АрхітектураЦей архітектор побудував «Парус» і Hyatt. Ми запитали, чи мучить його «архітектурна совість»

Сергія Бабушкіна можна назвати людиною, яка великою мірою відповідальна за те, який вигляд має сучасний Київ. Реконструкція майдану Незалежності, бізнес-центри «Парус», Gulliver, Leonardo, Millenium і «Поділ-Плаза», житлові комплекси на вулиці Грушевського, 9-А та Кловському узвозі, 7, готелі Hyatt, Intercontinental і Hilton – це все проєкти, з якими працювала команда Бабушкіна.

За понад 35 років роботи Бабушкін спроєктував або затвердив пів сотні будинків, серед яких три найвищих хмарочоси України та найбільші бізнес-центри Києва. Засновник архітектурних бюро «Сергій Бабушкін» та «Архитектурный союз» протягом 1996-2003 років обіймав посаду головного архітектора Києва, поєднуючи цей статус із виконанням комерційних замовлень.

Уродженець Свердловська Бабушкін переїхав до Києва у 1980-х, певний час працював в інженерному відділі Київпроекту і втілив перший архітектурний проєкт за підтримки головного архітектора Києва (1981-1987) Валентина Єжова. Бабушкін називає себе учнем київського архітектора Бориса Давідсона, який, своєю чергою, навчався в архітектора-конструктивіста Йосипа Каракіса, автора Будинку офіцерів. Водночас учнем Бабушкіна називають чинного головного архітектора Києва Олександра Свистунова, який з 1997 по 2015 роки працював у його бюро.

«За цей час було багато суперечок і дискусій, мої опоненти часто зводили їх до запитання, хто де народився. Я завжди відповідав однаково: важливо не те, народився ти в цьому місті чи ні, а те, скільки ти в ньому зробив», – починає 72-річний архітектор розмову. 

У першому за щонайменше п’ять років інтерв’ю The Village Україна запитує Бабушкіна, чи не мучить його «архітектурна совість».

 За 36 років роботи в Києві є що проаналізувати

Реконструкція Майдану та «архітектурна совість»

– У вас є досвід роботи не тільки з великими, а й історичними проєктами, як-от реконструкція майдану Незалежності та найвищий хмарочос України на Кловському узвозі. Це були окремі амбіції – перебудувати головну площу країни, побудувати найвищу будівлю?

– На той час це було щось незвичне, нове. Можна сказати, що наша майстерня стала зачинателем висотного будівництва в Україні. Але ми з колегами не просто так почали це робити. Ми заздалегідь протягом трьох років вчилися в Китаї, шукали рішення для проєктів такої специфіки. Адже хмарочос – це велика відповідальність. Треба подбати про міцний фундамент, техніку пожежної безпеки тощо. Для цього ми пройшли цілу школу.

– Це надзвичайно складне завдання – поєднати громадський простір і торговельні зони. І цей баланс витримати майже неможливо, коли йдеться про головну площу країни. Наскільки вдалим сьогодні ви вважаєте це поєднання?

– У нас була інша ідея. Під стелою мала розташовуватися постійна ковзанка, а не торгові площі. Це ніхто ні з ким не узгоджував, але ця зона чомусь стала торговою. Ідея полягала в тому, щоб віддати цей простір людям: стела, а навколо постійний рух на льоду. Поряд, своєю чергою, мала бути картинна галерея.

– Чому цей задум не реалізували?

– Тому що хтось придумав торгівлю. Взяли й прибрали ковзанку.

– Але це ж запитання і про вашу відповідальність як архітектора. Чому ви не висловилися проти цього?

– Я вважаю, що торговельних центрів у нас достатньо, торгувати скоро все одно почнуть в інтернеті. І я впевнений, що потрібно захищати плани архітекторів, яким ти довірився. Але місту на той момент потрібні були інвестиції, а їх могла дати торгівля.

– Цей план був актуальний для Києва на початку нульових. Майдан після реконструкції, двох революцій і вбивств Героїв Небесної Сотні, певно, повинен мати вже інший вигляд.

– Звичайно. От зараз думають, де має бути музей Небесної Сотні. Музей повинен бути там, де будуть люди. У Мавзолей у Москві свого часу стояли черги. Але де вони тепер? Музей повинен розташовуватися у божевільно цікавій інфраструктурі – тоді він буде працювати. Навіщо зводити якусь нову будівлю музею, якщо під Майданом уже є приміщення? Треба просто їх звільнити – і все. Просто.

– Але ж ми повертаємося до питання грошей, які приносить торговельний центр.

– Руйнувати нічого не треба, потрібно зробити так, щоб приміщення не були порожніми. Врешті-решт, пригадати проєкт, за яким на Майдані не було торгових площ. У наших перших планах цих торгових площ не було, була культурна функція.

– У межах серії інтерв’ю «Архітектор проти міста» ми спілкувалися з новим поколінням українських архітекторів, і вони згадували термін «архітектурна совість», тобто відповідальність архітектора за вплив на міський простір. Чим для вас є «архітектурна совість»?

