АрхітектураОлег Дроздов і коаліція Ro3kvit – про відбудову України, житло для переселенців і радянську спадщину

Міські планувальники, архітектори, урбаністи з України й з-за кордону об’єдналися в коаліцію Ro3kvit, щоб уже зараз думати й говорити про відбудову України, щоб розробити ці «нові підходи до урбан-дизайну», за якими відновлюватимуться українські міста. Розповідаємо, що це за коаліція, чим вона займається і як її учасники дивляться на відновлення.

Для чого це все

Мета – розробити методологію для відбудови інфраструктури й міського середовища з з новим поглядом на містопланування.

Для цього коаліція проводить польові дослідження, влаштовує дебати й дискусії щодо відновлення України, розробляє стратегії міст і пілотні кейси у співпраці з місцевими адміністраціями. Також Ro3kvit планує працювати разом із Міністерством розвитку громад і територій для розроблення змін до законодавства й реалізації конкретних проєктів.

Ro3kvit цікавлять як нагальні потреби, які треба вирішити вже тут і зараз (утім, «із думкою про сталість майбутнього»), так і більш стратегічні плани. Там вважають, що треба бути готовими до того, що настане мир і почнеться масштабна відбудова країни.

Окремий напрям роботи – це освіта й публічна програма. Наприклад, виступили партнерами форуму «Нова житлова політика» про житлову кризу, також що два тижні проводять серію лекцій-дискусій на ті теми, із якими працює команда.

«Наразі розробляємо навчальні програми для розвитку потенціалу працівників муніципалітетів для втілення нових підходів до розвитку територій. З вересня порядок денний досліджень коаліції буде інтегруватися в межах освітніх програм вищої освіти серед ЗВО-партнерів коаліції (ХША, Католицького університету Левена, Массачусетського технологічного інституту, Університету Брайтона й інших), а в майбутньому плануємо реалізовувати спеціалізовані курси для фахової спільноти з підвищення кваліфікації в певних тематичних напрямах».

«Узагальнено можна сказати, що ми працюємо в трьох напрямах: R&D [Research & Development – ред.], освіта й публічна програма», – пояснює Дідіченко.

А як щодо конкретних проєктів

Головний фокус коаліції – це дослідження. У команді вірять, що поки «війна ще триває, потрібно бути обережними зі швидкими рішеннями й пропозиціями». Утім, обіцяють, що конкретні проєкти відновлення теж будуть.

«Але не зараз, адже ми не можемо вже зараз знати всі наслідки війни, – каже Дідіченко й додає: – У межах коаліції ми маємо партнерів, що реалізують проєкти, спрямовані на відновлення вже зараз. Наприклад, це Івано-Франківська ініціатива Co Haty якраз про інтеграцію нагальних рішень і візій переосмислення розвитку міського простору». (Тут ми писали про один із проєктів цієї ініціативи).

Ro3kvit планує працювати з чотирма типами міст (за типом впливу війни на них): окуповані; міста, що тимчасово були в окупації; міста біля лінії фронту; інші.

«Кожен із цих типів має свою специфіку запитів і необхідні підходи для адаптації міського простору до майбутнього. Уже зараз ми працюємо над кейсами Маріуполя й Запоріжжя. Це проєкти в безпосередній взаємодії з місцевими радами, це будуть пілотні проєкти урбаністичних стратегій інтегрованого розвитку. У межах Всесвітнього урбаністичного форуму в Катовіце наприкінці червня мали перші зустрічі з управлінцями міст Рівне, Ірпінь, Буча, Миколаїв, Баришівка. Після цього група експертів відвідала громади для більш детального обговорення можливих сценаріїв подальшої співпраці (окрім Миколаєва). Наразі ми в процесі деталізації наших можливих подальших спільних кроків із громадами Рівного й Бучі, зважаючи на запити кожного з міст», – розповідають у коаліції.

– Чому і як вирішили створити Ro3kvit?

– У мене була серія онлайн-зустрічей із різними людьми, які відповідають у державі та в містах за майбутнє. І я зрозумів, що потрібно швидко починати діяти, бо [у них] якогось розуміння й бачення майже немає. Або моє бачення дуже відрізняється від того, що я почув від певних можновладних кіл.

– Тоді відразу запитаю, як оцінюєте План відбудови України, який уряд представив у Лугано?

– Я думаю, що українська влада мало розуміє західну аудиторію. А західна аудиторія майже не розуміє українських можновладців. Чому? Наші постійно говорять про якийсь структурний план і гроші для цього плану, от є проєкт – і він має такий кошторис. А західна публіка хоче почути інше – основний принцип і цінності, на яких базується будування цього майбутнього. Коли це буде резонувати, то тоді не буде питань і щодо грошей.

