НавколофронтШелтер на заводі, кухня у військовій частині й відкриття ресторану: репортаж із Запоріжжя
Як живе прифронтове Запоріжжя у вересні
The Village Україна продовжує серію репортажів із прифронтових українських міст у партнерстві з DW Akademie.
Наступний репортаж у серії із Запоріжжя. Ми відвідали місто 2 вересня – після початку нової серії провокацій окупаційних військ РФ на Запорізькій АЕС в Енергодарі, але до систематичних обстрілів, які почалися в другій половині вересня.
Раніше ми розповідали, як під час повномасштабної війни живуть Харків, Миколаїв, Чернігів і Дніпро.
Кожен репортаж із Запоріжжя має починатися з того, що на вокзалі міста прибуття потягів супроводжує «Козацький марш». Після маршруту вздовж Соборного проспекту, який пронизує Запоріжжя від заводу «АвтоЗАЗ» до ДніпроГЕС, перші враження від міста зазвичай зводяться до одного штампу: Запоріжжя у всіх сенсах значно більше, ніж ти очікуєш.
«Ми вже звикли, що гості міста так його сприймають»,
– каже про 700-тисячне Запоріжжя Єлизавета Токмакова з місцевої волонтерської організації «СВОІ». – Власне, як уже звикли й до життя в стані війни.
Запоріжжя – шосте за кількістю населення місто України, місто «Запоріжсталі» й «Мотор Січі», врешті-решт місто Хортиці й козацької слави. Уродженець Запоріжжя, один із головних сучасних фахівців з історії України та професор Гарвардського університету Сергій Плохій розповідав, що вирішив написати книгу «Ядерна дурість» про Карибську кризу через те, що всі ядерні боєголовки, які СРСР доправили на Кубу в 1962 році, були виготовлені на військових заводах Запоріжжя.
У 2022 році українське місто знову в центрі історичних подій: для російської армії це непідступний форпост, який тримає оборону попри тимчасову окупацію частини Запорізької області й періодичні обстріли окупаційних військ. На білбордах по місту патріотичні гасла на зразок «Запоріжжя – колиска української державності» й «Запоріжжя бореться за волю» чергуються з прикладними меседжами, наприклад: закликами до російських солдатів складати зброю й інструкціями із застосування коктейлів Молотова проти ворожих бронемашин.
Ми відвідуємо Запоріжжя й зустрічаємося з місцевими волонтерами на початку вересня, коли чергового піку сягають провокації російських окупаційних військ на території Запорізької АЕС в Енергодарі. Перше запитання ставимо саме про можливу загрозу станції й те, як цей ризик сприймають у Запоріжжі.
«Ми вже звиклися з цим, бо живемо біля атомної все життя, – відповідає волонтерка Токмакова. – Коли почали сильно бомбити Енергодар, усі були на нервах. Але якось зараз уже прийняли реальність: якщо вибухне, то нам уже втрачати нічого».
– Радше ми не віримо, що [російські] мавпи вдарять цією палкою. Це єдине, у що залишається вірити, – додає співзасновник і голова правління «СВОІ» Ілля Бовсуновський, уточнюючи, що запоріжцям регулярно видають запаси йодиду калію.
Токмакова й Бовсуновський – співзасновники організації, у назві якої зашифрована абревіатура «Спільнота волонтерів, об’єднаних ідеєю». Після 24 лютого «СВОІ» разом із Запорізьким центром молоді стали основою Запорізького гуманітарного штабу, який об’єднав волонтерів міста. У перші тижні після початку повномасштабного вторгнення штаб вирішував нагальні потреби й допомагав військовим, згодом фокусом роботи обрали допомогу переселенцям. Станом на кінець літа Запоріжжя прийняло понад 200 тисяч переселенців з області й сусідніх регіонів, уточнює Бовсуновський із посиланням на дані в.о. міського голови.
