АрхітектураСлава Балбек та Ольга Богданова – про незручний Київ і проекти, від яких треба відмовлятися
«Диванні коментатори у мене викликають тільки посмішку»
Слава Балбек та Ольга Богданова – співзасновники компанії 2b.group. Серед проектів Балбека – готельний комплекс Bursa, офіси Banda Agency та Grammarly і заклад «Молодость». У портфоліо Богданової – приватні інтер'єри та проект Yellow Parrot; вона також є куратором національних експозицій предметного дизайну на міжнародних виставках Paris Design Week та Dutch Design Week.
Наприкінці 2018 року 2b.group розділили на кілька бюро: Balbek Bureau, що працює з комерційними і житловими проектами, і Bogdanova Bureau з орієнтацією на приватну архітектуру та інтер’єр, а також арт-дирекшн меблевих компаній. Окрім того, 2b.group об’єднує виробника меблів Propro Furniture, дизайн-платформу Prostir86 та соціальний проект Tuyvo.
У межах серії інтерв’ю з людьми, які змінюють місто, ми розпитали в архітекторів про зручність Києва, «архітектурну совість» та нові проекти на зразок Міського ринку їжі.
Обкладинка: Анна Шакун
Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.
– Я вчора ледве не спізнився на інтерв’ю, тому що раптом потрапив у затор на таксі – і не в піковий час. Як я розумію, ви зараз також затрималися на зустріч через затор. Наскільки зручний Київ для вас як місто?
Ольга Богданова: Не дуже зручний, якщо чесно. [сміється] І думаю, це актуально і для автомобілістів, і для пішоходів. Кількість машин у місті мене дуже дратує. У мене є мрія, щоб прибрали всі запарковані автомобілі та всі почали залишати машини на парковках. Коли бачиш запарковані тротуари, інколи хочеться взяти екскаватор – і знести це все.
Слава Балбек: Я згоден, що зручність міста сьогодні не на найвищому рівні. Але мені здається, що прямо пропорційна до цього свідомість містян. Ми всі скаржимося на запарковані тротуари, але іноді й самі цим грішимо. Це дрібниці, звичайно. Але такі дрібниці складають загальну картинку.
– А ви залишаєте машини на паркінгах?
Богданова: Я залюбки платила б ці 20 гривень за годину паркінгу, але місць для цього в місті обмаль. Звичайно, коли я в центрі, то із задоволенням залишаю авто в ЦУМі чи Ocean Plaza. Ніколи не паркуюся на тротуарі. Мені просто незручно було б.
Якщо є певні правила і є порушення цих правил, то за це повинно бути покарання
Балбек: Я теж намагаюся паркуватися легально, ніколи не ставлю машину на місце, призначене для людей з інвалідністю, наприклад. Але тут річ у тому, що об’єм не відповідає попиту. Об’єм проектних рішень щодо розміщення автомобілів не відповідає кількості машин. При побудові нового житлового кварталу розуміють, що його потреба – 500 паркомісць. Проте виділяють лише 100. А площа під інші 400 паркомісць йде на ще одну житлову забудову.
Богданова: І так не лише з паркінгами, а й загалом з екосистемою комплексів, включно зі школами, дитсадками, громадськими просторами.
Балбек: Якщо в інвесторів, умовно, є п’ять шматочків землі, вони не думають про інфраструктуру. Вони думають про те, як на цих клаптиках побудувати якомога більше житлової площі під продаж. Якби треба було подумати про громадський простір, то кожному з інвесторів довелося б поділитися своєю площею.
Богданова: Думаю, це насамперед питання відповідальності і, так би мовити, притягнення до відповідальності. Якщо є певні правила і є порушення цих правил, то за це повинно бути покарання. У нас за це ж ніхто не карає. Тому система не працює.