– Саме тому ви розробили певні цінності й, уже від них відштовхуючись, плануєте далі щось робити в цьому напрямі?

– Так.

– Ви вже були в кількох деокупованих містах. Як оцінюєте поле робіт? Скільки часу нам потрібно, щоб відбудувати хоча б звільнені міста?

– Я був лише в Баришівці, Бучі й Ірпені. Усі ці три громади розташовані достатньо близько до Києва, там досить безпечно. Це все одна велика агломерація. Ми маємо тут єдину пірамідальну структуру влади, економіки, дистрибʼюції. Тому я не бачу тут якихось перешкод чи проблем [на шляху до відновлення].

Так, в Ірпені, наприклад, серйозні руйнування. Але ми повинні розуміти, що маємо інший виклик.

Баришівка Київської області. Фото: Ro3kvit

– Уся наша радянська спадщина, яку ми не чіпали до сьогодні, уся спекулятивна спадщина незалежності не відповідають умовам енергетичної реальності і якості життя. Якщо говорити про всі українські міста, нам потрібно їх трансформувати для кращого майбутнього, змінити нашу планувальну політику й пріоритети. У радянський час у нас був пріоритет на індустрії, виробництві товарів, а люди були десь наприкінці ланцюжка. Останніми роками драйвером була спекуляція. І міста мають саме такий вигляд, бо були спекулятивні процеси. І тепер у центрі наших міст немає людини. А нам треба переходити на людиноцентричні політики. Інакше ми не зможемо утримати наших людей у наших містах. Ми змінимося чи помремо.

Як на мене, ще одна важлива проблема – це відбудова міських спільнот у прифронтових містах, як-от Харків і Миколаїв. Можливо, такий саме настрій також у Запоріжжі чи в Нікополі. Але я там не був, тому не відчув цієї атмосфери. Харків і Миколаїв – це місця травми, причому довгої травми, на відміну від Чернігова й Сум, які вже певний час живуть у мирі. Там цього миру не буде достатньо довгий час. І повернення людей у це місце травми, ребілдінг міського суспільства може стати найважливішим викликом. Бо відновити матеріальну спадщину, розробити планування, створити дизайн, застосувати технології – усе це можливо, коли є люди. А коли ці люди травмовані, коли вони з часом вбудовуються в інше суспільство на новому місці, їм буде важко повертатися. Їм уже довелося реінвестувати свої фінансові й психологічні ресурси в новому місці, зробити це ще раз [під час повернення назад] буде вкрай не просто.

Як на мене, головна проблема цієї війни – це психологічне спустошення деяких міст, які не окуповані [російськими військами фізично], але ментально окуповані війною. Я думаю, що попереду такі ж проблеми в Запоріжжя, вони вже починаються, бо це місто поряд із лінією фронту.

– А чи ви задумувалися про ті міста, які вже вісім років під окупацією, – Луганськ і Донецьк?

– Безумовно. Це не моя зона експертизи, але я розумію, що це певні резервації, де частково реконструювали радянську дійсність. Ментальна мутація там відбулася достатньо глибоко. Як знайти спільну мову з цими людьми, це буде велике питання. Як віднайти спільні цінності, як щось будувати разом? Я собі ще не відповів на ці запитання.

– Ви сказали, що нам потрібно думати, як наші міста зробити більш людиноцентричними. Це все-таки легше реалізувати в містах, які постраждали від війни, аніж у тих, які залишилися цілими?

– Так, стрес, який прийшов у ці міста [що зазнали руйнувань], провокує на зміни. Щоб ментально відбудувати цю спільноту, потрібні будуть надзусилля. Тому треба пропонувати достатньо радикальні ідеї, привабливі для людей, можливо, не тих, що там жили раніше, а для пасіонарних, молодих людей, які хочуть брати участь у такій відбудові. Не можу зараз навести статистику, але думаю, що такі спустошені міста, як Роттердам, [після Другої світової] відбудовували здебільшого інші люди, а не ті, що жили там до війни.

Хоча я дивлюся на Харків і думаю, що ці великі постраждалі території нікому не будуть потрібні дуже довгий час. Ця трагедія спровокувала висихання міст, які не потрапили в окупацію, але політично не зможуть вже відбудуватися. Там немає сенсів для повернення в ті самі розміри й параметри.

– Виправте мене, якщо я не права, але завдання Ro3kvit більш теоретичне, ніж практичне, тобто навчання, розроблення підходів, стратегій, а не реалізація конкретних проєктів?

