були би не проти топу на одне плече з ананасами, але загалом намагаюся орієнтуватися на пересічну українську бабусю.
Коли формую замовлення, про родини я знаю лише вік, звідки вони та розмір, тож намагаюся вгадати, що би їм сподобалося за кольорами. Іноді дивлюся інстаграм людини, яка подала заявку на допомогу, щоб зрозуміти її стиль. Кожну річ міряю сантиметром, щоби впевнитись, що вона сяде. За фідбеком бачу, що це працює, і речі частіше за все підходять і викликають лише приємні емоції.
З досвіду взаємодії Олесі з ВПО ми спробували вивести низку правил, які допоможуть етично допомогти переселенцям з речами.
1.
Передавати тільки ті речі, які б ви самі хотіли отримати. У хорошому стані, без дірок. Не те, що ви планували викинути, а те, що подарували б, наприклад, подрузі чи мамі.
2.
Деякі речі здаються неочевидними, настільки ми до них звикли. Наприклад, гребінець, зубні щітки, рушники, шкарпетки. Велика кількість родин лишилася без усього, тому навіть цих простих, але важливих речей у них може не бути. Запитайте, дізнайтеся, чи потрібно ще щось, придивляйтеся до запитів, перепитуйте.
3.
У кожної людини своя зона комфорту та свої речі, які приносять радість. Можливо, хтось попросив плойку чи набір для манікюру, і це – ок. Ми всі гідні почуватися повноцінними людьми, робити речі, які нас тішать. І, можливо, локони, зроблені на плойку додадуть упевненості в перший робочий день на новому місці. Чи манікюрне приладдя до 24 лютого було робочим інструментом людини, вона хоче продовжити приймати клієнтів. Закрити базові потреби – це важливо, але зробити ще більше, дати людині відчуття себе, комфорт, упевненість – неоціненно.
Переселенці й так соромляться просити забагато, їм може здаватися, що вони просять про зайве. Тому якщо людина вже наважилася попросити про щось, що здається вам extra, мабуть, це дійсно їй треба.
4.
Поважайте людей, яким допомагаєте. Ставтеся до них, як до друзів. Вони втратили дім, і це жахливо. Будь-які слова підтримки та визнання будуть для них цінними. Дайте їм знати, що ви бачите їх, чуєте їх, що вам не байдуже та що допомагати їм – важливо для вас.
5.
Не очікуйте нічого натомість. Допомогти – ваш свідомий вибір, і людина, якій ви допомогли, нічого вам не винна.
Матеріал створено в партнерстві з IREX у межах програми СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні та забезпеченням найбільш комфортних умов для них
