Є питання «Поїду до бабусі, куплю мамі сукню». А що ви зробите першим ділом, коли закінчиться карантин?

На початку карантину будування планів на «посткаратинний період» замінило мені всі хобі. В уяві малювалося щось грандіозне: ось, я подорожую Європою на заощаджені кошти, ось, ми з друзями днями гуляємо й зависаємо в пабах, ось, я така бадьора й квітуча бігаю від косметолога до майстра манікюру. Але що довше тягнулася ця ізоляція, то більше танули мої амбіції. Усе, чого так хотілося раніше (наприклад, випити кави в улюбленій кав’ярні), поступово втрачало свою важливість.

І я зрозуміла, що єдине, що точно хочу зробити найперше – це побачити батьків. Вони проживають в іншому місті й ми не бачилися від Різдва. Мабуть, сталося якесь карантинне диво, але я вперше за дуже довгий час відчула, що я за ними скучила, відчула бажання їх обійняти. Хочу на собі відчути, що обмеження знято, що я маю свободу побачитися з рідними. За час самоізоляції зрозуміла, що можу обійтися без багатьох речей, які мені здавалися вкрай необхідними (манікюр, кава, тощо) та усвідомила цінність спілкування з близькими.

Після карантину я відправлюся на прогулянку Русанівською набережною. Куплю фруктовий боул у Bali Bowl Cafe, який особливо приємно їсти в безхмарний сонячний день. Далі можна прогулятися маршрутом від Поштової до мосту Метро, який у мене асоціюється з Києвом і відчувається вдесятеро романтичнішим за інші маршрути, завдяки своїй непопулярності та постійному контакту з Дніпром. Також обожнюю, і хочу якнайшвидше відвідати Алею Художників через те, що з неї можна в усій красі оглянути такий близький серцю Поділ і помріяти, спостерігаючи за постійно активним трафіком Гаванському мосту. І з урахуванням київських традицій, у списку буде й огляд усього бузку та квітів, що фізично може вмістити в себе ботанічний сад, і всіх павільйонів, що коли-небудь були збудовані на території ВДНГ.

Перше, що я зроблю після виходу з карантину – піду зустрічати захід сонця на схилах Поділу. Візьму подругу (хотіла написати коханого, але кого я обманюю, скучила за подругою), песика на ім’я Юнікорн, скляні бокали, керамічну тарілку, червону в клітинку ковдру для пікніків, вдягнемо літні сукні та покажемо світу свої білі ноги. Купимо на Житньому ринку в бабусі домашню полуницю, у супермаркеті навпроти – камамбер, прошуто, шампанське й воду, щоб помити полуницю та руки.

Ми будемо підійматися через приватний сектор, де будинки як у Сан-Франциско. Будемо говорити про все, крім роботи та карантину. Полуниця плаватиме в бокалі, камамбер буде трохи з піском і хрустіти на зубах, бо песик все одно натрусить його в тарілку. Ми будемо слухати звуки міста, ходити босоніж по траві та робити фото.

Я маю багато знайомих і друзів, з якими ми підтримуємо зв’язок протягом усього карантину, але найголовнішою цінністю для мене завжди була сім’я. Маленьке село в Житомирській області, де живуть мої батьки, бабуся та молодший брат – це моє місце сили, мої чотири стовпи, на яких тримається все моє життя. Я звикла приїздити сюди хоча б раз на один-два місяці, проводити час на природі, відпочивати фізично та психологічно, допомагати батькам з господарством і говорити з ними про все на світі.

Тому перше, що я зроблю після закінчення карантину – оформлю відпустку хоча б на тиждень, візьму квитки на потяг і проведу цей час із найдорожчими для мене людьми. І, оскільки масові заходи скасували ще на тривалий період, то я обов’язково влаштую для брата «сімейний випускний». Цього року він закінчує 11 клас і готується до вступу в університет і я сподівалася, що приїду на його свято й дивитимуся, як він танцює свій останній шкільний вальс. Тому мені понад усе хочеться організувати таку собі «лаундж-вечірку», яка, здається, так потрібна всім нам. Зараз я лише сподіваюся, що все налагодиться й прошу Бога лише про одне – здоров’я для своїх близьких.

Після завершення карантину обов’язково поїду до бабусі. Я не бачила її з початку березня, страшно було приїжджати – раптом можу заразити. Потім поїду в Карпати з друзями. Взагалі, це така радість буде – кудись поїхати. Також займусь лікуванням зубів, сто років відкладала. І пофарбую волосся в малиновий. Куплю кросівки нові, нарешті. Онлайн це добре, але помацати й поміряти приємніше.

Недавно я втягнувся в режим карантину й почав знаходити в цьому натхнення. Так у мене з’явилася ідея зняти фільм. Я написав невеликий сценарій, показав друзям, які мають досвід знімання короткометражок, їм сподобалося. Тож після закінчення карантину хочеться почати знімати, обговорити це все за кавою, ну, і загалом – пройтися містом, аби краще деталізувати певні кадри фільму.

Як тільки темну карантинну хмару засліпить тепле сонце звичайного життя, я стрибну в «залізну руку города», вдихну такі рідні запахи улюбленого київського метро й буду насолоджуватися тиснявою й відчуттям, ніби ти у банці зі шпротами.

Далі зустрінуся з найріднішими друзями, яких сподіваюся обійняти. Ми бігатимемо Хрещатиком і просто житимемо, цінуючи кожен момент, який проводимо разом. Ще піду в улюблений кінотеатр із сестрою. Ми візьмемо багато попкорну й будемо хрустіти.

Поїду в Карпати й відчую себе Марічкою з «Тіней забутих предків». Буду дивитися на димні гори й грати на укулеле пісні, які мають магічну силу повертати на пластову ватру в колі найрідніших.