– Для мене як людини, яка працює в освіті й бере участь у плануванні, теоретичних розмовах, але одночасно будує реальні проєкти. Одного без другого не буває.

Як на мене, головним викликом України буде знайти людей, носіїв експертизи, які будуть займатися відбудовою майбутнього. Ми маємо бути чесними й розуміти, що з 5 мільйонів [українських мігрантів] на Заході залишиться досить велика кількість людей, які мають цю експертизу. Це саме той клас людей, що найлегше інтегрується, вони вже працюють там чи здобувають додаткову освіту, бо вони здібні до вивчення мов і до переобладнання себе.

Тому найважливіше зараз підвищити експертність, яка буде потрібна після війни, збільшити кількість людей, які здатні ухвалювати рішення, проєктувати, бачити, мають добру освіту, цінності й володіють методологіями.

Але чим зайнятий Ro3kvit зараз? Ми працюємо над новими типологіями житла. Ми працюємо над тим, щоб акумулювати внутрішньо переміщених осіб в Україні, знайти місця, де вони змогли б мати відчуття дому на довгий час, інтегрувати їх у ці спільноти. Також ми розробляємо освітню програму, яка підійде для працівників муніципалітетів і громадських активістів, про рецепт створення класних сучасних міст.

– Ви стоїте на тому, що зараз, поки війна триває, ще рано займатися глобально відбудовою, а треба лише готуватися до неї, чи так? Як ви це бачите?

– Я думаю, що так. По-перше, ми маємо супершвидко перебудовувати освіту, це дуже важливо, бо більше не можемо витрачати гроші в нікуди.

По-друге, у нас велика проблемна зона – це ВПО. Ми нещодавно мали зустріч з одним французьким активістом, який казав про те, що 250 тисяч українців готові повертатися з Франції, тобто десь половина тих, хто зараз там перебуває. Можливо, у Німеччині наші люди краще інтегруються, а у Франції не так добре. Отже, ми маємо прийняти всіх цих людей в Україні.

Це теж завдання якихось просторових рішень. Мій рецепт – почати з тих мільйонів квадратних метрів, які збудовані заради спекуляції для здавання в оренду або як заощадження. Ми маємо відкривати ці квартири, і вони мають працювати. Потрібно знайти якийсь інтерес [в цьому] для власників і забудовників. Нам не потрібні ці контейнерні містечка, які займають території, псують природу і які потім ще треба якось утилізовувати чи застосовувати по-іншому. Нам треба відчиняти двері наявних квартир. Це дуже серйозна проблема. Ідеться про 2–3 мільйони [людей], які зможуть залишитися жити в Україні, працювати на нашу економіку, тому що ми відкриємо ці квартири. Треба тимчасово акумулювати людей у більш безпечних містах. І це потрібно було робити ще на вчора.

– Окрім безлічі модульних містечок, зараз почали будувати швидке, але постійне житло для переселенців – будинки невеличкої поверховості. Чи таке, на вашу думку, зараз потрібно?

– Передусім потрібно використовувати те, що вже є. Я живу у Львові й бачу, скільки тут є житла, яке ніким не використовується. У будинку 300 квартир, а за день бачиш дві-три родини. Тобто [кількість порожнього житла в одному будинку] дорівнює досить великому контейнерному містечку.

Можливо, є сенс будувати постійне житло в якихось окремих маленьких громадах, містечках, куди вже переїхала промисловість і достатня кількість людей. Можливо, існують такі громади, де немає вільних місць для заселення цих людей, там не було спекулятивного продажу житла.

– Серед ваших цінностей ви називаєте таку, як етика, під якою розуміється раціональне управління ресурсами на відбудову. Я думаю, у багатьох є небезпідставні побоювання, що гроші на відновлення міст використають не так і не на те та що частина взагалі осяде десь у кишенях забудовників. Як ви плануєте цьому протидіяти?

– Я бачу, що в Україні вже відбулася значна емансипація суспільства, це дає можливість нового рівня контролю за владою, за грошима, партисипації. Це суперважливо. Я думаю, що якраз на кінець війни на нас чекатимуть вибори, із якими прийдуть великі зміни. Бо в країні зʼявилося багато нових героїв. Дуже важливо, щоб нічого не відбувалося без громадянського суспільства. Це перше.

Друге: Україні не потрібні готові рішення. Нам важливо набратися експертизи й самим відбудовувати. Тоді це будуть наші міста, а не якісь подарунки, що впали з парашутів, а потім ментально та просторово не інтегруються в наші міста.

– Ви згадали про партисипацію. У вашій коаліції багато фахівців із партисипації. Чи можна сказати, що це один із ваших напрямів роботи?

