Олег Дроздов – засновник і провідний архітектор харківського архітектурного бюро Drozdov&Partners. Серед його робіт – Театр на Подолі у Києві, Jam Factory у Львові та Ave Plaza у Харкові. Окрім того, засновник бюро керує роботою Харківської школи архітектури – приватної навчальної установи, яка виховує нове покоління архітекторів та урбаністів. У розмові із The Village Україна під час конференції «Урбанина» від «Агентів змін» і Projector. Дроздов розповідає про головні проблеми сучасного міста – від засилля новобудов до загрози історичним будівлям.

Фото: «Урбанина», The Village Україна

Обкладинка: Анна Шакун

– Ваш колега Урс Томанн використовував щодо України термін «києвоцентричність». Заходи на кшталт конференції «Урбанина», на яких презентують успішні проекти змін у регіонах, доводять, що цікаві урбаністичні експерименти відбуваються не тільки у Києві. Ви як харківський архітектор згодні, що Україна «києвоцентрична?». Якщо так, це добре чи погано?

– «Києвоцентричність» України пов’язана передусім з корупційною моделлю всього, що є у нас в країні. У столиці конденсується увесь капітал, і це відповідно впливає на споживання. Тож решта міст просто не може конкурувати з Києвом: тут усі гроші, тут усі кадри.

Однак здорова країна – це країна, в умовному ланцюгу якої навіть крайня точка є повноцінною. Зрештою, у сучасному світі всі великі країни поводяться як корпорації. Вони змушені це робити, тому що перебувають у конкурентному середовищі й конкурують насамперед за людські ресурси. Адже нічого ціннішого за людей зараз немає: лише талановиті люди можуть створити для міста додаткову вартість. Це вже давно зрозуміли американці, трохи пізніше – європейці. Своєю чергою, міста як складники країн у цій системі також конкурують між собою – і не тільки у межах однієї країни.

Як боротися за людські ресурси? Державі треба створити так звані умови стабільного щастя. Складається воно і зі сфери охорони здоров’я, і з освіти, і з економічних умов. В Україні ж із цим проблема. У нас уже масово зникають села, починають пересихати дрібні міста. Навколо великих міст відбувається дачна окупація, вони ще якось живуть – у межах двогодинної доступності до міста. Вони стягують усе до себе, і ми досі не можемо повністю усвідомити всі наслідки цих процесів.

Здорова країна – це країна, в умовному ланцюгу якої навіть крайня точка є повноцінною

– У чому, на ваш погляд, полягає найбільша проблема Києва?

– Головна чума Києва – автомобільний спосіб життя міста. Увесь Київ нині побудований на цій парадигмі. Це вже давно екологічна катастрофа, але вона продовжує наростати. Тож зміна цього способу життя – це необхідність для міста. Це вже питання виживання.

– Ви якось казали, що Київ будували не для пішоходів, а для чиновника, який їде у кортежі.

– Це про містобудівництво 50-х років, якому ми завдячуємо сучасним Києвом. Усі ці домінанти, акценти, увесь цей пафос – це ж не про життя насправді. Це про фейкове місто.

– Але як його змінити?

– Глобальна економіка мотивує людину мати якомога вищу ступінь мобільності. Парадигма володіння переходить у парадигму користування. Нікому вже не важливо, чим ти володієш. Важливо те, як ти живеш. Це провляється, наприклад, у відмові від придбання автомобілів заради Uber. Carsharing, co-working, co-living та інші кооперації – це вже глобальні рухи. Світ змінюється, і в цьому світі володіти нерухомістю – вже не обов’язково означає щастя. Це вже дві різні мети.

Головна чума Києва – автомобільний спосіб життя міста

– Але містяни досі прагнуть мати своє житло. Як із цим бути?

– Це навіть не архітектурна проблема, а етична. Адже карт-бланш на це масове порушення здорового глузду виписують самі покупці квартир. Тому це проблема мешканців міста. Вони власноруч вибудовують цю приреченість.

– А в чому саме полягає проблема з новобудовами?

– У «палках», які продовжують будувати в Києві, не може бути жодних соціальних зв’язків, жодного вуличного життя, жодних сервісів. Це суперечить усім законам добросусідства.

Усе в нашому світі повинно мати певну місію. Місії не обов’язково бути гучною, це може бути й якась тиха історія. Тобто це не завжди про гучність архітектури. Наприклад, у місті з’являються два звичайні будинки, які показують певну модель життя щодо добросусідських стосунків. І для побудови спільноти вони можуть зробити навіть більше, ніж якісь дискусійні, сміливі проекти.

– Ваш проект багатофункціонального центру на Сагайдачного може в перспективі стати таким кейсом?

– Напевно, так. З одного боку, ми хочемо зробити абсолютно сучасну з погляду архітектурної мови будівлю. З іншого – сучасні техніки поєднуємо з архаїчними. Йдеться про поєднання цегли та скла. Тож будівля виходить водночас сучасною і консервативною. Те саме можна сказати і про вулицю Сагайдачного.