У червні місцева влада ухвалила рішення, що Запоріжжя буде транзитним містом, продовжує волонтер: «Була ідея створити швидкий транзитний пункт: люди приїхали, перевели дух, поїхали далі». Це пояснювали розташуванням Запорізької області, що частково опинилася в окупації й сусідить із фронтовими Донецькою, Херсонською та Дніпропетровською областями.
«[На початку літа] був ризик прориву лінії фронту на Кривий Ріг, ризик оточення Запоріжжя. І місто могло б просто не витримати великої кількості переселенців»,
– пояснює співзасновник «СВОІ».
На початку осені в запорізьких волонтерів нові виклики, передусім пов’язані з підготовкою до зими. «Інформаційне агентство Reach, яке проводить моніторинг гуманітарних потреб у кризових країнах, визначає пріоритетними питання доступу до житла, продуктів харчування, ліків і роботи. До того ж ми чекаємо на нову хвилю переселенців під зимовий період, тому що опалювати тимчасово окуповані території немає змоги через зруйновану інфраструктуру», – каже Бовсуновський.
З огляду на це «СВОІ» визначили головним завданням підготовку прихистків, які могли б приймати переселенців узимку. Ще у квітні разом із благодійним фондом «Світ українцям» запустили перший шелтер на території одного із заводів міста, який вміщає сто людей, ще один шелтер, уже на 250–400 людей, готують до відкриття згодом.
***
Київський шеф-кухар Женя Михайленко приїхав у Запоріжжя наприкінці травня – після того, як протягом усієї весни його команда працювала на волонтерській кухні й годувала військових у Києві й області. Засновнику мережі Food vs Marketing, яка привчила Київ до хорошого рамену (і, треба визнати, не завжди привітного сервісу), важко під запис розповідати, що саме він робить у Запоріжжі, але впродовж літа він із дружиною Марі й кількома членами благодійного фонду «Армія Дамблдора» забезпечує роботу кухні, що годує українських військових.
«Не можу сказати, де саме й кого саме ми годуємо, але будьте певні, що це круті хлопці й вони щодня мають хороше триразове харчування»,
– розповідає Михайленко.
У військову частину на локації, яку не можна вказувати, приїжджаємо якраз до обіду, поки тривають останні приготування до подачі страв. Подають страви з фудтраку, який «Армія Дамблдора» отримала від друзів і на якому команда Михайленка приїхала з Києва. Шеф каже, що як повноцінну альтернативу польовій кухні фудтрак використовувати складно, але стаціонарно він працює справно.
Наприклад, сьогодні на обід овочеве рагу з м’ясом. «Іноді повторюємо страви, але намагаємося робити різноманітно, щоб не приїдалося», – кажуть на кухні. Додають, що використовують базилік й іншу зелень, яку вирощують на території поблизу. «У нас тут повноцінний farm to table, коротше, – жартує Михайленко. – За це відповідає моя дружина Марі, вона ж створила сайт нашого фонду, робить всі світлини й веде соцмережі, а ще зібрала понад 500 тисяч гривень донатами. Завдяки цьому й працюємо».
«Дякуємо кухарям за гарну атмосферу й смачну їжу», «Подяка за свято нашого живота щодня», «Хлопці й дівчата, ви царі кухні»
– це написи на жовто-синьому прапорі, який прикрашає імпровізовану їдальню команди Михайленка в Запоріжжі. Інші прояви подяки від військових – трофеї. Найбільш цінними експонатами в колекції «Армії Дамблдора» є переносний зенітно-ракетний комплекс «Игла» й комплект одягу російського військового. «Ванька тікав так, що згубив штани», – сміється Михайленко.
Окрім військової частини, команда готує їжу для українських військових на фронті, а також забезпечує волонтерську допомогу цивільним у Запорізькій області, зокрема в Оріхові, що постійно перебуває під вогнем російських окупаційних військ. Літнім людям і всім, хто потребує допомоги, передають гуманітарку й харчі, окремо «Армія Дамблдора» взялася за порятунок домашніх улюбленців. На локації в Запоріжжі прихистили 20 котів і собаку, іншим тваринам за запитами доставляють корм від інших фондів. «А ще ми допомагаємо бабусі, яка прийняла сто породистих котів із розплідника з Маріуполя, відкрили для цього спеціальну банку», – розповідає Михайленко.