– Ми навіть сформовані за принципом партисипації й колаборації, це 50 на 50 світова й українська експертиза. Або, наприклад, Ro3kvit уже працює з Маріуполем і Запоріжжям [в партисипативних проєктах] якраз із представниками місцевих спільнот, активістами, владою, локальними експертами. Дуже важливо, що ми не звідкись з Амстердама чи Лондона даємо поради, ми робимо все це разом. Ми знаходимо спільну мову.

Ми також маємо попередні домовленості, але ще не починали співпрацю так само з Бучею та Рівним. Там на наших зустрічах теж бачили сформовану спільноту. Це влада, експерти, активісти. Це буде велика радість працювати в такій сформованій команді. Між ними вже йдуть конструктивні дискусії, іноді гарячі. Це, можливо, головне для успіху такої коаліції. Ми дамо їм експертизу, чогось навчимо, але для нас дуже важливо побудувати такі апаратуси, що зможуть самі вирішувати певні питання. Ми будемо асистувати, але до певного часу.

– Можете детальніше розповісти, що саме ви робите для Маріуполя. Я так розумію, що це буде стратегія розвитку міста?

– Так, це таке стратегічне бачення. У Маріуполі нас запросили, паралельно над цим працюють й інші команди. Міська адміністрація й фонди, які це ініціювали, хочуть, щоб їхня мрія мала певне оформлення. Це дуже цікаво, що вони готові вже зараз про це думати. Маріуполь окупований, і ми розуміємо, що він стане українським за якийсь достатньо довгий час. Цікаво, що для цієї окремої спільноти настільки важливо бачити картинку майбутнього. Ми знаємо, що вони достатньо компактно, великими групами переїхали до різних міст. І бізнес підтримує відносини з маріупольською спільнотою.

– А що плануєте робити в Бучі й Рівному?

– Ми хочемо також дати різного рівня експертизу, можливо, запропонувати візії, які можна було б разом реалізувати.

Але можемо запропонувати й щось символічне побудувати в місті. Наприклад, Буча – це місце передусім дуже важкої психологічної травми, а не фізичної, як Ірпінь. І тут місцева спільнота завжди мріяла про міську площу. Ми могли б, наприклад, організувати міжнародний конкурс, на якому українські й закордонні ландшафтні архітектори могли б скооперуватися й в інтернаціональних командах позмагатися за найкращих проєкт такої площі. Ми могли б допомогти провести такий конкурс, запросити круті офіси зі всього світу й журі, яке обере дійсно сучасні проєкти, такі, що зможуть зробити Бучу не тільки центром травми, але й центром дуже якісної архітектури. Це було б символом відбудови спільноти.

Ми могли б залучити гроші на це, бо донори шукають такі проєкти. Разом сформувати мрію, а потім втілювати її. А ми приносимо експертизу, це не просто дарунок.

Це як приклад. Можливо, в Ірпені потрібна школа замість тієї, що розбомбили, в Іванкові – музей, у Чернігові – бібліотека. Можуть бути акупунктурні проєкти, а можуть бути проєкти, що охоплять цілі райони. Але дуже важливо, щоб цей процес був проговорений, щоб до нього були долучені всі. Щоб ми будували суспільство в той час, коли ми щось інвестуємо.

– Що, на ваш погляд, слід врахувати в міському плануванні під час відбудови українських міст?

– Завдання будь-якого масштабу потрібно вирішувати, відштовхуючись від аналізу контексту й акторів. На жаль, дотепер ми недостатньо відрефлексували нашу урбанність і руральність, їхні специфіки як фізичних структур, процеси, які їх генерують, а також способи життя, які вони пропонують. Мені здається, що цього етапу самодослідження не вдасться уникнути. Без глибшого розуміння цих базових речей неможливо сформувати гармонійні візії. Для вирішення й тактичних, і стратегічних завдань потрібно більше фокусуватися на локальних процесах і шукати способи підсилювати локальні громади, які мають найбільше знань про власні потреби.

– Чи треба нам міняти підходи, чи можна розглядати ситуацію як можливість застосувати більш сучасні, орієнтовані на людину практики?

– Мені здається, ми наближаємося до неуникненного повороту – щонайменше дискурсивного – у міському розвитку. Цей поворот полягатиме в тому, що ми трактуватимемо архітектуру не як товар, а як права людини. Уже зараз важливу роль у процесі відбудови відіграють місцеве самоврядування та формальні й неформальні інститути громадянського суспільства. Якщо ж ідеться про застосування професійних практик, інструментів чи технологій, які можуть бути «імпортовані» з інших контекстів, важливо впевнитися щонайменше у двох аспектах: перший, що вони справді можуть задовольнити потребу кінцевих користувачів; другий, що вони будуть переосмислені відповідно до контексту й утілені локальними акторами.