Наразі він перебуває на етапі ескізного проекту та узгодження документів. У його першій ітерації ми постаралися зробити ідеальне співвідношення між функціоналом робочого простору, житла і сервісів. Це надзвичайно важливо – пропорції між роботою і домом. Понад те, у Європі це закріплено на законодавчому рівні. До прикладу, у Стокгольмі не проектують винятково житло. Кожен проект одразу має передбачати різні сфери застосування.

– Я правильно розумію, ви почали роботу над проектом ще до того, як оголосили про пішохідний режим на Сагайдачного?

– Тоді якраз про це оголосили. Безумовно, ми враховували це при розробці проекту. Й одразу підходили до цього проекту як до вітальні міста.

Поділ – точно найкраща частина Києва

– Коли вас запитували про експерименти із пішохідними вулицями у Харкові, ви відповідали, що різні експерименти мали різні результати. Але, на ваш погляд, пішохідна вулиця Сагайдачного – це успішний експеримент?

– Мені здається, так. Це можливість для вулиці та Подолу загалом знайти себе. Цей район уже стає андеграундним культурним центром. Це точно найкраща частина Києва.

– Чому саме Поділ?

– Як показала тривала еволюція розвитку міст, саме така забудова є найбільш живучою формою кварталів. Адже Поділ чітко ділиться на дві половини – на те, що пережило і не пережило пожежу 1811 року. І за тим, що побудовано після пожежі, чітко помітно – цей район не просто будували, його планували. Профілі вулиць, розміри кварталів – вони просто ідеальні. Інша річ, що вкрай важливо за цим стежити надалі – підтримувати в такій самій щільності й типології.

– Але у вас водночас є великі претензії до іншої частини Подолу, відновленої за часів Щербицького. Ви звинувачували архітекторів 70-80-х років у тому, що вони відновлювали будівлі Подолу, не беручи до уваги їхню історичну стилістику.

– Київ – це місто, у якому фейк став нормою. 90% будівель в історичній частині міста – це підробки. Найпростіше порівняння: це якби у залі ХІХ століття в національній художній галереї хтось прийшов і замалював пейзажі акриловими фарбами.

– На ваш погляд, це робили свідомо чи навпаки – за браком усвідомлення?

– Думаю, це питання цінностей. Подивіться на реставрації, які проводять по всій Україні. Будівлі стають кращими у сто разів, вони ніби з Діснейленду. Добудовують мансарди, вежі якісь. Це як взяти бабусю і вставити їй у груди силікон. Повинна ж бути межа, яку не варто переходити.

Усе в нашому світі повинно мати певну місію

– У вас є великий досвід роботи з комерційними проектами, включно з готелем мережі Marriott у центрі Києва та ТРЦ Ave Plaza у Харкові. Чи стежите ви за ситуацією навколо «Тарілки» на Либідській?

– Я вважаю, що «Тарілка» – це абсолютна пам’ятка архітектури, це чи не найкраща післявоєнна будівля України, до неї взагалі не варто доторкатися. Це бездоганно витончена споруда і надзвичайно тонка й точна робота.

– Але в забудовника є плани об’єднати «Тарілку» з майбутнім торговельно-розважальним центром.

– Від цієї будівлі усім треба відійти на пристойну відстань. Думаю, що можливим варіантом вирішення ситуації може бути виокремлення буфера між «Тарілкою» і ТРЦ. Треба порахувати, яка відстань буде достатньою, і відділити ці два об’єкти.

– Чи відомі вам успішні приклади з української чи світової практики, коли історичну будівлю поєднували з новобудовою комерційного застосування?

– Слухайте, ну це взагалі виходить за всі межі! Є багато прекрасних прикладів подібного поєднання. Але всі вони передбачають висловлення поваги історичній будівлі. Наприклад, у Жана Нувеля є подібні проекти у Франції, є приклади нового аудиторного комплексу в Колумбійському університеті. Та у випадку з «Тарілкою» немає одного діалогу між новим і старим. І поваги я там теж не бачу.

Думаю, що можливим варіантом вирішення ситуації може бути виокремлення буфера між «Тарілкою» і ТРЦ

– Ми не можемо не запитати у вас про Театр на Подолі. Ви згадували, що найближчим часом будівля може отримати новий етап функціонування. Що саме мали на увазі?

– Однією з ключових особливостей проекту був буфет, який мав би працювати постійно. На реалізацію цього проекту провели конкурс. Мені дуже хотілося б, щоб Театр на Подолі став місцем публічних подій, виставок або просто чаювань. Адже це дуже важливо – щоб у театр могли заходити не лише глядачі, а й усі люди. Тож буфет міг би стати хорошою точкою входу до будівлі. Окрім того, у театрі є внутрішній двір, який також можна було б використовувати.