Женя й Марі Михайленки проводять в Запоріжжі три тижні на місяць, на тиждень повертаючись до Києва. Під час останньої поїздки запустили нову раменну Ramen vs Marketing на Позняках. «Уже пів року з моменту, коли ми перейшли в режим 300% віддачі, – розповідає Михайленко. – 100% своєму бізнесу: утримали та створили робочі місця. 100% волонтерству: продовжуємо готувати для наших військ. 100% благодійному фонду: допомога цивільним і системні зміни у сфері харчування сфер освіти й охорони здоров’я. Ну, і 0% на особисте життя».
Запитуємо, які плани в команди на короткострокову й середньострокову перспективу, грубо кажучи, наскільки довго команда готова працювати в такому режимі.
«До перемоги»,
– відповідає Михайленко з усмішкою.
***
Запорізька міська рада – чотириповерхова будівля на Соборному проспекті з колонами на фасаді. На будівлі прапор України, український стяг розтягнутий і на колонах, а перед колонами – жовто-сині стенди, які складають напис «Україна». На макетах адаптували роман «Теорія Дикого Поля» запорізьких письменниць Ганни Лупинос й Олени Красносельської про Дике Поле та чорноморські степи – «як витоки нашої волі з химерним переплетенням легенд і героїчних подій, безсмертя українського народу у часи боротьби за свободу».
Волонтери Ліза Токмакова й Едгар Соболєв призначають зустріч біля міськради, але довго біля будівлі не затримуємося. Переходимо дорогу і йдемо в кафе-пекарню «Булка», про відкриття якої ми писали торік у добірці головних відкриттів року за межами Києва. Усередині людно й пахне хлібом, Токмакова розповідає, що після початку повномасштабної війни співзасновниця закладу Карина Ганзера продовжувала випікати круасани в пекарні й на дев’ятому місяці вагітності. Беремо з собою мигдальні круасани й каву, їдемо по мосту через Дніпро на інший берег.
По дорозі запитую, як у Запоріжжі реагують на повітряні тривоги. «Якщо відверто, то в нас люди починають спускатися в сховища, тільки якщо дійсно палко. Якщо гупає десь на околицях, люди собі сидять», – відповідає Токмакова. Соболєв із благодійного фонду «Світ українцям» додає, що більш відповідально до сирен містяни почали ставитися після російського обстрілу ТРЦ «Аврора» наприкінці травня. «Тоді всі почали задумуватися, що, можливо, дійсно треба спускатися в укриття. Після «Аврори» емоційний стан пішов униз», – каже львів’янин Соболєв, який переїхав у Запоріжжя вже після початку повномасштабної війни.
– З іншого боку, – опонує Токмакова, – я нещодавно була на заході України й бачила, що там люди продовжують тусити після початку комендантської години.
У Запоріжжі ж якщо хтось буде шастати в комендантську, одразу покладуть лицем у підлогу. Узагалі без жартів.
Під’їжджаємо до заводу на правому березі Дніпра, де з квітня працює шелтер від команди фонду «Світ українцям». Прихисток на сто людей облаштували в колишньому складському приміщенні. «21 березня ми зайшли в цей підвал: це було холодне, вологе, сире приміщення, де зберігали порожні пляшки. За десять днів силами волонтерів і містян нам вдалося перетворити його на шелтер», – починає екскурсію простором Катерина Чернова, яка разом з Едгаром Соболєвим заснувала «Світ українцям».