– Що нам робити з різноманітною культурною й історичною спадщиною в наших містах під час відбудови України? Дехто вважає, що нам треба відмовитися від нашого радянського минулого, оскільки це привʼязує нас до Росії. Інші вважають, що це теж наша спадщина, яка має свою цінність, тож ми маємо її зберігати. Що ви думаєте? Яким шляхом нам варто йти?

– Що стосується радянської архітектури, треба зрозуміти, що це наша, а не російська спадщина, із самого захоплення більшовиками влади в Україні й до розпаду СРСР. Українські шедеври модернізму 1920-х років – це передусім шедеври світового модернізму, а не другорядна радянська архітектура. А Павло Альошин – український і радянський архітектор, як би росіянам не хотілося присвоїти його собі.

Після Другої світової, а особливо після 1963 року, більшість українського житла та громадських споруд проєктували не в десь у Росії, а в Києві, в організаціях «КиївЗДНІЕП», «Київпроект», «Гіпроцивільпромбуд», і в локальних проєктувальних інститутах, як-то: «Харківпроект» або «Кримпроект». Це робота українських архітекторів, інженерів і будівельників. Українські митці, включно з дисиденткою Аллою Горською, убитою КДБ, створювали мозаїки для архітектури радянського періоду. Сталінський Хрещатик будували українські будівельники. Звичайно, серед радянської забудови є те, що не має цінності й за нагоди може бути знесено. Але навіть ця неестетична забудова – це робота поколінь українців. І, на мій погляд, саме так її варто сприймати. Поліпшувати неестетичне та занедбане треба й варто. Але зносити тільки тому, що це побудовано за СРСР, – ні.

– Як конфлікти (зокрема воєнні) впливають на архітектуру?

– У буквальному сенсі найбільш очевидним впливом є, звичайно, руйнування будівель. Але часто влада також використовує післявоєнну ситуацію, щоб знищити більше, ніж потрібно. Якщо, наприклад, район із бідним житловим фондом постраждав, вони користуються «нагодою», щоб стерти все це й почати наново. Бейрут і Роттердам тому приклади. Урешті-решт, конфлікт (чи війна) впливає на архітектурний стиль або моду країни або міста, де він відбувся. Це може призвести або до ностальгії (відбудови в точно такому ж стилі, як було, або навіть більш традиційному), або, навпаки, до перебудови в стилі, абсолютно протилежному тому, що був раніше, і спроби створити утопічне бачення майбутнього.

– Чи може архітектура допомогти нам пережити те, через що ми пройшли? Як саме?

– Принаймні вона може спробувати допомогти багатьма способами. Відбудову можна проводити в тісній співпраці із зацікавленими громадянами. Дискусії щодо того, як і що слід відбудовувати, можуть допомогти певним способом подолати травму. Активна участь створює відчуття свободи, волі, можливості діяти, а не лише бути жертвою. Коли у відбудові беруть участь місцеві компанії й працівники, це сприяє економіці й знову ж таки відчуттю залученості. Архітектура може стати символом надії та спрямованості в майбутнє як з погляду технології й екологічного використання матеріалів, так і з погляду типології.

– Що ми повинні враховувати, відбудовуючи міста, зруйновані бойовими діями, російськими бомбами й ракетами?

• хто бере участь у відбудові й хто її оплачує, це важливі питання;
• аналіз того, що там було, які частини слід відбудувати, а які – знищити;
• які матеріали з пошкоджених будівель можна повторно використати;
• чи треба залишати шрами, чи руїни будівель, або всі залишки минулого треба стерти.

– Чи зараз саме час для того, щоб зосередитися на партисипативних проєктах? Як ми можемо сприяти таким низовим проєктам?

– Я розділю це на дві частини:

Перша: партисипативні / місцеві ініціативи зараз важливі як ніколи, оскільки:

• Це дає мету й сенс буття; цьому є багато актуальних прикладів в Україні.
• Це посилює почуття причетності – бути разом, ділитися.
• Це дозволяє створювати нові мережі та зв’язки, оскільки війна руйнує багато наявних мереж і відносин.
• Це дає людям можливість контролювати власноруч процес відновлення.

Друга: культурні проєкти

• Допомагають створити нові зв’язки й отримати досвід.
• Дозволяють рефлексувати над індивідуальними й колективними спогадами.
• Дозволяють ділитися емоціями та процесом одужання.
• Дають нові бачення майбутнього.