– Совість – це завжди совість. Власне, совість людська і совість архітектурна дуже близькі, це майже одне й те саме. Я мав правило: якщо підписав [певний проєкт] як головний архітектор – значить, я за нього відповідаю.

– Ви відчуваєте цю відповідальність за свої об’єкти?

– Звичайно.

– Вас мучить «архітектурна совість»?

– Вона не те що мучить. Вона змушує продовжувати жити й дивитися, що можна було б зробити краще. Навіщо мучитися? Треба далі щось робити.

– Де межа цієї відповідальності? Якщо повернутися до прикладу з Майданом: у вас був оригінальний проєкт, який передбачав громадський простір. Але, як ви стверджуєте, його замінили на комерційну нерухомість. Ви як архітектор несете за це відповідальність?

– Такий був час. Потрібні були гроші, інвестиція, економіка.

– Але зараз ви шкодуєте, що в проєкті з Майданом все закінчилося так? Не шкодуєте, що не наполягли?

– Ви знаєте, це треба сісти й подумати, проаналізувати. Головне – обміркувати, що потрібно на цьому місці сьогодні. Це як ви згадували про «архітектурну совість», вона ж у людини в душі, у серці. Тож треба подумати, як цю душу вилікувати.

«Одоробло» на Кловській і надмірність

– Ваш активний період роботи на межі ХХ і ХХІ століть – це період в історії Києва та України, коли закінчилися голодні та важкі 90-ті й почали з’являтися перші великі гроші. Є відчуття, що об’єкти, які зводилися тоді, були зліпком саме того часу – «ми нарешті дорвалися»?

– Важко сказати, ми ж цю епоху проживали. Це були цікаві важкі часи. Початок століття – це справді був сплеск. Можливо, на цьому етапі нам не вистачило культури.

Місто росло неймовірно швидко. Бракувало не те що робочих сил, а й бетону. Цементу, арматури, цегли. Бракувало ресурсів і часу, щоб втілити в життя все, що ми хотіли. Коли я кажу про культуру, маю на увазі непідготовленість. Нам здавалося, що це буде тривати нескінченно. Але система економіки працює не лінійно, а за синусоїдою. Ти піднімаєшся, тоді спускаєшся – як і наше життя, власне. Можеш бути на найвищій точці, але після цього обов’язково підеш униз. До цього треба готуватися.

– Але ви визнаєте, що це був час надмірності, в архітектурі зокрема?

– Треба подумати, можливо.

– Але близько 300 місць у паркінгу «Паруса» – це все одно непропорційно мало як для настільки великого комплексу.

– Звичайно, мало. Але ми зробили максимально дозволену кількість паркомісць. Тоді просто неможливо було довести, що безпечно будувати багаторівневі паркінги під землею. До того ж це дуже дорого.

– Чому?

– Життя так підказало, суто економічні причини. [пауза] Хай це буде на моїй совісті. Мене якось запитали, чому саме 47 поверхів. Щоб вони заспокоїлися, я відповів, що я народився у 1947 році. [сміється]

Насправді було як: ми із замовником піднімаємося на 32-й поверх, коли його добудували. Він каже: дивись який красивий краєвид, добудуймо ще кілька поверхів. Я буквально вчора був поряд із будівлею. Можливо, сьогодні я б інакше зробив цю надбудову. Власне, спочатку весь будинок мав бути скляним. Замовник просто цього не зрозумів.

– Якщо це так, то чому ви не наполягли на своїй позиції?

– Відповідальність на мені. Причини – не на мені. Але відповідальність моя, я з себе її не знімаю.

– Ви знаєте, як називають цю будівлю?

– Ні.

– «Одоробло», «пеньок».

– Ну, нехай називають, я страшно це люблю. А якщо кожному дати чистий аркуш паперу і попросити намалювати такий «пеньок»?

– А як втручання у панораму Києва? Я навіть не кажу про краєвид з лівого берега, в якому ця будівля вища за дзвіницю Києво-Печерської лаври, і відповідні скарги ЮНЕСКО. Вона втручається в горизонт з усього центру міста: її видно і з «Палацу спорту», і з «Арсенальної», і з Русанівки.

– ЮНЕСКО, до речі, приїжджали, ми з ними зустрічалися. Претензій до цієї будівлі не було. Вона вже зникає, в панорамі Києва з’являються такі речі, від яких просто плакати хочеться. Цей будинок стоїть уже скільки часу? Якби ж він був тільки один. А за ці кілька десятків років по всьому місту набудували чимало схожих хмарочосів.

– Але цей будинок усе одно досі найвищий – у межах країни, а не тільки Києва.

– Ну, будуть ще вищі.

– А щодо лаври? Свого часу був прецедент: готель «Салют» мав бути втричі вищим, але поверховість зняли для того, щоб він не був вищим за дзвіницю.