Запоріжжя, 2 вересня, шелтер для переселенців на території заводу. pic.twitter.com/CxcXIZeIoO
— The Village Україна (@thevillageua) September 22, 2022
Чернова розповідає, що долучилася до волонтерства після 24 лютого: до початку повномасштабної війни вона працювала інструкторкою з йоги й організаторкою подорожей. «У мене було яскраве красиве життя, я подорожувала й допомагала людям. Протягом останніх пів року займаюся тільки волонтеркою. Але щоб не забувати, що я інструкторка з йоги, влаштовую в шелтері безкоштовні заняття для команди заводу», – розповідає Чернова.
Шелтер у підвальному приміщенні заводу організували в одному великому приміщенні, але від початку готували його не як загальний простір, а як низку відокремлених блоків. Для того, щоб облаштувати різні зони для різних родин, використали перегородки та блокову систему. «Ми розуміємо, що людина після важких подій повинна мати змогу усамітнитися, мати власний приватний простір, навіть якщо й невеликий», – пояснює рішення Чернова. 50 двоповерхових ліжок розділили на секції для родин із чотирма й шістьома місцями, за потреби в секцію можна доставити дитячі ліжечка. Поряд організували спільний простір із комунальними столами й ігровою зоною для дітей, а в окремому приміщенні заводу неподалік працюють також кухня, пральня й душові.
Облаштувати прихисток побутовою технікою, посудом та іграшками допомогли мешканці Запоріжжя, на перших порах люди приносили навіть спідню й постільну білизну та взуття, додають у команді «Світ українцям». Наприклад, нещодавно ігрову зону доповнили батутом, до нього саме вишикувалася черга з дітей. Неподалік діти шкільного віку мають і зону для навчання. «Я прошу вибачення, просто мушу це сфотографувати. Це дуже зворушливо», – відволікається на мить від екскурсії Чернова, знімаючи, як діти-переселенці пишуть у зошити, звіряючись з екранів телефонів і планшетів.
Поки ми оглядаємо приміщення, на ресепшн підходить нова родина, яка подала заявку на прийом у шелтер. Батьки заповнюють форми й проходять коротку співбесіду, двоє дітей чекають біля них. Чернова розповідає, що спочатку прихисток приймав усі заявки, але з огляду на обмежену кількість місць мусять пріоритезувати сімей із дітьми. «Спочатку це був Маріуполь, тоді почалася Запорізька область, Бердянськ і Мелітополь, за ними – Херсон та Енергодар. Зараз готуємося до нової хвилі з початком зими», – пригадує волонтерка.
Головна мета шелтера – надати вимушеним переселенцям покрівлю, але засновники розповідають, що не менш важливо й надати людям інструменти для соціально-психологічної реінтеграції.
«Люди чекають, що ще трохи й буде змога повернутися до попереднього нормального життя. Але минає місяць, минає другий, цього не стається, і з’являється розгубленість, – пояснює волонтерка Чернова. – Щоби такого не було, ми намагаємося дати людині зрозуміти: минулого життя може вже й не бути, та це не означає, що життя не продовжується».
З огляду на це в шелтері передбачили можливість звернутися за психологічною підтримкою, грант на це отримали в однієї з міжнародних організацій. З акцентом на реінтеграцію команди «Світ українцям» і «СВОІ» готують запуск наступного прихистку, що вміщатиме до 400 людей і прийматиме людей на кілька місяців. Окрім того, волонтери співпрацюють ще з п’ятьма шелтерами для переселенців у Запоріжжі.
– Залишитися в Запоріжжі, кудись вирушати чи рухатися за кордон – це рішення самої людини, – кажуть у шелтері. – Ми надаємо людям усі базові потреби для швидкої соціалізації: смачнючу їжу тричі на день, теплу постіль, одяг і взуття, а також психологічну підтримку. Це запорука того, щоб вони могли рухатися далі.
***
Нікіта і Маша Сухоносенко відкрили свій третій заклад у Запоріжжі під час повномасштабної війни. Ресторан італійської кухні Ciao Ragazzi запустили в червні на доставку піци, а коли ми зустрічаємося із засновниками на початку вересня, вони проводять останні приготування до повноцінного відкриття наступного дня.