Балбек: Правила порушують, і це порушення призводить до колапсу – у межах вулиці, району і міста. Але ми – частина цих порушень, наскільки дрібними вони не були б. Упевнений, що кожна людина, яка читатиме це інтерв’ю, нерідко помічає і за собою таке. Можна, звісно, говорити, що дискомфорт у місті – це провина політиків, корупції тощо. Але частково це й наша провина.
– До речі, розкажіть про ваш досвід співпраці з житловими комплексами.
Балбек: Ми відповідали за концептуальну частину першої і другої черги житлового комплексу «Ліпінка» та ЖК «Відпочинок». Ми були частиною великої команди, у якій відповідали за креатив як розробники і консультанти: створювали візуалізації, стежили за тим, щоб вони відповідали інженерним кресленням тощо. Основну частину робіт виконувала інша архітектурна майстерня, ми ж відповідали за зовнішній вигляд.
– Як загалом оцінюєте цю роботу?
Балбек: Мені сподобалося. Зручно, коли кожен робить те, в чому він сильний. На той час у нас не було досвіду проектування житлових кварталів, тому це було цікаво. І в цій колаборації ми зробили хороший проект.
– У чому полягає головна проблема Києва? Славо, ви в одному з інтерв’ю розповідали, що у місті вам подобається все, крім новобудов.
Богданова: Я вже заспокоїлася з приводу новобудов. Вони досі мене дратують. Але я вже змирилася з тим, що виправити це не можна. Уже не можна сказати, що якась новобудова щось руйнує – зруйновано все вже давно. Якщо подивитися, наприклад, із мосту на Либідській у бік Деміївки – це ж якийсь шанхай. Значно більше тепер мене дратує візуальне сміття: запарковані тротуари, балкони, засилля реклами. Здається, Віктор Зотов про це казав: «Якщо просто взяти тряпочку і пройтися по вулицях, усе буде нормально».
– Тобто ви зосереджуєтеся на тому, що можна змінити в місті?
Балбек: У мене проста позиція: якщо мені щось не подобається, я або пропоную, як зробити інакше, або мовчу. Диванні коментатори у мене викликають тільки посмішку – зазвичай у всьому цьому негативі немає конструктиву. Але якщо це питання у нашій сфері, то ми спробуємо змінити його самостійно.
– Чи відчуваєте ви як архітектори особливу відповідальність за роботу в рідному місті?
Балбек: Насправді архітектори ухвалюють найбільш важливе рішення, коли погоджуються чи відмовляються від проекту. У нас була низка об’єктів, коли ми відмовлялися від співпраці через ідейні міркування.
– А які, наприклад?
Балбек: Щоб ми відмовилися від співпраці, це повинно бути відверте порушення історичних чи естетичних норм.
Коли ти отримуєш пропозицію щодо об’єкта, ти ухвалюєш рішення з огляду на комерційний і моральний аспекти
Богданова: Ми завжди вирішуємо для себе – наше це чи не наше. Зрештою, ми не працюємо з великими міськими проектами. Але, наприклад, коли йдеться про фасад будівлі, ми завжди дбаємо про те, аби він не псував вулицю. Люди на ринку вже починають розуміти, що увагу до своєї будівлі ти привертаєш не фасадом чи величезною рекламною вивіскою, для цього є інші інструменти. Приміром, я ніколи не заїду в ресторан італійської кухні тільки тому, що проїжджала поруч і побачила вивіску.
– Славо, ви якось наводили визначення «архітектурна совість». Як це описати?
Балбек: Це особистий вибір кожного архітектора. Коли ти отримуєш пропозицію щодо об’єкта, ти ухвалюєш рішення з огляду на комерційний і моральний аспекти. Наприклад, клієнт хоче пофарбувати будівлю в яскраво-зелений колір. Ти кажеш, що будівля цегляна, а тобі у відповідь: «У мене брендбук зелений і будівля буде зелена». Доводиться вибирати, чи хочеш ти з цим працювати.