– Цю історію якось розповів Ігор Петрович Шпара [архітектор, автор проєктів Гідропарку та Інституту міжнародних відносин], і всі її підхопили. Але ж питання не у висоті. Якби це визначалося висотою, були б відповідні закони. Я не кажу зараз про лавру, але не варто постійно крутитися навколо історії. Життя триває. Життя стає історією. Про це треба думати.

Грушевського, 9-А та конфлікт інтересів

– Ви сказали, що у випадку з Кловським узвозом зараз виконали б проєкт інакше. Які проєкти ви б сьогодні також змінили?

– Можливо, щось і змінив би. Думаю, це могли б зробити мої діти, учні. Але що змінювати? Воно ж уже стоїть.

– Є варіанти з реконструкціями, реставраціями.

– Ці будівлі все одно ще стоятимуть.

– А Грушевського, 9-А, наприклад, ви б зараз будували інакше?

– Що я можу сказати – це одна з найкращих будівель. Абсолютно серйозно про це говорю. Ніколи не погоджуся, що це поганий будинок. Навколо нього є пропозиції будувати ще – і будувати будуть. Життя не зупиниш, воно триватиме. Власне, це теж лише частина реалізованого проєкту.

– У вас була подвійна відповідальність перед містом, коли ви одночасно працювали як керівник архітектурного бюро та головний архітектор Києва.

– І коли я захищав свої проєкти, мені було це зробити значно складніше, ніж звичайному архітектору. Ви не посміхайтеся!

– Я просто намагаюся уявити, як хтось із ваших підлеглих не затверджує ваш проєкт.

– Усі проєкти нашої майстерні ми узгоджували – і на рівні міста, і на рівні Держбуду. Це було дуже складно. Окрім того, було окреме розпорядження мера про те, що я як головний архітектор Києва маю право вести творчу діяльність. Це розпорядження мало законну дію. Без цього я б не став головним архітектором міста – якби не мав змоги працювати. А як я міг би давати комусь поради, якби не вмів працювати сам?

– Але ви згодні, що був конфлікт інтересів?

– Ні. Навпаки – мені було складніше отримати затвердження.

Скандали і спадкоємність

– Ви згадали, що протягом тривалого часу не давали інтерв’ю. Чому?

– Не потрібно було, мабуть. [сміється] Я вже досить давно відійшов від справ, лікувався певний час. Активно я не працюю вже років п’ять. Певно, навіть вдячний долі, що відпочив, «остепенився» трохи.

– Чи була однією з причин, чому ви не спілкувалися з журналістами, історія з вашими боргами та судовим процесом?

– Яким?

– На вас подали в суд з вимаганням виплатити борг у розмірі 1,5 мільйона доларів.

– Це були суто побутові питання. Я не винен нікому ані гривні зараз, можете перевірити.

– Судовий процес уже закінчився?

– Нині у мене немає ані боргів, ані судів. Важко було, але вирішили, разом із друзями. Власне, це й забрало в мене багато часу.

У нас як: хорошого про людей ніколи не пишуть. Читати це люди не хочуть. А щось погане – так одразу. Люблять конфліктні історії, детективи. Щоб оббрехати людину, достатньо одного слова – ложки дьогтю в бочку меду. Так само навпаки: одне слово може людину підняти. Але цього, на жаль, не відбувається. І це наша біда не лише в архітектурі, а й у житті. Людям треба довіряти. Якщо вже обрали лідера, то вірте йому. І він вам віддячить.

– Що ви робили протягом останніх кількох років?

– Була можливість аналізувати, що робили інші. Сьогодні є можливість поділитися цим, підійти з певним новим досвідом, а також передати дочці те, що ми не добудували. Мені здається, що на рівні міста бракує архітектурної спадкоємності. Ми завжди з повагою ставилися до своїх попередників, до старших київських архітекторів. І важливо зберігати цей зв’язок поколінь.

– Ви вважаєте, що цей зв’язок порушений? Але той же головний архітектор Києва Олександр Свистунов також пройшов школу вашого бюро, його називають вашим учнем.

– Так, і я пишаюся тим, що він став головним архітектором міста. Ми ще з його четвертого курсу почали працювати. Власне, не тільки з ним, там було ціле покоління молодих архітекторів, які вийшли з нашої майстерні.

– Ми знаємо, що в «Архітектурному бюро Бабушкін» ви передали справи доньці Катерині.

– Я звільнився, сам ухвалив рішення. Треба вміти прийти на посаду і треба вміти її залишати. Доньці я передав історію бюро. Все інше вона буде робити сама, зі своїм колективом. Сподіваюсь, що вдасться забезпечити спадкоємність, про яку я говорив. Ми як сім’я не ховаємося за спину одне одного.

– Для вас Київ – зручне місто?

– Київ – це одне з неймовірних міст світу. Це кажу не тільки я, це підтверджували всі мої друзі, які сюди приїздили. У мене є один перевірений спосіб: треба вийти на Майдан і запитати людей, чи подобається їм місто. Ще не чув, щоб хтось сказав, що ні.