«Ми запускаємо заклад під час [повномасштабної] війни, тому що не встигли відкрити його до початку [повномасштабної війни]. Уже була така стадія, коли назад не було дороги. Ось якось дійшли до того, що відчиняємо двері завтра»,
– каже Нікіта Сухоносенко, який раніше з дружиною запустив бар Chin Chin і кав’ярню Penka.
Ciao Ragazzi – це двоповерховий заклад на Соборному проспекті в центрі Запоріжжя. Формат визначають як «неоіталійське бістро»: готують піцу в неаполітанському стилі з пухкими бортиками й тонким тістом, пасту й сніданки впродовж усього дня від шеф-кухаря Андрія Чманова з Дніпра. До страв пропонують натуральне вино від сомельє Goodwine Романа Ремеєва й коктейлі. За рішення з двома поверхами й інтер’єр відповідав дизайнер Женя Поліщук, у портфоліо якого, зокрема, одеський заклад Lou Lou.
Маша Сухоносенко проводить коротку екскурсію закладом, у процесі розповідає, що загалом приміщення було готове до відкриття наприкінці лютого. Планували запуск на 8 березня, на початку березня в приміщення мали привезти стільці, які замовили зі складу в Броварах. «Після 24 лютого ми зрозуміли, що тут уже не до стільців, особливо з Броварів», – пригадує Нікіта Сухоносенко.
Чи були все-таки сумніви відкривати заклад під час повномасштабної війни? Сухоносенко пояснює: «Відкриття закладу – це наповнення сенсом якихось буденних справ; це зрозуміле завдання в умовах, коли є повне нерозуміння, що відбувається». Після паузи додає: «Заклад – це ж ніби домашній улюбленець, його так просто не залишити. Є обов’язки, є контрагенти, ми звикли всьому надавати закінчену форму». Дружина поправляє, що краще порівняти ресторан не з твариною, а з дитиною. «Ну, або дитина, так», – усміхається Нікіта Сухоносенко.
Водночас засновники Ciao Ragazzi проговорюють: відкривати новий ресторан у прифронтовому місті не просто. У Запоріжжі немає проблем із постачанням продуктів, але для асортименту ресторану незавжди знаходяться потрібні позиції. «Немає стабільності, – пояснює Маша Сухоносенко. – Іноді замовляємо горгондзолу, а нам привозять дорблю. Але ж це не горгондзола. І поки не зрозуміло, це тимчасові проблеми чи надовго». «Впливає й комендантська година, і дефіцит продуктів, і зростання цін, і наявність певних категорій на зразок алкоголю: то є, то немає. Напевно, тут складніше працювати, ніж в Одесі чи Києві. Але працюємо», – додає Нікіта Сухоносенко.
Запорізький ресторатор каже, що скаржитися в цій ситуації не доводиться: «Каси [після 24 лютого] не знизилися, а навпаки. Інфляція частково впливає, так. Але відчуття, що й людей не менше», – розповідає Сухоносенко, який у трьох закладах працевлаштовує близько 60 людей. На краще після початку повномасштабного вторгнення РФ й ситуація з ринком кадрів. Тепер ніхто не скаржиться на брак персоналу: по-перше, у Запоріжжя приїхало достатньо багато кухарів, по-друге, дещо спав ажіотаж, коли люди спекулювали щодо підвищення заробітної платні, часто змінюючи місця роботи. Сьогодні хочуть стабільності прямо зараз. Усі заряджені, усі хочуть працювати».
– Якщо відповідати на запитання, робити чи не робити, звичайно, треба робити,
– продовжує Сухоносенко. – Зрештою, ніхто не знає, скільки це триватиме. Кінець зрозумілий: перемога буде за нами, усе буде добре. Є тільки запитання, як довго це буде тривати. Тому всім людям, які сумніваються, я скажу: треба робити. Найкращий момент, щоб починати створювати, – це зараз.
Автор: Ярослав Друзюк
Коректорка: Ольга Шкіль
Верстка: Анна Шакун
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie / Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