Богданова: Це завжди співпраця з клієнтом.
Балбек: Це завжди боротьба за естетику. З яких позицій ми виходимо: з аналізу навколишнього середовища та історичного вигляду будівлі. Слава богу, всі архіви доступні, є можливість перевірити, у якому році звели споруду, яким був її фасад. Якщо це історична будівля, то там усе зафіксовано. І тоді у тих, хто пропонує перефарбувати все в яскраво-зелений колір, не буде контраргументів. Але в нашій практиці таких випадків усе ж мало.
Це той випадок, коли наша творчість може продовжувати життя історичній будівлі
– Наскільки я розумію, позитивний кейс у цьому контексті – це ваша співпраця з комплексом Bursa. Розкажіть, як ви відштовхувалися від оригінального проекту будівлі першого архітектора Києва Андрія Меленського і як враховували її історичне значення.
Балбек: На цьому проекті ми працювали з історичним консультантом, який давав рекомендації щодо геометрії, типології вікон, дверей тощо. Цього консультанта найняв клієнт, і ми дотримувалися всіх його рекомендацій. Це правильний підхід, так і треба робити.
– А від кого виходила ініціатива щодо залучення експерта?
Балбек: Коли ми прийшли на об’єкт, це вже було. Bursa одразу вписала історію будівлі в свою концепцію.
– Bursa загалом досить показовий проект – щодо того, як окремі будівлі починають змінювати район і місто. Ви вірите, що зміни в Києві можуть рухатися від таких конкретних історій до загального?
Балбек: Мені подобається думати, що такі проекти відновлюють історичну архітектурну цінність. Будівля може ще 50 років стояти і самостійно зруйнуватися. А можна збільшити її запас міцності ще на кілька десятків років. Це той випадок, коли наша творчість може продовжувати життя історичній будівлі. І це саме можна сказати й про будівлю заводу «Арсенал», у якій ми наразі облаштовуємо Міський ринок їжі.
– Це проект, який ви реалізуєте з ресторатором Алексом Купером, так?
Балбек: Так. Причому ця будівля на «Арсенальній» – ровесник будівлі Bursa. Це все початок XIX століття. І в обох випадках ми наполягаємо на тому, аби споруди зберігали свої особливості – щоби вони залишалися такими, якими їх будували. Адже значно простіше було б залити все бетоном. А зберігати цегляну кладку і вітражі – вже складніше. Хочеться брати участь у таких проектах, для нашої професії це вже категорія соціальної відповідальності.
– І ви поряд із Міським ринком їжі будуєте київську «Молодість». Ви справді хочете поставити всередині закладу трамвай?
Балбек: Ну так.
– А де ви його візьмете?
Балбек: Виявляється, можна купити. [сміється] Якщо домовитися, якщо переконати, що він тобі потрібен більше.
Богданова: Більше, ніж трамвайному депо. [сміється]
Балбек: Ми ще не купили трамвай, але проектуємо так, щоб усередині він стояв. Треба ще буде подумати, як його туди поставити. Легенду вже придумали: його нам привезуть на гелікоптері.
Богданова: Ну от, ти розкрив увесь секрет!
– Розкрийте секрети ще кількох закордонних проектів. Школа в Дагестані – це взагалі щось космічне.
Балбек: Ми зробили проект школи нового формату, з класним соціальним складником. Це аул в Дагестані на сорок будинків за 3,5 години їзди від Махачкали. Інвестор виріс у цьому селі й за 50 років повернувся туди, аби побудувати сучасну школу – з комп’ютерними класами, телескопом, закордонними вчителями. Діти з усіх гір повинні з’їжджатися в цю школу і проходити тут навчання. Тобто завдання – шукати таланти у глибинках. Я бачу в цьому велику соціальну користь. До того ж для нас це новий виклик – ми ще не працювали з освітніми проектами.
– Гаразд, а проект у Сан-Франциско? Це церква, я правильно розумію?
