Є питання«Добре слово та пістолет». Чи потрібен військовий парад на День Незалежності

Перший парад, який я застав, був 2014 року. Парад російської військової техніки в Луганську. Щоправда, їхала вона не урочисто, а грізно і по вулицях вже окупованого міста. Другий парад я побачив уже в Києві, це була техніка українська. Тоді наша армія брала місто за містом і село за селом. Здавалося, зараз ця техніка всім «наваляє» і ми, переселенці, повернемося додому. Але війна затягнулася, противник виявився занадто брудний, кровожерливий і готовий на все. Паради залишилися.

Тепер вони у кожного свої: в «ЛНР» і «ДНР» – російські, у Києві – українські. І щоразу цей парад, хоч би він і коштував багато грошей, моїх грошей, які я плачу у вигляді податків, бодай на дві години дає мені почуття надії. Що скоро ми їм «наваляємо» і повернемося відбудовувати ці покалічені російськими гусеницями міста і російською пропагандою серця. І, звичайно, техніка на фронті важлива, і премії військовим, і «снаряга», якої досі бракує, і тактичні медичні рюкзаки, і тепловізори, і багато чого ще. Але хіба для нас, тих, хто тут, у тилу, бореться на своєму волонтерському та інформаційному фронті, не важлива надія? На перемогу, на те, що вони відступлять, підуть, розваляться і з’їдять самі себе. Адже це почуття гордості за країну, за свій народ, за те, що ми єдині.

Це те, що ти відчуваєш, дивлячись на всю нашу міць, нехай і в день параду. Коли стоїш на площі поруч із тисячами людей і готовий взяти їх за руки, бо ти такий самий, як вони, і ви всі разом. Чи це не те, чого сьогодні нам усім бракує? Хіба не те, до чого ми прагнемо? Бути єдиним народом України. І навіть там, будьте певні, десь серед териконів вони на це дивляться і думають: «Ну н***я собі». І нехай думають, тому що рано чи пізно ми туди повернемося.

Вважаю, що парад проводити необхідно. Він потрібен як символ – попри все нас не зламати, ми відновлюємо та розвиваємо армію, ми співпрацюємо з міжнародною спільнотою, ми живі, здорові, боєздатні, на нас варто зважати.

Парад потрібен і як нагадування: багато цивільних або забули про війну, або ж намагаються не звертати на це уваги. Армія, як каже Мартін Брест, надто добре виконує свою роботу. Це нормально, для людей такі події є стресовими, тож вони намагаються їх уникати. Але все ж потрібно, на мою думку, в День Незалежності їм трошки нагадати, завдяки кому, власне, вони цей день досі святкують.

Парад, окрім іншого, є демонстрацією проведених реформ і змін. Це чудова можливість показати нові зразки техніки, нову символіку тощо. Торік, наприклад, уперше за всі роки незалежності на параді окремим розрахунком пройшли дівчата, оскільки у ЗСУ проводять зміни у гендерній політиці: жінкам дали більше можливостей для кар’єрного зростання, відкрили доступ майже до всіх військово-облікових спеціальностей тощо.

Ну і ще – для багатьох військовослужбовців це просто надзвичайно урочиста подія. Розрахунки важко тренуються, щоб гарно пройти, щоб показати, що військом можна пишатись. Для мене це свято шаленої гордості та патріотизму. І я надзвичайно зла, що це свято в мене відбирають.

Бути, а не здаватися! Зараз зазіхну на святе і це викличе багато обурень, але це яскраво описує мою позицію щодо визначних дат. Я проти освячування горілки на Великдень і відвідування церкви раз на рік. Так само з парадом: якщо його наявність обов’язкова умова для святкування Дня Незалежності, то у нас великі проблеми. Важливіше – ідентифікація себе як українця, як саме ти це проявляєш. Я святкую незалежність України щодня, почавши розмовляти українською у 2014 році та з моменту, коли я остаточно вирішила залишатися в цій країні та розвивати її. Так виник «Клуб добродіїв», який допомагає дітям-сиротам і дітям у складних життєвих обставинах стати успішними. А також Центр розвитку благодійності, який підвищує професійність некомерційного сектору, щоб усі, хто потребує підтримки та допомоги, змогли її отримати.

Визначні дати потрібні, щоб те чи інше питання підняти на поверхню і поставити в пріоритет. Святкувати День Незалежності пропоную добрими справами. Ви можете поділитися своїм часом, грошима, талантом і навіть голосом на користь нашої незалежності. Підтримайте «Повернись живим» або перекажіть кошти на створення платформи з вивчення української мови, наприклад. Будьте справжніми і, якщо ви в щось вірите, підтримуйте справою!

Як на мене, важливий не так факт проведення військового параду, як значення, яке ми вкладаємо у нього. Сьогодні ми живемо в країні, де уже кілька років триває війна – тисячі людей травмовані пережитим досвідом бойових дій.

У США програми підтримки ветеранів існують з часів Корейської війни. Але координатори цих програм визнають, що навіть за кілька десятиліть не знайшли відповіді на питання, як повноцінно реабілітувати та повертати до мирного життя людей, що були на фронті.

Якщо парад і потрібен, то більше як вияв уваги, поваги, вдячності та розуміння тих людей, яким довелося пережити війну. Не думаю, що це має бути мілітаристська гра м’язами. Тут саме фокус має значення.

Відомо, що добрим словом і пістолетом можна досягти значно більшого, ніж просто добрим словом, тому вважаю, що парад потрібен. Для мене це взагалі абсурдне запитання. У країні війна, на лінії розмежування щодня гинуть люди, і просто через те, що хтось втомився від воєнних дій і дуже хоче, щоби було, як колись, гинути вони не перестануть.

Війна не припиниться, якщо говорити про неї пошепки, наче про щось непристойне. І зрештою парад – це ж не про брязкання зброєю. Це усвідомлений сигнал як ворогові, так і союзникам, що ми не здаємося, ми готові продовжувати боротьбу і в нас для цього достатньо ресурсів та засобів. Відсутність параду – сигнал про протилежне. Прикро, що президент Зеленський цього не усвідомлює.

Я пропрацювала кілька років з військовими вже після початку війни і знаю, що парад для них важливий. Парад – це про гідність, про повагу до тих, хто воює нині і хто віддав життя, щоб ми тут мирно жили і розмірковували, зокрема, про доцільність парадів. Порівнювати паради і виплати – популізм, свідома маніпуляція. Це дуже різні речі. Виплати мають відбуватися незалежно від параду. Бо за логікою, коли усе можна замінити грошима, нащо нам гімн, державний герб і честь узагалі?