Балбек: Це також громадський проект, яким ми досить скоро зможемо поділитися. Це церква 1880 року, яку реставрували і перетворили на громадський простір. Над цим проектом ми працювали впродовж року, це також був новий досвід для нас.
– Пані Ольго, ви в Bogdanova Bureau працюєте насамперед із приватними об’єктами. Але наскільки для вас важливо відчувати зв’язок із історією будівель та міста?
Богданова: Для нас теж дуже важливо, коли в об’єкта є історія. Коли ми починаємо співпрацю з клієнтом, то запитуємо, які речі в інтер’єрі є для нього важливими. Мені не цікаво робити якийсь шоурумний інтер’єр. Класно, коли є історія будівлі, ми зважаємо на неї. Це відчувається й на енергетичному рівні: нова будівля не відчувається так, як історична. Наприклад, зараз ми з вами говоримо в нашому офісі в колишній будівлі меблевої фабрики.
– Той випадок, коли будівля отримує нове призначення.
Богданова: Мені подобається відчувати, що раніше тут стояли ткацькі верстати, а тепер працюють архітектурні бюро. В UNIT.City, наприклад, старі будівлі мотоциклетного заводу руйнують, а на їхньому місці будують нові.
Балбек: Вони ж залишили трубу!
Богданова: Було б кльово, якби вони залишили споруду, яка б позначала, що раніше тут був мотозавод. Залишився б зв’язок з історією місця. Але це суто моє бачення, можливо, на це є якісь підстави.
– Ви можете назвати три сучасні київські будівлі, які вам подобаються?
Богданова: Мені подобається «Тарілка» на Либідській і зовсім не подобається новий проект Ocean Mall. Не скажу, що якась окрема сучасна будівля мені подобається. Усі ці свічки мене дратують. Не знаю, хіба що Rybalsky як вдалий приклад можу назвати.
Балбек: Подобається ЖК «Зарічний», одразу за Південним мостом на «Славутичі». Але це все – у суб’єктивних категоріях, у смакових.
Богданова: Це як запитання, подобаються вам білявки чи брюнетки. Чи білявки з накачаними губами. [сміється]
– До речі, зазвичай білявки з накачаними губами подобаються тим самим людям, яким подобаються великі київські новобудови. [сміється] А як вам будівля готелю Aloft від Drozdov & Partners на Палаці спорту?
Богданова: Мені це не подобається – але я визнаю, що це суб’єктивна думка. Я не проти неї як будівлі. Але не можу сказати, що з віком вона стане історичною пам’яткою. Для мене крута будівля – це та, яка, скажімо, за сто років матиме статус. Тоді це круто. Але, коли це будується як комерційний об’єкт, це завжди відчутно.
– У цьому й полягає основна проблема – що в Києві не думають, який вигляд та чи інша будівля матиме за сто років?
Богданова: Звичайно. Років вісім тому я була на лекції в Німеччині, присвяченій якраз цій темі. Що буде з будівлею, коли мине навіть не сто, а десять років? Там про це думають.
Балбек: Про те, який вигляд будівлі матимуть за десять років, у Києві вже почали думати. Але не за п’ятдесят і не за сто, так.
Для мене крута будівля – це та, яка, скажімо, за сто років матиме статус
– Частина ваших проектів – це соціальні ініціативи, пов’язані з громадським простором у місті. Чому ви це робите? І чи не б’ють по мотивації історії, як із Львівською площею?
Балбек: Ми можемо собі дозволити витрачати частину часу і ресурсів на спільну справу, тому робимо це. Щодо Львівської площі – це дрібниця у глобальному масштабі. Навіть у масштабі Львівської площі це дрібниця. Це локація, яка могла б дуже активно розвиватися. Але чомусь цього не відбувається.
– Зате там нещодавно відкрили бар з кальяном.
Балбек: Значить, це потрібно людям.